ПРОЕКТИ
10:00
Понеділок, 27 Листопада 2017

Повзуча русифікація триває

Зокрема й через мову. Ну як вам, наприклад, ресторан української кухні «Теремок»? Добре хоч, не «Ізбушка».
Повзуча русифікація триває
Повзуча русифікація триває

Російська пропаганда, або, точніше, російський інформаційний вплив — це далеко не лише пряма брехня й перекручування фактів. Це, зокрема, й питання мови, й повсякденної інформації, яка нас оточує. Тепер уже не викликає сумнівів: протягом багатьох років Росія цілеспрямовано докладала всіх зусиль, аби призвичаїти українців, що «ми — один народ».

Нині українські ЗМІ намагаються протистояти прямій російській пропаганді (наскільки вдало й наполегливо — інше питання). Але чимало речей, прямо не пов'язаних із політикою, ми так і не помічаємо. Просто не пов'язуємо їх із російським впливом. І таким чином Росія й надалі впливає на нашу свідомість і підсвідомість, на наше світосприйняття й наші поведінкові парадигми. Йдеться, зокрема, про мову.

Свіжий приклад: «На трамвайной остановке моя дочь залазит с ногами на сидушку». Те саме слово — «сидушка» — вжито і в українському перекладі. Пригадалося, як смішило мене це слово в дитинстві та юності, коли я бував у Москві — якимось дитячим воно мені видавалося. Ані в Києві, ані ще будь-де в Україні я його тоді не чув, не траплялося воно й у ЗМІ. Лише слово «сидіння» (російською — «сидение», «сиденье»). «Сидушка» — це була московська говірка. Тепер це слово стало звичним і для нашої повсякденної мови, й для мови наших ЗМІ — й уже не визначити, де тут курка, а де яйце, хто почав, а хто підхопив.

Слово «рогатий» стосовно тролейбуса я вперше почув, будучи вже студентом, від однокурсника, що приїхав із Новосибірська. Добре пам'ятаю: всі присутні тоді просто не зрозуміли, про що йдеться, й майже хором перепитали. Не називали так тролейбуси ніде в Україні, так само як і тролейбусні штанги не називали «рогами». Тепер у наших ЗМІ це слово стало нормою. І в україномовних так само.

«Він — мужик!» — нерідко можна прочитати схвальний відгук про когось рішучого й енергійного. Про політика, наприклад. І навіть в україномовних ЗМІ. Даремно шукати такий комплімент в українській літературі та в українському фольклорі. Не було в українській мові такого слова. А якщо було, то лише в одному значенні: «мужик необтесаний». І чомусь не видається, що це новітнє запозичення дуже вже прикрасило мову наших медіа і збагатило її.

«На окрузі». Так стали казати (замість звичного до того «в окрузі») зовсім нещодавно — за часів Януковича, й «першовідкривачами» були політики з його Партії регіонів. От уже кілька років, як світ за очі втік той Янукович, от уже кілька років, як луснула Партія регіонів, а їхній внесок до української вишуканої політичної словесності так і залишився — мабуть, як пам'ять про «благословенні» часи.

Почитати російськомовні ЗМІ — й виявиться, що одним із найпоширеніших жіночих імен в Україні є Алёна. На честь Сестриці Альонушки, мабуть. Схоже, автори, редактори й літредактори російськомовних ЗМІ щиро вірять, що саме це є найадекватніший російськомовний відповідник до українського імені Олена. Бачив колись навіть справжній шедевр: «Улица Алёны Телеги». Вже якось і не хочеться нагадувати: за російськомовний відповідник українського імені Олена завжди правило російське ім'я Елена, а Алёна — це зменшувальна форма від нього, поширена переважно серед російських селян. Простомовна.

І київська вулиця Оленівська, до речі — насправді ніяка не Оленевская, як тепер її називають у ЗМІ: на російськомовних мапах Києва 1980-х років її позначено як Оленовская, а 1970-х років — як Еленовская.

Так, ці мапи — радянських часів, і від того ситуація виглядає ще прикрішою: виходить, що тоді до українських топонімів ставилися з більшою, ніж тепер, повагою?

Так, за радянських часів українську мову перетворювали на суто декоративну, витісняючи її з повсякденного вжитку. Але, менше з тим, навіть у московських ЗМІ існувало чітке правило: «казачий Дон» і «казачья Кубань» — але «казацкое Запорожье». Будь-що, що стосувалося Запорозької Січі, могло бути лише «казацким» і в жодному разі не «казачьим». Сьогодні ж і в україномовних ЗМІ дуже часто можна побачити: «козача церква», «козача шабля».

Існувало за радянських часів і ще одне негласне правило: навіть московські ЗМІ в українському контексті ніколи не вживали слова «деревня» та його похідних — тільки «село». Це стосувалося як конкретних населених пунктів, так і сільської місцевості загалом. Не вживали його на більшості території України й у повсякденній мові — хіба що на крайньому сході, на Донбасі. Тепер з українських російськомовних ЗМІ можна отримати враження, ніби в Україні — суцільні «деревни».

А тепер — про дещо інший аспект. У нас чимало публіцистів — борців за українську мову. У нас чимало патріотичних політиків, які мало не з домашніми капцями переселилися у Фейсбук. А в Києві (та й не лише в ньому) — ціла мережа закладів під назвою «Вареничная Катюша», та ще й із логотипом у вигляді суто по-російськи зав'язаної хустини з традиційним російським візерунком. Хай би вже це були «блинные» або «пельменные» — все гаразд, але ж «вареничные»! І навпаки: ресторан української кухні «Теремок» — добре хоч, не «Ізбушка».

Олександрівська лікарня, порівняно нещодавно побудована на місці вирубаних дерев церква. Поряд із нею — службовий будинок, дерев'яний із «резными наличниками», таких чимало десь на околицях Калуги. Скажете, це — не візуальна пропаганда?

Тож агов, політики з соцмереж, агов, лідери думок — де ж ваші лідерські думки з цього приводу? Де ж ваші внески у формування громадської опінії? Де ж ваші нотатки бодай для тих, для кого «Вареничные Катюши» стали вже звичними, хто нічого особливого, ніякого когнітивного дисонансу в них уже не вбачає?

Ні, я зовсім не про те, щоби трощити будинки «з наличниками», боронь Боже! Я — лише за те, щоби молоді кияни та гості міста чітко знали й розуміли: це — не питомо українська архітектура; можливо, вона збагачує космополітичну й еклектичну київську архітектурну палітру, але її не можна сприймати як «наше рідне, наше традиційне» — на що, судячи з усього, й був розрахунок.

Не доводилося зустрічати, щоби хтось із-поміж лідерів думок чітко маркував як запозичені з Росії «модні» віяння. От у цьому й полягає парадокс: якщо останніх радянських десятиліть Київ фактично прагнув бути альтернативою Москві, «мегаполісом із людським обличчям», європейською столицею, наскільки радянська дійсність це дозволяла, то протягом багатьох років незалежності ми старанно копіювали московські звичаї й московську мову. І ЗМІ так само.

Можливо, річ у тім, що протягом десяти років президентства Кучми, а потім протягом іще чотирьох років президентства Януковича нас переконували, що Росія — передова й прогресивна, і шлях до цивілізованого світу пролягає через Москву? І більшість ЗМІ, а телебачення й поготів, ці погляди поширювали?

Можливо, причина в тому, що якщо росіяни — це слухняні діти, то українці — це бунтівні підлітки, які все роблять усупереч? І коли офіціоз проголошує «єднання з Росією», у суспільстві зростають незалежницькі настрої, й навпаки? Принаймні, так було до російської агресії. Дуже не люблю порівнянь суспільних відносин із родинними, бо це є тоталітарною звичкою, але в даному разі вони лише підкреслюють: на жаль, українське суспільство залишається ще посттоталітарним і не дозріло до того, щоби діяти не на догоду владі, не всупереч владі, а незалежно від влади, безвідносно до неї.

Що стосується запозичення з Росії «моди на мову», то, можливо, річ ще й у тім, що російська мова тепер в Україні не є нормованою, й російськомовні ЗМІ підлаштовуються під московський мовний «норматив»?

Поза сумнівом, свій внесок зробили інтернет-форуми, а тепер соціальні мережі: протягом років, коли інтернет-простір України та Росії був практично єдиним, частина українців, і журналісти не були винятком, почувалися провінціалами перед московськими «вчителями», чимало хто ж просто волів користуватися «правильною» російською мовою — такою, як москвичі або челябінці.

Хоч би як було, а запозичення характерних для Росії говірок і навіть діалектизмів, запозичення російських поведінкових мод без усвідомлення їхнього російського походження лише цементують єдність інформаційного простору. Єдність світоглядного простору, коли хочете — на підсвідомому рівні, на рівні звичок. І полегшують російській пропаганді завдання доводити, що буцімто «ми — один народ».

Одна втіха: слово «поребрик» до вжитку в Україні вже точно не увійде.

Фото: verelq.am

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3567
Переглядів
Коментарі
Василь
09:31 / 28 Листопада 2017
Слово "поребрик" вже давно увійшло в лексикон українців на позначення кордону між Україною та московією.
Москалей на ножи
19:42 / 27 Листопада 2017
Понабежали выродки кацапские с гугл-транслейтом, рассказывают про один хер им в рот, гниды. Автор прав, забыл про "Паски", которые теперь почему-то "куличи", забыл про "подъезды", которые с какого-то хрена "парадные". Автор лопух и сам пишет украиноязычную кальку с кацапского в названии столицы. Правильно "Київ", не правильно - "Києв".
Tetiana
18:54 / 27 Листопада 2017
Колись була єдина цивілізіція, і всі білі люди були єдиним народом. Але нас поділили, щоб нами володіти. А ми й далі йдемо в цьому ж напрямку. До речі, чому не звертається увага на шалену англієзацію нашої мови. Сьогодні у Фейсбуці прочитала такий перл: "О, ти круто собі хаір обрубала". Одразу навіть не зрозуміла, що "хаір" - це про волосся.
Євген
13:27 / 27 Листопада 2017
Ситуація прикра. Але чим завинив поребрик? Він у нас має такі ж права, як бордюр і бруківка.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop