Про «пряму лінію» президента Росії, яка відбулася 7 червня, написано чимало відгуків. Але найціннішими з-поміж усього, що наговорив російський властитель, були відповіді на запитання, які в контексті «прямої лінії» не пролунали. Відповіді дуже вичерпні й такі, що не припускають різнотлумачень.

Зокрема, це запитання, яке повсякчас порушує російська пропаганда: чому в усіх злодіяннях, які стаються у світі, одразу ж підозрюють Росію? Чому Росію запідозрили в намірі вбивства Аркадія Бабченка — адже не доведено? Чому Росію підозрюють у спробі вбивства батька й дочки Скрипаль — теж не доведено ж? Чому з упевненістю ведуть мову про російський слід у катастрофі малайзійського літака над Донбасом 2014 року — адже також не доведено? Чому Росію не допускають до роботи слідчих комісій, тоді як Україну допускають — хоча, здавалося б, на перший погляд, Україна є такою ж зацікавленою стороною?

Російська пропаганда пропонує одну й ту саму відповідь: русофобія. Ірраціональна русофобія, ненависть до Росії просто тому, що вона — Росія. Путін практично прямим текстом відповів: ніяка та русофобія не ірраціональна, а є цілком логічною й обгрунтованою.

Ми добре пам'ятаємо, як 2014 року російська пропаганда заявляла: її вояків у Криму немає. А потім сам Путін у фільмі зізнався: вони там були, й вони, на його думку — герої. Але то був фільм. Нині був цілком офіційний захід. На якому Путін чесно зізнався: він брехав про наявність суперзброї під час іншого, й практично нещодавнього, офіційного заходу — виголошування його послання до російського парламенту.

Зізнався у власній брехні, причому брехні офіційній, ніби так і годиться. Мовчазно зізнався в тому, що брехав під вибори, щоб у нечесний спосіб забезпечити собі перемогу і здобути зайві голоси. Зізнався, що в передвиборчому змаганні застосовував нечесні прийоми.

І тепер не має жодного значення той факт, що він же, найімовірніше, переміг би на тих виборах і без тієї брехні: історія не знає слова «якби». Путін зізнався, що брехав під час виборчої кампанії — й це дає підстави стверджувати, що став президентом він нечесно, крапка.

Але навіть не в цьому, власне, річ. Путін зізнався, що для нього брехня є звичайним і звичним політичним методом. Брехня для нього не є злом. Тож і скажіть тепер: як після цього запрошувати Росію до будь-яких слідчих комісій? Якими наївними треба бути, щоби вірити російським виправданням? Які зусилля треба над собою вчиняти, щоби щоразу, як що-небудь станеться, одразу ж, на рівні рефлексу не підозрювати Росію в черговій брехні.

Російські офіційні особи неодноразово брехали й раніше. Є такий психічний розлад — міфоманія, коли людина бреше просто заради любові до мистецтва, коли не може не брехати. Бреше тупо — так, що брехня є одразу ж очевидною. Бреше безцільно, бо не має й не може мати з тієї брехні жодної користі.

Російські офіційні особи брешуть давно — й саме так, як написано вище. Коли після збиття малайзійського літака не лише різні російські офіційні особи виголошували взаємно суперечливі, взаємно протилежні версії, а й одні й ті самі особи виголошували вранці одне, а ввечері інше. Але тепер ми стали свідками, як найвища державна особа в Росії в офіційному контексті зізналася у брехні так само в цілком офіційному контексті. Президент Росії зізнався, що брехав в офіційному посланні до найвищого органу законодавчої влади своєї ж країни.

Ну, й зовсім уже побіжно Путін практично прямим текстом зізнався, що за цілком прийнятне він вважає залякування тих, у друзі й партнери до кого так набивається — в даному разі західні країни суперзброєю.

Було під час «прямої лінії» й інше зізнання, яке дуже варто оцінити належним чином. Пам'ятаєте: менш ніж три місяці тому російський президент, приїхавши після страшної трагедії до Кемерового, повів мову про демографію, а жаль із приводу загибелі дітей висловив лише тоді, коли про це гули вже всі соцмережі — навіть російські? А 2010 року Путін сказав, що для нього найбільша геополітична трагедія ХХ століття — це розпад СРСР.

А тепер забудьмо на мить про Путіна і спитаймо самі себе: яка подія є найбільшою геополітичною трагедією ХХ століття? Будь-яка нормальна, будь-яка притомна людина, поза сумнівом, скаже: Друга світова війна, яка забрала до 100 мільйонів людських життів. Для Путіна — ні.

Й от тепер, під час «прямої лінії» — знову ж, під час офіційного заходу — російський президент заявив: війна в Сирії є «чудовим тренуванням для нашої (російської. — Б.Б.) армії». Тренування — для чого й перед чим, до речі? Ті, хто повертається до Росії в цинкових трунах — це, мабуть, відмінники тренування: вони вже так натренувалися, що далі немає куди. І їхні рідні, напевне, теж. Ні, звісно ж, немає жодного сенсу вказувати на божевільність цих путінських слів — зрештою, про вторгнення радянських військ до Афганістану радянські вищі офіцери казали те саме, хіба що тільки на приватному рівні, тоді як Путін виніс це людожерство на офіційний.

То що сказав Путін? А він офіційно підтвердив: війна для нього — це щось звичайне, щось нормальне, припустиме й прийнятне. Ну а на війні гинуть люди — й це теж для Путіна є нормальним: демографія, зрештою, колись вирівняється.

Президент Російської Федерації дав відверту й вичерпну відповідь на запитання, яке йому ніхто не ставив: так, людське життя для нього не має ніякої цінності, люди для нього — то держмайно. Ото й уся «русофобія», от звідси й усі підозри.

Для цивілізованого світу розв'язування війни є злочином, а злочин не породжує прав; для Путіна війна — це засіб, за допомогою якого Росія прагне отримати додаткові права й привілеї. Тож російський президент дав вичерпну відповідь високочолим західним політикам та політологам, переконаним: варто взяти Путіна до цивілізованого товариства — й із часом він цивілізується й сам. Він сам відповів їм: Росія та цивілізований світ не лише живуть у несумісних системах цінностей. Росія — це ніяка не особлива цивілізація, просто вона перебуває на дуже архаїчній стадії розвитку, яку цивілізований світ давно вже проминув.

Фото: kremlin.ru