Як ви гадаєте — який найкращий і найпростіший спосіб відвадити Україну від Європи? Правильно: зробити так, щоб тема євроінтеграції набридла українцям гірше від гіркої редьки, щоб від неї українців нудило. І щоб українці розчарувалися в самій Європі.

Але ж саме це й відбувається в інформаційному полі, й от уже протягом тривалого часу! І з «ініціативи» політиків та високих держчиновників, і з волі самих ЗМІ.

Під час інтерв'ю трьом телеканалам 23 жовтня Петро Порошенко назвав мало не точну дату надання Україні безвізового режиму для в'їзду її громадян на території країн Шенгенської зони. От тільки вкотре вже він це робить? Починаючи з кінця весни, ЗМІ рясніли прогнозами відповідальних за це політиків: у жовтні Україні дадуть безвізовий режим із країнами Євросоюзу. Та й це була далеко не перша дата, яку нам обіцяли, але цього разу обіцянки були якимись зовсім уже впевненими й, до того ж, навіть не постійними, а просто нав'язливими. Й от завершився жовтень, а безвізового режиму все немає й не чути, а нам кажуть про листопад.

Новина вже від 26 жовтня (чув на Першому каналі «Українського радіо»): серед країн ЄС досягнуто консенсусу щодо надання Україні безвізового режиму – про це заявив заступник глави Адміністрації Президента Костянтин Єлісєєв. Тут саме виникло два запитання. Перше: якщо консенсусу досягнуто лише тепер — на чому тоді ґрунтувалися всі попередні обіцянки? І друге: невже досягнення консенсусу в лавах ЄС — це тепер парафія, сфера відповідальності пана Єлісєєва? А я, наївний, досі гадав, що це є справою самих країн ЄС.

А тим часом знаю чимало людей, які, почувши чергову обіцянку щодо безвізового в'їзду, починають мало не істерично реготати. Й коли безвізовий в'їзд рано чи пізно запрацює, після всієї цієї довготривалої інформаційної підготовки у стилі «завтра... ні, ще завтра... ні, вже точно післязавтра» його дуже важко буде сприйняти як дипломатичну перемогу України. Є в російській мові такий вислів: «Оскомину набило».

Воно й не дивно — бо зовсім не українські політики й не українські високі чиновники той безвізовий режим мали надати, зовсім не вони мали ухвалити рішення й імплементувати його. Вони обіцяли те, що залежить зовсім не від них, а ЗМІ ці самовпевнені обіцянки залюбки ретранслювали. А тепер запитання: чи часто вам доводилося бачити в ЗМІ інформацію про це з перших вуст, від євросоюзівських функціонерів, та ще й саме від тих, від яких залежить це рішення? Ні, не можна сказати, що такої інформації зовсім не було, але на тлі обіцянок наших власних політиків вона просто губилася. Переможно рапортувати про мрії, плани та наміри — це взагалі улюблена справа нинішньої влади, й не лише в цьому питанні. Улюблена справа ЗМІ — всю цю офіціозну маніловщину вивалювати на аудиторію, дуже часто без тіні сумнівів.

Аналогічна ситуація — з Міжнародним валютним фондом: у публічних виступах політиків та матеріалах ЗМІ він часто фігурує як мало не основний винуватець усіх економічних негараздів в Україні. Але чи часто ЗМІ надають нам інформацію з перших вуст, від функціонерів самого МВФ?

А які взагалі справи в наших ЗМІ з євроінтеграцією? Як українці здобувають знання про тих, із ким мріють інтегруватися? До якої міри Україна наближається до Європи в інформаційному плані — чи не єдиному, який не залежить від євросоюзівських рішень, а лише від нас самих?

Про кризу біженців казали й писали вже неодноразово. Про те, що ЗМІ країн Євросоюзу розповідають про життя біженців, про їхнє облаштування, про їхні проблеми. Показують, так би мовити, «біженців із людським обличчям». Так, чимало громадян країн ЄС залишаються налаштованими до біженців негативно — але чимало й ні. Наші ж ЗМІ тільки й повідомляють, що про конфлікти, та ще й мало не апокаліптичними інтонаціями: мовляв, «пропало всьо», й під натиском біженців Європа от-от лусне. Мабуть, суто випадковий збіг обставин: під точнісінько таким кутом зору висвітлює кризу біженців пропаганда однієї дуже сусідньої й дуже неавторитетної країни.

Референдум про вихід Великої Британії з Європейського Союзу. От скажіть, покладаючись на інформацію з наших ЗМІ: який сьогодні статус цієї країни щодо ЄС? Чи можна з українських ЗМІ зрозуміти: Велика Британія залишається членом об'єднання, бере участь в усіх засіданнях, але не має права голосу?

Натомість взірцям змалювання справжньої катастрофи — як для Європи в цілому, так і для окремо взятої Великої Британії — немає ліку. Так, у європейських ЗМІ подібні думки лунають, але вони далеко не є безальтернативними!

А перша половина поточного року взагалі пройшла мало не під девізом «Євросоюз от-от розвалиться, Європа приречена, сушіть весла». І знову: в європейських ЗМІ можна знайти різні сценарії розвитку Євросоюзу, але щоб кожне непорозуміння, кожну розмовку подавати як те саме «пропало всьо»? Ні, немає у Європі такого. Зрештою, тим і сильний Євросоюз, що не демонструє показної одностайності, не домагається ніякого «смело, товарищи, в ногу», а розв'язує суперечності, вирішує проблеми й розвивається далі. Вирішує проблеми, а не замовчує їх і не переводить їх у латентний, прихований стан — як це притаманне тому самому ЄврАзЕС.

Й от іще: чи можна з наших ЗМІ зрозуміти принципи функціонування Євросоюзу? Яким є, наприклад, співвідношення між суверенітетами країн-членів та організації в цілому? Змалювання Євросоюзу як такого собі «Союзу Антирадянських Капіталістичних Республік та Монархій» — чи варто уточнювати, кого наслідують наші ЗМІ з таким підходом, чию пропаганду тиражують?

Ще один висновок, який дуже легко зробити з українських публікацій про Євросоюз: долю всіх країн Європи вирішує чи то Брюссель (не як столиця Бельгії, а як штаб-квартира ЄС), чи то Берлін, чи то Берлін та Париж. Ми ставимося до ЄС як до такої собі неоімперії, до сфери впливу (з чийого арсеналу цей вислів?) чи то Німеччини, чи то Німеччини та Франції, а потім страждаємо, що «якісь там» Нідерланди можуть вирішити долю України. З публікацій українських ЗМІ не збагнути принципової, засадничої відмінності ЄС від класичних імперій.

Неодноразово доводилося зустрічати: «У 1990-ті роки Європа здійснила ривок до процвітання», «У 1990-ті роки Європа стала багатою й затишною». А що ж було до того — хіба ж Європа не була заможною? Була, ще й як була. Звідки ростуть ноги в цього буцімто «ривка Європи» 1990-х років, цілком зрозуміло — його витворили в тих самих пропагандистських лабораторіях, у яких було витворено й міфи про «СРСР — найбагатшу та найщасливішу країну у світі» та про те, що той СРСР «розвалили вороги». Бо ж надто вже красномовно виходить: щойно «розвалили» СРСР — і Європа «здійснила ривок»; тепер от Росія розвалить Європу — й «здійснить ривок» сама. Тиражувати такі думки в українських ЗМІ — що це, неперебірливість?

Ну, й «дрібнички». Ті самі, з яких і складається уявлення про Євросоюз у пересічного споживача інформації. Як дуже часто, а то й здебільшого, звуть у наших ЗМІ країну, столицею якої є Берлін? Правильно: звуть її ФРН. От тільки в німецькій пресі абревіатура BRD зустрічається тоді й лише тоді, коли йдеться про період «двох Німеччин», до 1990 року. Повна офіційна назва Bundesrepublik Deutschland — лише в офіційному контексті. В будь-якому іншому разі країну згадують як Deutschland — так і лише так. У ЗМІ інших європейських країн — переважно так само. І тільки наші ЗМІ, поруч із російськими, повідомляють про Німеччину так, ніби є ФРН, а поруч із нею все ще є «наша» НДР. Зрозуміло: Путін, у нього ностальгія; він служив «в іншій Німеччині» — в НДР. Але знову ж: до чого тут українські ЗМІ?

Може, так просто зручніше? Але жодного разу не доводилося бачити, щоби Федеративну Республіку Бразилія «задля зручності» називали ФРБ.

Навесні наші ЗМІ раптом зарясніли повідомленнями про брутальні розгони демонстрацій та інших акцій протесту у європейських країнах. «От же звірі ці європейці!» — тільки й залишалося зробити висновок. І знову, мабуть, випадковий збіг обставин: хвиля цих публікацій припала рівно на той час, коли в Росії було оголошено про наміри створити нацгвардію — саме для функцій «підтримання громадського порядку». Для російської пропаганди така хвиля матеріалів про «звірства» у країнах Європи була дуже доречною, а в наших ЗМІ?

Улітку нашими ЗМІ прокотилася хвиля ретельного інформування, у яких французьких містах заборонили буркіні — мусульманський купальний костюм. Ціла хроніка бойових дій виходила! Воно, звісно, було цікаво — от тільки ця інформація вочевидь випадала з загального ряду інформації про міжнародні події: зазвичай про такі дрібниці, про повсякденне життя країн Європи, про інші ухвали тамтешніх місцевих рад нам не повідомляють. А з хроніки боротьби з буркіні складалося недвозначне враження: Європа робить останні відчайдушні жести, перш ніж упасти під навалою мусульман. Знову те саме запитання: пропаганда якої країни навіює от саме таке враження?

