Роман Цимбалюк: Мені здається, що українці й росіяни — вороги на сто років. Хотів би помилитися

Роман Цимбалюк: Мені здається, що українці й росіяни — вороги на сто років. Хотів би помилитися

15 Лютого 2016
12190
15 Лютого 2016
10:30

Роман Цимбалюк: Мені здається, що українці й росіяни — вороги на сто років. Хотів би помилитися

12190
Роман Цимбалюк працює власкором інформаційного агентства УНІАН у Росії вже понад 7 років. Однак відомим не тільки медійному колу він став у грудні 2014-го. Тоді Роман спитав Володимира Путіна на підсумковій конференції: коли Росія припинить каральну операцію проти населення Донбасу
Роман Цимбалюк: Мені здається, що українці й росіяни — вороги на сто років. Хотів би помилитися
Роман Цимбалюк: Мені здається, що українці й росіяни — вороги на сто років. Хотів би помилитися

А попередньо навмисне придбав на Андріївському узвозі светр із написом «Укроп». Відео стало вірусним, а за рік Роман Цимбалюк на такій же конференції переказав президенту РФ вітання від співробітників російського ГРУ Олександра Александрова та Євгена Єрофєєва, затриманих в Україні. І Путін визнав присутність російських військових на Донбасі. Зараз окрім сірого светра Роман також має футболку «Захисник рідної землі», подаровану українськими вояками, мужністю яких він щиро захоплюється.

Роман прийшов в УНІАН 2004-го, під час Помаранчевої революції. Агентство стало його першим і єдиним місцем роботи в журналістиці. Він починав із вивчення того, як писати новини, висвітлював теми Міноборони, МНС та Держприкордонслужби. Але завжди хотів займатися міжнародкою. Активно писав про Грузію ще до російсько-грузинскої війни. А після повернення Романа з цієї країни гарячого серпня 2008-го УНІАН призначило його на посаду власкора в Москву. З Росії Роман висвітлює процес над українськими політв’язнями Надією Савченко, Олегом Сенцовим та іншими. Один із його останніх матеріалів стосувався справи директорки Української бібліотеки в Москві, заарештованої за підозрою в екстремізмі.

Зараз Роман Цимбалюк крім матеріалів для УНІАН готує з Росії телесюжети для «ТСН» каналу «1+1», яка входить в той же медіахолдинг.

Про те, як бути єдиним постійним власкором України в Москві

— Романе, сім з половиною років — це чимало. Не набридло жити в Москві, не плануєте повертатися в Україну?

Я справді став «дуаєном» українського журналістського корпусу у Москві (дуаєн глава дипломатичного представництва. — ДМ). Цей почесний «титул» мені передав досвідчений журналіст Ігор Соловей, який пропрацював у російській столиці багато років кореспондентом «Укрінформу». Чи не набридло? Ні, в мене тут дуже цікава робота. Подобається це нам, українцям, чи ні, але Москва — один із центрів міжнародної політики. Тому сили й бажання в мене є. Скільки я ще тут попрацюю — залежить не лише від мене. В першу чергу від керівництва УНІАН, адже саме воно визначає критерії успішності роботи, а також російського МЗС, який щорічно подовжує акредитацію. Бувають випадки, що іноземців позбавляють цього документа й відправляють додому. Якщо це станеться — не залишусь у Москві жодного зайвого дня й одразу повернусь у Київ (усміхається. - ДМ).

Роман Цимбалюк (праворуч) із колегами Павлом Казаріним (ліворуч) та Юрієм Мацарським (у центрі)

— Рік тому ви казали, що були єдиним репортером центральних українських ЗМІ з акредитацією в МЗС РФ. Тепер теж? Які обов’язки це на вас накладає такий унікальний статус?

— Відверто кажучи, й рік тому це було не зовсім так. На той момент у мене єдиного була так звана постійна акредитація МЗС РФ, яка видається на рік, а не тимчасова (видається на три місяці). При цьому статус акредитації жодним чином не впливає на виробничий процес. Це питання виключно тривалості перебування на території РФ. Зазначу, що я маю на увазі українських журналістів, яких редакції цілеспрямовано направили в Москву. Адже у списку акредитованих журналістів від України багато прізвищ, але переважно це люди, які переїхали жити до Росії з певних обставин, здебільшого сімейних. І вони дивляться на ситуацію з погляду Москви та часто акредитовані від маловідомих українських ЗМІ, на кшталт газети «Донецький кряж». Не думаю, що їх можна вважати українськими журналістами, хоча юридично наш статус жодним чином не відрізняється.

— Скільки нам потрібно українських кореспондентів у Росії, на вашу думку?

— Чим більше — тим краще. Критично важливо дивитися на всі події в РФ із погляду київських пагорбів і з цих позиції висвітлювати події українській аудиторії. Нині в Москві постійно працює окрім нас «Укрінформ», знімальні групи телеканалів «Інтер» та «Україна». Знімальні групи інших телеканалів приїжджають на конкретні події. Як на мене, одне з завдань українських репортерів — ставити питання на кожному публічному заході.

Як відомо, слова мають силу. Тому я переконаний, що треба використовувати українські визначення й уголос називати речі своїми іменами — «зеленых человечков» — російськими окупантами, захоплення Криму — анексією, а не якимось «возз’єднанням», конфлікт на Донбасі — прямим військовим вторгненням Збройних Сил РФ, а не повстанням шахтарів тощо. В іншому випадку на публічних заходах складається дуже однобічна картина.

Це, зокрема, відчувається по реакції іноземних корів. Нещодавно я був змушений провести півгодинну лекцію кореспонденту з Ісландії, який, перебуваючи в РФ, не може зрозуміти, чому українська армія використовувала весь свій арсенал у ході бойових дій на Донбасі.

— В яких ви стосунках з прес-службою Путіна? Чи знайомі особисто з Дмитром Пєсковим? Чи входите в кремлівський пул?

— Стосунків у нас немає. Наприклад, коли до Москви ще перед підписанням Мінських угод приїжджали Меркель та Олланд, щоби поговорити з Путіним про Україну, там не було жодного українського журналіста. Офіційна причина: «У Кремлі немає місця». І так ставалося не раз. Жоден український ЗМІ не входить до пулу президента РФ.

З Дмитром Пєсковим я знайомий особисто, але це не дуже змінює ситуацію. Ми познайомилися під час запису одного з російських політичних шоу. Це було, здається, в березні 2014-го. Тоді Кремль активно продумував російське вторгнення під гаслом захисту російськомовного населення в Україні. Я йому сказав в очі, що російськомовні українці будуть стріляти в російських загарбників так само, як і україномовні. І це вийшло в ефір. Я наголошував, що російська мова в Україні не гарантує проросійські настрої. Наскільки я зрозумів, йому сподобалася ця розмова, адже решта присутніх боялися сказати у його бік криве слово. З того часу він мене точно добре запам’ятав. Правда, після запису програми на цьому каналі я став персоною нон-грата (усміхається).

Автограф Надії Савченко для журналіста, який регулярно висвітлює суд над нею

—Які заходи й теми ви висвітлюєте з Москви, окрім конференцій Путіна, Лаврова, а також судів над українськими політв’язнями?

— Робота відбувається в координації з редакцію, акцент робиться на всіх аспектах українсько-російських стосунків. До війни теж тем було чимало: від книжкових ярмарок до політико-економічних питань. Тепер усе звузилося до висвітлення російського вторгнення в Україну. Звісно, ми висвітлюємо якісь знакові для РФ та світу події — важливі візити, внутрішні процеси, різноманітні акції, причому не тільки опозиційні.

Про те, як поставити питання Путіну

Ставлячи Володимиру Путіну прямі й ключові для України питання на прес-конференціях, які транслюються наживо, ви робите важливу справу. Як думаєте, чому президент РФ двічі давав вам слово? Це було заплановано чи спонтанно?

— Виправлю вас, питання Путіну мені вдається поставити три роки поспіль. Для іноземних кореспондентів така можливість буває лише один раз на рік.

Перше питання було у грудні 2013 року, одразу після відмови Януковича підписати асоціацію в обмін на зменшення ціни на газ та кредит у 15 млрд доларів. Російські посадовці пояснили, що пішли на такий крок через «братське відношення до українського народу». Я запитав Путіна, чому тоді це не заважало Росії «душити» Україну високими цінами на газ декілька років і чи означає це, що весь цей час ціна була «несправедливою» та «завищеною». Тоді ж спитав і скільки ще Росія готова витратити, щоб українці перестали дивитись у бік Європи. На той час Путін більше жартував, ніж відповідав на питання. Тоді, а це було 19 грудня 2013 року, це було недоречно. Ніхто, мабуть, і не уявляв, із чим ми стикнемося вже за два місяці. Тоді газ був головною темою у двосторонніх відносинах. Можна сказати, що це був щасливий час, бо не було війни.

Поставити питання Путіну насправді не так складно. З самого початку треба не забути акредитуватися на пресуху в два етапи і завчасно. Треба ретельно підготуватися й бажано прийти години за три до її початку, щоб зайняти місце ближче до «тіла», у центрі залу. Це принципово, бо з останнього ряду в залі, де сидить 1,5 тисячі кореспондентів, це зробити не вийде.

Також треба себе якимось чином виокремити з натовпу, показати, що ви є саме українським журналістом, а не приїхали з Бурятії чи Грозного. Я завжди малюю плакат із написом «Україна» та беру з собою український прапор. Коли починається прес-конференція, тримаючи над головою плакат, дивлюся прямо в очі Пєскову або Путіну.

Дві-три години зусиль — і все може скластися.

Додам, що українців не так багато, тож Кремль змушений надати можливість прозвучати питанням від України.

— Ви довго формулюєте запитання (зі зрозумілих причин). Для вас важливіше поставити питання чи отримати відповідь? І яку вагу, на вашу думку, взагалі мають відповіді президента РФ на подібних конференціях?

— Російські чиновники вищого рангу дуже досвідчені оратори та вміють тримати аудиторію й відповідати на питання. Щоб отримати цікаву відповідь, треба намагатися їх якось вразити, вивести з зони комфорту, в якій вони звикли працювати зі своїм пулом. Тому питання має бути критичним, жорстким, але при цьому не образливим. Треба розуміти, що діалогу чи уточнення не буде. У 30 секунд треба вкласти дуже багато, що не так просто. Плюс власного внутрішнього хвилювання ніхто не скасовував. Тому важливе й питання, й відповідь. На формальне питання буде формальна відповідь. Поставивши питання з викликом, можна розраховувати на більше. Але гарантії немає.

У Росії відповіді та виступи президента особливо щодо питань війни та миру мають надзвичайно важливе значення — це сприймається як керівництво до дії. Всі російські посадовці будуть із «щирими очима» казати, що в Криму немає російського окупаційного корпусу, а є сили «самооборони», до тої секунди, поки Путін не скаже — «ми ніколи не заперечували, що це наша армія». Після цього ці самі кремлівські експерти хором будуть співати пісні во славу російської зброї. Це фактично те саме, що було у кінці 2015 року, коли на моє питання про російських ГРУшників, він сказав, що Росія ніколи не заперечувала направлення в Україну осіб для вирішення «військових питань».

Насправді, факт вторгнення РФ на Донбас не є секретом ні для кого, навіть для російського суспільства. Але тут так все влаштовано, що аби звільнити Україну від «фашистів», вони готові підтримати звільнення України від українців.

Про «колег», агресивних москвичів, улюблені ЗМІ та примирення

— Чи впливає ваша категорична позиція щодо війни в Україні на стосунки з російськими колегами? І як взагалі ви з ними спілкуєтеся? Чи проводите «роз’яснювальну роботу»? Чи більше журналістів на цей момент вже позбулося пропагандистських уявлень про те, що відбувається в Україні й зрозуміло ситуацію?

— З російськими колегами, хоча це слово можна взяти в лапки, ситуація цікава. Частина мене почала уникати. Це навіть трохи смішно. Для них це те саме, що товаришувати з німцем під час Другої світової — можуть звинуватити у схильності до зради. А брати їх у лапки я пропоную тому, що ці люди, які називають себе журналістами, значною мірою займаються інформаційним забезпечення російського вторгнення. Яскравим прикладом є останній репортаж знімальної групи телеканалу «Росія», яка загинула під Луганськом. Тепер за їх убивство судять нашу Надію Савченко. В їхньому останньому сюжеті йдеться про «знищення українськими карателями всього чоловічого населення» в якомусь населеному пункті. Звісно, по-людськи шкода, що ці молоді люди загинули, але вони не були журналістами. Вони — солдати з камерами та мікрофонами, які приїхали на війну. І таких випадків безліч.

З іншого боку, в Москві багато журналістів, які все розуміють, але знаходять собі виправдання. Хтось каже, що кадрові російські військовослужбовці на Донбасі є, але це не означає, що там є російські війська. Де логіка в цьому вислові — я досі не розумію. Хтось каже, що якщо вже пішли в Україну, то треба було захоплювати Київ, а не грати в «ополченців». Це якраз ті самі прихильники звільнення України від українців.

Водночас варто зазначити, що у так званих пропагандистських російських ЗМІ є багато людей, які категорично відмовляються писати чи їхати в Україну, щоб не забруднитися в цю брехню. Я таких знаю особисто. Вони придумають собі будь-які відрядження в російську провінцію, щоби зберегти роботу і не їхати до нас. Не всі хочуть займатися інформаційним забезпеченням російської агресії.

Але я намагаюся говорити з усіма, хто не вживає слів «українські карателі» та готовий до спілкування. Серед моїх близьких знайомих мене навіть тут ніхто не насмілиться назвати «хохлом» — виключно «нащадок великих укрів». І це не жарт.

Звісно, повністю або частково на нашому боці представники так званих ліберальних ЗМІ, але вони не визначають глобальний настрій у російському суспільстві.

— Романе, рік тому ви казали, що в Росії вам ніколи не погрожували. Це й досі так? Водночас ви зазначали, що в Москві важко працювати на вулиці, запитувати людей. Що колись навіть доводилося тікати. Розкажіть про ці ситуації.

— Я жодного разу не отримував погроз з боку представників російської влади. Навпаки, мені казали, що я для них «священна корова» — тобто доказ російської прихильності до свободи слова та демократії. Але ці самі люди попереджали мене, що православних фашистів ніхто не скасовував, тому треба буде обережним.

І справді, на вулиці, особливо під час провладних акцій, виникали різні неприємні ситуації. Іноді люди, зрозумівши, що ми з України, змінювалися просто за лічені хвилини. Відбувалось якесь таємне перетворення нормальної людини на звіра, який хоче помсти прямо на місці за всі злочини «київської хунти». Битися в таких ситуаціях — не вихід, бо сильно програємо в кількості. Тому треба тікати (усміхається). Зазначу, що співробітники московської поліції в таких випадках завжди зупиняли агресивну поведінку в бік мене та мого оператора. Тому дію російської пропаганди на собі я відчув особисто (усміхається).

Я це сприймаю як елемент професії. Завжди треба дивитися людям в очі, щоби спрогнозувати їхню поведінку, а також під час інтерв’ю бачити, що відбувається навколо. Взагалі виходжу з того, що нам треба брати приклад із наших військових: якби вони відступали завжди, коли страшно, то у нас не було б вже власної країни.

Які українські та російські ЗМІ ви читаєте? І наскільки вони відрізняються, які ви вважаєте більш якісними і чому?

— Я працює в інформагентстві, тому для мене важливі в першу чергу агентства — «ТАСС», «РИА Новости» та «Інтерфакс». У цьому сегменті російські колеги працюють дуже швидко та професійно. В них завжди можна дізнатися, хто коли і що сказав про Україну й не тільки (усміхається. - ДМ). Для душі читаю «РБК», «Новую газету», «Независимую газету».

Українські (окрім УНІАН): «Дзеркало тижня», «Українська правда», «Новое время». Дуже шкодую, що в Росії заборонили «Цензор.нет» та «Новий регіон». Взагалі читати улюблених авторів допомагає Фейсбук: мені надходять повідомлення, коли щось розміщують на своїй сторінці Павло Казарін, Віталій Портников, Айдер Муждабаєв та інші автори.

Водночас, я би не ставив питання, хто якісніше працює. В Москві достатньо видань, де друкуються критичні матеріали і про Путіна, і про війни з сусідами, і про економічну стагнацію. Пишуть тут про все, і досить об’єктивно. Ну а масові видання — «Комсомольская правда», «Московский комсомолец», «Аргументы и факты» слідують у форваторі кремлівської пропаганди. Тут можна дізнатися все про «карателей и хунту». Але це не журналістика, а обґрунтування дій російської влади для масового читача.

Головне, що після початку війни інформаційний простір РФ та України фактично не перетинаються. Це при тому, що друковані ЗМІ в Україні продовжують виходити російською мовою. Я вважаю, що українські ЗМІ повинні прагнути відмовитися від контенту, який виробляють росіяни. Саме з російських ЗМІ час від часу в українські видання перекочовують прокремлівські визначення. Посилатися на російські ЗМІ, де йдеться про події в Україні, я б особисто взагалі заборонив. Треба робити власний інформаційний продукт!

— Чи змінився дискурс щодо України в російських ЗМІ після затримання Александрова та Єрофеєва?

— Фактично ні. Продовжувалася компанія «Наших військових там немає». А ті, хто загинув або потрапив у полон, — чи то «звільнились», чи «пішли у відпустку».

Роман Цимбалюк разом із фотографом та відеооператором УНІАН Вадимом Дмитрівим на батьківщині російського сержанта Александрова в Кіровській області

— Тепер у соцмережах та ЗМІ пішла чергова хвиля закликів щодо примирення українців та росіян. Що ви про це думаєте?

— Ця пропагандистська маячня не має шансів на успіх. Це тільки росіяни можуть казати про «братерство» та що «це все політики». А в той же час їхній військові будуть стріляти в наших захисників. Мені здається, ми вороги на сто років. Хотів би помилитись. Але навряд чи. Знаєте чому? Бо росіяни справді вважають, що незалежна Україна — це непорозуміння. Я неодноразово брав участь у різних дискусіях від напівофіційного рівня до кухонних балачок, де на мільйон моїх аргументів у контексті «Україна була, є і буде», лунала відповідь: «А я вважаю, що Україна все одно має бути частиною Росії». Крапка. Ось і вся дружба.

Навіть якщо припиниться гаряча фаза на Донбасі… Кремль вважає, що може виконати Мінські угоди, водночас легалізуючи бойовиків в Україні. Що зможе добитися зняття санкцій, але при цьому повністю зберегти військовий, економічний і політичний контроль над окупованими частинами Донецької та Луганської областей. Ніхто в Москві не планує повертати Україні контроль над кордоном. А крім Донбасу ще є Крим. І відповідь на питання, чий Крим, буде визначальною. Поки по обидві сторони лінії розмежування не буде однакової відповіді на це — примирення не буде. До цього зараз дуже далеко. Кремль хоче добитися боснійського варіанту врегулювання в Україні. Про братерство тут не йдеться.

 Фото - з Facebook Романа Цимбалюка

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
12190
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду