ПРОЕКТИ
13:00
Вівторок, 14 Червня 2016

«Донбас медіа форум»: чи всі ми бійці інформаційного фронту?

Як і чому впливає російська пропаганда? Чи може цьому зарадити українська пропаганда? А журналістика? Як говорити з мешканцями окупованих і звільнених територій? Чи можливе примирення з противниками? Про це йшлося на другому «Донбас медіа форумі».
«Донбас медіа форум»: чи всі ми бійці інформаційного фронту?
«Донбас медіа форум»: чи всі ми бійці інформаційного фронту?

10-11 червня в Маріуполі відбувся другий «Донбас медіа форум». Перший, торік, проходив у Києві. Цього разу організатори («Донецький інститут інформації», Інститут демократії імені Пилипа Орлика, «Донецький прес-клуб») місцем дислокації обрали Маріуполь, який вважається прифронтовою зоною. Сюди з міркувань безпеки так і не приїхала більшість міжнародних експертів та спікерів (за винятком сербського журналіста Деяна Анастасієвича та прес-аташе представництва ЄС в Україні Давида Стуліка) – їхні візити в такі регіони не покриває страховка, та й люди самі бояться їхати туди, де війна.

Прес-аташе представництва ЄС в Україні Давид Стулік

Головний редактор маріупольської газети «Приазовский рабочий» Микола Токарський у такій репутації Маріуполя звинувачує загальнонаціональні медіа: «На жаль, центральні канали роблять нам ведмежу послугу: нагнітають, що в напрямку Маріуполя стріляють (а це може бути і за 20, і за 30, і за 50 кілометрів від міста), що створює враження, ніби тут постійна війна. Насправді місто живе своїм життям: працюють комунальні служби, транспорт, виходять газети і телеканали».

Незважаючи на всі можливі ризики, для організаторів принциповим було зібратися саме в Маріуполі – щоб і морально, і фізично солідаризуватися з журналістами з Донбасу. У вітальних словах чимало спікерів висловили побажання, щоб наступного року форум пройшов у звільненому Донецьку.

Народний депутат Мустафа Найєм – теж учасник форуму

Другий «Донбас медіа форум» у Маріуполі зібрав понад 200 учасників, зокрема журналістів і медіаекспертів з окупованих територій. Турбуючись про їхню безпеку, організатори забезпечили охочих спеціальними бейджами з помаранчевими стрічками – людей із такими «мітками» не можна було знімати й фотографувати. Учасники також могли зберігати анонімність і не називати своїх імен під час публічних дискусій.

Тема форуму була сформульована досить широко: «Журналістика в кризових регіонах під час змін». І, до речі, спікери й учасники відходили від означення подій на Донбасі «кризою» – чи не кожен у своїх виступах називав їх війною. За досить розмитою темою ховалися кілька, на перший погляд, не пов’язаних між собою панельних дискусій і майстер-класів: тут обговорювали і протидію російській пропаганді, і роздержавлення, і подолання мови ворожнечі; а вивчали учасники методи верифікації даних, способи виживання локальних ЗМІ, технології журналістських розслідувань, стандарти журналістики, психологічні аспекти роботи і навіть конфліктологію.

Як пояснила «Детектору медіа» Світлана Єременко з Інституту демократії імені Пилипа Орлика, саме такі дискусії та майстер-класи цікавили учасників. Організатори провели попереднє опитування медійників з Донбасу та визначили своєрідне коло інтересів. Крім того врахували побажання учасників торішнього форуму, які просили додати більше практичної роботи.

Про роздержавлення та рецепти виживання локальних ЗМІ на звільнених територіях «Детектор медіа» готує окремий матеріал. А в цьому тексті – основні міркування учасників форуму щодо протидії пропаганді та подоланню мови ворожнечі.

Російська пропаганда та її види

Перша панельна дискусія форуму була присвячена інформаційній безпеці та боротьбі з російською пропагандою. Тут усі зійшлися на думці, що за два роки війни ситуація з протидією інформаційній агресії ніяк не поліпшилася. «Держава іноді мляво реагує на якісь атаки, але ми нічого не робимо на випередження, - констатувала виконавча директорка ГО «Детектор медіа» Діана Дуцик. – Влада хоче перекласти на журналістів не властиві їм функції – хоче, щоб вони займалися пропагандою, протидією інформаційній агресії. Але журналісти мають залишатися журналістами!».

Артем Бабак (StopFake), Роман Шутов (ГО «Детектор медіа»), Ольга Юркова (StopFake), Діана Дуцик (ГО «Детектор медіа»), Марта Дичок (Канада), Світлана Єременко (Інститут демократії імені Пилипа Орлика)

На переконання експертів, головним знаряддям протидії пропаганді є правда. «Боротися з інформаційною агресією дуже просто: журналісти мають займатися своєю роботою та дотримуватися стандартів», - наголосила канадська медіаекспертка і професорка Марта Дичок.

Втім, зауважила вона, сприйняття пропаганди залежить від переконань і налаштованості реципієнтів. Наприклад, люди антиамериканських поглядів головним світовим злом вважають США з їхніми імперіалістичними прагненнями, і вони сприймають інформацію з Кремля некритично, піддаючись її впливу. Тоді як антиросійські налаштовані громадяни не вірять путінській пропаганді, вважаючи її брехнею.

Марта Дичок (Канада)

Так само психологічними причинами пояснюється і вплив дезінформації: люди морально готові до поганих новин з фейків, тому фейки лягають на підготовлений грунт, пояснює Ольга Юркова, представниця проекту StopFake, який за два роки роботи спростував близько 800 дезінформаційних повідомлень.

Артем Бабак зі StopFake підрахував, що кількість російських фейків скорочується приблизно на 30% щороку. «Але це не означає, російської пропаганди стає менше – вона просто стає складнішою для сприйняття», - зауважує він.

За спостереженнями Ольги Юркової, за два роки тези російської пропаганди зазнали змін. Спершу поширювалися фейки про роботу на Донбасі іноземних «снайперів Майдану». Далі – деморалізаційні повідомлення про «слабку» українську армію. Нині в пропагандистській риториці українська армія не слабка, а погана (одиничні випадки подаються як системність). Також нині поширюються тези про погану антиукраїнську київську владу.

Ольга Юркова (StopFake)

«Російська пропаганда наші емоції (втомленість від війни, розчарування у владі) обертає проти нас самих», - пояснює програмний директор ГО «Детектор медіа» Роман Шутов. Він також звернув увагу, що російська пропаганда поширюється не тільки через російські ЗМІ, а й українські. І з цим боротися дуже складно, оскільки обмежуючи українських ретрансляторів російської пропаганди, ми ризикуємо обмежити свободу слова в країні. А Україна бореться з інформаційною агресією РФ, у тому числі щоб зберегти власні демократію та свободу слова.

Артем Бабак (StopFake) і Роман Шутов (ГО «Детектор медіа»)

Особливих масштабів набула російська пропаганда на окупованих територіях. Присутній на форумі медіаексперт з Донецька, чиє ім’я ми не називаємо з міркувань безпеки, навів показові цифри. За останні два роки наклади газет так званої «ДНР» зросли утричі, у той час як українська держава так і не спромоглася створити і передавати на окуповані території хоча б одне регулярне періодичне видання. У радіопросторі Донецька з-поміж 21 радіостанції присутня лише одна українська – «Русское радио – Украина». Нещодавно на Донецьк почало мовити «Громадське радіо», та за деякий час окупаційна влада почала глушити сигнал, і тепер «Громадського радіо» в Донецьку не чути.

Окрім пропаганди експерти обговорили й такі проблеми українського медійного поля, як замовчування війни та розколювання українського суспільства. Світлана Єременко з Інституту демократії імені Пилипа Орлика навела приклади з регіональної преси, де взагалі не згадується про війну (харківська газета «Время»), де проводиться проросійська політика (одеське видання «Таймер»), де матеріали налаштовують проти переселенців чи учасників АТО (житомирські та чернігівські видання). «Психологи кажуть, що журналісти однією публікацією можуть звести нанівець місяці роботи з постраждалими внаслідок війни», - додала вона.

Світлана Єременко (Інститут демократії імені Пилипа Орлика)

Експерти назвали кілька причин, чому так відбувається:

  • ЗМІ вважають ці теми нецікавими для аудиторії;
  • ЗМІ не мають доступу до джерел інформації (до окупованих територій);
  • ЗМІ відповідають офіційній політиці держави, де офіційно не оголошено війну;
  • ЗМІ віддзеркалюють настрої людей, які або втомилося від війни або вона їх не обходить;
  • ЗМІ втілюють позицію своїх власників, які працюють на Росію.

Насамкінець дискусії шукали відповіді на запитання, як доносити інформацію до окупованих територій. Олексій Мацука з «Донецького інституту інформації» дав узагальнену рекомендацію: потрібно готувати правдиву інформацію, орієнтовану на тамтешню аудиторію. Відповідно, журналістам слід дбати про якість контенту і достовірність інформації.

Олексій Мацука, «Донецький інститут інформації»

Чи можливе налагодження діалогу?

Другий день «Донбас медіа форуму» ледь не звів нанівець напрацювання першого дня, коли йшлося про правду і неприпустимість перетворення журналістів на пропагандистів. Дискусія на тему налагодження діалогу та подолання мови ворожнечі час від часу скочувалася до тез про те, що всі ми – бійці інформаційного фронту, а об’єктивній журналістиці не місце під час війни.

Сергій Тахмазов (оператор), Олег Покальчук (соціальний психолог), Олена Стяжкіна (публіцистка, історик), Сергій Ільченко (журналіст, Молдова, Придністров'я), Тетяна Виговська-Каменко (конфліктолог, Egalite International), Деян Анастасієвич (журналіст, Сербія) і його перекладачка

На початку дискусії сербський журналіст та експерт Деян Анастасієвич розвінчав міф про те, що журналістика є «четвертою владою». «Політики роблять те, що хочуть. Іноді вони використовують медіа, щоб досягти своєї мети. А іноді вони використовують медіа як привід виправдатися, чому вони чогось не роблять», - сказав він.

У приклад пан Анастасієвич навів роботу американських медіа під час війни у В’єтнамі: перші 10 років вони підтримували воєнну політику уряду, а останні два роки писали про програші американської армії та необхідність завершення війни, тому що американський уряд попросив медіа підготувати підґрунтя для виходу з війни. Так само і «вотергейтський скандал», на думку сербського журналіста, стався внаслідок цілеспрямованого витоку інформації від спецслужб, оскільки певні американські сили хотіли відсторонити Ніксона.

Тетяна Виговська-Каменко (Egalite International) і Деян Анастасієвич (Сербія)

Незважаючи на те, що медіа часто виступають інструментами в руках політиків, на думку пана Анастасієвича, завдання ЗМІ – передусім говорити правду. «Звичайно, журналісти не можуть розпочати або завершити війну, вони навіть не можуть передбачити результат війни. Ми можемо повідомляти правду, незважаючи на те, чи має рацію якийсь політик, чи ні. Наше завдання – визволити правду з напівбрехні», - резюмував сербський журналіст.

Стосовно пропаганди – пан Анастасієвич допускає її використання під час війни. Але це не є журналістикою, наголошує він.

Протилежної думки дотримується громадський активіст і журналіст із придністровського регіону Молдови Сергій Ільченко. Війну на сході України він вважає конфліктом двох систем цінностей – радянської (обмеження особистих прав в обмін на гарантії стабільності) та демократичної (права людини понад усе). На думку пана Ільченка, ніякого примирення між прихильниками двох різних систем, тим паче в межах однієї країни, бути не може. А оскільки триває війна за уми людей, у пропаганді нічого поганого він не вбачає.

«Ваших читачів не цікавить правда – їх цікавить підтвердження своєї рації. Об’єктивна журналістика можлива, але не в державі, яка воює. Ми на війні, ми такі ж солдати», - ці слова молдовського журналіста викликали бурхливі аплодисменти аудиторії. Так, ніби й не було розмов про об’єктивність, правду, розмежування журналістики і пропаганди.

Олена Стяжкіна (публіцистка й історик) і Сергій Ільченко (журналіст, Молдова, Придністров'я)

У більш конструктивне русло дискусію повернула публіцистка й історик Олена Стяжкіна, піднявши тему порозуміння з мешканцями окупованих територій. «З конфліктом цінностей нам буде важко, але з постокупаційним порозумінням буде простіше. З ким говорити? Нам треба говорити! Бо на окупованих територіях є люди, які залишаються постійно невидимими. Нам показують колаборантів, і ми їх обговорюємо. Але ми вивели в зону невидимості українських патріотів. Ми вважаємо, що їх там немає. Але вони там є! Якби раз на тиждень чи на місяць кожен би передавав вітання цим людям…», - закликала вона, і її зустріли оплесками.

Олег Покальчук (соціальний психолог) та Олена Стяжкіна (публіцистка й історик)

Також необхідно ментально повертати на український бік мешканців звільнених територій. Головний редактор газети «Попаснянський вісник» з прифронтової Попасної запропонував робити це м’якими ненав’язливими методами: «Кожен контент має свого читача. Якщо використовувати жорстку пропаганду – вона приємна проукраїнській аудиторії. Але якщо на таку статтю зайде людина з протилежного боку – вона піде з вашого ЗМІ й більше ніколи не повернеться, і до неї не дійде суть. Ми працюємо більш тонко. І якщо два роки тому в опитуваннях 80% мешканців Попасної вибирали “ЛНР”, то зараз більшість – за Україну. І я вважаю, що в цьому є й наша заслуга». Цим словам аудиторія теж аплодувала.

Експертка організації конфліктологів Egalite International Тетяна Виговська-Каменко розповіла про досвід подолання мови ворожнечі в Киргизстані після міжетнічних конфліктів в місті Ош у 2010 році. Там медіа взяли на себе роль у налагодженні миру. Вони уникали використання назв етнічних груп у матеріалах, розповідали історії про мирне співіснування представників різних національностей. Однак мова ворожнечі не зникла. Вона стала невербальною (глядачам кидалася в очі нещирість спікерів; у журналістських матеріалах не було балансу: героями негативних історій були переважно представники однієї етнічної групи тощо), а також вона перекочувала в соціальні мережі. Зрештою, у 2015 році мова ворожнечі знову почала повертатися в киргизькі ЗМІ. Це означає, що проблему подолання мови ворожнечі необхідно розглядати в комплексі – і вербальну, і невербальну, і в соціальних мережах. «Мова ворожнечі сама по собі не виникає в ЗМІ – вона є індикатором того, що певна проблема досягла точки кипіння, - пояснила експертка.

Учасників «Донбас медіа форуму» турбувало питання термінології війни. Які слова можна чи не можна вживати, аби уникати мови ворожнечі і водночас інформувати правдиво? Деян Анастасієвич закликав українських колег уникати навішування ярликів, а Тетяна Виговська-Каменко порадила перед використанням того чи іншого терміна зазирати до словників з політології та юриспруденції. Інші експерти й учасники форуму запропонували такі рецепти:

  • Не принижувати ворога безпідставно – це демонстрація власної слабкості;
  • Використовувати прямі цитати, які допоможуть передати ставлення до подій;
  • Називати прізвища ватажків окупаційної влади, не забувати про колишніх ватажків, аби нагадувати їхнім наступникам про те, що з ними сталося, коли вони стали не потрібні Путіну;
  • Прийнятними термінами є «противник», «колаборант», «колабораційні військові об’єднання»;
  • Терміни «терорист» і «сепаратист» є менш прийнятними, оскільки в контексті подій на Донбасі вони не відповідають своєму значенню;
  • Термін «бойовик» підвищує самооцінку противника;
  • Мирні мешканці окупованих територій, які не беруть до рук зброї, – це заручники.

А тим журналістам, які вагаються, на який бік стати в дилемі «журналістика vs пропаганда» та яких слів уживати, не зайвим буде нагадування від одного з учасників форуму – викладача Маріупольського державного університету. Задовго до війни чимало журналістів Донбасу поводилися як пропагандисти, виконуючи політичне замовлення: вони використовували кліше та ярлики про «западенців-бандерівців» і «Донбас, який годує всю Україну». І тепер ми бачимо, до чого призвела ця «журналістська робота».

Фото - Олексій Темченко

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2001
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop