ПРОЕКТИ
12:00
Середа, 17 Лютого 2016

Новини сторічної давнини

Харківський журналіст Філіп Дикань уже п’ятнадцять років розповідає, чим його місто жило на початку ХХ століття
Новини сторічної давнини
Новини сторічної давнини

Філіп Дикань, історик і журналіст, робить старості вже п’ятнадцять років. Старості — це новини про Харків сторічної давнини. Раніше проект був рубрикою на сайті «Медіапорт» і програмою на радіо, а віднедавна має власний сайт «Харьковские старости», де можна читати вирізки з газет і слухати аудіоподкасти про те, чим жив Харків у період із 1900-го по 1919-й. «Щоб не зазіхати на все й відразу, я обрав саме цей період, адже з настанням ХХ століття можна побачити Харків, який дійшов до фінальної зміни, — пояснює автор. — Це той Харків, який застав 1917 рік, побачив 1919-й і обличчя якого згодом назавжди змінили більшовики».

Звідки взялися старості

У 1992 році, навчаючись на першому курсі історичного факультету, я прийшов до старої університетської бібліотеки. Там є унікальні зали, де зберігаються рідкісні видання. Але я зайшов до звичайної зали, щось собі замовив і побачив на столах великі підшивки. Стіс тек був майже як півмене. Я відкрив їх: це були харківські газети.

Мені завжди було цікаво, що відбувалось у Харкові в давнину, але я не знав, звідки про це можна дізнатись. І тут я відкрив для себе безцінний скарб. Гортаючи ці газети, подумав, як цікаво просто зануритись у них і потім винести це на публіку. Довго виношував цю ідею, не знав, як це зробити, поки 2001 року не прийшов до медіагрупи «Об’єктив» Зураба Аласанії. І запропонував редакції газети «Объективно» свою рубрику «Сто лет в обед». Пізніше, коли з’явився сайт «Медіапорт», я зосередився на рубриці.

Тоді я остаточно зрозумів, що мені набридло працювати «в полі». В нас немає вузької спеціалізації: сьогодні ти займаєшся культурою чи історією, а завтра мусиш їхати знімати, як десь прорвало трубу. Тому мені бракувало часу на історію Харкова.

Невдовзі я почав робити аудіопрограму — підсумкові тижневі випуски про те, що відбувалося цього тижня сто років тому. Виходили вони на «Новій хвилі» до 2014 року, поки радіостанцію не було продано. Один випуск програми я вирішив зробити з відео — це був перший і поки що останній відеовипуск.

Працювати легше з текстом, а особливо з аудіо, де підбирати картинку не потрібно. Бувають моменти, коли до тексту я не можу знайти потрібної фотографії чи ілюстрації, і проводжу в пошуках півдня або й цілий день. Багато часу займає перевірка відповідності фото й питання авторських прав. До того ж, глядачам не досить просто фото. Тому робити відеоряд дуже складно.

А так я приходжу до бібліотеки й години дві-три перефотографовую новини. Вже вдома переформатовую їх і заливаю на сайт. Написання матеріалів не займає багато часу, адже я знаю тему, знаю, де взяти матеріал, а далі — справа техніки й зусилля над собою. Головне не розслаблятися: коли я працював у «Медіапорті», був дедлайн — я знав, що, наприклад, післязавтра маю віддати матеріал редактору, і вже подітися нікуди. Вдома ж можна дозволити собі відволіктися.

Як писали сто років тому

Матеріалам сторічної давнини притаманний особливий колорит. Часом такі перли трапляються! Сьогодні так уже ніхто не пише. Водночас у пресі початку ХХ століття можна побачити багато повторень, чого в наші дні журналісти не допускають. Тому новини часом виходили завеликі.

Також журналісти часто дозволяли собі посилатися на чутки: «как говорят наши читатели, на Павловской площади произошло то-то и то-то». Сьогодні таке годі уявити в нормальному, серйозному виданні. Звісно, тоді, як і тепер, журналісти намагалися перевірити чутку, але навряд чи вони сприймали це як основу й один із стандартів журналістики — радше хотіли побачити подію на власні очі. Бували казуси, коли журналіст писав про подію, на якій сам не був. Потім його матеріал спростовували, доводилося перепрошувати, хоча редакція не завжди це робила.

Цікавий і сам стиль: у матеріалах трапляються архаїчні звороти й вислови, яких немає вже ані в російській, ані в українській мові. Це так мило.

Газети сто років тому — це як інтернет сьогодні

Кожен, хто володів грамотою, обов’язково читав газети. Як у наступну епоху кожен мав удома радіо, а згодом і телевізор. Газети були, по суті, єдиним ресурсом, звідки можна було черпати інформацію. Хто не вмів читати, той поширював новини, які, знову ж таки, брали з преси. Сто років тому газети були як тепер інтернет. Вони мали й інтерактив — читачі часто писали листи до редакції з запитаннями, зауваженнями, навіть самі пропонували теми для матеріалів, а журналісти часом їм відписували власноруч.

Попри те, що на теренах Російської імперії не було такої повноцінної свободи слова, як на Заході, у Харкові все ж була вільна преса. Вона дозволяла собі не те щоб вільнодумство, але й певну — нежорстку — критику влади. Якщо, на думку можновладців, критика переходила певну межу, запроваджувалася цензура. Випуски з публікаціями вилучали, редакторів штрафували, а неплатоспроможних саджали за ґрати на строк від місяця до трьох років.

Це стосувалося приватної преси, таких потужних видань як «Южный край» та газети «Утро». Була ще офіційна газета «Харьковские губернские ведомости», яку обов’язково передплачували чиновники й наближені до влади. Звісно, в таких виданнях ішлося передусім про дії влади, видані накази, розпорядження чи, як їх тоді називали, обов’язкові постанови. І влада використовувала їх, щоб озвучувати свою позицію. Журналісти, що працювали в офіційній пресі, поділяли ідеологію влади, і я думаю, що писали вони від душі.

Як жилося журналістам

Не можу стверджувати, що зарплатня журналістів сто років тому була високою. Хоча провідні автори були якщо не заможними, то більш-менш забезпеченими. Наприклад, один із моїх улюблених журналістів, чиї матеріали я часто брав для аудіовипусків «Старостей», Юхим Мойсейович Бабецький, міг дозволити собі відпочинок на модних курортах. І хоч він писав про те, що через хворобу йому інколи доводилося скорочувати витрати, проте щоліта відпочивав у Кисловодську, Карлсбаді чи Баден-Бадені. Сьогодні не кожен журналіст може дозволити собі поїхати на відпочинок до Німеччини.

Бабецький, автор рубрики «Мелочи жизни», а згодом «Вопросы дня», був великим ерудитом, театро- й мистецтвознавцем. Він писав рецензії та критичні матеріали, був публіцистом, але, як сказали би сьогодні, колумністом. Він був забезпечений і мав пристойне помешкання, натомість журналісти-початківці та звичайні писаки бідували. Схожу ситуацію маємо й нині, незалежно від професії.

Якщо вже порівнювати сучасну журналістику з тією, що була сто років тому, можу сказати, чого бракувало тоді й бракує тепер. Як і тоді, сьогодні не вистачає якості й відповідальності у ставленні до матеріалу й самої теми. На початку минулого століття також були замітки, від читання яких складалося враження, що до редакції зайшла людина з вулиці, принесла цю новину — і її надрукували.

З іншого боку, матеріали того ж Бабецького чи Олександра Станкевича, які писали з фронтів Першої світової або висвітлювали звичайні події харківського життя, на мою думку, не поступилися б текстам сучасних журналістів. Попри застарілий стиль, я бачу, як людина розкриває тему, як користується словом, вводячи в текст метафори чи порівняння. Це якість і професіоналізм, які затребувані й нині.

Реальні історії замість міфів

Коли читаєш у старих газетах про події, що відбулись у певному будинку чи на певній вулиці, починаєш по-іншому дивитися на ці місця — вони стають ближчими, знайомими. Мене вражають факти й невеличкі історії з харківського минулого.

Наприклад, маловідомий випадок, пов’язаний з одним із символів Харкова — Успенським собором. Олександрівська дзвіниця цього собору — туристична пам’ятка, про яку неодмінно розповідають гостям міста. Але мало хто знає, що перед новим 1913 роком на дзвіницю піднявся поліцейський, зняв із себе амуніцію, шинель, кашкет, поклав на підлогу і стрибнув донизу. Можливо, це було єдине самогубство в історії собору, але факт залишається фактом. Харкову треба розповідати такі цікавинки.

Мій добрий друг і колега, голова фундації «Харьков манящий» Антон Бондарев, усі свої публікації закінчує гаслом: «Не вигадуйте Харкову легенд. Ви і так живете в живій легенді». Чудові слова! Бо, як на мене, легенди про Харків якісь недолугі. Міф про завод «Тремпель», якого ніколи не було, або про походження слова «ракло» від святого Іраклія.

Навіщо вигадувати міфи, якщо є справжня історія? Адже той, хто знає про Харків, їде сюди насамперед подивитися на конструктивізм. І хоча це не всім цікаво, та мало хто знає, що Харків не відставав свого часу від батьківщини цього стилю — Німеччини. Ось вам, до речі, свідчення європейськості Харкова. Нещодавно вийшла книга «Deutsche Харьков», яку ми написали разом із колегами. Вона про те, що німці зробили для міста, а вони принесли майже всі — від аптек до годинників і троянд.

Безперечно, не можна скласти повної картини життя міста чи країни лише з газет. Це тільки шматочок, але дуже важливий. Попри те, що медіа часто брешуть, перекручують факти, замовчують чи відображають дійсність лише з одного боку, вони пропонують зріз доби. Думаю, дослідникам, які в майбутньому займатимуться вивченням сьогоднішніх ЗМІ, доведеться витратити величезну купу часу на пошук в архівах справді важливої інформації. Хоча і про наше життя за сто років можна буде скласти уявлення з сучасних медіа.

Фото з сайту «Харьковские старости» та Facebook-сторінки Філіпа Диканя

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
554
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop