ПРОЕКТИ
12:00
Четвер, 1 Вересня 2016

Ігор Панасов, Cultprostir: «У мене є таємна мрія: писати про Віктора Павліка, Іво Бобула й Оксану Білозір»

Головний редактор порталу cultprostir.ua пояснює провал їхньої краудфандингової кампанії, розповідає, скільки коштує утримання культурного видання й чому він мріє про інтерв’ю з Іриною Федишин
Ігор Панасов, Cultprostir: «У мене є таємна мрія: писати про Віктора Павліка, Іво Бобула й Оксану Білозір»
Ігор Панасов, Cultprostir: «У мене є таємна мрія: писати про Віктора Павліка, Іво Бобула й Оксану Білозір»

«До мене підійшла журналістка з Чорноморська. Сказала, що мою першу статтю про Koktebel Jazz Festival 2016 покажуть меру міста як аргумент на користь того, що треба займатися культурним простором міста. Той момент, коли розумієш, що пишеш не в стіл і статті про культуру теж мають якесь значення», — написав у своєму Фейсбуку головред cultprostir.ua.

З нагоди першої річниці шефства Ігоря Панасова «ДМ» розпитав його, чому cultprostir.ua пише про маловідомих митців, чому в Україні такий популярний Dzidzio й навіщо виданню так багато авторського «я».

«Претензії не до мене. Це накопичені образи за байдужість»

– Рівно рік тому, 1 вересня, ви очолили cultprostir.ua. Що змінилося за цей час?

– Одним із наших досягнень я вважаю те, що десь із січня ми щотижня стабільно пишемо про щось чи когось із героїв українського кінопроцесу. Не знаю інтернет-ресурсів, які би настільки ретельно відстежували цю галузь. Я наполягав на цьому, оскільки за півтора року роботи в редакції (до того, як очолити видання) побачив, що відбувається з музичною сферою, коли про неї регулярно писати. Музиканти всіх рівнів і всі, хто до них причетний, звернули на це увагу, надихнулися.

Незалежно від того, критикуєш ти їх чи хвалиш, вони вдячні за те, що ти вводиш їх у досить молоде середовище інтернету в країні. Адже є люди, інформацію про яких треба довго гуглити. Тож для того, щоб вони реалізувалися в інтернет-епоху, потрібно, щоби про них написали певну кількість матеріалів. Не будь-яких, звісно, а якісних.

Я побачив, що музична сфера дуже живо реагує на це. Наприклад, у червні 2014 року пише мені Світлана Германова з групи «Навколо кола» з викликом: «Скільки можна? Молодому музиканту в Україні податися нікуди. До кого не зверталася — всі мене футболять або морозяться. Це змова ЗМІ проти української музики чи що?». Спочатку мене зачепив тон цього листа, але я зрозумів, що претензії не до мене. Це накопичені образи за байдужість.

Ми почали спілкуватися. Зрештою, з’ясувалося, що в них є матеріал, вартий уваги. Мова не про великі інтерв’ю абощо, а про новини. Ми почали повідомляти, що є люди, які не сидять склавши руки, а щось роблять. І я помітив, як змінився навіть тон повідомлень, із яким настроєм людина продовжила працювати, з якою впевненістю в собі, якої дуже бракує молодим авторам, почала займатися музикою.

От нещодавно гурт надіслав мені альбом. На «Співочому полі» вони брали участь у конкурсі «Хіт-конвеєр» телеканалу М2 і перемогли. Це приклад того, як зі стану відчаю людина перейшла до активної роботи. Не думаю, що я причина цього, але моє ставлення, увага відіграли певну роль і допомогли не поховати планів.

Таких епізодів десятки. Як тільки з’ясувалося, що є ресурс, який живо реагує на молоду креативну музику (яка не продовжує традиції нашої естради, хай тихо собі вмирає), тут же на мене накинулася купа людей: «Давай пиши!». Спочатку справлявся, але тепер такий величезний обсяг інформації охопити нереально. До чого я це все: те, чим я займаюся впродовж двох років як музичний оглядач, я захотів зробити в кіно. Щоби наш кіноредактор постійно била в одну точку і зрештою об’єднала навколо себе певне кіносередовище, яке би розуміло: навіть якщо людина зняла кіно на мобільний телефон, вона має кому його показати. У всіх наших розділах намагаюся втілювати ці речі. Якщо ми самі не зрозуміємо цінність того, що роблять наші співвітчизники вдома, ми не зможемо гідно представити й продати нашу продукцію закордон.

Балканський фолк, який багато в чому прославився завдяки фільмам Кустуріци, сама любов Кустуріци й середовище на Балканському півострові, масове сприйняття цієї музики їхнім суспільством — ось підґрунтя для того, щоб її помітив світ. Й іноземці приїжджають, чують цю музику в різних місцях, куражаться від цієї частини звукового інтер’єру країни. І дослухаються до неї: «Якщо стільки людей від цього кайфує, варто звернути увагу». Те ж треба робити й нам. Треба хапатися за все, хоч крапельку цінне, що маємо, й показувати навіть невеликій аудиторії, яка в нас є. А раптом?

«Я вимушений працювати з тим ресурсом, який є»

Крапельку — це як? Що входить у рубрику «Кіно»?

– Ми спілкуємося з тими, кому потрібна підтримка, хто займається краудфандингом. Якщо ідея хороша, але ще не знята стрічка, теж пишемо, люди запам’ятовують. Наприклад, в Одесі є Стас Домбровський — поет, арт-презентер. За його плечима — роки тюрми й наркотиків, а нині Стас — зразковий сім’янин. Він хоче розповісти свою історію, як зміг вийти з одного життєвого стану й перейти в інший. Я всіляко намагаюся реагувати на його новини: ми поставили трейлер на сайт, написали, коли він на краудфандинг вийшов.

Ми також підхоплюємо студентські роботи з Університету Карпенка-Карого, якщо щось цікаве. Наприклад, студент зняв короткометражку про Кузьму. Прокатне кіно, про документалістику пишемо, звісно. Всі, хто до нас звернувся, отримали фідбек матеріалами. Якщо фільм вийшов у прокаті, я моментально кажу: це або рецензія, або інтерв’ю з режисером.

У грудні має вийти «Сторожова застава». А ми вже з квітня-травня знали про зйомки, нас покликали на знімальний день, зробили репортаж, записали декілька інтерв’ю. Не останні люди в українському кіно задіяні.

Чому ви зосередилися на кіно? У вас же є інші рубрики: література, театр…

– Я вимушений працювати з тим ресурсом, який є. Маю кіноредактора, але не маю людини, яка пише про літературу. Але і в театрі, і в літературі маю позаштатників, які себе добре зарекомендували, переконали, що працюють добре. Але в нас немає ресурсу взяти їх у штат.

Дозвольте тоді запитати про бюджет Cultprostir…

– Весь пакет — із техпідтримкою, офісом — коштує десь три з половиною тисячі доларів на місяць. Це 90–100 тисяч гривень. Цих грошей не вистачає для роботи повноцінного порталу зі всіма розділами, які би синхронно наповнювались. Я багато пишу про музику. Редактор «Суспільства» Альберт Цукренко сидить і оре свою ниву. Є кіноредактор і редактор, який займається «Артом» і «Стилем життя», навколокультурними темами. Розділи «Фото», «Театр», «Література» — все фрілансери. Але на них багато коштів немає, через це відбувається просідання. Я це розумію й визнаю. В мене немає можливості закривати все.

На що робить ставку Cultprostir? На власних авторів чи фрілансерів?

– В основному працює редакція. Впродовж останніх місяців справи з гонорарним фондом ідуть недобре.

Скільки ви платите фрілансеру за один текст?

– Від 300 до 1200 гривень.

Від чого залежить гонорар?

– Для мене важлива якість тексту. Наприклад, можу домовитися про текст за 400 гривень, а коли бачу готовий варіант, який перевищив мої очікування — можу заплатити більше. У мене немає можливості «купувати зірок» і платити їм сотнями доларів, наприклад.

«Наполягаю на тому, щоб автора в тексті було якомога більше»

Ваші матеріали, виправте, якщо помиляюся, нагадують формат блогів, де переважає авторське бачення речей. Це свідома редакційна політика чи просто я потрапила на велику кількість таких матеріалів?

– Не бачу цього перекосу, бо всі тексти проходять через мене. В нас багато інтерв’ю, де автор у врізі далеко не розженеться.

Але вступ також із авторськими оцінками.

– Звісно. Я наполягаю на тому, щоб автора в тексті було якомога більше. Тому що нині час блогерів, епоха opinion leaders, і я хочу, щоб усі журналісти Cultprostir були лідерами думок кожен у своїй сфері. А ними можна стати, лише висловлюючи свої погляди (сміється. — ДМ), постійно їх аргументуючи. Тому коли до мене приходить безколірний текст, нейтральна відписка — мені це менше подобається. Хоча інколи й нейтрально треба робити.

А де межа між авторською позицією й відвертим перекосом?

– Перше: компетентність. Треба бути в курсі того, про що пишеш, тоді твоя думка має вагу. Якщо ти знаєш з усіх боків, що відбувається, то якісніше розкажеш про той же Atlas Weekend: провал це чи ні, бо було багато обурень, зрозумієш перспективу фестивалю й так далі.

Друге: рівень аргументації. Не просто знати, що й чому відбувається, а використовувати ці знання для аргументації. Ще мені важливо, щоб людина гарно писала, а мова була багатою. Якщо деякі теми потребують суто інформаційного наповнення, можна обійтися й поміркованим стилем. Стиль — половина успіху.

Ви називаєте ті ознаки, які характерні для вже зрілого журналіста: досвід, компетенція. То чи можемо ми сказати, що молоді автори не зможуть із вами співпрацювати якраз через відсутність великого досвіду й багажу знань за плечима?

– Те, що вони не можуть видати текст того рівня, якого б мені хотілося, не свідчить про те, що немає сенсу людей підтягувати. В будь-якій роботі важлива любов до неї і бажання працювати. Нашому редактору новин Олі Артеменко 21 чи 22 роки, вона ще на початковому рівні володіє журналістським фахом, але я бачу, як вона вчиться, як схоплює на льоту! Іноді я різко реагую на її дурні помилки, але розумію, що півтора-два роки роботи в новинах — і вона випишеться. І це лише рівень підготовки новин, а не авторських матеріалів. Але коли вона зрозуміє ази, то зможе формувати свої думки, використовуючи аргументи. Сам колись погано писав (сміється. — ДМ).

Я не постійний читач Cultprostir, тому вибачте, якщо помилюся. Не побачила на вашому сайті аналітичних статей. Наприклад, нещодавно у вас вийшов матеріал про статую Богородиці, яку мисткиня поставила на постамент Леніна. Цукренко зробив із нею цікаве інтерв’ю. Але мені як масовому споживачу бракувало аналізу, навіщо такі перфоманси потрібні, об’ємного розуміння, чому вони з’являються, що символізують і куди ми рухаємося в контексті такого мистецтва.

– Тут два моменти. Щоб такі матеріали робити, треба відкласти всі справи, які теж хтось має робити. Аналітичний текст із узагальненнями не прирівняти за силою й часом до інтерв’ю. Було б непогано додати ресурсів. З іншого боку, можливо, я як головний редактор десь не дотискаю редакторів у цьому сенсі, щоб вони акумулювали такі матеріали. Ми йдемо за інформаційним потоком, який зараз доволі щільний. Якщо ти йдеш за концертами, фестивалями, презентаціями, тобі ніколи зупинитися й глянути зверху, а що ж насправді відбувається і куди ми йдемо. Тому так, такий огріх є.

Ви працюєте зі студентами?

– Щоб їх підтягнути до рівня Сultprostir, треба тренувати. Тексти, які інколи надсилають студенти, треба переписувати наново, а не просто редагувати.

Чого їм бракує?

– Вони нагадують шкільні твори за 9 клас. Немає бекґраунду, принаймні, не відчувається. Немає розуміння композиції тексту. Кожен жанр має свої закони, які треба хоча б мати на увазі. А людина починає текст, заходить у ліс і переходить на дрова. Іноді трапляються дуже дитячі інфантильні формулювання. Називаю це «праздник удался». Бачу, що людина має повну голову шаблонів, які треба витрушувати. Сподіваюся, колись у мене буде час поділитися досвідом, робити підбірки прикладів, вчити. Це дуже важливо. З іншого боку, якщо хтось читатиме це з молодих авторів: я філолог за освітою, і все, чого навчився — від колег і в процесі робити, плюс шалена кількість прочитаних статей хороших авторів.

Можете назвати хороших авторів, які пишуть про культуру?

– Мені подобається, як Олег Вергелис із «Дзеркала тижня» пише про театр. Гарно про театр ще пише Анастасія Гайшенець.

Література: метром є Юрій Володарський, його рецензії в журналі «ШО». Там отака-а-а голова! Часто в Катерини Бабкіної з’являються хороші тексти.

Музика: Сергій Кейн у музичній молодій журналістиці людина №1. Пам’ятаю, як він писав п’ять років тому і як пише тепер. Дуже подобається його ривок. Із музичних оглядачів дуже перспективний Юрій Береза, який працює на vgorode.ua.

Кіно: Олександр Гусєв, Сергій Ксаверов, ми з ним іноді співпрацюємо. В журналі «Фокус» періодично з’являються потужні тексти про музику й кіно Оксани Савченко. Знаю, наскільки глибоко вона занурюється в тему. Якщо зануриться, то виходить не текст, а вогонь.

Арт: Лариса Даниленко, яка в нас працює, дуже добре пише. Коли я питаю нашого мецената Юрія Комелькова, який сам із арт-середовища, кого він порадить із арт-журналістів, він не знає, кого радити. Там не дуже добре йдуть справи. Є люди, які час від часу щось пишуть, але таких, щоби постійно на виду…

«Як тільки у Павла Зіброва буде сольник у Києві, піду й напишу про це»

Нещодавно під час однієї зі своїх лекцій ви сказали, що культура може бути масовою й непопсовою. Що для цього потрібно зробити? Створити більше ресурсів про культуру?

– Я завжди радісно плескаю крилами, коли бачу черговий ресурсик, де хлопці в одному місці заробляють зарплату, а дві години на день чи навіть на тиждень приділяють тому, щоби розказати про концерт, де вони побували, чи фільм, який подивились. І ти думаєш: «Боже, яке щастя!». Такого має бути дуже багато. Нині гострота сприйняття інформації на вищому рівні, і якщо десь з’явиться хороший автор, його підхоплять — і понесуть. Без цього ми не отримаємо якісної світської культури. Бо ресурси, які розповідають про світські вечірки, про те, ким і від кого вагітна чергова зірка, користуються шаленим попитом.

Тоді чим є культурна журналістика, якою ви займаєтеся? В уявленні більшості — це щось високе, патетичне або андеграунд. До Дня незалежності у вас вийшов матеріал про гопників і Юлію Тимошенко. Гопник — це ж також частина масової культури...

– Безумовно.

Чому тоді у вас майже немає матеріалів про гопників? Вибачте, що так спрощую, але ви розумієте, що я маю на увазі.

– Звісно. Ось моє публічне зізнання: як тільки у Павла Зіброва буде сольник у Києві, скажіть, я піду й напишу про це. Це моє програне парі. Я сказав: якщо Джамала виграє «Євробачення», я піду на концерт Зіброва. Насправді в мене є таємна мрія: писати і про Віктора Павліка, і про Іво Бобула, і про Оксану Білозір, але під іншим кутом. У них теж може бути цікавий ракурс, але його треба шукати. Немає нецікавих людей. Тим паче, якщо вони якимось боком мають стосунок до мистецтва.

Очевидно, що люди, які формували стару, за нашими мірками, естраду, виховувалися на класичній чи роковій музиці. У них є цей пласт, який цікаво пізнати. Але я зможу це зробити лише тоді, коли ми розберемося з тим, що є тепер. Коли нарешті з’явилася певна кількість людей, які вірять, що вони комусь тут потрібні, їх треба брати за руку й тягнути. Тому що енергія, яка в майбутньому дасть нам можливість будувати щасливішу країну, — там! А не в людях, які чудово проводять час до заслуженої пенсії.

Хочу написати про Dzidzio, бо це феномен. А ще є така виконавиця — Ірина Федишин. Мені сказали, що вона зірка радіо «Шансон», і показали відео. Я зрозумів, що для мене це група «Міраж». Як це могло вижити — дивовижа! Вона ж зі Львова, достатньо чиста українська мова, а виглядає як неможливий треш періоду розпаду Радянського Союзу. І це користується попитом. Такого в жодному разі не можна ігнорувати. Якщо ми не писатимемо про тих, хто захоплює масову культуру на примітивному рівні, не будемо розуміти важливої частини колективного свідомого чи несвідомого, яке є важливим елементом нашого суспільства. Не розумітимемо, хто ми, куди рухаємося і хто всі ці люди, десять, двадцять тисяч, які ходять на концерти Dzidzio.

В нього концерт на «Арені Львів» був, більше 25 тисяч людей прийшло.

– Ну от. А до цього всього ще люди з індустрії розповідали, як збирає зали група «ТІК». Квитки реалізують різноманітними способами. На підприємствах, наприклад. За якимись бартерними схемами натовпи людей ідуть на їхні концерти: тобто не самі люди захотіли піти на концерт і заплатити за нього гроші, а отримали квитки як заохочення начальства чи якось так.

Ви можете пояснити, чому та ж Ірина Федишин і Dzidzio спрацьовують і люди масово йдуть на їхні концерти?

– Вони черпають якісь архетипи. Масова культура не може бути масовою, якщо не чіпляє повсякдення: страхи, задоволення близького до тваринного рівня. Мистецтво тим ближче до досконалості, чим повніше захоплює людину. Бо людина — це тіло й душа. Якщо пісня захоплює й на фізіологічному рівні, й піднімає кудись, її настрій відкриває тобі горизонти. Чим більше цих переживань у людини, тим більш гідний уваги витвір мистецтва. Dzidzio i Федишин зачіпають певний шар особистості, який найлегше зачепити, бо там є «народна правда»: «Вона співає тими ж словами, що я говорю вдома чи з подругами», плюс упізнаваність, ідентифікація з собою.

Тоді чи можемо ми говорити про те, що «Бумбокс», наприклад, при всій своїй популярності й хорошій музиці не зможе зібрати того ж «Олімпійського»? Ви самі якось казали, що «Океан Ельзи» — це феномен. Такого рівня артистів в українській музиці ще немає.

– Провал ще доволі великий, але «Бумбокс» починає його поступово заповнювати. Два роки поспіль збирати «Палац спорту» з аншлагом — уже показник. «Океан Ельзи» свій перший «Палац спорту» зібрав у 2001 році. 13 років вони йшли до «Олімпійського». Тому за цим можна промалювати собі рух «Бумбоксу». Але я думаю, що вони набагато швидше цей шлях пройдуть, бо нині й час швидше біжить, і реакція набагато гостріша, й ресурс медіа, який має менеджмент «Бумбоксу», не порівняти з тим, що мав «Океан Ельзи».

«У кращому випадку люди підтримували репостом»

Ви 6 липня вийшли на краудфандинг, а вже 4 вересня закриваєте збір коштів. Як успіхи?

– Це була провальна кампанія, і я не соромлюся цього сказати. Нам потрібно було зібрати 345 тисяч, щоб закрити ті «дірки», які в нас просто «світяться»: слабенька техпідтримка, не вистачає SMM-ника, купа невирішених проблем по SЕО, не вистачає людини, яка би займалася координацією процесу, читала тексти, стежила за виконанням завдань, щоб я став повноцінним шеф-редактором. А зібрали 60 тисяч всього лиш. Незважаючи на неуспішність кампанії, сподіваюся перекроїти схему роботи редакції, жанри матеріалів перетрясти й так далі.

План у моїй голові був таким: наш меценат — не олігарх, а людина, якій не все одно. У нього не безкінечні ресурси. Він не може фінансувати більше. Я хотів за тримісячний форсаж привернути увагу індустрії, бізнесменів, зробити проект більш видимим, резонансним, збільшити його привабливість. Але, повторюся, кампанія не вдалася: 60 тисяч із 345 тисяч — за логікою «Спільнокошту», це провальний проект.

Я не робив великих ставок на наших читачів, бо прекрасно розумію економічну ситуацію в країні, коли інколи на їжу чи одяг не вистачає. Але отримував величезну кількість фідбеку з подяками за те, що ми робимо, від музичної індустрії. Cеред них чимало людей заможних, які на музичній індустрії добре освоїлися, скажімо так. У них упевнено йде монетизація. Тому сподівався на їхню підтримку. Включення в процес 30–40 таких людей на рівні кількох тисяч гривень із кожного вистачило б для повної суми. Але… Дивовижно, але далі слів справа не пішла.

У кращому випадку люди підтримували репостом. Чим це пояснити? Не знаю. У мене є одне припущення, що культурні медіапроекти — не та сфера, яка користуватиметься підтримкою в найближчі рік-два. Без чистої дотації не обійтися. Дивився, як паралельно гроші збирали хлопці з Prometheus. Зібрали з «верхом» — і молодці! Я спостерігав за ними. З’явився новий освітній ресурс Wise cow, і я бачив, як у людей загорялись очі: «О, ще один освітній проект». Успіх монетизації platfor.ma я теж пов’язую з їхнім наголосом на освіті. Це сильніший тренд. Освіта — це знання, які дають навички, які ти тут же можеш втілити.

Але ж Сultprostir — також свого роду освіта. Можливо, не в класичному розумінні прикладної науки…

– Але людина — істота практична. Якщо отримані знання на онлайн-курсі він може застосувати з вигодою для себе, то знання про те, чим прекрасний альбом Сергія Жадана, конвертувати у вигоду складно. Це особистісний рівень: коли ти послухав цю музику, вступив із нею в контакт, почитав те, що хотів сказати автор — і отримав моральний капітал. Він дає можливість повноцінно жити, відчувати повітря й країну, де живеш. Ти отримуєш імпульс завдяки імпульсу іншої людини, який допомагає тобі любити дітей, дружину, розуміти, ким є для тебе батьки незалежно від віку, адекватно реагувати на вуличні акції. Жадан настільки широкий, що повідомляє абсолютно про все. У людей щодо таких речей немає короткого ланцюжка розуміння.

Щоразу, коли я пишу про концерт «Океану Ельзи», б’ю в одну точку: люди, які на стадіоні отримали енергію цієї музики, підуть додому, на роботу й передаватимуть її. Якщо враження були сильними — імпульс триватиме три-чотири дні. Він впливатиме на те, що людина робитиме: як їсть, допомагає іншим, вирішує конфлікти на роботі. Це визначає якість життя кожного з нас!

Цінність культури для мене в тому, що вона передає правильну енергію, яка налаштовує людей на щасливе життя. Культура вчить бути щасливими. Щоб було розуміння цієї простої, на мій погляд, думки, потрібно ще багато зробити.

Фото - Олексій Темченко

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1503
Переглядів
Коментарі
Alla
16:57 / 02 Вересня 2016
Не зрозуміло, чому редактор не називає одного з найпопулярніших й найкращих авторів у розділі "кіно" Надію Заварову?Адже саме її яскраві, іронічні й глибоко професійні тексти привертають увагу, очевидно, що їх читає велика кількість людей?
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop