ПРОЕКТИ
10:30
Середа, 21 Червня 2017

Парфьонов, Акунін і неможливість «російських українців»

«Парфьонов приїхав!» — дружно раділи на початку червня українські ЗМІ. Популярний російський журналіст, відомий своїми ліберальними поглядами й мультимедійним проектом «Намедни», давав Україною чергову гастроль, презентуючи другу частину документальної трилогії «Російські євреї». Першу частину вже показував раніше, третю ще покаже.
Парфьонов, Акунін і неможливість «російських українців»
Парфьонов, Акунін і неможливість «російських українців»

Можна було докласти певних зусиль і потрапити на обидва перегляди. Тим більше що іншої можливості не буде, адже українське телебачення навряд чи покаже фільм у якійсь перспективі. Але в світлі останніх подій фільми колеги, котрий для переважної більшості українських журналістів досі є іконою стилю (краще б його проекти стали для медіаменеджерів іконою бюджету, але то таке), ваш автор дивитися не готовий. Уже три роки поспіль я не готовий витрачати час, у якому справді дуже обмежений, на російські, хай і якісно зроблені проекти. Вам теж не раджу, й не тому, що ВВС все одно краще працює. На те є інші, виключно українські ментальні причини.

Почнімо зі згаданої вище ейфорії, яку можна описати кадром із «Формули кохання» Марка Захарова. Пам'ятаєте, як схарапудився, став дибки двір провінційного російського маєтку, дізнавшись: до них завітає знаменитий граф Каліостро. Говорячи мовою сьогодення, то був медійний персонаж, із якого чутки та плітки зробили мегазірку та лідера думок. А так званий граф усе це оперативно монетизував.

Звісно, Леонід Парфьонов, на відміну від графа Каліостро, показує справжні, а не фіктивні досягнення. Але й цього «святого» вже зловили на тому, що його лібералізм, як і лібералізм персонажів на кшталт Ксенії Собчак, закінчується на українському питанні. Зокрема, Віталій Портников прямо визначив Парфьонова «газованим Путіним». А еталонні для багатьох «Намедни» назвав багатосерійною історією про те, як у лайні можна було жити красиво. Поза тим, українське телебачення не раз і не два намагалося повторити подвиг Парфьонова, клонувавши формат «Як ми жили в СРСР» у цикли, за стилістикою, наближеною до розважального.

Попри це, десакралізації Парфьонова не відбулося. Він, як і всякий інший російський персонаж, якому не заборонили ще в'їжджати в Україну, стає об'єктом підвищеної уваги наших медіа. Почитавши й переглянувши з десяток сумлінно даних ним інтерв'ю, розумієш, на якому низькому рівні перебуває світогляд журналістів при їхньому цілком прийнятному професійному рівні (хоча за підготовку до інтерв'ю в більшості випадків — оцінка «два»). Справа в тому, що сам Парфьонов раз по раз наголошує: ви ж здобули на Майдані, ви ж пишаєтеся тим, що геть від Москви — так чого ж ловите кожне чхання з Росії та зважаєте на думку Кремля або бодай тиражуєте її.

Московський гість, по суті, дивується, чому ж українські колеги так бігають хвостом за ним, «клятим москалем», ще й дослухаються та цитують. Натомість для українців ловити кожне слово Парфьонова — нормальне явище. Хоч він і не відмовлявся від російського громадянства або хоча б не живе в еміграції.

Письменник Борис Акунін нині живе за межами Росії. Його з Парфьоновим об'єднують не лише ліберальні погляди, а й справа пошуку справжньої, а не путінської російської ідеї. Свідчення тому — пряма трансляція на «Дожде» презентації «Истории Российского государства», яку вів Леонід Парфьонов. Хто не знає: Акунін досліджує минуле Росії й доходить висновку, що триста років під Золотою ордою врятували країну, хоч і створили «азійський» фундамент російської державності. Парфьонов із цим згоден, і хай двоє популярних російських громадян самі оцінюють стан своєї країни, мають на те право. Натомість права забувати про існування України в своїх роботах вони не мають. Хоча би тому, що Україна була, є й буде. Хай не завжди — як окрема держава на карті світу в закріплених кордонах, які Росія три роки тому порушила. Але завжди — як територія, населена носіями української ідентичності.

У кожному червневому інтерв'ю, даному в Україні, популярний російський журналіст анонсував наступні після «Російських євреїв» проекті — «Російські грузини» і «Російські німці». Ідея першого — показати, як етнічні євреї асимілювалися в Росії царській та радянській, аби збагачувати російську культуру й таким чином ставати носіями «російського» замість свого національного. Поза сумнівом, серед російських грузинів буде Борис Акунін.

Але «російських українців» не буде ніколи. Хоч саме етнічні українці найбільше доклалися до розбудови російської та радянської державностей. А коли вже говорити про внесок у російську культуру, то, хай пробачать мене всі євреї, грузини та німці разом узяті, стільки українців, скільки є в російській, радянській та неорадянській культурах, немає ніде. Від Миколи Гоголя до Аркадія Аверченка, від Віталія Коротича до Миколи Гнатюка, того, який співав про танок на барабані, від Людмили Гурченко до, даруйте на слові, Аліни Гросу.

Стоп, про нашого Гоголя їхній Парфьонов зняв двосерійний фільм «Птах-Гоголь», у якому показав вихідця з Полтавщини, нащадка шляхетного козацького роду Гоголів-Яновських одним із найкращих російських літераторів-новаторів. Колись окремо поговоримо про те, чому Україна готова відмовитися від Гоголя. Чому не створила про нього бодай невеличкої документальної стрічки, не кажучи вже про байопик. Чому в кіно його грав російський актор Георгій Віцин і чому етнічний українець-комуніст Володимир Бортко зняв «Тараса Бульбу», єдиною чеснотою якого став наш Богдан Ступка — й чому покійний Богдан Сільвестрович не зіграв Бульбу в Україні. Але домовмося й погодьмося: постаттю Миколи Гоголя українська тематика в дослідницькій творчості російських лібералів обмежується.

Знову відволічемося на Акуніна. Його книга «Письменник і самогубство» була опублікована ще 1999 року під справжнім прізвищем — Григорій Чхартішвілі. В ній старанно зібрана, систематизована й проаналізована доля більш як трьох сотень письменників із усього світу, котрі в різний час наклали на себе руки. Про більшість із них ви ніколи не чули, так само як і ваш автор. Там є американці, британці, французи, німці, австралійці, китайці, японці, росіяни, грузини. І жодного українця! Хоча перші прізвища, які згадає українська культурна спільнота — Микола Хвильовий (застрелився 1933 року в Харкові) та Григір Тютюнник (повісився 1980 року в Києві). Тобто Місіма Юкіо для Бориса Акуніна — письменник-самогубець, Ернест Хемінгуей — теж, як і Сергій Єсенін із Олександром Фадеєвим. Але в своїх дослідах він не знайшов часу поцікавитися аналогічними українськими трагедіями. Для ліберального «російського грузина» Акуніна української літератури, як і загалом культури, чомусь не існує.

Леонід Парфьонов бере ширше. Тобто не бере. В його «Намедни», яке в телеверсії охоплює період 1961–2003 років, Україні не знайшлося місця навіть як радянській республіці. Говорячи про підрадянський час, він аж один раз згадує про Україну — говорячи про Чорнобильську аварію. А розповідаючи про 1990-ті, удостоює нашу державу аж трьома пасажами. Вперше — коли говорить про зміну Кравчука на Кучму в 1994-му, вдруге — коли згадує 2000 рік: тоді Україна крала в Росії газ, третя згадка — 2001-й, коли Україна збиває літак ТУ-154. А так — України в СРСР не було, та й після його руйнації не дуже-то й стало.

Здавалося б, нічого особливого. Так, якби не одна показова обставина. Як у підрадянські часи, так і після розвалу СРСР Парфьонова в його «Намедни» цікавлять і переймають події в усьому світі. Може говорити про країни Балтії, Грузію, Північну Корею, Ісландію — про все на світі, окрім України та українського. Ось показовий приклад. Випуск про 1977 рік починається з історії про вибухи в московському метро, організовані вірменськими націоналістами під орудою Степана Затікяна. У такий спосіб терористи декларували боротьбу за незалежність Вірменії від СРСР. При цьому — жодних згадок про утиски «буржуазних націоналістів» у радянській Україні, які супроводжувалися арештами, тортурами, порушенням прав на національне самовизначення.

Так, українські дисиденти в терактах не помічені. Та хіба це привід заплющувати очі на розвинений підпільний рух, котрий точив ізсередини не лише радянську Україну, а й весь СРСР? З огляду на це режисер Сергій Параджанов, про існування якого Парфьонов у «Намедни» забув, не забуваючи при цьому про Микиту Михалкова, ніколи не стане героєм якихось «російських вірмен».

Ані Леонід Парфьонов, ані Борис Акунін не зроблять за українців ту роботу, яку в Україні мають робити давно й системно. А саме: згадувати про внесок українців як у національну культуру, так і культури світу. Й не лише культури. Про свої тріумфи й трагедії ми повинні говорити самі. Бо навіть публічні російські ліберали, росіяни вони чи грузини, в своїх великих медійних проектах не згадають про Україну та українців як про щось, варте окремої уваги й спеціального ретельного аналізу.

Фото: ekburg.tv

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5866
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop