Ще наприкінці минулого тисячоліття автора цих рядків — практиканта з одним курсом Інституту журналістики за плечима — редактори газети «День» навчали: ніколи не став у заголовку тексту знак питання, якщо сам текст не дає відповіді.

Відтоді це перший текст, яким я порушу це правило. Бо відповіді немає. Але питання є.

Нинішня українська влада — на відміну від попередників, скажімо так — серйозно ставиться до свого іміджу. Як офіційні, так і «непублічні» зустрічі найвищих чиновників із журналістами відбуваються регулярно. І не лише з журналістами: саме після Революції гідності в Україні усталилася практика зустрічей топ-посадовців і топ-політиків із топ-блогерами. Жодним чином не претендуючи на жодне з цих звань, ваш покірний слуга мав можливість брати участь у таких розмовах. Особливо вразила зустріч із головою МВС Арсеном Аваковим, на яку несподівано заявився тоді ще голова уряду Арсеній Яценюк, ставши хедлайнером розмови, якщо можна так висловитися.

Традиційно такі зустрічі не анонсувалися — але й сам факт нітрохи не тримався в таємниці. Іноді чиновники просили — в присутності від півтора до трьох десятків «лідерів думок» — не цитувати ті чи інші висловлювання. Але зобов’язань ніхто ні на кого не накладав. Так само, як ніхто ні за що не платив. Понад те, команда «топ-блогерів» формувалася охочими незалежно від нашого «гостя», чи то пак «хазяїна». Так було і з Яценюком, і з головою парламенту Парубієм, і з екс-керівником АП Борисом Ложкіним.

Єдиним винятком була така зустріч позаминулої весни з Президентом Петром Порошенком: там «пул» відвідувачів формувала прес-служба глави держави. Що ж: той, хто запрошує в гості, має право вибирати гостей.

У кожному випадку сам факт подібних розмов яскраво свідчить про стурбованість нинішніх можновладців створенням / формуванням свого іміджу не лише через традиційні канали комунікації на кшталт телебачення. Та важко не помітити: що більше високопосадовець переймається своїм відображенням у медіасфері — то більше він вразливий до власних помилок.

Взяти того ж Президента. З розмов із тими друзями, що були на зустрічі з ним, я виніс розуміння одного факту: Петро Порошенко слухає критику, так — але ніколи з нею не погоджується. Знов-таки, це можна вважати нормальним: Президент просто за посадою мусить володіти більшим масивом інформацією, ніж будь-хто з нас, його критиків. І, можливо, ми чогось не розуміємо достатньо. Можливо, критикуємо дарма. Усе це можливо — але за умови, що Президент справді знає більше.

Днями «Українська правда» досить детально розписала «посадові обов’язки» групи осіб, які відповідають за а) інформування Президента про громадську думку, б) за реагування на цю думку. Не те щоби журналісти раніше не знали про це. Але проблема не в тому, що глава держави, бачте, (зло)вживає пропагандою.

Як і не в тому біда, що на акції на кшталт «Безвізу» зганяють бюджетників (до речі, автор цих рядків має власні підтвердження того, що зганяли: і в Києві, і в регіонах… Як сказали мені приятелі з Військового інституту Університету Шевченка, коментуючи повідомлення тієї ж «УП» про те, що з курсантів робили масовку: «Ну а що ти хотів — такі вже наші реалії»). Але й це — не головна проблема.

Головна проблема зазначена вище: Президент Порошенко погано сприймає критику. Про це свідчать усі, хто справді «в темі». Усі вони також свідчать, що навіть натяк на критику викликає в Петра Олексійовича болісну реакцію. В першу чергу це стосується телебачення (в цьому теж погоджуються всі джерела). Але й інтернету теж. Можливо, навіть ця колонка викличе гнів.

На відміну від деяких інших часів, за Порошенка подібна колонка явно нічим не загрожує ані виданню, ані, тим паче, авторові. Але є така елементарна річ, як людська психологія. В деяких країнах у давнину вісників із поганими новинами страчували. Формально — аби відвернути божественний гнів. Але насправді — щоби притлумити роздратування володаря, який ці вісті отримував. Людям притаманно сердитися через погані новини. Й так само людям притаманно переносити це почуття на того, хто такі новини приніс.

У зв’язку з чим і постає запитання: що саме приносять Президентові «на стіл» у моніторингах ЗМІ та блогів?

Петро Порошенко — людина тямуща. Просто «годувати» його позитивом не вийде. Але ж можна подавати, поряд із позитивом, такий негатив, який не тримається купи й виглядає абсурдно. Щоби пан Президент вважали, ніби всі його критики несповна розуму й двох слів зліпити не придатні.

Тим паче, такого і в ЗМІ, і в блогосфері вистачає.

А серйозні, справді серйозні зауваження — замітати під килим. Ну бо навіщо? Тим паче, що навіть моніторинг моніторингу (є й така штука, тільки інакше називається) тоді покаже: все серйозно, ось позитиви, ось негативи, ось рейтинги глядачів / читачів — усе об’єктивно!

От тільки чи може глава держави, маючи фактично підтасовані під нього дані спостереження за інформаційним простором, адекватно реагувати на це? Чи може він діяти відповідно до очікувань суспільства, якщо йому подають ці очікування у викривленому вигляді? І, що характерно, з найкращими намірами…

Питання, я гадаю, риторичне.

Єдине, що можна тут додати, — що в мене наразі немає жодних підстав стверджувати, що все відбувається саме так. Лише підозри. А отже, «пряма та явна загроза» неадекватності ще відсутня.

А то ця колонка вже була би не потрібна.

Фото: politeka.net