ПРОЕКТИ
19:07
Понеділок, 5 Березня 2018

Тім Воррен: «Кіно – це добрий початок для розмови, а коли розмовляєш, починаєш краще розуміти один одного на людському рівні»

Режисер і продюсер Тім Воррен приїхав до України особисто представити на Фестивалі американського кіно «Незалежність» свою документальну стрічку «Школа 9-1-1», що розказує про несподівану і небачену в світі медичну службу, очолювану і керовану звичайними старшокласниками. Разом з цим він розказав «Детектору медіа», з якої причини зайнявся цим проектом, для чого перед фестивалем їздив на схід України і чому вважає телебачення мистецтвом.
Тім Воррен: «Кіно – це добрий початок для розмови, а коли розмовляєш, починаєш краще розуміти один одного на людському рівні»
Тім Воррен: «Кіно – це добрий початок для розмови, а коли розмовляєш, починаєш краще розуміти один одного на людському рівні»

Із середини 90-х років минулого століття компанія Тіма Воррена Boomerang Productions Media (США, Лос-Анджелес) створює телевізійний контент для таких американських каналів як Fox, NBC, ABC, CW, FX, ESPN, TLC та Spike. Левова частина виробництва – це реаліті-шоу, на яких Воррен виступав або виконавчим продюсером, або режисером, або шоуранером. За його плечами робота на понад 20 фільмах та проектах, серед яких такі відомі шоу як, скажімо, «Непереможний воїн» 2010 року та Bar Rescue (останнє витримало 5 сезонів з 2012-го по 2015-й роки і мало 149 випусків).

Двічі Воррен номінувався на здобуття премії Гільдії режисерів Америки, втім, навіть не будучи премійованим, він залишається високим професіоналом у своїй галузі. Фінансовий консультант Норм Каунті висловився про нього, як про «виняткового шоуранера й успішного мультипрофесійного режисера». «Як шоуранер, – каже Каунті, – ви мусите виконувати кілька речей одночасно, маючи тонну відповідальності, разом керуючи персоналом, знімальною групою і компанією, і не лише досягти бажаного рівня творчості, але й перевершити його; Тім Воррен це вміє».

Однак досконалість у своїй справі не означає щось завершене, що примушує зупинитися. Керуючись цим, Воррен вирішив дебютувати як автор фільму, далекого за своєю суттю від грошотворячого продукту – про «швидку допомогу» містечка Дарієн, Коннектикут, що знаходиться за 40 км від Нью-Йорка, організацію, якою керують підлітки. Але чому саме про це?

– 30 років тому, коли я навчався в старшій школі, я був членом саме цієї унікальної організації, – розповідає Тім Воррен. – Цей досвід був одним з найбільш позитивних в моєму житті, який, я впевнений, сформував мене як людину. І хоча я не займаюся медициною, все, що я там отримав, допомагає мені зараз у тому, що я роблю. Я кажу про управління стресом, управління часом і колективом. Тобто своїм фільмом я хотів віддячити цій маленькій компанії, і зробити це в повній мірі, адже про них неодноразово робили новинні сюжети, досить короткі у своєму хронометражі. Я ж мав намір сформувати більш детальну розповідь.

Скільки вам тоді було років?

– Почав 14-літнім і пропрацював до 18-ти.

– А ким? За вашим фільмом у цій організації є чітка структура, зі своїми підрозділами і навіть директором.

– Я починав, як і всі. Тобто 90 днів був кандидатом, роблячи всю базову роботу. Потім працював асистентом, виїжджаючи на виклики. У 16 років я пройшов курс надання швидкої допомоги і міг працювати безпосередньо з пацієнтами. Ще через півроку здав на право керування спеціальною медичною машиною. А ще за півроку мене обрали віце-президентом з технічних питань – я стежив за всіма машинами й обладнанням і мав бути впевнений у їхній працездатності, паралельно з цим тренуючи молодих членів організації.

Я три роки займаюся військовою справою, де нас також навчають і парамедики. Але навіть після цих років я не нажився б надавати медичну допомогу та ще й постійно. Як ви самі ставитеся до таких медиків, як підлітки?

– По-перше, тут молоді люди два роки тренуються перед тим, як перейти до безпосереднього надання медичної допомоги, і тренуються дуже інтенсивно – щотижня. По-друге, стажери кілька місяців їздять уже з повноцінними медиками, спостерігаючи за процесом «наживо». Плюс треба сказати, що є речі, які молоді люди все ж не можуть робити. Не даремно екіпаж кожної карети швидкої складається з чотирьох людей, серед яких є і дорослий, хоча зазвичай у машинах швидкої допомоги в усіх Сполучених Штатах лише двоє медиків, і тільки один з них допомагає пацієнту, у нас же – троє.

Кадр із фільму

Чи мали ви намір показати весь процес існування цієї «школи швидкої допомоги» як певне шоу, аби максимально привабити глядача?

– На початку ми думали зробити на цій темі документальний серіал, але вже фільмуючи я зрозумів, що хочу показати всю кухню організації без сторонніх впливів і додаткових нашарувань. Якби хтось зацікавився у розвиткові історії, ми над цим би подумали.

Не знаю, чи помітили ви, що ваш фільм, розповідаючи про незвичайну медичну службу, так само демонструє й американський спосіб підходу медика до хворого, надзвичайну толерантність і чуйність? Тобто чи було вашою ціллю нести у світ систему цінностей по-американськи?

– Не було завдання показати американський підхід, лише підхід конкретно в цій організації. Бо вона вважається однією з 30 найкращих служб швидкої допомоги в країні.

Але показ її виявляється доволі ідеалістичним, ледь не фантастичним…

– Так, з одного боку можна сказати, що ми показуємо добре організовану структуру швидкої допомоги, але з іншого боку ідея була показати організацію, всю роботу в якій виконують підлітки, і що це їм дає, що їм дає сили.

Ви б погодилися стати пацієнтом такої служби?

– Абсолютно! Можна сказати, що вам би пощастило, якби ви потрапили в халепу в США саме в містечку Дарієн, а не в багатьох, дуже багатьох інших містах Америки і взагалі світу. Бо все, що вам було б потрібно в такому випадку, – це щоб вами займалися такі от люди, які пройшли серйозну підготовку і які мають наснагу надавати людям допомогу, які хочуть надавати допомогу, адже в більшості подібних служб такого підходу немає. Ви зрозумійте: вік – це лише цифра, головне – чого ці хлопці і дівчата навчені і чого вони прагнуть.

Два дні перед початком фестивалю «Незалежність» ви провели на сході України в Слов’янську та Краматорську, фактично в безпосередній близькості від лінії фронту. Чи розуміли ви, куди їдете, і якою була мета вашої поїздки?

– Без сумніву розумів. Мій фільм є частиною програми «шоу-кейс американського кіно», в рамках якої посланці Америки їздять світом. Ми віримо, що кіно – це добрий початок для розмови. А коли розмовляєш, починаєш краще розуміти один одного на людському рівні. І коли це відбувається, людям уже легше вирішувати якісь глобальні проблеми. Слов’янськ і Краматорськ зараз відновлюються після вторгнення Росії, їм потрібно відбудувати життя своєї спільноти, і ми в такий спосіб їм допомагаємо. Ми віримо, що молоді люди є важливим, недооціненим ресурсом для життя цих спільнот. Фактично наш фільм показує, на що спроможні молоді люди, коли їм надають можливість бути важливими.

Але ж одна з головних ознак існування швидкої допомоги підлітків в Дарієні – це не тільки професійна підготовка персоналу, а спершу дуже добра матеріальна база: вони їздять на гарних і максимально обладнаних машинах, можливості чого і близько не має на Сході України…

– Це правда, але треба мати на увазі, що служба в Дарієні «будувалася» протягом 50 років. Першою нашою машиною була стара перероблена вантажівка з телефонної компанії, яку купили за 100 доларів. А весь наш річний бюджет складав 80 доларів. З роками матеріальна база збільшувалася, але треба зрозуміти, як: здебільшого це відбувається за кошт місцевих жителів, що дають гроші на службу, бо – і це дуже важливо! – не тому, що у них є зайві гроші, і не тільки тому, що вони направду дуже пишаються існуванням у їхньому містечку такої служби, що є безкоштовною і кваліфікованою, а головним чином тому, що вони розуміють – рано чи пізно їм самим доведеться нею скористатися. Проте ціль нашого фільму – заохотити спільноти не до створення подібних служб, а до розуміння своїх потреб, і запитати себе, чи можуть ці потреби будуть вирішені саме молодими людьми? А ці потреби є різними – чи це робота з дітьми-аутистами, чи надання гарячої їжі, чи допомога старим людям, чи благоустрій місцевого парку. В цьому випадку від дорослих вимагається лише навчити підлітків того, що вони вміють самі, але разом з цим треба знати, що потрібно, щоб це запрацювало. Але важливіше – надати підліткам відповідальність за практикування своїх навичок. Бо коли тинейджери отримують навички і мають можливість застосувати їх на практиці, вони стають впевненими в собі, у них з’являється сила. А коли це з’являється в підлітковому віці, людина виростає з критичним мисленням і вмінням вирішувати проблеми.

Чи був у вас намір використати побачене вами на Сході України для своїх режисерських чи продюсерських планів?

– Одна з причин, чому я зробив «Школу 9-1-1», – близькість теми особисто мені. Те, що відбувається зараз в Україні – не моя історія. Я був у школах, у молодіжних організаціях, у кіношколі, де знімають досить важливі для України фільми, показуючи ситуацію з різних сторін. Тож я не думаю, що маю щось зі свого боку знімати – я побачив достатньо людей, які можуть зробити це краще за мене. Наприклад, тут, у Києві, ми були в лабораторії молодих кінематографістів «Інді-лаб», я подивився кілька короткометражних фільмів, сконцентрованих на Україні, трошки поділився своїми знаннями, як треба шляхом кіно розповідати історії, щоб вони змогли краще робити фільми. І думаю, що це був найбільш ефективний спосіб використання мене.

Все ж найбільш ефективним ви є як продюсер реаліті-шоу, в чому досягли великих успіхів. А зважаючи на те, що Америка створила такі шоу і є найбільшою у світі з їх поширення і використання…

–...Я б сказав, що все ж європейські країни були першопрохідцями в цьому, але реаліті-шоу стали всесвітнім феноменом, коли до цього долучилася Америка…

…Так чи інакше, ви тепер є великою і невід’ємною частиною світу реаліті-шоу, зокрема створили одне з найвідоміших з них – «Непереможний воїн». Як, на вашу думку, подібне шоу розвиває телебачення? Чи це лише комерційний проект і його ціль – банальне заробляння грошей?

– Це перш за все історичне шоу, шоу, яке відповідає на питання «що було б, якби?». Що б сталося, якби воїн з одного періоду часу зустрівся з воїном іншого часу, хоча в житті вони ніколи не могли б зустрітися на одному полі бою? Якщо ми кажемо про їхні ресурси – тренування, навички, зброю, – то питання було б «хто з них виграє?». Тобто до історичності додається наукова складова, бо ми кожний предмет озброєння серйозно тестуємо з наукової точки зору на предмет того, як може зброя себе показати в тому чи іншому бою. Але, звичайно, коли йдеться про телевізійні шоу, документальне кіно чи художнє кіно, мається на увазі мета розважити людей. Коли ви дивитеся кіно, то не маєте себе відчувати, ніби сидите в класі. За допомогою кіно ми розповідаємо історію, яка, сподіваємося, буде сприйнята іншими людьми емоційно. Найбільш успішні фільми, не суттєво якого формату, – ті, котрі сприймаються людьми емоційно, і так – вони дають найбільше грошей. Це причина розвитку індустрії розваг. І люди в цій царині намагаються заробити гроші, це їхня робота, це не їхнє хобі. І це не обов’язково погано.

Чи можна в такому випадку розглядати телебачення як вид мистецтва?

– Абсолютно! Це і є мистецтво. Кожний жанр (несуттєво, що ви робите) може стати мистецтвом. Це просто самовираз кожної конкретної людини, це вираз людського стану. Звичайно, мистецтво – суб’єктивне. Кажуть: «краса в очах того, хто дивиться», але точніше – «мистецтво в очах того, хто дивиться». Всі або багато з тих, хто працює на телебаченні і загалом в кіно, вважають себе художниками. Бо ми – створюємо. А це фундаментальна річ будь-якого мистецтва.

Фото надані організаторами фестивалю «Незалежність»

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
515
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop