Епопея з відставкою прем'єр-міністра, офшорний скандал та низка інших резонансних тем на межі політики та економіки або політики й бізнесу виявили цілий вінок (а чи, радше, віник) спільних, типових вад висвітлення «близьких до економіки» тем.

Найперше й найочевидніше: коли представники влади мовчать про суспільно значущі й суспільно цікаві речі, натомість виходять на публіку з якоюсь невибагливою балаканиною — суспільство неодмінно почне підозрювати, що в діях влади щось нечисто. Здавалося б, це є самоочевидною річчю, не передбачити яку було просто неможливо. Арсеній Яценюк був зобов'язаний детально, а не белетристично й фрагментарно, інформувати про свої дії й, головне, наміри. Петро Порошенко був зобов'язаний інформувати про свої дії з позбуття бізнесу тоді, коли він їх учиняв, а не лише тоді, коли вони ставали доконаним фактом. Це — щодо влади. Тепер щодо ЗМІ.

Стаття в поважному інтернет-виданні під заголовком «Картковий будинок для Порошенка». Анонс на першій сторінці: «... Він (Порошенко. — Б.Б.) близький до формування нової коаліції і отримав черговий шанс прибрати Яценюка, поставивши свого прем'єра...». Узагалі-то, стаття зовсім не про підступи Президента, це радше хронологія складних переговорів між парламентськими фракціями та Адміністрацією Президента. Порошенко там якщо й фігурує, то лише як одна з численних сторін процесу, як функція, а не як особистість зі своїми інтересами та рисами характеру. Але сухий і нейтральний по суті фактаж розбавлено підзаголовками та вступними до кожної главки сентенціями «не без моралі»: «Король-то голый». Або: «Если у Порошенко идея фикс — убрать Яценюка с должности премьер-министра, то у Яценюка — остаться, унизив при этом Порошенко»; ще раз наголошу: жодних фактів, які підтверджували б аж такий радикальний висновок, у статті й близько немає. Заголовки й підзаголовки, що суперечать змісту матеріалу, — як тут із журналістськими стандартами?

Але річ навіть не в цьому. Важлива деталь: згадана стаття вийшла в розділі «Публікації», а не «Колонки», її автори — штатні співробітники видання. Класичне застереження: «Редакція може не поділяти...» — в даному разі не проходить. Якщо ж погортати численні редакційні (й саме редакційні) публікації на тему яценюкіади, вийде досить абсурдна картина. З одного боку, тоді ще гіпотетичну відставку Арсенія Яценюка змальовували як конче необхідний акт, який був би єдино можливою відповіддю на суспільні настрої. З іншого боку, цю саму гіпотетичну відставку Яценюка змальовували як результат прагнення Президента підгребти під себе всю владу.

От цікаво, який висновок за сукупністю мали зробити читачі? Що а) Яценюка треба негайно відправити у відставку, зважаючи на незадовільну роботу вищезазначеного Яценюка на посаді прем'єр-міністра, і в той же самий час б) Яценюка в жодному разі не можна відправляти у відставку, щоб не потурати прагненню Президента мало не узурпувати владу. Нічого логічнішого за такої ситуації на думку не спадає...

Це приклад, що просто трапився під руку; насправді дуже й дуже багато ЗМІ навіювали (й навіюють тепер, після подання прем'єром заяви про відставку) такий от «плюралізм в одній голові».

У принципі й за ідеєю — так, навіть якщо припустити, що Президент керується своїми егоїстичними міркуваннями, його інтереси можуть ситуативно збігтися з інтересами суспільства. Але в такому разі, висвітлюючи подібні ситуації, варто було би знизити категоричність і найретельнішим чином розставляти акценти — бодай задля того, щоб аудиторія розуміла ситуацію, а не привчалася сліпо вірити всім звинуваченням, що сиплються зі ЗМІ їй на голову.

Щось подібне траплялося й після офшорного скандалу. Один приклад — висловлювання поважного журналіста: «Редкие темники от Минстеця, которые Минстець вяло пытается втюхать через ФБ...». Те саме: промовчали би представники МІП — їх миттю було би звинувачено в замовчуванні важливої теми, не промовчали — й здобули звинувачення у продукуванні темників. «Ты виноват уж тем, что хочется мне кушать»?

Особисто мені Яценюк на посаді прем'єра найбільше нагадував лікаря, що лікує хворобу, а не хворого. Або шкільного учня, що, виконуючи завдання з фізики, найбільше дбає про гарний почерк. Це мої особисті враження. На що я чекав понад рік і так і не дочекався — це на медійні дискусії експертів, і саме експертів, про оцінку діяльності уряду. Бо надто неоднозначною є ситуація у країні, надто тяжким є тягар задавнених проблем.

Яценюк отримав геть порожню державну скарбницю, а невдовзі ще й війну. То, може, те, що він зробив, було найкращим із усього реально можливого — так, дуже далеким від ідеалу, але нічого більшого досягти було об'єктивно неможливо?

Усю українську економіку міцно зав'язано на олігархів, і склалося так далеко не тепер, а щонайменше п'ятнадцять років тому. То, може, якби за нинішніх обставин із олігархами повели рішучу боротьбу, все взагалі обвалилося би, посипалося б до бісової матері? Може, розклад сил сьогодні все ще на користь олігархів, а не потенційних борців із ними? Й чи можливо за нинішніх умов паралельно до наявної вибудовувати з нуля нову, технологічну, несировинну економіку — таку, де олігархам за визначенням немає чого робити, щоби поступово саме на неї перенести центр ваги загальної економічної структури країни?

Надто повільна швидкість реформ — чи немає тут провини парламенту, тієї самої коаліції, а якщо є, то яким є співвідношення провини парламенту та уряду?

От уже понад рік, як Яценюк неодноразово підкреслює: бюджет держави зводиться з профіцитом. Економіка, що донедавна стрімко падала, й бюджетний профіцит — речі, що не дуже в'яжуться одна з одною. Я все чекав, що експерти пояснять: то звідки брався цей профіцит? Падіння було меншим, ніж прогнозували, коли ухвалювали бюджет? То це ж тоді було б неабияке досягнення уряду! А чи уряд змушував громадян затягувати паски більше, ніж у тому була потреба? А чи більше, ніж треба, брав кредитів?

А куди цей профіцит витрачався? І взагалі: за умов економічного падіння досягнення за будь-яку ціну бюджетного профіциту — чи це було оптимальне рішення? Адже навіть МВФ цього не вимагав, а вимагав більш-менш збалансованого бюджету, тобто хай навіть із невеликим дефіцитом!

10 квітня в інтерівських «Подробицях тижня» був моторошний сюжет про те, як за борги по комунальних платежах розміром у 30 тисяч гривень у людей відбирали квартири. Сюжет був із Дніпропетровська, тож натяк був дуже прозорим. Але на чому зробив би головний наголос експерт? А от на чому: спробуйте-но купити квартиру за 30 тисяч гривень. Бо якщо йдеться про відшкодування боргів, вартість примусово відчуженого майна має дорівнювати сумі боргу (плюс певні накладні витрати); вилучення всього, що перевищує цю суму, а тим паче перевищує в десятки разів, є пограбуванням. Якщо в сюжеті не приховано важливих обставин, які змінювали б усю картину, факти відбирання квартир за тридцятитисячний борг свідчать про одне-єдине: інституту приватної власності в Україні не існує, а натомість існує середньовічний інститут узуфрукту, коли вся власність де-факто належить державі, а громадянам ця держава милостиво дає її в користування. І будь-який інвестор нізащо не піде до країни, де категорія приватної власності є фікцією. І якщо так, то чия в тому провина — уряду, Президента, Верховної Ради, а чи йдеться про буденну злочинність посадових осіб? Але коли можна звинуватити владу й буцімто наближеного до неї олігарха — навіщо вдаватися до тонких категорій, чи не правда? І те, що дуже важливий шматок інформації з'ївся, залишився непоміченим, — не біда. А блогосфера підтверджує: чимало українців саме так і вважають, що приватизовані квартири, приватизована земля — це «держава дала в користування».

Але от спробуйте пригадати: коли востаннє вам траплявся у розрахованих на масову аудиторію ЗМІ аналітичний матеріал, який розглядав би проблему (будь-яку проблему) під кутом зору: «З одного боку... але з іншого боку»? У тому й річ: у наших ЗМІ домінує або — рідше — апологетика, або — набагато частіше... це вже навіть не презумпція винуватості, а типове «аби була людина, а стаття знайдеться».

Натомість дії Яценюка коментували й коментують політики й майже виключно політики — або його співтовариші за партією та урядом, або ж його конкуренти. Або політтехнологи під виглядом «незалежних експертів». І в першому, й у другому разі розраховувати на об'єктивність можуть... навіть важко сказати, хто.

Й тут ми підходимо до одного надзвичайно важливого пункту. На превеликий жаль, після Майдану та перемоги Революції гідності не зазнала жодних змін одна винятково принципова й навіть фундаментальна для майбутнього країни річ — ідеться про методи та способи конкуренції між політичними силами, й в інформаційній площині зокрема. Не пригадати, щоби хто-небудь бодай торкався такого питання. А даремно, бо коли політична конкуренція є недобросовісною, а ЗМІ на неї масово ведуться, стаючи чи то учасниками цієї гри, чи то її інструментами, жодної демократичної та правової держави на такому фундаменті не збудувати. Прагнучи оновлення й перезавантаження, ми щоразу з невідворотністю отримуватимемо гру в наперстки замість політики, шулерство під виглядом політики. «Політика — річ брудна, так воно було й так є»? Ну то так воно й буде.

ЗМІ є єдиним засобом, завдяки якому недобросовісна політична конкуренція може існувати, єдиним каналом поширення політиками маніпулятивної інформації одне про одного. Тож покінчити з недобросовісною політконкуренцією можуть теж лише ЗМІ, й дуже просто — для цього журналістській спільноті треба лише вирішити не брати в цьому участі, а коли політики особисто маніпулюють інформацією, ловити їх на цьому. Треба масово замінити політиків у ролі коментаторів подій на експертів, причому не партійних та фракційних, а незалежних. У разі ж, коли й надалі триватиме всезагальне безекспертя, з недобросовісною політичною конкуренцією ми не покінчимо ніколи. А відтак ніколи не покінчимо з бізнесменами від політики.

Але насправді нині — зоряний час недобросовісної політконкуренції в медіа. ЗМІ стають резонаторами будь-яких підозр, пліток, а то й навмисних укидань; будь-яке висмоктане з пальця твердження будь-якого політика неодмінно здобуде гучне й довге відлуння. Олег Ляшко вимагає підвищити пенсії, підвищити зарплати, підвищити те й се — негайно й зараз. Єдине, чого він не каже, — це звідки взяти гроші. «Хай не крадуть і не брешуть» — за всього бажання, щоб так нарешті стало, неможливо не розуміти: це аж ніяк не стане вічним і невичерпним джерелом фінансування. Але такого штибу цитати з Ляшка гуляють і гуляють медіапросторами, все нові й нові.

Усі політичні сили таврують і таврують владу. Так, їй є дуже багато чим дорікати, але... Поки існувала коаліція, існували механізми залагодження суперечок усередині неї. Але чи користувалися ними «до упору», в робочому порядку представники БПП, «Народного фронту», «Батьківщини», «Самопомочі» — а чи за першої-ліпшої суперечки одразу бігли давати інтерв'ю й синхрони: ґвалт, зрада?

А чи так уже всі ми добре знаємо, якою бачить Україну та її перспективи той самий Олег Ляшко? Якою буде Україна, якщо її очолить Андрій Садовий? Чого й у який спосіб прагне Юлія Тимошенко — попри навіть те, що вона вже була прем'єр-міністром? Не кажучи вже про правих радикалів, про яких так або інакше ЗМІ постійно згадують: «Революція триває» — а що має бути в результаті? «Есть у революции начало, нет у революции конца»?

Сьогодні, за два роки після перемоги Революції гідності, популізм сягнув таких висот, про які раніше ніхто й мріяти не міг: нині будь-якому політикові, щоб заробити рейтинг, узагалі не треба нічого обіцяти, навіть пунктиром не треба змальовувати контури жаданих світлих обріїв — треба лише на чому світ стоїть таврувати й таврувати владу. ЗМІ охоче нададуть йому для цього всі можливості з комплексним обслуговуванням включно. ЗМІ стають відлунням будь-яких укидань. Ні, навіть не відлунням — резонатором. І мова в даному разі найчастіше навіть не про джинсу, а про... жагу крові? Про спільний із політиками інтерес — накручування рейтингів, а там хоч трава не рости? Чи не помітили: ті самі «корупційні схеми» на очах перетворюються на самодостатній журналістський штамп, що не потребує ані деталізації, ані, тим паче, доведення?

Отже, журналістика на межі політики й економіки...

Перше. Для того, щоб адекватно викладати й розуміти економічну та бізнесову інформацію, потрібні спеціальні знання. Економічні, а тим паче економічно-кримінальні, проблеми неможливо об'єктивно висвітлювати без участі експертів. Журналісти в цих проблемах, як правило, є дилетантами й, зачіпаючи їх, ризикують стати заручниками сенсаційної поверховості, в тому числі й кимось навмисне підкинутої. Причому існує ще одне застереження: навіть фаховий економіст, і навіть дуже авторитетний фаховий економіст не є експертом у геть усіх економічно-бізнесових сферах — у чому чесно й спокійно (велика йому за це пошана) зізнався Олександр Пасхавер.

Друге. Переважна більшість аудиторії тим паче не має належної кваліфікації не лише для того, щоб оцінити аргументацію в економічних публікаціях за змістом і по суті, а й для того, щоб оцінити її просто за її рівнем і мірою її достатності, тобто усвідомити її маніпулятивний характер, якщо він має місце. Коли йдеться про економіку, більшість аудиторії схильна сліпо вірити всьому, що їй розповідатимуть.

А відтак економічна тематика перетворюється на дуже зручне поле для маніпуляцій, для тієї самої недобросовісної політичної конкуренції. Причому в економічних публікаціях будь-що, абсолютно все — враховуючи той самий брак знань у більшості аудиторії — можна викласти так, щоб навіяти глядачеві-слухачеві-читачеві один-єдиний висновок: «крадуть», хай навіть насправді питання й близько не стоїть про крадіжки. Будь-які нечіткі, розмиті й надто загальні претензії й звинувачення аудиторія тлумачить саме так — «крадуть». Унаслідок цього економічна тематика перетворюється на дуже зручний спосіб навісити на політика-конкурента тяжке звинувачення, так прямо його не формулюючи — а отже, й не боячись бути зловленим на неправді. У тому, що це виявляється дієвим, можна легко переконатися — достатньо, навіть із поправкою на ботів, почитати коментарі під публікаціями інтернет-видань.

Економічна інформація — це та сфера, де голі факти, подані без їхнього чіткого тлумачення у зрозумілій для нефахівців системі понять, перетворюються на маніпуляцію, хай навіть самі по собі ці факти й є стовідсотково правдивими. Бо аудиторія не в змозі адекватно їх зрозуміти й оцінити.

І знову згадаймо «темники Мінстеця». Нагадаю: темники часів Леоніда Кучми — це були вказівки, що й як висвітлювати, яких тодішня президентська адміністрація вимагала неухильно дотримуватися під загрозою репресій. Темники — це примус, викручування рук. Нині про жодні репресії не йдеться, тож слово «темники» в даному разі, як би це сказати... не з тієї опери: з таким самим успіхом купівлю будь-чого в магазині можна назвати крадіжкою.

На наших очах дописи журналістів у соцмережах перетворюються на таку собі журналістику без правил — при тому, що аналізування та коментування помітно переїжджає саме туди, до соцмереж. Підступність соцмереж полягає в тому, що формально вони належать до сфери приватної комунікації — але фактично, коли йдеться про відомих журналістів, такою не є. Здавалося би — принагідно до «темників», не маніпулювати термінологією й бути коректним у висловлюваннях — це мала б бути професійна звичка журналістів, так само як стройова виправка у військовиків. Але «приватне» спілкування в соцмережах стирає відчуття межі припустимого, навіює: розфейсбучити на весь світ можна все що завгодно. І такий підхід volens nolens вихлюпується й у ЗМІ.

... 29 березня в гостях у Матвія Ганапольського (NewsOne) діяльність Арсенія Яценюка оцінював Юрій Єхануров (а чому тоді вже не Віталій Масол? не Вітольд Фокін? не Анатолій Кінах?). Яценюк довів країну до межі зубожіння, — такою була його оцінка. Можна було гадати, Микола Азаров залишив Україну у блискучому стані, аж тут прийшов капосний Яценюк і довів. Кілька днів по тому якийсь додзвонювач обурювався: мовляв, Янукович та його команда «были воры и бандиты, но по сравнению с нынешней властью они были пионеры в штанишках». Так, NewsOne є вельми специфічним каналом, а в Ганапольського бувають вельми різні гості — але, поклавши руку на серце, скажімо: чи переважна більшість ЗМІ не навіюють ту саму думку? Адже якщо в усьому винен Яценюк — то виходить, що отримав економіку він у цілком належному стані! Боюся, зовсім не важко скласти перелік конкретних осіб, яким саме така суспільна переконаність буде ой як до душі.

... А пересічним українцям тільки й лишається, що потихеньку з'їжджати з глузду й переконуватися: всі вони там гади повзучі й, головне, хоч би що вони робили, хоч навиворіт вивернулися б — а однаково гади.

Фото - bykvu.com