ПРОЕКТИ
16:30
Вівторок, 27 Березня 2018

Історія Надії Савченко як дзеркало українського інформаційного простору

Надія Савченко не виголосила геть нічого ексклюзивного. Вона просто довела до абсурду те, що ми щодня, повсякчас чуємо й від наших політиків, і від багатьох журналістів. Вона вкрай радикалізувала, екстремізувала наявні тенденції — й не більше.
Історія Надії Савченко як дзеркало українського інформаційного простору
Історія Надії Савченко як дзеркало українського інформаційного простору

Усе, що наговорила останніх днів Надія Савченко, можна підсумувати хіба що байкою російського (радянського) артиста Вадима Тонкова, відомого телеглядачам 1970-х — початку 1980-х років як Вероніка Маврикіївна Мезозойська з мегапопулярного тоді комічного дуету «Нікітічна і Маврикіївна». Наведу мовою оригіналу — замість епіграфа: «У коровы спросили: “Зачем вы залезли на дерево?”» — «Ну очень уж яблочек захотелось». — «Так это же берёза, они там не растут!» — «Ничего, я с собой взяла»». Абсурд на абсурді сидить і абсурдом поганяє. В голові не вкладається.

Звинувачення, висунуті Надії Савченко, так само могли би нагадати хіба що звинувачення часів сталінського терору — які-небудь прориття тунелів із Москви до Лондона або до Токіо. Але на тлі розповідей самої Савченко ці звинувачення вже не виглядають абсурдними. Вони змушують вірити: це МОГЛО бути у планах «народної революціонерки».

У справі Савченко більшість медіакоментаторів — не на її боці. Більшість медіакоментаторів цього разу вірять стороні обвинувачення, тобто владі. Й хотілося би порівняти медійну ситуацію довкола Савченко із не такою вже давньою ситуацією довкола Михеїла Сакашвілі. Висунуті йому звинувачення не видавалися аж такими неймовірними за змістом, та й не були такими аж тяжкими. І, менше з тим, тоді більшість медакоментаторів якщо й не була на боці Саакашвілі, то й дії влади не підтримувала.

Ситуації нібито аналогічні, а суспільний резонанс (і медійний резонанс) — геть різний. І це при тому, що обидва політичних персонажі з'явилися в Україні мало не в ореолі месій, уже точно моральних авторитетів найвищої проби, а згодом розгубили свою репутацію й розсварилися з тими політичними силами та лідерами, разом із якими починали. Тобто й самі персонажі — значною мірою аналогічні. У чому ж тут річ?

Річ, зокрема, в публічній роботі сторони обвинувачення, тобто влади. Якщо у випадку Савченко влада спочатку широко озвучила звинувачення, а вже потім вдалася до репресивних дій, то у випадку Саакашвілі все було навпаки — і звинувачення постфактум були вже непереконливими. Якщо у випадку Савченко озвучені владою звинувачення видалися доволі обґрунтованими, то у випадку Саакашвілі вони так і залишилися виглядати якщо й не абсурдними, то натягнутими.

У випадку Савченко сторона обвинувачення спрацювала більш-менш професійно, у випадку Саакашвілі — бездарно. Чи на казусі Саакашвілі влада вивчила комунікаційні уроки і змінила свою публічну поведінку? А чи вся річ лише в наявності депутатської недоторканності в Савченко та її відсутності в Саакашвілі? А може, у справі Саакашвілі було щось не для всезагального оприлюднення? Теж не аргумент: Надію Савченко вели понад рік і не поспішали пороти гарячку, а терпляче збирали докази.

У будь-якому разі це має бути уроком для влади: в демократичній країні суспільство має розуміти дії влади. Влада ж має розуміти: вона й справді ходить краєм прірви, й виною тому дуже значною мірою є її недолуга комунікація із суспільством. Власне, комунікація нашої влади із суспільством є куди як ближчою до путінської моделі «ковтайте, що влада вирішила», ніж до наявної в цивілізованому світі.

Утім, ті самі претензії можна висунути й до ЗМІ: а чи не навіювали вони аудиторії упередженого ставлення до висунутих владою звинувачень — як до апріорі безглуздих у разі Саакашвілі і як до апріорі обґрунтованих у разі Савченко?

Брак комунікативності з боку влади в нашій ситуації небезпечний іще й тим, що російська пропаганда неодмінно візьметься (та й уже взялася) розкручувати ситуацію з Савченко, як тільки зможе. Можливо, вона буде ще більше абсурдизувати ситуацію — й уже не здивує, якщо тепер у Росії почнеться масована кампанія за звільнення «бранки хунти».

Російська пропаганда вже на повну потужність використовує самогубство Владислава Волошина: мовляв, льотчик, який переслідував, а то й збив малайзійський «Боїнг», тепер уже нічого не скаже — із легким таким натяком, що, може, це й не самогубство.

І в будь-якому разі російська пропаганда використовуватиме казус Савченко для змалювання України як буцімто країни повного абсурду, такої собі водевільно-опереткової. За таких умов наша влада завжди мусить мати переконливі відповіді на будь-які закиди.

Історія з Надією Савченко чітко вказує на певні теми, які в наших медіа — а відтак і в суспільстві — не здобули належної уваги. Не те щоб не здобули взагалі, але саме належної — вже точно ні. Принаймні, такої уваги, яка виходила б за межі простої констатації явищ, а намагалася б дати відповіді, що робити.

Так, найперше — це тема посттравматичного синдрому, надломленої психіки тих, хто пройшов через пекло війни. І самогубство Волошина, й «революціонізм» Савченко наочно показали, якими можуть бути наслідки психологічних травм, що загострюють, доводять до межі от саме небезпечні риси характеру. Нині в суспільстві величезна кількість людей, що пройшли через війну — якщо вже не казати про те, що й наше буденне життя не є таким уже лагідним до психіки громадян. Нині в Україні величезна кількість людей, для яких існує один-єдиний спосіб розв'язання всіх проблем: «Ваше слово, товаришу маузере!». Додаймо до того, що війна й узагалі радикалізує суспільство, а нерозв'язаність і відсутність спроб розв'язати нагальні проблеми радикалізує й поготів.

Влада надто спокійно ставиться до цього чинника. А деякі політики й, зізнаймося, ще більше журналістів маніпулюють психологічними травмами, шукаючи собі популярності і вбачаючи у психологічно травмованих людях передусім легку здобич. Але жодного разу не пригадати, щоби телеведучий різко сказав політикові — гостеві студії: «Ви граєте на психологічних травмах аудиторії, припиніть негайно!» От не пригадати.

Інша тема, що не здобула належної уваги в медіа, — це люди, що живуть на окупованих територіях. Точніше, ставлення до них. Для дуже багатьох українців вони — «вата», «вороги», й усе. Дуже рідко — невиправдано рідко — їх розглядають як жертв російської пропаганди. Тобто як жертв гібридної війни. (Ідеться, звісно, про тих, хто не скоїв злочинів.) Ми не відокремлюємо мирних мешканців від комбатантів. Ми не порівнюємо ситуацію з 1979 роком, початком радянської агресії в Афганістані, коли радянських солдатів пропаганда так само переконувала: мовляв, вони йдуть виконувати «інтернаціональний обов'язок», захищати бозна-які рубежі радянської «вітчизни» й рятувати афганський народ від тамтешньої «хунти», давала їм до рук зброю й відправляла вбивати та гинути. І вони вірили, що правда — на їхньому боці, що вони — солдати добра. Чи не те саме нині відбувається з багатьма жителями Донбасу?

Ми взагалі розглядаємо жителів окупованих територій радше як механізми, ніж як живих людей. І віддаємо цю тему до рук Савченко та її «духовних» наставників. Власне, тему подальшого примирення віддаємо, ніби його ніколи-ніколи вже й не буде. Ми не намагаємося шукати відповіді на запитання: «Звільнимо окуповані території — а далі що?». І тим самим даємо савченкам підстави для спекуляцій довкола цього запитання.

І, дуже боюся, після казусу Савченко тема прийдешнього примирення, й без того дуже маргінальна в наших ЗМІ, зникне зовсім — на ній уже стоятиме тавро.

Ще один цікавий аспект цієї історії. Немає жодних свідчень про те, що перебування Савченко в російській в'язниці було театралізованою виставою. А відсидіти у в'язниці майже два роки лише для того, щоби створити правдоподібну легенду? А поміж тим, не лише в коментарях та соцмережах, а й у статтях гуляє слово «консерва». От от, ця впевненість у тому, що Савченко — путінська агентка, притаманна дуже багатьом. Хоча станом на сьогодні це не факт, а лише одна з версій. Тож казус Савченко показав, наскільки багато українців схильні вірити в недоведені, але найпростіші теорії. Наскільки багато людей... як би це обережно сказати... не висновки виводять із фактів, а факти з висновків, із упереджень. Іншими словами, наскільки великими в Україні є очікування популізму, тобто найпростіших рішень і найпримітивніших роз'яснень.

Під час своїх виступів Савченко неодноразово вживала дієслово «порохоботити» — так вона позначала будь-яку незгоду з нею: мовляв, хто сперечається зі мною — той порохобот. Демократичненька така постановка питання, бракує лише визначення «вороги народу». Й отут зовсім сумно: чи Савченко є єдиною, хто дотримується такої позиції? А чи й ті народні депутати, зокрема й нещодавні журналісти, яких заведено вважати «справжніми новими обличчями»? А чи й чинні журналісти, які дуже гаряче (ну, звісно ж, далеко не так гаряче, як Надія Савченко) відстоюють ідеали Майдану? А чи й політики?

Оце поширення слова «порохоботи» й похідних від нього — з явно презирливим відтінком — має на меті призвичаїти українців до того, щоб апріорі не сприймати не лише позитивну, а й нейтральну інформацію про владу та будь-які (наголошую: будь-які) її дії. Призвичаїти українців до того, щоби будь-які дії влади сприймати лише в негативному ключі. Бо ж позитивно, а чи навіть нейтрально відгукуватися про окремі дії влади (так, навіть про окремі) — це бути порохоботом. Чи треба вибудовувати гіпотези, звідки прийшло до нашого лексикону це слівце? Із поширенням цього слова — причому поширенням і завдяки тим людям, які принаймні донедавна мали бездоганну репутацію — всі суспільні дискусії в Україні стають практично неможливими. Бо будь-яка аргументація, будь-які викладки стикаються з оцим «порохоботи» — й усе, стають безсилими.

І це відбувається не лише прямо. Візьмімо — так, для прикладу, лише для прикладу — назву популярного ток-шоу «Народ проти». Ще невідомо, про що піде мова, ще невідомо, хто буде у студії і що в ній казатиме — а народ уже проти, назва втовкмачує й утовкмачує це. Українцям нав'язують — і дуже старанно нав'язують — переконання: єдино гідна позиція — бути «проти хунти». Хай би хоч що — а бути проти.

От і запитання: кому це вигідно? Фантасмагорична виникає ситуація: з одного боку, оце апріорі негативне ставлення до будь-яких дій влади, а з іншого, в той самий час і в тих самих головах, сумніви: а чи критикувати владу — це не йти шляхом Савченко? Росія може радіти бодай із того, що Савченко створила в українському інформаційному просторі ситуацію граничної невизначеності, розмитості критеріїв, коли все стає відносним, і поняття добра та зла зокрема.

І тут ми підходимо до найцікавішого: Надія Савченко, власне, не сказала нічого екстраординарного за змістом. За формою — так, але за змістом вона виголосила все те, що давно вже стало постійним рефреном і в публічних виступах політиків, і в матеріалах українських ЗМІ. Вона просто до краю радикалізувала думки, що давно вже гуляють у наших медіа. Отут і варто повернутися до теми «консерви». До того її аспекту, який ЗМІ старанно обходять.

Коли два роки тому Савченко прилетіла до України, вона не демонструвала ніякої ненависті, а тим паче бажання «обвалити дах». А в її психологічному стані та з її характером так бездоганно, без найменшої помилки зіграти роль їй навряд чи вдалося б. Тож і виникає припущення — підкреслю, лише припущення: це вже в Україні хтось налаштував її аж так непримиренно. Це вже в Україні хтось вселив їй до душі ненависть. Це вже в Україні хтось вселив у неї повагу й довіру до оточення Медведчука. Якийсь талановитий психолог попрацював із нею, зігравши на всіх струнах її душі. Вміло зманіпулювавши нею. І тут не можна не згадати: найпершим політичним середовищем, до якого потрапила Савченко й у якому досить довго перебувала, була «Батьківщина»...

І згадаймо, що Савченко аж ніяк не поодинока у своїх переконаннях. Просто замінімо в її риториці «всіх повбивати» на «всіх пересаджати». «Убити президента» — на «негайний імпічмент», і це за умов, що імпічмент є дуже складною й дуже тривалою процедурою, бо включає в себе проведення слідства; в будь-якому разі процедура імпічменту вже навряд чи встигла би завершитися до чергових президентських виборів. А нам же політичні лідери навіюють переконання, що імпічмент — це щось миттєве, блискавичне, що це «прийти і скинути».

А чи поодинокою є Савченко у своїй упевненості: всі соціальні й економічні проблеми можна розв'язати за допомогою, умовно кажучи, Кримінального кодексу? Що «кадри вирішують усе»? В отому суто совковому, ще зі сталінських часів переконанні, що єдине гальмо на шляху сталого розвитку — це «вороги заважають», а реформи, інституційні зміни непотрібні? Чи поодинокою є Савченко в переконанні, що список тих ворогів — мов той список «євреїв» в антисемітів — можна розширювати без кінця, на власний розсуд, не обтяжуючи себе аргументуванням?

Ні, Надія Савченко є в усьому цьому далеко не поодинокою, навпаки — вона цілком у тренді.  І ми дуже добре знаємо її однодумців і однодумиць, надто часто їх чуємо й бачимо на своїх телеекранах.

У тому й річ, що Надія Савченко не виголосила геть нічого ексклюзивного. Вона просто довела до абсурду те, що ми щоденно, повсякчас чуємо й від наших політиків, і від багатьох журналістів. Вона вкрай радикалізувала, екстремізувала наявні тенденції — й не більше. Вона, власне, стала наочною моделлю українського обивателя: просто висловила все те, що чує обиватель від політиків, так, як він, обиватель, усе те розуміє — й почала вживати посильних їй заходів. Той самий обиватель, на якого й орієнтуються українські ЗМІ — тільки обиватель із мінометом.

І от цікаво: чи стане історія з Надією Савченко щепленням від популізму?

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1001
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop