ПРОЕКТИ
10:00
Вівторок, 20 Грудня 2016

Радіодиктант: робота над помилками не без помилок

40 хвилин ефірного часу — чималий хронометраж. Його наповнення цього разу залишило неоднозначні враження
Радіодиктант: робота над помилками не без помилок
Радіодиктант: робота над помилками не без помилок

Щороку 9 листопада на Українському радіо буває традиційний Диктант національної єдності. Після нього зазвичай буває робота над помилками — але щороку різної дати й у різний час. Цьогоріч вона відбулася 16 грудня; в ефірах 17 грудня про неї неодноразово лунали згадки. Вели програму Аліна Акуленко та Олександр Авраменко.

40 хвилин ефірного часу — чималий хронометраж. Його наповнення цього разу залишило неоднозначні враження.

Як і завжди, було сказано чимало слів про важливість Радіодиктанту як патріотичної акції, про Хвилю єдності. Так, вони загалом створювали відповідний настрій, заохочували слухачів до участі. Так, створювали атмосферу урочистості, піднесеності. Але чи не вперше за всі роки раптом спало на думку: й тут є межа, за якою починаються чистий самопіар і чисте самовихваляння. І коли організатори Радіодиктанту та інші пов'язані з його проведенням особи занадто вже активно розповідали, яка це непересічна акція і яке велике значення вона має в суспільно-політичному житті України, вони подеколи опинялися на самісінькій цій межі — тонкій межі між урочистістю та буфонадою, передаванням куті меду.

Ведучі та кореспонденти з захватом розповідали, скільки дітей взяли участь у Диктанті і якого вони були віку, багатьох називали. Отут і постало питання про концепцію Радіодиктанту, про те, що він, узагалі-то, має й мусив би мати на меті. Зрозуміло, що чимало дітей навчаються читати й писати задовго до того, як ідуть до школи — ваш автор, наприклад, і сам уміє це робити з 4 років (самопіар — то вже хай самопіар). Так само зрозуміло, що жодна дитина не лише дошкільного, а й молодшого й навіть середнього шкільного віку не зможе написати складний диктант без купи помилок. Тим паче що сам Авраменко зазначив: «Я не наважився б дати цей диктант дев'ятикласникам... До десяти помилок у ньому — це дуже високий рівень грамотності». Ще більш зрозуміло: не маючи відповідних знань із історії, маленька дитина просто не зрозуміє, про що йдеться в тексті Диктанту, для неї він залишиться беззмістовним набором не завжди знайомих слів.

Тож залишалося тільки розмірковувати, чи так уже добре, що діти беруть у Диктанті участь — або, принаймні, чи варто так детально й із таким захватом про це розповідати. Аж тут пролунало: «Я не написала, я намалювала». Виявилося, що один юний дописувач зробив іще простіше — розфарбував долоньки в синьо-жовте й притиснув до аркушу паперу, ото й вийшов його диктант. Із погляду «уй ти моя радість, у-сю-сю», усе це, звісно ж, аж захоплює. Із практичнішого погляду, діти, ймовірно, дістають зацікавленість мовою й незабаром почнуть нею цікавитися. Зі скептичнішого погляду, діти, можливо, водночас привчатимуться до того, що зміст будь-якої процедури можна підмінити, що «головне — не перемога, а видимість». Навчання через гру, а чи гра замість навчання — в даному разі відповідь далеко не є очевидною.

Можливо, написане вище було би чистим прискіпуванням, якби не контекст. Бо й ведучи мову про дорослих дописувачів, ведучі завзято розповідали, скільки та яких ті дорослі дописувачі вкладали в листи малюнків та віршиків, які найкращі побажання ведучим та всьому Українському радіо висловлювали, як папірці, на яких писали, розмальовували прапорцями, квіточками й мало не поцілуночками, як відправляли листи в розмальованих конвертах. Люди, що просто відправили свої диктанти, мали вже почуватися ніяково, ніби чогось головного вони так і не зробили, так і не збагнули. А перед очима дедалі наочніше поставало сумнозвісне «Поле чудес» Леоніда Якубовича, яке з вельми цікавої гри зрештою перетворилося на жлоб-шоу із переказуванням вітань, врученням банок із консервами та інших такого самого штибу «подарунків».

Ведучі наполягали на суто патріотичному, навіть патріотично-виховному значенні участі в написанні Радіодиктанту. Авраменко: «Треба брати участь... патріотичне виховання... участь у Хвилі єдності». Усе це так, усе це правильно. За одним-єдиним уточненням: усе ж таки, найперша мета Диктанту — це популяризація знання української мови та правопису української мови. Отака от конкретно-патріотична, практично-патріотична мета, довкола якої вже крутиться все загально-патріотичне. А виходило так, що писати можна взагалі не вміти, а взяти й розмалювати конверт — і тим самим засвідчити свій непересічний патріотизм. Дозвольте зовсім трішечки резонерства, але чи не надто вже добре знайома картина виходила? Коли замість патріотичних реальних справ усі починають, майже за Булгаковим (точніше, за булгаковським професором Преображенським), співати хором?

Знову ж таки, зрозуміло: в усіх пов'язаних із Радіодиктантом акціях згадування про патріотизм є природним і органічним — ідеться лише про почуття міри.

Були й інші — на перший погляд, непринципові — моменти, які дещо псували враження. Акуленко: «Листи з сіл, селищ, містечок та міст України». Традиційний ще з радянських часів порядок переліку населених пунктів, із якого Україна постає безнадійно сільською країною. «Село Велика Багачка Великобагачанського району Полтавської області». До відома: в Україні немає жодного райцентру, що мав би статус села — лише міста та селища міського типу. «Перекваліфіковувати» селища міського типу на села, а селищні ради на сільради — це стало вже мейнстримом української журналістики; коли так піде далі, то незабаром виявиться, що в Україні, окрім 25 обласних центрів, є тільки села й самі лише села.

Акуленко: «Було б усе дуже просто, якби не такі хитрощі». Сумнівна характеристика методології проведення Диктанту. Варто віддати належне: цьогоріч варіативних розділових знаків, коли як правильний зараховувався лише один із кількох припустимих граматичними нормами варіантів, майже не було. Може бути, саме тому й кількість переможців була рекордною (їх було шістдесят), про що не втомлювалися казати ведучі. Рекордною була й кількість листів, що надійшли, — 21021 лист, під час ефіру до редакції занесли ще одного, відправленого вчасно, листа з Бангкока.

Фото: www.kubsu.ru

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
493
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop