Ярослав Павловський, Ярослав Індиков, Олексій Плотников, Юрій Багрянцев, Володимир Скачко, Наталя Влащенко, Вячеслав Піховшек,Іванна Коберник Ярослав Павловський, заступник директора Інституту інформаційного суспільства:

- Тенденція одна - переділ рекламного ринку. Тільки якщо в Росії це відбувається у контексті посилення президентської вертикалі, то в Україні - під тиском майбутніх парламентських виборів.

Ярослав Індиков, головний редактор журналу “Новый векъ» (Миколаїв):

- Главной тенденцией зарубежного телевидения, в первую очередь - новостийных программ и, в частности, CNN, я считаю торжество принципа "революционной целесообразности" в ущерб объективности. Собтвенно говоря, чему бы ни учили нас американцы на всевозможных семинарах по журналистике, какие бы высокие принципы они нам ни проповедовали, внимательному наблюдателю давно было ясно - пресса там давно и успешно используется как орудие информационной войны. Помню, как я был поражен, услышав по CNN через несколько дней после 11 сентября два репортажа подряд - о розысках виновников сентябрьской трагедии в Штатах и сразу, встык - о Чечне. Рассказывая о, в принципе, одних и тех же ребятах – больших любителях взрывчатки и апологетах Джихада, дикторы в первом случае использовали прямолинейное определение "terrorist", а говоря о чеченских боевиках, вспоминали о пресловутой политкорректности, именуя тех "rebels" ("повстанцы"). Впрочем, теперь Путин вроде как стал другом и союзником Буша-младшенького, так что и тон репортажей из российских горячих точек несколько изменился. А поскольку формат CNN давно уже считается, как пишут на коробках с пиратским софтом, "стандартом де-факто" для новостей вообще, то вряд ли стоит удивляться той прыти, с которой и российское телевидение реформируется, уверенно двигаясь в сторону прямого обслуживания власти (хотя, конечно, без исключений не обходится, у ТВ-6, например, как известно, другие заказчики) - у кого ж из западных экспертов теперь язык повернется обвинять Россию в недостаточной свободе прессы! То есть, обвинять, конечно, будут, но теперь-то у Путина с Лесиным с контраргументами будет попроще.

Если же отвлечься от новостей, то еще одну яркую линию можно проследить по передачам типа "Последний герой", "За стеклом", "Слабое звено". Конечно же, подлость, карьеризм, интриги, стремление подсидеть коллегу, святая вера в то, что цель оправдывает средства существовали всегда и никуда деваться не собирались. Однако раньше было как-то неприлично признаваться в том, что и ты тоже... того, ежели придется, не просто подтолкнешь падающего ближнего, но и собственноручно выроешь для него яму, коль понадобится. Теперь же всегдашнее стремление посредственности выровнять всех окружающих под свой убогий аршин, радостная готовность "мочить шибко умных", способность без колебаний уничтожить личность более яркую, привлекательную, чем ты сам, а самое главное - творить это все как бы "во имя коллектива", если верить телевидению, становятся нормой жизни. И что самое страшное, многие в это действительно начинают верить...

Олексій Плотников, доктор економічних наук:

- Прежде всего тенденции изменения информационного вещаниия . Здесь речь идет как об изменениях как самой концепции информационного вещания, так и форм подачи информации, осформления студий и т.д. Определенную (но не решающую) роль в этом сыграли события 11 сентября. Также под влиянием событий 11 сентября зарубежное телевидение (не российское) стало мягче, добрее, взвешеннее в демонстрации фильмов.

Юрій Багрянцев, директор ТРК "ЮАНА" (Київ”):

- Для украинского телевидения, которое всё ещё остаётся с душком провинциализма, с технической и художественной отсталостью (особенно это явственно видно на региональных ТВ-компаниях) будут актуальными абсолютно все тенденции, проявившиеся в ТВ других развитых стран, в том числе и России. Единственное, на что хотелось бы обратить внимание, - концептуальная направленность западного ТВ, и даже российского, не всегда, на мой взгляд, подходит для украинского ТВ. Как это модно говорить - у нашего народа менталитет немножко (а может и "множко") не такой, как у коммерческой Европы и криминально-необъятной России. Мне проще говорить о том, чего бы хотелось добавить украинскому ТВ, кроме, разумеется, повышения финансового, технического и творческого уровня. Это - расширение прямых эфиров с мест актуальных событий. Не только репортажи с футбола, новогодних фейерверков, праздничных парадов и избирательных участков. В нашей стране, как и в любой другой, всегда есть события, важные для всех, и которые имеют право быть показанными в прямом эфире, с помощью мобильных портативных съёмочных групп, успевающих во многие "горячие" и актуальные точки Украины. Эффективность ТВ от этого только возрастёт, и его специфика проявится как нельзя лучше.

Не могу не сказать о тенденции, которая настораживает: обилие на наших экранах всевозможных лотерей, которые призывают получить "кучу денег", не прикладывая при этом усилий умственного и физического труда. Всё-таки подрастающее поколение надо воспитывать призывами к учёбе, труду и проявлению всех своих способностей и возможностей, а не оголтелой пропагандой попытать счастья посредством лотерейного билетика. По-моему, здесь явно нарушена здравая мера.

Володимир Скачко, незалежний журналіст:

- Больше всего, на мой взгляд, украинское телевидение страдало - не без пользы для себя, а в большинстве случаев во вред - заимствованиями с лучших образцов любого зарубежного ТВ. В первую очередь, это касается так называемых прямых включений с "горячих точек". Безусловно, на первом месте в этом плане "Интер" с его репортажами с Афганистана. А стенд-ап Ольги Клюевой, когда ее какой-то местный шизоид лупит, походя, чем-то по голове, - это вообще класс: показывает, как придурки всех времен и народов вообще относятся к журналистам, если они передают о событиях с места этих событий.

В остальном и "Интер", и все остальные, и особенно "1+1", перенимая передовой опыт, занимались тем, что по-украински называется "мавпуванням". То есть жалкими попыткам осовременить вещание, что, в конечном счете, из-за жесточайше низкого исполнительского уровня сводилось либо к самолюбованию журналистов, ощутивших себя "звездами", либо к тупому выполению заказов. Неважно, кого. Самое жуткое впечатление на любого нормального человека произвели попытки перенять зарубежный опыт так называемых ток-шоу на любую тематику: политическую, социальную, музыкальную и т. д. Полный бред, когда людям пытаются вещать "звезды", путающие легкие с яйцами и не отличающие по жизни жидкий стул от мокрого. Перефразируя Бабеля, в таких случаях уместно говорить: "Тщательнее, ребята, тщательнее - вы же на работе".

Ну а о лицах ведущих, пытающихся перед телекамерами резко обезобразить выражение интеллектом или радушием - разговор особый. Даже бедность украинских каналов не опрпавдывает такую скудость ума и сообразительности. О "варагах" типа Киселева на ICТV тоже говорить не стоить: они сюда приехали "скашивать бабло" и учить "неразумных хохлов", как надо делать ТВ, но у нас своими "мессиями" можно пруд прудить - один Пиховшек чего стоит. Тут мы даже классиков, писавших о слугах двух господ, переплюнули. Вот только Труфальдино в украинском исполнении все равно дальше холуя-казачка не продвинулся.

Наталя Влащенко, заступник головного редактора газети “Сегодня”:

- Актуальные тенденции зарубежного ТВ (включая российское):

1. Усложнение технологий.

2. Дальнейшая популяризация реальных игр и ток-шоу.

3. Дальнейшая политизация (особенно после событий 11 сентября).

На российском ТВ кроме вышеперечисленных заметны тенденции а) подчинения опозиционных каналов государству (примеры с НТВ и ТВ-6 – подтверждение тому);

б) интерес к реальным играм ("За стеклом", "последний герой" и т.д.);

в) проникновение элементов порнографии (ночная программа с раздеванием женщин на ТВ-Центре);

г) усиление формирования ночного эфира (ОРТ, ТВ-Центр, НТВ).

Вячеслав Піховшек, “1+1”, "Епіцентр":

- На мою думку, для засобів масової інформації Росії після обрання у травні минулого року президентом Путіна стали характерними такі тенденції: а) відлучення від контролю над телебаченням російських олігархічних груп, б) створення такої системи взаємодії із телебаченням і радіо, при якій російська держава сама почала грати роль олігарха. Постає питання: що в даному випадку краще і що доцільніше – коли роль олігарха грають фінансові політичні групи чи коли роль олігарха грає держава?

Зрештою, олігархічну роль держави стосовно ЗМІ ми ще встигли побачити за свого життя: я маю на увазі Радянську державу і радянські засоби масової інформації. Зараз російське телебачення значною мірою грає роль оперативного супроводження діяльності президента Путіна. Воно доводить, аргументує, розширює, наповнює змістом кожну з його дій. Скажімо, дискусія про професійну армію в Росії зразу вилилася в злагоджену роботу РТР і ОРТ, моментально втягнувши до неї експертів, купу звичайних громадян. І це дало новий імпульс ініціативі Путіна стосовно професійної армії. Це дуже показовий приклад, тому що указ Путіна передбачає перехід на професійну армію через 10 років. Я хочу прив’язатися до однієї думки, яку недавно висловив у “Телекритиці” Зиновій Кулик. Він запитав: чи буде краще для засобів масової інформації, коли засоби масової інформації заберуть у олігархів і передадуть державі? Я думаю, що і один, і другий варіант поганий. І надмірний контроль фінансово-промислових груп над ЗМІ – не вихід. І суперконтроль держави над масс-медіа, і, зокрема, телебаченням – очевидна річ ще з радянських часів.

У зв’язку з цим, думаю, одним із уроків російського телебачення минулого року є те, що далеко не завжди відлучення засобів масової інформації від контролю олігархів означає зростання свободи цих ЗМІ. Швидше навпаки. І відповідаючи на запитання “Детектор медіа” щодо тих умов, за яких олігархи можуть добровільно позбутися своїх мас-медіа, мені здається, ми повинні враховувати цю сумну реальність.

Ми стежимо за тим, наскільки ця модель розвитку відносин ЗМІ – держави – капітал у Росії вплине на наше телебачення. Ми знаходимося на іншому етапі історичного розвитку, ніж Росія і ми не маємо поки що досвіду такого роду виборів, коли вся державна машина працювала на вибір Першої особи держави. Ми маємо зараз парламентські вибори, де є конкуренція провладних блоків. Тому ми знаходимося рівно в 50% від російського сценарію. Це практично аналогічна ситуація, якби в Україні, наприклад, ставленик Держави став першою особою України.

CNN проти “Аль-Джазіри” – це також урок минулого року. Те, що CNN оголосила про створення служби, яка буде вести мовлення арабською, а “Аль-Джазіра” – англійською, це дуже великий суперпроцес глобалізації світової інформації телебачення. Ця конкуренція неминуче втягне в себе і Україну, тому що чимало українців має можливість приймати супутникові сигнали. І логіка, яку пропагандує суперагітаційний канал CNN, і логіка, яку пропагандує суперагітаціний канал “Аль-Джазіра”, доведуть, що ми можемо вибирати між двома видами, типами культур. А саме, між тим, що нам пропонує CNN і ГРТ. Вибір залежить від того, яку мову ми знаємо і що ми для себе вважаємо оптимальнішим.

Є західна модель телебачення, яку частина людей, які живуть в Україні, хотіли б бачити і в Україні. Більш того, частина людей, яка працює на Заході, теж бажає імплементації західних кальок стосовно України. І вони теж думають, що і в Україні має бути таке телебачення, яке функціонує, скажімо, в Польщі, в Чехії, можливо, у Франції чи Великобританії, або в Америці. Але насправді там це все функціонує достатньо складніше, ніж вони собі думають, там ніякий магнат не може відправити подалі державу. Там медійники змушені рахуватися з більшою кількістю економічних обставин, ніж рахуємось ми. Економічна цензура там буває дуже серйозною. Люди, які пропагують західну модель в Україні, не працюють в своїх країнах, вони працюють в пропаганді того, що вони можуть зробити в Україні.

З другого боку, є російська система медіа. Тож, певною мірою, повторююсь, у нас з’явилась можливість вибирати, вірніше, нам такий вибір постійно пропонують.

Можливо, тут різниця в мотиваціях однієї й іншої сторони. Мені здається, надто добре Росія нас знає, і надто погано нас знає Захід. В цьому, мені здається, виникає конфлікт підходів. Те, що пропонує нам Захід, годиться для всієї Східної Європи, але ми набагато більш, так би мовити, імперські, ніж Східна Європа, ми набагато більш продвинуті, тому що Україна була співвласником, а не сателітом Радянського Союзу, як Польща. Мені здається, що росіяни дуже вміло грають на цих больових кнопках, які властиві українській політичній еліті, вибудовуючи унікальні стосунки Києва і Москви.

Нам потрібно над цими речами замислюватися – і діяти у власних інтересах, “на межі”.

Іванна Коберник, журналіст "IСТV"

Для України і українського телебачення актуальні нові виклики, які постали перед усім світом після подій 11 вересня. Телебачення було вимушене переорієнтуватися на нові вимоги оперативності і необхідності не просто "показувати подію в момент її звершення", а миттєво інформацію осмислювати і аналізувати. Західним журналістам довелося зіткнутися з умовами цензури військового часу, працювати в умовах, коли військові і держава прагнуть певну інформацію приховати, і журналіст змушений добувати її, долаючи більші перепони, ніж звик до цього. Водночас американські журналісти витримали серйозне випробування свободою в сенсі відповідальності: як відомо, близько десяти ЗМІ знали точну дату початку бомбардувань Афганістану, але жоден з них не оприлюднив сенсацію раніше, ніж вона почалася. Власне, говорячи про свободу західні журналісти завжди наголошують на відповідальності. Вони говорять: так, ми виступаємо проти будь-яких обмежень на отримання інформації. Але це не є вседозволеністю. Ми хочемо мати право самостійно вирішувати, що є на шкоду суспільству, державі чи конкретній особі, ми беремо за це відповідальність за себе, і не хочемо, щоб за нас вирішували чиновники, військові чи правоохоронці. Про таку свободу в Україні поки мова не йде, але якщо ми хочемо розвиватися в контексті світових тенденцій, ми будемо вимушені прийти до усвідомлення саме такої свободи – великої відоповідальності - і ратувати саме за неї, за обов‘язки журналіста, а не за його права і захист.

Друга тенденція – телебачення стає інструментом образів. З‘явився образ абсолютного зла, образ “болючого” добра, образ сильної і войовничої демократії, образ “партнерства заради миру” – не можна сказати, що їх створюють тільки інформаційні повідомлення. Інформація існує в системі цих образів, подобається це нам чи ні.

Що стосується російського телебачення,то хоч воно технологічно і творчо прогресивніше за українське, ми все ж бачимо в “московському” екрані таку рідну проблему: там теж не існує жорсткого розділу економічного блоку ЗМІ як підприємства і редакційного блоку як самостійної творчої структури. Останні приклади – епопея зі зміною власників на НТВ і відкликання ліцензії телеканалу ТВ-6. З точки зору ринкової економіки, цілком законне бажання інвестора вкладати свої гроші туди, де очікується солідні прибутки і забирати свої гроші звідти, де не вдається їх “відбити і примножити”. Однак, під час звільнення з НТВ старого керівництва це подавалося “відлученими” як чистий наступ на свободу слова і незалежне телебачення, а це все ж таки різні речі. Так, Кремль дав підстави думати про себе, як про владу, яка все хоче поставити під свій контроль і досяг в цьому великих успіхів. Але борги і просрочені кредити є реальністю. Тому інший рівень діалогу між ЗМІ і владою буде можливий тільки тоді, коли ЗМІ стануть насамперед успішними бізнесовими проектами. І це дуже актуально для України.