Опитування
/
Результати

Що, на Вашу думку, потрібно зробити на порталі Детектор медіа першим кроком, щоб портал став для Вас краще?

Мені все подобається
Поліпшити якість подачі інформації
Збільшити інформаційне охоплення
Поліпшити дизайн порталу
Поліпшити сервіси порталу
Додати нові сервіси
Свій варіант

Що, на Вашу думку, потрібно зробити на порталі Детектор медіа першим кроком, щоб портал став для Вас краще?

Мені все подобається
14.9% (7)
 
Поліпшити якість подачі інформації
10.6% (5)
 
Збільшити інформаційне охоплення
19.1% (9)
 
Поліпшити дизайн порталу
27.7% (13)
 
Поліпшити сервіси порталу
0.0% (0)
 
Додати нові сервіси
2.1% (1)
 
Свій варіант
25.5% (12)
 
Всього відповідей: 47
11:46
Середа, 15 Лютого 2017

Презумпція Корупції. Про роль ЗМІ у кризі влади

Владимир Путін може задоволено потирати руки: все йде за планом, українці не довіряють «хунті»…
Презумпція Корупції. Про роль ЗМІ у кризі влади
Презумпція Корупції. Про роль ЗМІ у кризі влади

Українці перестали довіряти будь-кому. Принаймні політикам: за широко висвітлюваними у ЗМІ підсумками досліджень фонду «Демократичні ініціативи», жоден політик нині не має позитивного балансу рейтингів довіри та недовіри. Жоден політик не набрав би нині на виборах більш 12 % голосів. Це — надглибока криза всієї політичної системи, яка за певних умов може перерости у кризу державності. Це ситуація, коли сама держава в небезпеці.

Звісно, певною мірою це природно: коли до виборів далеко й питання, кого підтримати, не стоїть руба, довіра та недовіра перетворюються на абстрактно-теоретичні поняття — знову ж таки, певною мірою. Менше з тим, ситуація й справді є тривожною, адже нові політики, які були би лідерами суспільної довіри, не з'являються, тимчасом як потреба змін стає дедалі гострішою. І Владимир Путін може задоволено потирати руки: все йде за планом, українці не довіряють «хунті», причому в широкому розумінні, тобто всім без винятку постмайданним політикам — одне слово, клієнт дозріває до потрібної кондиції.

Хто винен у ситуації, що склалася? Поза сумнівом, влада, яка так і не спромоглася на рішучі реформи — або хоча б на активно поширювані й правдоподібні роз'яснення, чому швидше й радикальніше діяти неможливо. Поки що ж у багатьох українців склалося переконання, в якому їх тепер дуже важко буде «перепереконати»: те, що влада називає реформами, є банальним витрушуванням із людей грошей.

З іншого боку, й політики, й ЗМІ надто часто навіюють суспільству завищені очікування. Точніше навіть, очікування неможливого. Пригадується одне з минулорічних ток-шоу, коли черговий представник «демократичної опозиції» обурювався: мовляв, урядом заплановано 1 % річного зростання ВВП, а потрібно щонайменше 7 %! Ніхто з опонентів так і не запропонував тому опозиціонерові пригадати курс математики за випускний клас середньої школи: графіком будь-якої функції є плавна крива, й слідом за точкою нижнього екстремуму — точкою падіння — завжди й неодмінно йде проміжок, на якому зростання є дуже повільним, малопомітним; прискорюватися те зростання може лише поступово й ніяк не одномоментно. Ніхто з опонентів не заперечив: того, чого вимагає опозиціонер, просто не може бути, за жодних умов не може бути. Падіння ВВП припинилося — це вже дуже добре. До речі, в новорічному телевізійному привітанні Петро Порошенко констатував: минулого року Україна змогла обійтися без російського газу.

Винні в нинішній ситуації й опозиціонери, які звинувачують владу хіба що не в загибелі «Титаніка». Й от же показово: довіра до самих опозиціонерів при цьому помітно не зростає. Що ж, за ситуації загальної розгубленості з'являється шанс зловити на виборах неочікуваний джек-пот — інша річ, які засоби, зокрема й агітаційні, які спецтехнології знадобляться для цього безпосередньо перед майбутніми виборами.

«Блок панамських патріотів» (Олег Ляшко), «команда клептократів» (Сергій Лещенко) — так до місця й не до місця, до теми й не до теми звуть у своїх публічних виступах владу політики, які ще зовсім нещодавно були журналістами, і не завдають собі клопоту аргументувати навішувані ярлики. Суспільство в позааргументаційний, позалогічний, позараціональний спосіб дресують на команду «фас». Цей метод колись уже давно першою запропонувала Юлія Тимошенко — навішувати на опонентів ярлики й навіть не намагатися доводити свої звинувачення: що бездоказовіше — то безвідмовніше діє. Тепер ми маємо величезну кількість послідовників Тимошенко — власне, весь публічний вимір української політики перетворився на такий. Коли аргументи, не кажучи вже про докази, є зайвими, а що гучнішим є звинувачення, то легше в нього повірять. Публічний вимір української політики — це не конкуренція ідей, а конкуренція звинувачень у тяжких злочинах. Щоб у цьому переконатися, досить переглянути перші-ліпші 15 хвилин ефіру будь-якого політичного ток-шоу. І дуже рідко — критично рідко — трапляється, щоби ведучий ток-шоу вимагав: «Докази у студію!», не кажучи вже, щоби розважливо ставився до цих «доказів», якщо вони звучать.

Отут ми й мусимо констатувати: окрім влади й самих політиків, у тотальній недовірі до них винні ЗМІ. Насмілюся стверджувати: навіть більшою, ніж самі політики, мірою. Спробуймо уявити собі майбутнього історика, який візьметься вивчати події в Україні за публікаціями у ЗМІ. Він же ані на мить не сумніватиметься: після Майдану на Україну опустилася непроглядна ніч. Бо якщо порівняти нинішню тональність ЗМІ до влади з їхньою ж тональністю до режиму Януковича — часи Януковича видаватимуться просто тобі розквітом усього, що тільки може розквітати.

ЗМІ теж ніби поголовно записалися до послідовників методу Тимошенко: в них запанувала Презумпція Корупції — і не просто будь-яке припущення про корупційні дії сприймається як майже доведене («й хай він сам доводить, що не корупціонер»), а часто взагалі будь-які дії урядовців та чиновників одразу здобувають тлумачення як неодмінно корупційні. Причому саме будь-які: хай ті урядовці та чиновники переберуть усі можливі варіанти дій — а звинувачень у корупційних намірах однаково не позбудуться.

Яскравим прикладом став останній медіаскандал: команда Президента нібито має намір зжерти безневинний телеканал «112 Україна». Річ навіть не в тому, що це, судячи з усього, «злив». І навіть не в тому, що документи, покладені в основу гучного викриття, не є доведено автентичними. Річ у тім, що з оприлюдненого тексту, в авторстві якого підозрюють колишнього члена Нацради з питань ТБ та РВ, а нині народного депутата Григорія Шверка, навіть якщо вважати його безумовно автентичним, жодним чином не випливає, що йдеться про наміри Президента й, тим паче, його дії. Про це можна лише здогадуватися, припускати таку ймовірність. Категоричний висновок, схожий на вирок, насправді є звичайним домислюванням — не аналізом, а саме домислюванням. А тепер зізнаймося: хіба це вперше, коли гучне й резонансне викриття залишає враження якоїсь непереконливості, недоведеності, вільнотлумачення фактів?

Впадає в око ще один улюблений, і давно улюблений, прийом. Президент «має намір проковтнути» канал от уже півтора роки — й усе ніяк не проковтне. Можливо, в нього така тактика — не робити різких рухів? Можливо — але от саме можливо, а не точно й не достеменно. Усі майже три роки президентства Порошенка у ЗМІ лунає й лунає: Порошенко має намір установити диктатуру, Порошенко прагне встановити цензуру, Порошенко хоче залишитися при владі довічно. Досі не встановив і не запровадив — але однаково «має намір». Так, у цьому світі ніщо не виключено — але, погодьтеся, дуже зручний і зовсім безпроблемний спосіб: звинувачувати когось у тому, що той «має намір» або «прагне». Й хай собі потім хоч до кінця каденції доводить, що не верблюд.

Ні, це зовсім не спроба відбілити Президента, владу чи ще когось. Просто обвинувачі та розслідувачі — й політичні, й медійні — часто поводяться так, ніби дають зрозуміти: вони знають більше, ніж кажуть. Але ж для журналіста-розслідувача це протиприродно! Знаєте факти — поділіться тоді вже з суспільством своїм сокровенним знанням!

А в різних ЗМІ повсякчас мерехтить слово «схеми». Українці давно вже переконані: хоч куди поглянь — а скрізь самі лише «схеми». От тільки спитай першого-ліпшого: а які саме схеми — майже ніхто ж і не скаже! Бо публікацій, які розкривали би реальні корупційні схеми, навіть не на порядок — на порядки менше, ніж таких, які лише жонглюють цим словом. Щосили кажи слово «схеми» — одразу як непримиренний борець із корупцією прославишся.

Інше слово, що перетворилося на загальник, — «смотрящі». І те саме: всі в Україні вже точно знають, що скрізь у нас «смотрящий» на «смотрящому» сидить і «смотрящим» поганяє, от тільки спробуйте спитати про імена — не назве ж майже ніхто. Та й що таке були «смотрящі» за часів Януковича? Це були люди, які збирали данину. Для «сім'ї». Рекетири, що вимагали хабарів для «царського двору». У нас нині є таке? Заперечувати не стану — але й доведені приклади не траплялися. Бо нині «смотрящими» звуть хто кого захоче — й призначених владою посадовців, чиєю неофіційною функцією нібито є наглядати за порядком і законністю, й посадовців, що втручаються у справи бізнесу й надто виявляють керівний зуд... Панове, але ж усе це — добре воно чи погане, але зовсім не те, зовсім інше! За часів Януковича слово «смотрящі» набуло цілком конкретного значення — то якщо ви маєте на увазі щось інше, хоча би пояснюйте це, а не виносьте вирок: мовляв, що було, те й залишилося, тільки ще гірше! Це ж, даруйте, шулерство виходить!

Щодо Януковича та його поплічників, будь-який українець знав бодай кілька фактів корупції. Що ж до Порошенка та його оточення... Існує вже загальне переконання: всі вони такі корумповані, що куди там тому Януковичу. А от зі знанням конкретних фактів набагато гірше: переконаність у корумпованості нинішньої влади існує (й репродукується в медіа) здебільшого на теоретичному рівні. На рівні такого собі абсолютного знання. Й це або недопрацювання ЗМІ, недоведення розслідувань до кінця й неповне інформування, або ж... підбирайте визначення самі. Ймовірно, трапляється й те й інше, тільки от пропорція яка?

Розслідування... Так, журналістські розслідування мають величезне значення, й суспільство їх конче потребує. Сперечатися з цим було би дурістю. От тільки журналіст-розслідувач — це фах, який потребує не лише спеціальних навичок, а й спеціальних знань. Спеціальної вдачі, коли хочете. Розслідувачів-асів не може бути дуже багато. Й коли нині розслідування вивалюються на тебе звідусіль, коли вони скрізь у велетенській кількості — даруйте, не переконує. Жанр розслідування не може бути масовим.

Ще одне: надмірна кількість неякісних, висмоктаних із пальця псевдорозслідувань персоніфікує будь-які проблеми. Зводить їхнє розв'язання виключно до «кадрового питання»: мовляв, замінимо «цих, поганих» на «інших, хороших», «їхніх» на «наших» — і всі негаразди мов вітром здує. Відбувається спрощення проблем, навіювання суспільству популістських очікувань, навіювання віри в можливість миттєвих і чудодійних перетворень. А політикам дає чудову змогу не сушити собі голови над програмами й концепціями — мовляв, замінимо «кадри», й справу буде зроблено. От тільки скільки вже разів за чверть століття Незалежності ці «кадри» мінялися — і що з того? Суспільство прирікають на нескінченне й безплідне очікування, «коли вже нарешті прийдуть справді хороші».

А ще за ситуації, коли розслідування перетворилися на мейнстрим, а аналітику дискваліфіковано мало не до блогерства, це призводить до зашореності — й самих журналістів, і суспільства. Коли й медіа, й суспільство фокусуються на чомусь одному й не бачать іншого, не бачать проблем у комплексі. Боротьба з тією самою корупцією — так, вона є важливим, винятково важливим, але далеко не єдиним нагальним завданням. Отака, наприклад, річ: олігархічний лад відрізняється тим, що конкуренція відбувається не на ринку, а в чиновницьких кабінетах. Бо предметом конкуренції є володіння об'єктами, які приносять високу ренту, та створення для себе умов, які збільшують ту ренту й полегшують її отримання. То, може, за такої ситуації боротьба з корупцією сама по собі є боротьбою з наслідками? Прагненням витерти насухо підлогу, коли дах протікає? А причина залишається поза полем зору?

І мавпування російської економічної моделі — «продаємо за кордон сировину й купуємо за кордоном усе решту», — яке й зумовлює бідність країни, що не має експортних запасів нафти та газу, — з цим теж надто важко боротися, допоки в Україні царюють олігархи, бо для розвитку технологічних виробництв олігархи не мають ані хисту, ані кваліфікації; технологічні виробництва не приносять гарантованої ренти.

І дві спроби демократизації засвідчили: варто лише знизити рівень корупції на вершині — вона спускається на нижчі рівні й стає неконтрольованою. Корупційне королівство фрагментується, розпадається на сукупність корупційних князівств — тільки й усього. Але у світі персоніфікованих проблем, де «кадри вирішують усе», нічого цього не подолати, не змінити.

Іще раз: українським ЗМІ конче потрібні розслідування. Конче потрібна критика влади. Конче потрібне викриття віп-злочинів. От тільки навішування ярликів та огульні звинувачення не мають із усім цим нічого спільного. Халтура, неперебірливість у засобах у гонитві за рейтингами, неафішована ангажованість ЗМІ політичними силами (чи не з надією керівників тих ЗМІ, що наступні вибори винесуть до категорії «віп» іще одну хвилю медіаперсон?) — усе це аж ніяк не те, що зробить Україну кращою. «Відриваймося по повній, поки новий диктатор (а чи сам Путін?) не прийшов», — подеколи здається, що чимало медіа поводяться саме так. От тільки тим самим вони наближають прихід нового диктатора-популіста, роблять цей прихід усе невідворотнішим.

Фото: www.gregcarter.com.au

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1124
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 Develop
Andrey Chulkov
Develop