Пригадується, як за Януковича, коли Україна готувалася до футбольного чемпіонату, на Трухановому острові в Києві за допомоги Швеції було споруджено табір для шведських уболівальників. Тодішня влада пишалася: от як там усе зроблено для зручності гостей! Навіть оголошення продубльовано українською та англійською мовами! Для шведів і спеціально для шведів — англійською мовою. Ніби ані в посольстві України в Королівстві Швеція, ані в посольстві Королівства Швеція в Україні не знайшлося б жодної людини, яка змогла б перекласти ті оголошення шведською. Це була типова для тодішньої влади бінарна картина світу: «Є наш “русскій мір”, і є “піндосівський”, в нас розмовляють російською, в них — англійською».

Ті часи минули. Що ж тепер? А тепер ми чуємо (не наводитиму гірепосилання — надто багато їх тоді має бути) про ісландську жінку-політика Біргіт Джонсдоттір, яка насправді Йонсдоттір. Про кіпріота Кристоса Джакомопулоса, який насправді Христос Якумопулос. І про багатьох-багатьох інших. Уся Європа тепер — це ж «підпиндосники», чи не правда?

Подібне «інформування», до речі, ускладнює ідентифікування російських фейків. Бачені дописи у блогосфері від буцімто російськомовних жителів Латвії: «Я живу в городе Джелгава, у нас латыши-фашисты избивают русских...», «В нашем городе Салакгрива правят нацисты...». Читачі, не привчені, що все написане латинкою відсилає до англійської мови, одразу зрозуміли б, що ці дописи написано путінотролями, бо навіть російськомовний житель Латвії, що жодного слова не знає латиською, ніколи не назве Єлгаву (Jelgava) та Салацгриву (Salacgrīva) подібним чином.

Експерт на «Українському радіо»: «У польських супермаркетах цінники на сигарети — 3 євро». Але ж у Польщі не ходять євро, в Польщі ходять злоті!

Подібна ж «інформація» трапляється й щодо іншого нашого партнера — США. Заголовок: «Саудовская Аравия "утерла нос" США по производству нефти». Початок: «Саудовская Аравия обогнала США по объему добычи нефти и получила звание самого большого производителя черного золота». Російська аудиторія має плескати в долоні: от як обламали «піндосів»! А насправді? Саудівська Аравія живе з видобутку та продажу нафти, це — єдина основа її багатства. Майже так само, як (тільки тут фігурує ще й газ) і для Росії. У США видобуток та експорт нафти — аж ніяк не одна з основних статей доходу. Так, одна з галузей штатівського «народного господарства». У цьому й полягає різниця — тільки дуже велика різниця. Й ніякого «утерла ніс», за великим рахунком, не виходить. Але про це в новині не йдеться жодним словом.

Найнебезпечнішим в усьому цьому є от що: коли суспільні знання про Євросоюз та його країни-члени є фрагментарними й міфологізованими, коли обсяг цих знань є вкрай невеликим, за такої ситуації достатньо маленького, дрібного фактику, щоби похитнути ставлення до ЄС у цілому, а то й змінити це ставлення на геть протилежне. Із чимось подібним — щоправда, у зворотній бік — Україна стикнулася зовсім нещодавно: коли нідерландці мало знали про Україну, виявилося дуже легким загітувати їх проголосувати проти асоціації з нею.

...В Україні — євроінтеграція. Так нам кажуть, так ми всі вважаємо й нібито цього прагнемо. Як же ці прагнення мали би відбиватися в інформаційній сфері? Відповідь видається очевидною: зі своїх ЗМІ українці мали б усе більше й більше, детальніше й детальніше дізнаватися про плин життя в країнах ЄС, про проблеми, що перед ними стоять, та про розв'язання тих проблем. Інформація в українських ЗМІ мала би крок за кроком виконувати чорнову роботу — витісняти з суспільної свідомості стереотипи про Євросоюз і заміщати їх знаннями. Як же вони відбиваються насправді? З прикрістю треба констатувати: ніяк. Бо, ведучи мову про європейські реалії, надто часто наші ЗМІ ретранслюють меседжі російської пропаганди — точнісінько так само й такі самі, як і за часів Януковича. Та й річ не лише в конкретних меседжах — наші ЗМІ навіюють суспільству російські пропагандистські поняття, російську пропагандистську систему координат.

Якщо наші ЗМІ вважають, що на Європу найкраще дивитися московськими очима, якщо вони свято вірять, що шлях до євроінтеграції пролягає через Москву, — то, принаймні, було б чесним так прямо про це й заявити.

А тепер уявімо: якийсь громадянин будь-якої країни Євросоюзу — не радикальний євроскептик і не фанат Путіна — протягом певного часу переглядає українське телебачення й читає українські текстові ЗМІ. От як ви гадаєте: чи відчує він, що Україна ідентифікує себе з Європою? Чи відчує, що Україна є частиною Європи?

І насамкінець — реально почутий у Києві монолог чергової жертви ЗМІ: «От, тепер вибори у США. Призначать нам нового смотрящого. Якщо за Януковича депутати й міністри крали, то тепер грабують — бо половину їм треба віддавати американцям». Така от інтеграція...

Фото: wikimedia.org