ПРОЕКТИ
16:00
П'ятниця, 6 Жовтня 2017

Демократична опозиція: маніпуляції замість критики

Переконавши українців у тому, що в нас нині — страшна диктатура й тиранія, демократична опозиція поволі починає переконувати громадян, що й війна — то виключно провина Порошенка.
Демократична опозиція: маніпуляції замість критики
Демократична опозиція: маніпуляції замість критики

Демократична опозиція вже переконала багатьох (здається, що вже критичну більшість) громадян: нинішня влада не лише тільки те й робить, що грабує Україну, а ще й влаштувала в країні нечувані репресії, переслідує опозицію та поховала свободу слова. Одне слово, хунта майданута — ні, такого визначення демократична опозиція, звісно ж, не вживає, але всі її характеристики нинішньої влади дивним чином збігаються зі штампами російської пропаганди, саме до такого розуміння й спонукаючи аудиторію.

Й от, видається, настав новий етап. Напередодні подання до Верховної Ради президентського законопроекту про реінтеграцію Донбасу у виданні «НВ» одна за одною з'явилися дві авторські колонки — їх цілком можна назвати програмними. Одну написала заступник голови Верховної Ради, представник «Самопомочі» Оксана Сироїд, другу — відомий дипломат, представник «Укропу» Богдан Яременко.

Обидва звинувачують Петра Порошенка мало не в державній зраді, а в тому, що він є інструментом у руках Путіна, — вже поза всяким сумнівом. Але об'єднує ці статті не лише це.

Обидва матеріали було написано ще до того, як законопроект було оприлюднено. Так, можна припустити, що обидва автори мали якусь ексклюзивну, інсайдерську інформацію. Утім, будь-яка інсайдерська інформація, радше за все, була фрагментарною. Бо коли законопроект було подано, виявилося, що далеко не всі положення, так гнівно затавровані авторами, й справді в ньому наявні. Або, принаймні, не в такій формі.

«Ми законопроект не читали, але засуджуємо», - саме так виглядає. Але річ не лише в тім.

Обидва автори практично не аналізують положення законопроекту. Вони таврують і виносять вироки — товариш Вишинський був би задоволений. А те, що мало б виглядати як аргументація, найчастіше схоже на на аргументи ad hominem: випливає, що законопроект є зрадницьким хоча б із тієї причини, що його подав Порошенко. А ще обидва автори користуються відомим принципом: «Є дві точки зору: одна — моя, інша — зрадницька». Тобто, апріорі «зрадницька» лише тому, що «не моя». Бо написане в обох колонках — це не аналіз, не роздуми, не зважування плюсів та мінусів, а щось із претензією на універсальну істину, на щось єдино правильне та єдино припустиме, й розговорчики в строю. І якось уже забувається, що принаймні пані Сироїд, та й однопартійці пана Яременка цілком могли б затаврувати той законопроект із трибуни Верховної Ради — тільки вже за фактом наявності повного й автентичного, а не кимось переказаного, тексту.

Але й на цьому схожість обох програмних виступів не вичерпується. Цитата зі статті Сироїд: «За словами президентських опричників, законопроект вже погоджений з міжнародними партнерами». «Президентські опричники» - це, даруйте, хто? А чи в Україні є такий політичний інститут? І з міжнародними партнерами вони розмовляли саме в якості опричників? Це вже дуже нагадує стилістику одіозного Дмитрія Кисельова, який переконує аудиторію не фактами, а емоціями, розподіленням ролей: цей - «наш», а цей — ворог і мерзотник. А що: навісив ярлик — от вам і переконливий аргумент, що ще потрібно? В обох матеріалах простежується й інша характерна для згаданого російського персонажа риса — підміна фактів умоглядними псевдологічними конструкціями. Цілком у стилістиці «совпадение-не-думаю».

Але давайте детально.

Оксана Сироїд: воєнний стан без воєнного стану

Стаття Оксани Сироїд має заголовок: «Перехитрити Путіна чи український народ?». Як підзаголовок винесено: «Ми на порозі розгляду чергового інструменту, який загрожує державності». Отак от, безапеляційно: Вітчизна в небезпеці.

На самому початку — спогади про 2015 рік, про вимоги західних політиків: «Ви програли війну - робіть, що вам каже Росія...». Тут просто конче потрібно було вточнити, хто саме таке казав. І наскільки така позиція була провідною. І в якому контексті це було мовлено. Бо в те, що сучасні лідери демократичних країн переконували пані Сироїд, буцімто війна є джерелом міжнародного права, й що саме така позиція домінувала — даруйте, не вірю. Так, дехто з західних політиків (а там же не політбюро з його одностайністю, чи не правда?) міг казати таку дурню — й навіть не лише таку. Але подавати це як провідну тенденцію? Знову ж таки: даруйте, не вірю. Уся історія повоєнної Європи та Північної Америки підтверджує: у такому вигляді цього не могло бути. Бо інакше війни були б повсякденністю, загальноприйнятим способом досягнення мети. Вважалися б за щось «нормальне», «припустиме».

Але як має сприйняти цей пасаж аудиторія? А дуже просто: Захід — проти нас, Захід — за Росію, Захід поважає силу, а не право. Всі довкола — вороги, Україна — обложена фортеця, Україна — одна проти всього світу. Десь щось дуже подібне я вже чув, і неодноразово. Чи не на російському ТБ, бува? Чи не російська пропаганда прагне змалювати ситуацію от саме так — безвихідно для України? Чи, часом, не російська пропаганда тільки те й робить, що намагається протиставити Захід Україні, змалювати його як щось вороже до України?

Ще цитата: «Президент України, прикриваючись «позицією міжнародних партнерів», щоразу поряд із кремлівськими інструментами підпихає ще й власні для підриву української державності». Даремно шукати у статті, про що саме йдеться — на думку пані Сироїд, абстрактно-теоретичного рівня переконування аудиторії цілком досить. Аргументи? Обійдетеся й без них — вам же сама Сироїд сказала!

«За цю статтю (про особливий статус нині окупованих територій після визволення. - Б.Б.) президент виміняв собі повноваження розпускати місцеві ради і розганяти місцевих голів на власний розсуд». І знову — про що це? Чи й справді так відбувається на кожному кроці?

Інша цитата: «31 серпня 2015 року спроба пропхати у парламенті зміни до Конституції закінчилася трагічно і забрала життя трьох правоохоронців. Цього разу президент не прийшов, щоб дивитися на ганьбу, яку він ініціював...». Зверніть увагу на лексику: «пропхати». Це вже навіть не Кисельов, це вже газета «Правда» від 1991 року, де прихильники СРСР у ВР «виступили з трибуни», а прихильники незалежності «дорвалися до мікрофону».

Наступну цитату не так легко перетравити, але спробуймо: «Тільки рішення верховного головнокомандувача про воєнну загрозу може захистити солдатів та офіцерів від переслідування, а армію від руйнування. Якщо нема такого рішення, будь-кого, хто боронив і боронить нас від Росії, можна засудити за застосування зброї в мирний час проти мирного населення. І таких вироків проти наших солдатів сьогодні є набагато більше, ніж вироків проти так званих терористів і сепаратистів». А тепер спробуймо пригадати бодай один «такий» вирок українському військовикові за виконання бойових завдань. Тобто, пані Сироїд вважає, що зброю й справді можна використовувати проти мирного населення? Й навіть за сотні кілометрів від лінії фронту? Й коли деякі військовослужбовці у вільний від війни час підробляють бандитизмом — то це теж є актом боротьби з агресором, і судити їх за це в жодному разі не можна? А чи ці слова — в такому вигляді, в якому вони є — можна витлумачити якось інакше?

Далі: «Отже, президент як верховний головнокомандувач не хоче нести відповідальності за командування збройними силами, але дуже хоче командувати місцевим самоврядуванням». Звідки це випливає — так і залишається маленькою таємницею пані Сироїд. Але «президенту не вдалося це реалізувати через зміни до Конституції, тож тепер він вирішив втілити мрію через зміни до закону «Про правовий режим воєнного стану», наділивши себе неконституційними повноваженнями зупиняти мандати місцевих рад і їхніх голів. Байдуже, місцеве самоврядування є правом громади і не може бути обмежене чи скасоване за жодних обставин». Так і кортить сказати, що Оксана Сироїд не розуміє сутності поняття «воєнний стан», але її фаховий рівень не дозволяє припустити такого нерозуміння.

Так от: воєнний стан — це коли держава починає жити за законами армії. За законами єдиноначальства. І за умов воєнного стану не лише про місцеве самоврядування доводиться забути, а й про багато інших прав і свобод — про свободу ЗМІ, наприклад, про свободу зібрань, навіть про недоторканність приватної власності. Так, воєнний стан може бути «пом'якшеним», «послабленим», «неповним», але ж закон має прописувати максимальну його форму, абсолютну!

І, зрештою, в Україні вже існують елементи воєнного стану — йдеться про військово-цивільні адміністрації прифронтових регіонів. Вони, ці адміністрації, за визначенням не є органами місцевого самоврядування, а є органами державної місцевої влади. То чому ж пані Сироїд не протестує проти них? Це ж таке порушення прав і свобод жителів фронтових територій! А коли 2015 року в багатьох містах і районах цих регіонів не було місцевих виборів — пані Сироїд теж протестувала проти такого злочинства? А чи «Самопоміч» там мала небагато шансів, і тому чорт із ними, тими територіями?

І головне: а що, президент має намір одразу ж запровадити воєнний стан по всій Україні — спеціально, щоби підім'яти під себе місцеве самоврядування? Про це Сироїд теж нічого не каже, не наводить жодного факту. Скидається на те, що вся гнівна стаття править за обгрунтування цієї, м'яко кажучи, дуже гіпотетичної тези.

Богдан Яременко: хоч би що — а все погано

Стаття пана Яременка має назву: «Мишача вовтузня української влади навколо Донбасу». Найперше речення стверджує: «Посилилась мишача вовтузня української влади по законопроекту про статус тимчасово окупованих територій Донецької та Луганської областей України». Визначення поняття «мишача вовтузня», звісно ж, відсутнє, як відсутній і перелік ознак, що відрізняють це поняття від вовтузні, наприклад, кенгурячої. Привіт від Дмитрія Кисельова: ярлики замість аргументів та фактів.

Наступне речення : «Традиційно для влади проект одного з найважливіших законів для нашої держави готується келійно, приховано, а президент України і його політичні приплічники більше перешіптуються з іноземними партнерами, а не розмовляють зі своїм народом». Ну, законопроекти взагалі зазвичай готуються не на майданах і не на мітингах. Бо навіщо виносити на розсуд публіки сирі положення, які, можливо, буде відбраковано? Втім, із цим можна було би сперечатися, якби не оце слівце - «приплічники». Черговий ярлик, чергове нагнітання негативу в позааргументаційний спосіб, на рівні підсвідомості аудиторії. Гіпнотизування, іншими словами. Єдиним аргументом виглядає це: «Законопроект про статус тимчасово окупованих територій має перед внесенням на обговорення в зал Верховної Ради пройти широке громадське і експертне обговорення»?

«Відсіч збройній агресії Росії проти України повинна відбуватися в рамках національного законодавства України, зокрема, діючого закону про оборону, який передбачає введення воєнного стану та створення ставки Верховного Головнокомандувача України. Усі інші пропоновані українською владою «гібридні форми» та «гібридні інституції» відсічі російській агресії є нічим іншим, ніж спробою президента України уникнути політичної та правової відповідальності за рішення, що приймаються в воєнний час». Тут власні думки, подані в абсолютизованій формі, приправлено звинуваченнями на адресу президента просто побіжно — мабуть, щоби ці думки переконливіше лунали. А звинувачення, коли розібратися, полягає в одному-єдиному — що президент дотримується іншої думки, ніж пан Яременко.

Далі автор стверджує, що «підхід «спершу вирішимо проблему Донбасу, а далі займатимемось Кримом» – це черговий Будапештський меморандум для України».  Можна обговорювати цю тезу. Але не забуваючи при цьому, що об'єктивний стан речей у цих двох регіонах є абсолютно різним. Що Росія вважає Крим своєю територією, а Донбас — ні, а отже, «міра окупації» є різною. Але у статті проглядає єдиний заклик: дайош воєнний стан — і всі проблеми одразу немов рукою зніме.

Деякі висновки

Ці дві, й чимало інших критичних (скажімо так) публікацій відрізняє застосування однієї й тієї самої методології: «І завдання зводиться до попереднього». Тобто заплющимо очі на те, що агресія є гібридною, почнімо ставитися до неї, мов до звичайної — й вона буцімто одразу такою звичайною й стане, припинить бути гібридною. Ні — на жаль, не припинить. А просто наша відсіч стане не адекватною характеру агресії, ми боротимемося не з тим, що є, а з тим, що самі собі нафантазували. Класичний пошук гаманця не там, де загубив, а там, де світліше.

А ще чимало критиків і обвинувачів влади виходять із того, що у Криму й на Донбасі є російські окупанти, а місцеве населення тільки й чекає, коли Україна їх вижене, а його визволить. Насправді це далеко не так. Але таврувачі не обтяжують себе міркуваннями про те, що буде після визволення, як бути з місцевим населенням, як досягти примирення. «Бойовики мають понести покарання». Знаючи про це, жителі окупованих територій зроблять усе, щоби повернення до України не відбулося ніколи. Битимуться до останньої краплі крові. Бо вже не лише з російської пропаганди, а й з українських першоджерел (які російська пропаганда ще й прикрасить) знатимуть: вони приречені.

Адже суто по-людськи уявімо собі. Житель Донбасу, наслухавшись російської пропаганди, зрозумів: постмайданна Україна буцімто становить реальну небезпеку для життя — його й його близьких. І тут та сама російська пропаганда підказала вихід: брати до рук зброю й захищати себе. Він і взяв. І пішов — саме захищати. Бо, повторю, насправді вірив, що його життю й життям його рідних загрожує реальна небезпека. То хто він тепер — злочинець чи жертва? І хто тепер злочинець — він, а чи Кисельов, Соловйов та інші російські «зірки» інформаційного телебачення, які заради кар'єри, заради високих зарплат брехали й брешуть — не помиляються, не перебувають в омані, а саме брешуть і отримують за це чималі гроші?

Але наші критики влади, зокрема й у двох аналізованих матеріалах, просто забувають про людей. Для них є Україна, є Росія. Є держави, є території — а людей ніби й немає. Чи не суто російський, до речі, підхід?

Та річ не в тім. Якби ж це все були суто предметні суперечки! Але ж тема російської агресії дедалі більше використовується лише як засіб — засіб учергове затаврувати владу, влаштувати їй чергову громадянську страту. Переконавши українців у тому, що в нас нині — страшна диктатура й тиранія, демократична опозиція поволі починає переконувати громадян, що й війна — то виключно  провина Порошенка, що влада на ній «заробляє». І, чесне слово, подеколи доводиться силоміць повертати себе до реальності, нагадуючи сам собі: російська агресія почалася тоді, коли ніхто ще й уявити собі не міг Порошенка на президентській посаді.

Утім, і тут, як виявилося, є вихід — нещодавно розмовляючи з активним споживачем опозиційної преси (яку влада аж так душить, аж так душить) ,я почув: «Американці влаштували Майдан спеціально для того, щоб посадити на Банковій Порошенка». Докази? Є й вони: «Під час Майдану Порошенка по телевізору світили. Зокрема, на Банковій із бульдозером. Уже тоді було зрозуміло: його на Банкову й хочуть посадити». То пане Яременку, пані Сироїд — ви вважаєте так само?

Ще одна нещодавня розмова, з колишньою донечанкою: «Я ненавиджу Порошенка, бо він обстрілює моє рідне місто». Пане Яременку, пані Сироїд — чи незабаром ми від вас почуємо й це? І ще: російська пропаганда зве українського президента Потрошенком. Коли ми почуємо це від вас? Ближче до виборів? Ще російська пропаганда зве українського президента Вальцманом — розпалюй в українцях антисемітизм, поділяй і володарюй. Тут прецедент уже був: речниця Михеїла Саакашвілі Дарина Чиж саме так Порошенка й назвала. До честі Саакашвілі, він її звільнив (бо, напевне, краще за багатьох знав: на факультеті міжнародних відносин та міжнародного права Київського державного університету євреїв не було й бути не могло). Але дзвіночок пролунав.

...Коли текст було вже майже написано, стало відомо про події у Верховній Раді. І в цьому світлі стаття Сироїд виглядає вже зовсім тривожно. Ще нещодавно на «Самопоміч» покладали надії як на політичну силу нової формації. Із превеликим жалем доводиться констатувати: надто вже швидко ця «сила нової формації» засвоїла основоположне правило української політики, що тягнеться ще з часів Кучми: для досягнення мети будь-які засоби годяться, агітаційні й інформаційні засоби — й поготів. І ще одне правило кучмівських часів надто швидко поглинуло «Самопоміч» - як колись поглинуло демократів доби боротьби за незалежність: інтереси рідної партії є вищими за інтереси України. Або принаймні: інтереси рідної партії — то й є інтереси України. Не кажучи вже про те, що від політиків нової формації дуже хотілося б, щоб до української політики нарешті прийшли етичність та елементарна вихованість. І чесність у публічних виступах.

...А тим часом чудовий приклад конструктивної, спокійної й аналітичної критики законопроекту продемонстрував Мустафа Найєм. На жаль, приклад, майже поодинокий.

Фото: Інформаційне управління Апарату Верховної Ради України

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
902
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop