ПРОЕКТИ
11:38
П'ятниця, 7 Липня 2017

Інформаційний феномен Юлії Тимошенко

В усьому світі триває наступ популістів, — такою є загальна опінія. І, здавалося б, феномен Юлії Тимошенко вкладається в загальносвітові тенденції. Але є й принципова різниця.
Інформаційний феномен Юлії Тимошенко
Інформаційний феномен Юлії Тимошенко

Нещодавній скандальний пост Юлії Тимошенко у Фейсбуку спонукав пригадати весь політичний шлях лідерки «Батьківщини» — зокрема, з погляду того, ким вона представляла себе суспільству й ким її сприймало суспільство.

Блискавична поява Юлії Тимошенко на самій верхівці української політики сталася на самому початку 2000-х років — після того, як вона вже встигла побувати віце-прем'єр-міністром із питань паливно-енергетичного комплексу й піти в опозицію до Леоніда Кучми. Одна з лідерок антикучмівського руху — от у такій ролі Тимошенко й увірвалася до першого ешелону української політики.

Варто зазначити: на той час Кучма в ролі Президента вже сприймався як щось нестерпне. Як щось таке, що гальмує розвиток країни й анітрохи не відповідає прагненням суспільства. Тож боротьба з ним під самими лише негативними гаслами — гаслами «проти» — цілком відповідала моменту. «Перемен, мы ждём перемен». А яких змін, було вже не так важливо, це була вже зайва за тих умов деталізація. Суспільство сподівалося, що, очоливши державу, побратими за боротьбою проти кучмівського режиму розберуться в деталях і знайдуть взаємоприйнятний варіант розвитку. Будь-які зміни, будь-який рух у ситуації, що давно вже нагадувала болото (найстабільніший, як відомо, тип водойми), — якщо це не був явно проросійський або реставраційно-радянський рух — на той час сприймався як безумовно прогресивний, як рух до розвитку.

А якими були на той час ЗМІ? Найкраще їхній стан змальовує одна деталь: звання найкращої соціально-політичної (!) газети здобували «Факты и комментарии». Тож будь-яке медіаджерело, яке не просто закидало б аудиторію напівгламурною інформацією обсягу й деталізації рівня «від радянського інформбюро», а роз'яснювало, переконувало, закликало — воно апріорі сприймалося як прогресивне. Будь-яка політична персона, яка демонструвала думки, щирі інтонації та емоції, сприймалася як разючий контраст до забронзовілого Кучми та його оточення з їхніми пустопорожніми словами, монотонними інтонаціями й канцелярською фразеологією. За умов утискуваної й заглушуваної опозиції, за умов усесилля сумнозвісних темників будь-яке живе слово правило за ковток свіжого повітря.

Це був час, що об'єктивно сприяв Юлії Тимошенко здаватися (а, виходячи з тогочасних обставин, і реально бути) позитивною альтернативою до Кучми. Будучи представницею великого бізнесу, вона за іміджем і поведінкою дуже відрізнялася від оточення Кучми й була так не схожа на Пінчука, Бакая, Деркача, Медведчука, Волкова — наближених до Кучми олігархів. Це вже згодом мало не з кожним із них Юлію Тимошенко поєднає бодай один епізод тісної співпраці. Це вже згодом російський блогер, намагаючись розібратися в українських подіях і старанно вивчаючи історію стосунків у багатокутнику Тимошенко — Лазаренко — Тігіпко — Кучма — Коломойський — і далі, й далі, дійде божевільного висновку, буцімто Помаранчева революція 2004–2005 років стала «перемогою дніпропетровського клану», і ним же буцімто її й було інспіровано. Так, висновок цей був божевільним, але для людини, що не була щоденним свідком подій (так само, як і для майбутніх істориків), він таким — божевільним — аж ніяк не здавався й не здасться.

Уже згодом від різних людей чув таке: фахівці з паливно-енергетичного комплексу ще наприкінці 1990-х років були вельми здивовані призначенням Тимошенко профільним віце-прем'єром — бо репутацію серед фахівців вона мала далеку від бездоганної. Але ця інформація так і не вийшла поза межі вузькофахового кола, та й, об'єктивно кажучи, вийти не могла: будь-яку інформацію не на користь лідерів опозиції суспільство сприймало би як не варту довіри, як упереджену.

А потім перемогла Помаранчева революція. Минуло півроку — і Юлія Тимошенко повела нещадну боротьбу проти Віктора Ющенка. Партія регіонів та Віктор Янукович залишалися дуже сильними, в половині країни їхній вплив був вирішальним. А російська пропаганда щосили втовкмачувала ідею буцімто незаконності перебування Ющенка (а отже й Тимошенко) при владі — мовляв, законним переможцем виборів 2004 року був і залишився Янукович, а перемогу в нього було вкрадено. Українські ЗМІ легко підхопили винахід російської пропаганди — термін «третій тур виборів 2005 року»: як відомо, ніяких третіх турів Конституція не передбачає, й тому результати будь-якого третього туру не мають вважатися за законні. Насправді це був повторний другий тур після того, як результати «основного другого» туру було в судовому порядку визнано фальсифікованими. Але наші ЗМІ підхопили тоді саме цей термін — «третій тур».

Але Тимошенко повела боротьбу не з Януковичем, а з Ющенком. Тими самими методами, що й нещодавно боротьбу проти Кучми — звинувачуючи Ющенка в усіх гріхах і злочинах. Так само пасіонарно й непримиренно. Зокрема, Тимошенко таврувала Ющенка за співпрацю з регіоналами — подеколи справжню, подеколи міфічну й вигадану, тим часом плідно співпрацюючи з тими самими регіоналами сама. Ближче до кінця 2000-х років Янукович перетворився для Тимошенко на головного союзника в боротьбі з Ющенком.

А що являли собою тогочасні ЗМІ? А в них домінувала інформація в стилі: «Політик А сказав, а політик Б відповів». Переповідання й цитування висловів політиків — оце й була майже вся інформація. Замість подій ЗМІ поширювали думки політиків про події, причому поширювали некритично, а журналісти перетворилися на техперсонал, на обслугу. На телебаченні це були зоряні часи Савіка Шустера та його послідовників. У цей період медіаландшафт України залишався винятково сприятливим для Тимошенко та її методів політичної діяльності.

В Україні тоді було три центри інформації: Ющенко, Тимошенко та Янукович. Вони (їхні наближені) коментували, препарували й інтерпретували дії одне одного — і звинувачували, звинувачували. Тимошенко звинувачувала найбільше. Ющенко був найслабшим центром із-поміж трьох, тож ближче до кінця його каденції трикутник перетворився на жорстку альтернативу: Тимошенко versus Янукович. Склалася майже та сама ситуація, що й на президентських виборах 1999 року, коли Леонід Кучма отримав єдиного реального й дуже зручного для себе суперника — Петра Симоненка, в якого явно вигравав. Перед виборами 2010 року більшість ЗМІ поділилися на дві частини: «за Тимошенко» й «за Януковича». Та й якби ж то лише ЗМІ — суди, наприклад, так само.

Але Тимошенко вибори програла. Скоріше за все, через тонші, ніж у 2004 році, застосовані фальсифікації. Але, можливо, й через те, що чимало людей почали відчувати: вона і Янукович — геть не різні типажі. Й через те, що передавала куті меду, й часто-густо Янукович на тлі Тимошенко виглядав принаймні щирішим. Й через те, що вдавалася до геть безглуздих за даної ситуації піар-ходів на кшталт «Тигрюлі» — які теж не додавали їй іміджу щирого політика.

Та хоч би як там було, Тимошенко вибори програла — і не варто тепер гадати, як би воно склалося, якби виграла. Не склалося. А склалося засудження, яке на певний час вивело Тимошенко з поля активної політичної діяльності. Хоча вона так або інакше прагнула не давати про себе забути, створюючи і створюючи інформаційні приводи.

Зрозуміло: ув'язнення, тим паче за висмоктаним із пальця звинуваченням (а воно саме таким і було), психологічно травмує кого завгодно. Та коли людина займається активною політичною діяльністю й претендує на пост лідера держави, всі посилання на психологічні травми не мають чинності: або — або. І першим, що запам'ятали українці після звільнення Тимошенко, — це вона на Майдані в інвалідному візку на височезних підборах. Чесне слово: мені чимало доводилося бачити людей в інвалідних візках — і жодного разу я не бачив нікого на підборах. Хоча б із того погляду, що з інвалідного візка людині треба пересідати — у крісло, в машину; людина в інвалідному візку — найчастіше не геть нерухома. Якщо Тимошенко прагнула постати перед очима українців незломленою, сильною і стильною — для того існують безліч моделей цілком «для виходу» туфель на низьких підборах, а то й без підборів. Це був момент великого дисонансу.

Але навіть не він став головним. Юлія Тимошенко, щойно приїхавши з в'язниці, заявила майданівцям, що вже перемогли: «Я вас захищу!». Це вона казала тоді, коли загроза — Янукович — уже втік. Це казала людина, яка щойно не змогла захистити навіть саму себе. Приїхавши на Майдан, Юлія Тимошенко одразу взялася розподіляти ролі: собі — такої собі матері, героям Майдану — таких собі дітей нерозумних; собі — роль героя-переможця, майданівцям — роль субреток. «Радійте, плебеї, бо нарешті дочекалися захисниці й що ж ви всі, бідолашні, досі без неї робили?» — так це виглядало. Й оця зверхність тоді обурила дуже багатьох.

А далі була Надія Савченко, яку «Батьківщина» включила до виборчого списку під номером 1. Зауважмо: Тимошенко не казала, що докладе всіх зусиль для звільнення полонянки, що задіє всі ресурси. Вона казала: «Ми звільнимо Савченко! Ми знаємо, як це зробити!». Складалося враження, що тимошенківці звільнять Савченко легко й миттєво. До реального її визволення насправді минуло відтоді півтора роки. Не варто гадати, чи справді саме «Батьківщина» зробила вирішальний внесок у визволення Савченко, а чи все ж інші, — для цього недостатньо інформації. Важливим є інше: незабаром після свого визволення Надія Савченко почала все більше й більше шокувати українців. Нагадаю: Савченко, яка вже точно зазнала тяжкої психологічної травми, яка не мала досвіду в політиці і яка особисто не перебувала в Україні протягом двох років, а отже не відстежувала подій, не зналася на деталях. І досі гадають: чи є Савченко агентом Путіна? Чи потрапила вона під вплив Медведчука або когось іще? То чи не варто припустити ще одну версію — так, це лише версія, але не позбавлена підстав: Надія Савченко потрапила під вплив Юлії Тимошенко — й наламала дров?

Нинішня кампанія «Батьківщини» за заборону продажу землі під геть шахрайськими гаслами — що, мовляв, влада хоче землю вкрасти й продати (нагадаю: купівля-продаж землі означає зовсім не це). Знову версія, й знову не позбавлена підстав: якби влада виступала проти купівлі-продажу землі — хтозна, чи Юлія Тимошенко так само активно не таврувала би її, владу й не обстоювала би право продавати й купувати землю? Подібні прецеденти, зокрема щодо питання парламентської або президентської форми правління, в її політичній біографії вже були, як, до речі, й щодо продажу демлі теж.

А що ж ЗМІ? А в них сьогодні не бракує огульних звинувачень. Коли вимовив мантру: «Кооператив компрадорських клептократів» — і вже крутий. Не бракує недбалих розслідувань, де факти підганяють під висновки. Не бракує «заказухи» під виглядом розслідувань. Не бракує того, що так і кортить назвати тимошенківщиною — голослівних звинувачень мало не в потопленні «Титаніка» й організації голоду в Африці. Медійна погода знову є сприятливою для Тимошенко з її методами.

... В усьому світі триває наступ популістів, — такою є загальна опінія. І, здавалося б, феномен Юлії Тимошенко вкладається в загальносвітові тенденції. Але є й принципова різниця.

Марін Ле Пен та інші відомі політики, які пропонують електоратові прості відповіді на складні запитання, менше з тим, пропонують їх у межах цілком визначених і досить чітких власних систем поглядів. Вони займають ту або іншу політичну нішу й використовують популістські прийоми для популяризації й респектабелізації цих ніш, для їхньої демаргіналізації.

Юлія Тимошенко й тут становить виняток — вона є ідеологічно мобільною, вона з легкістю змінює одну політичну нішу на іншу, а подеколи обіймає кілька взаємно суперечливих політичних ніш водночас. От уже майже двадцять років вона перебуває на вершині української політики, серед політичних лідерів першого ешелону. Серед усіх нині активних українських політиків вона перебуває в цій категорії найдовше, причому з дуже великим відривом. А система її поглядів, її переконань так і залишається невідомою, про неї ніхто нічого не може сказати напевне. Залишається невідомим, яку саме Україну й у який саме спосіб розбудовувала би вона, якби стала Президентом. Чого вона прагнула б і чого намагалася б уникати — стосовно країни, а не себе. За що й проти чого боролася би. Погляди й переконання Тимошенко — завжди ad hос, завжди залежно від моменту, від конкретної тактичної ситуації. Типова поведінка бізнесмена 1990-х років — бізнесмена «купи-продай», сьогодні вугілля, а завтра сигарети; перспектив не існує, не існує стратегії, є лише момент.

Найближча аналогія, що напрошується, — це Доналд Трамп. Але й тут є принципова відмінність: Трамп блискуче використав свій єдиний шанс, зігравши роль такого собі Пилипа з конопель, порушника спокою, невідомої величини, яка обіцяла зміни звичних комунікаційних парадигм. Якби торік Трамп програв вибори, нового шансу він уже, радше за все, не мав би — бодай через те, що вже не був би невідомою величиною, американські ЗМІ зробили б усе, щоб американське суспільство знало про Трампа геть усе й навіть більше, щоб мало чіткі уявлення про нього як про політика і як про людину.

Юлію Тимошенко з повним правом можна назвати мастодонтом (а чи, радше, бронтозавром) української політики — але в неї виходить грати ту саму роль Пилипа з конопель от уже майже два десятиліття. В неї виходить щоразу поставати невідомою величиною — й мати при цьому дуже велику кількість прибічників. Причому звернімо увагу: якщо на початку 2000-х років в агітаційних наметах Тимошенко за неї агітували здебільшого студенти й інтелігенція, то нині — переважно пенсіонери з невисоким рівнем освіти (щоби переконатися в цьому, досить кілька хвилин порозмовляти з ними про предмет, за який вони агітують), у яких дуже часто й досить легко легко розпізнаються вчорашні жителі сіл.

Українці як наприкінці 1990-х років не знали про Тимошенко майже нічого, окрім того, що вона каже про себе сама, так і не знають дотепер. І це є, безперечно, винятковою «заслугою» наших ЗМІ, їхньої системи цінностей і пріоритетів. І ще прикрою констатацією: наші ЗМІ так і залишаються вторинними, похідними від політичної сфери.

Фото: informator.news

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2008
Переглядів
Коментарі
Valentyna
16:23 / 09 Липня 2017
Насколько я помню, это не Тимошенко начала непримиримо бороться с Ющенко, а наоборот. И не без влияния своего кума Порошенко. Для дебильных мужиков объясняю - если всю жизнь ходить на высоких каблуках, то позвоночник приспосабливается и переход на низкие вызывает боль.
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop