ПРОЕКТИ
17:35
Вівторок, 22 Травня 2018

Вадим Перельман: «Мені цікавіше не зациклюватися на чомусь одному, а крутити кілька тарілочок»

Приємною несподіванкою було зустріти в Києві Вадима Перельмана, колись нашого співвітчизника, потім американського режисера, постановника кількох серіалів у Москві, а тепер, як виявилося, автора великого європейського проекту, що буде реалізуватися на «Білорусьфільмі».
Вадим Перельман: «Мені цікавіше не зациклюватися на чомусь одному, а крутити кілька тарілочок»
Вадим Перельман: «Мені цікавіше не зациклюватися на чомусь одному, а крутити кілька тарілочок»

Режисер і продюсер Вадим Перельман опинився в Києві проїздом, повертаючись додому, у Ванкувер, із Мінська, де наразі готує проект про холокост. Ще десять років тому він планував дещо подібне, але маючи значно більше можливостей, оскільки зробив кілька фільмів на голлівудських студіях. Спочатку 2003 року на студії DreamWorks вийшов «Будинок із піску й туману», де в головних ролях знялися Бен Кінгслі і Дженніфер Коннеллі — Стівен Спілберг особисто подякував режисерові й сказав: «Саме заради такого кіно я й започаткував студію». За чотири роки після цього компанія 2929 Productions, яка перед цим продюсувала фільми Стівена Содерберга і Джорджа Клуні, допомогла Перельману зняти і його стрічку, «Життя перед її очима» з Умою Турман і Евен Рейчал Вуд. Та попри високої якості картини, режисер змушений був залишити голлівудські пагорби. У 2010-х роках він зробив два серіали і два фільми в Росії, одному з яких, «Купи мене», знялася киянка Анна Адамович… На Києві, схоже, сходяться його зірки, бо саме тут він народився, саме тут жив, на Саксаганського, саме тут загинув його батько. І саме тут я вже двічі брав у нього інтерв’ю. Цікаво, що перше з них, у далекому 2009-му, почалося неймовірно пророче, коли Вадим почув ляск знадвору й пожартував: «Терористи». На що я відповів: «В Україні це не актуально», а він додав: «Поки»…

— Вадиме, розкажіть про свій новий проект.

Я не люблю розказувати про проекти, які ще не зняті. Бо вони ніби вважаються знятими, а насправді все виходить подібно до «Пісні пісень», ми колись про це говорили — до зйомок справа так і не дійшла. При цьому проекти не складаються з різних причин — через акторів, фінансування тощо… Єдине, що можу зараз сказати, — проект буде європейський, англійською мовою, на тему холокосту. Мова піде про Францію, але зйомки відбудуться в Білорусі, адже це дешевше, як ти розумієш. Сценарій написав Ілля Цофін, росіянин, який тепер живе в Берліні. Він придумав дуже цікаву, унікальну історію. Його сценарій — геніальний, без жартів, один із найкращих, що я читав у житті!

— А як ви на нього вийшли?

Мені його показав Бекмамбетов (Тімур Бекмамбетов, російський продюсер, режисер, засновник компанії «Базелевс». — Ред.). Потім я зустрівся з Іллею. А не так давно долучився Ілля Стюарт, він саме зараз представляв свій продюсерський проект «Літо» Кирила Серебреннікова в конкурсі Каннського кінофестивалю. Ну і я теж виступаю як продюсер.

— Уже пропонували його для голлівудських мейджерів?

Ні, Голлівуд про нього ще не знає. Ми його спочатку знімемо нишком, а потім подивимося. І тут немає проблеми щодо прокату — головне зробити гарне кіно, і до тебе черга буде стояти. Слава Богу, гроші на фільм є і просити їх ні в кого не треба. А нам небагато потрібно, тим паче в Білорусі не так дорого знімати.

— Як вважаєте, що на подальшу долю фільму краще вплине — ваша голлівудська кар’єра чи…

Справа не в кар’єрі. Вибирають за якістю фільму — яким він вийшов. Якщо фільм — гівно, то кому він потрібний? Оцінюється фінальний продукт.

— А як ви самі оцінюєте свою кар’єру?

Ніяк, я про неї не думаю. Я не є якимось співаком. І загалом не люблю це слово, «кар’єра». Це життя. Робота. Коли трапляються хороші проекти — втілюю їх. Потім відпочиваю. Іноді дуже багато минає часу, коли я нічого не роблю. Але я завжди шукаю, завжди розмірковую. Я завжди читаю книжки. Мені часто пропонують щось екранізувати. Ось недавно зняв у Москві серіал («Зради», 2015, ТНТ. — Ред.), яким, до речі, пишаюся. Мені навіть сказали, що в Росії це стало новим щаблем для серіального виробництва. Хоча мій перший серіал, знятий у Москві («Попіл», 2013. — Ред.), був ганебним, жахливим, я хочу забути про нього. На відміну від нього «Зради» були для мене просто цікавими: зняти комедію — це неординарно для мене. І, звісно, мені давали карт-бланш. Мені, слава Богу, завжди дають карт-бланш. Є довіра, яку я заслужив — і на основі минулого, і на основі теперішнього також. Бо коли ми обговорюємо якийсь проект, я якось так веду розмову, що закінчую однозначним — окей, тепер давайте починати, побачимося на сцені, на прем’єрі чи на преміюванні!

— Як вийшло зі «Зрадами», так?

Так! Коли він отримав призи за найкращу актрису, найкращу режисуру і найкращий серіал! Причому без реклами. І це ж давали премію від «Первого канала», який висував два своїх серіали! І ми все одно виграли. Притому що всі знають — там усе проплачено й замовлено згори.

— Не очікували такого?

Ясно, що ні. Я навіть не пішов на церемонію вручення! Пам’ятаю, сиджу вдома, п’ю вино, й тут моя дівчина з іншої кімнати кричить: «Найкращою визнали актрису з твого серіалу!» А потім кажуть про найкращого режисера і найкращий серіал… І починаються дзвінки від канальних продюсерів. «Ти де?!» «Чому не пішов?!» А я — ні сном, ні духом. Я не думав, що отримаю хоч щось, бо знаю, як там все поставлено. Кажуть приїздити. У ресторані вже стояли в рядочок призи. Один я забрав до себе, до Ванкувера, в Канаді — з ним у мене був навіть перегруз під час перельоту.

— Були пропозиції після преміювання?

Звісно, і досі продовжуються. На одну я пристав — зараз їду знімати пілот. Але це вже буде не комедія, — драма, більш західно-орієнтована.

— Як ви, як в минулому киянин, ставитеся до того, що от ми зараз тут сидимо, а в Україні йде війна?

Ой, знаєте... Я цю війну не бачу, перебуваючи в Києві. Але як я ставлюся до політики? Як я ставлюся до російських агресорів? Це підло й жахливо. І з цією брехнею… Вони намагаються зробити так, що поки в сусіда горить дім, паркан посунути. Дуже підлий сусідський вчинок. Крим — там так хотіли? А хто хотів? Бабушки, яким пропагували, що в них пенсії будуть більше?

— Чи знають про таку вашу позиції в Росії?

Зазвичай я такого не афішую. Мене питають, а я не відповідаю. Мені нафіг не потрібно їх вчити. І це не від страху — мені плювати, я ж там не живу. Просто… у них є своя думка, у вас тут своя. Тут я можу сказати… До речі, там теж не відчувається війни. Там уже про це ніхто не говорить, навіть із новин це зникло. Спочатку були «распятые мальчики» і вся ця брехня, яку вони несли щосекунди. Тепер говорять про Сирію...

— Повернімося до кіно. До приємного минулого…

Я з приводу «приємного минулого» розкажу старий анекдот. Ще за радянських часів приїжджають західні кінематографісти до «совка» й питають у найстарішої людини — який у вашому житті був найщасливіший день? А той відповідає: у 1930 році втекла із села вівця, за нею довго бігали, зловили — і трахнули. Кінематографісти кажуть, що непристойно таке розповідати в ефірі і треба розказати інший щасливий випадок. Той каже — в 1950 році знову втекла вівця, знову її довго ловили, а коли зловили — трахнули. Кіношники ставлять запитання інакше — який у вас був найгірший день: в 1970 році я втік із села і мене довго шукали…

— Це може бути аналогією з вашим минулим — коли ви мали все, були цікавим режисером у Голлівуді, а потім усе втратили…

Ви знаєте, минуле допомагає. Це досвід. Воно відображається в моїй творчості. Все минуле — добре. Я би його не поміняв. Хотів би я повернутися до Голлівуду? Так, звісно. Коли буду готовим. Чи я зможу повернутися цим, європейським фільмом? Не знаю. Для голлівудським продюсерів навіть Каннський кінофестиваль мало що означає.

— Якщо мені не зраджує пам'ять, Квентін Тарантіно саме після отримання в Канні «Золотої пальмової гілки» за своє «Кримінальне чтиво» став зіркою в Америці…

Ну, до цього в нього були «Скажені пси». А взагалі, якщо зараз спитати в Голлівуді, хто тепер отримав приз у Канні, — ніхто нічого не скаже. Рекламу Тарантіно як каннському лауреату зробив Харві Вайнштейн, бо він умів це робити, він умів зробити «хайп» із цього.

— У вас був чудовий проект, «Пісня пісень», який ви хотіли зробити з Дастіном Хоффманом. Може, є сенс його реанімувати?

Ні, проїхали. Ті ж теми, ті ж діалоги, ті ж ходи я вже використав в інших фільмах. Мені навіть так цікавіше — не зациклюватися на чомусь одному, а крутити кілька тарілочок, як у цирку. В мене приблизно шість тарілочок, і коли одна поступово починає зупинятися, я її підкручую. Так і працюємо все життя. Всі ідеї хороші, інакше я би ці тарілочки не тримав, але треба бути готовим із усіх цих тарілочок щось з’їсти.

— Вам якраз це дуже навіть важливо, якщо ви маєте три сімї…

 Зараз порахую… А все ви знаєте! Так, із віком починається паніка з цими тарілочками. Один фільм роблю в Білорусі, один у Штатах, серіал у Москві, ще знайшов одну книжку, яку хочу екранізувати. Але ж вибираєш те, де платять, і краще — відразу… Тому справді часом нападає паніка, приходять думки, що більше ніколи працювати не буду, що я більше нікому не потрібний — ну як у всіх творчих людей. А потім стається дзвінок, і тобі пропонують аванс, і кажуть — давай вже щось робити.

— Ви казали про книжку для екранізації?

«Корпус Крісті» (Брет Ентоні Джонстон, 2004. — Ред.). Свого часу це був бестселер New York Times. Я викупив права, і тепер адаптую. Це буде незалежним проектом. І так навіть краще. Адже така ситуація, як із «Будинком із піску й туману», ніколи не повториться. Щоб тобі зараз дали 16 мільйонів доларів задля трагедії?.. До таких жанрів у Голлівуді вже ніхто не повертається обличчям. Вони тепер знімають або «Спайдерменів», або «Трансформерів». А незалежні роблять фільми на кшталт «Три білборди під Еббінгом, Міссурі». Тобто є лише два виходи, і «Трансформерів» я знімати не хочу.

Фото: УНІАН

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
395
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop