ПРОЕКТИ
14:00
Субота, 11 Листопада 2017

Радіодиктант: застиглі в часі

Вже далеко не вперше тексти Диктанту національної єдності малюють пасторальну картину благословенної України, якої не торкнувся плин часу і яка застигла десь у минулих епохах.
Радіодиктант: застиглі в часі
Радіодиктант: застиглі в часі

У День української писемності та мови, 9 листопада, відбувся традиційний Диктант національної єдності. Окрім Українського радіо, цьогоріч його транслював телеканал «UA: Культура». Цей захід було проведено вже всімнадцяте.

Півгодини перед самим диктуванням, як і зазвичай, тривав такий собі розігрів. Головний редактор освітньо-виховних програм Українського радіо Аліна Акуленко, генпродюсер «Українського радіо» Дмитро Хоркін, акторка Ольга Сумська та інші гості підкреслювали важливість, урочистість Диктанту національної єдності, згадували, як минулих років писали його самі. Неодноразово лунали слова «флешмоб», «багатотисячний флешмоб»: «Щоб відчути себе українцем». Подеколи вони лунали в контексті, з яким усе ж важко погодитися, хай навіть рік за роком на ньому наголошують дедалі наполегливіше: мовляв, Диктант національної єдності — це не перевірка грамотності, а саме флешмоб. Іншими словами, форма, але не зміст — так? Писати можеш ти не вміти, а от флешмобити повинен.

Кілька разів протягом «розігріву» пані Акуленко, й не лише вона, повторила, що тексти Диктанту можна надсилати, зокрема, електронною поштою. Але тільки одного разу — тоді, коли спеціально йшлося про правила написання й надсилання — було сказано, що електронною поштою можна надсилати лише відскановані або сфотографовані тексти, написані від руки; набрані в будь-якому текстовому редакторі тексти перевіряльники розглядати не будуть. Згадки про електронну пошту вже до того моменту лунали так часто, що на цей момент глядачі, а особливо слухачі радіо, могли й не звернути увагу.

Натомість коли було сказано, що «паперовою» поштою надсилати диктанти можна до 11-го числа, було незрозуміло, включно це чи ні. І, як завжди, кілька разів лунало: «Куратори чекають на малюнки, фотографії…». Були й слова про вік тих, хто писав Диктант минулих років — кому за 90 або менше від 10. Згадали й про «багатодітних матерів, у яких вісім і більше дітей». Втім, у цілому «розігрів» цього року був досить динамічним, справді створював урочистий і піднесений настрій і не навантажував аудиторію надто вже великою кількістю дрібниць.

Окрім аудиторії Національного університету імені Тараса Шевченка в Києві були включення з Хмельницького, Львова та Одеси. На самому початку обіцяли включення ще з одного міста, але його не було. Назвали те місто Сіверодонецьком. Насправді воно відносно донедавна мало офіційну назву Сєверодонецьк, потім її виправили на Сєвєродонецьк. Оскільки ж географічні назви, зокрема назви міст, а тим паче українських міст, є офіційно внормованими, будь-яке «вільне» прочитання є нічим іншим, як помилкою. Може та назва подобатися або не подобатися, може скидатися на таку, що порушує мовні норми, але це не мусило б мати жодного стосунку до ефірів: знову ж, будь-яке інше прочитання назви міста, окрім затвердженого офіційно, є помилковим.

Засмутили й кілька інших речей. Ведучий повсякчас повторював у різних контекстах і різних відмінках: «Наша країна — Україна» — там, де мало б бути просто «наша країна» — або ж просто Україна. Може, ведучий був до такої міри не впевненим, що аудиторія знає, як зветься наша країна, й саме тому повсякчас це нагадував у найтавтологічніший спосіб? Пані Акуленко звернулася до тих, хто «зібрався в різних селах, селищах, містечках і містах України». Зрозуміло: Україна, справжня Україна — це ж передусім села! І зовсім не біда, що насправді переважна більшість українців живуть у містах. Так, дрібниця — але от саме під час Диктанту національної єдності подібні дрібниці, а насправді ще радянських часів стереотипи про Україну, чомусь вигулькують рік за роком.

До одного з гостей ведучий звернувся: «Саша». Хоча той не представлявся таким чином, а представився Олександром. То якби він представився Іваном, ведучий назвав би його Ванюшою? Так, українці надто звикли до російських зменшувальних імен, але ж коли вони лунають у контексті Диктанту національної єдності, це не видається чимось таким, що й мало би бути.

Під час включення з Одеси місцеві кореспонденти на всі лади наголошували, яке їхнє місто багатонаціональне й багатоконфесійне: в ньому живуть «представники понад ста національностей». Навіть універсальна істина, коли її повторювати за кожної нагоди й без будь-якої нагоди, набридає й перетворюється на штамп. На пустопорожню фігуру мови. А з іншого боку, хіба ж ті самі Київ, Львів та Хмельницький не можуть похизуватися точнісінько тим самим? Чи такою вже унікальною в цьому плані є сьогодні Одеса? Тільки от у Києві, Львові та Хмельницькому не наголошували на етнічному походженні учасників ефіру. А в Одесі один гість був євреєм, друга — в'єтнамкою, й про це досить довго розповідали. Або, як сказала гостя чистісінькою українською мовою, «українкою в'єтнамського походження». Браво їй за це, але спало на думку: коли ми буцімто заради єднання підкреслюємо й підкреслюємо етнічне походження людей, ми тим самим роз'єднуємо, сегрегуємо їх. Усі ми — українці, а етнічне походження — то особиста справа кожного. І особистою справою кожного є оголошувати про нього чи ні, а якщо оголошувати, то за яких обставин і в якому контексті. Це в СРСР завжди підкреслювали етнічне походження людей, а без заповнення графи «національність» не можна було ступити й кроку. Україна ж, здається — не СРСР?

Включення з Хмельницького викликало асоціації із совком зовсім іншого ґатунку. Тамтешні кореспонденти оголосили, що в аудиторії, яка на час Диктанту стала телестудією, зібралися «усі вони — студенти профтехучилищ». І не без гордості додали: в їхньому місті Диктант «пишуть централізовано» всі школярі, курсанти тощо. Отака вона вийшла, національна єдність — примусова. Цілком за традиціями того ж таки СРСР. Особисто я не став би цим так уже пишатися, а натомість спитав би: а чи результати написання Диктанту не вплинуть на оцінки тих-таки школярів?

І — сам Диктант. Нескладний із першого погляду, він, за традицією, містив чимало «пасток для лохів» — тобто ситуацій, де пунктуація може бути варіативною. Олексій Авраменко, як і завжди, закликав дослухатися до пауз, які він робить: коротенька пауза — кома, довга — тире або двокрапка. Одне тільки лихо: читаючи текст для перевірки вже після диктування, він робив це так повільно, що порівняти довжину пауз було неможливо — всі вони були довгими. Не з секундоміром же сидіти перед екраном!

Що ж до тексту… Звісно ж, вимагати від диктанту якоїсь виняткової інформативності неможливо; це — специфічний текст вузькофункціонального призначення. Але, менше з тим, змістове навантаження він несе, ті або інші ідеї аудиторії навіює. Так от, самий початок тексту: «Ми живемо в світі, де співіснує безліч ритмів: клепання коси, тупіт копит, дзюрчання молока у відрі, і хлюпання морських хвиль, і перестук поїзних коліс, і цокання годинника». То чи справді всіх нас, а чи більшість із-поміж нас, оточують саме такі ритми? От я, наприклад, звуку копит і не пригадаю, дзюрчання молока у відрі — так само. То в якому часі ми живемо? У ХІХ столітті?

Інший фрагмент: «Їх (народних пісень. — Б.Б.) у нас сила-силенна на будь-який смак: хлопцям подавай “Ой, на горі, та й женці жнуть”, в дівчатам — “Цвіте терен”». Перепрошую, але що це, коли не сексизм? Не гендерна сегрегація? То, може, й концерти народних пісень варто зробити окремими «лише для хлопців» та «лише для дівчат»? І знову: чи ми живемо в ХІХ столітті? А може, й школи та ПТУ зробити окремо чоловічими та жіночими? Хай хлопці собі навчаються «тупоту копит», а дівчата — «дзюрчанню молока у відрі». Благолєпіє-то какоє настане!

І — під самий кінець: «Наші пісні з будь-якими мотивами — чи з пристрасними карпатськими ритмами у виконанні Руслани, чи з тривожними кримськотатарськими інтонаціями Джамали…». То, виходить, Джамала всі пісні співає з одними й тими самими інтонаціями — тривожними? А чи це кримськотатарський народ протягом століть так і не створив геть нічого, що не було би тривожним?

Так, це — диктант, і попередній абзац міг би видатися прискіпуванням до дрібниць. Якби не дві попередні цитати. І це вже далеко не вперше тексти Диктанту національної єдності малюють пасторальну картину благословенної України, якої не торкнувся плин часу, яка застигла десь у минулих епохах. Такої України — сільської й архаїчної, якою й малювала її радянська пропаганда.

Фото: qha.com.ua

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1131
Переглядів
Коментарі
Аноним
08:45 / 13 Листопада 2017
Потрібно замінити Олексій Авраменко на Олександр Авраменко
Анонім
18:20 / 12 Листопада 2017
Підтримую автора.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop