Кінодокументаліст Хуберт Саупер: Як і Судан, Україна перебуває на стику культур та імперських інтересів

Кінодокументаліст Хуберт Саупер: Як і Судан, Україна перебуває на стику культур та імперських інтересів

21 Квітня 2015
3028
21 Квітня 2015
13:30

Кінодокументаліст Хуберт Саупер: Як і Судан, Україна перебуває на стику культур та імперських інтересів

3028
Відомий автор напрямку креативної документалістики — про те, які аспекти правового захисту можна осягнути кіномовою, про Африку як сцену для його історій про сучасний світ й про те, чи стосуватиметься його наступний фільм України
Кінодокументаліст Хуберт Саупер: Як і Судан, Україна перебуває на стику культур та імперських інтересів
Кінодокументаліст Хуберт Саупер: Як і Судан, Україна перебуває на стику культур та імперських інтересів
Ім'я 48-річного кінодокументаліста Хуберта Саупера знайоме поціновувачам креативної документалістики та інтелектуального кіно. У 2004 році стрічка «Жах Дарвіна» режисера здобула Приз європейської кіноакадемії, Венеціанського кінофестивалю, «Сезара» і, зрештою, «Оскара».

 

В рамках міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA французький автор австрійського походження представив не менш цікаву роботу - «Ми приїхали як друзі» (We Come As Friends). Відзначена «Європейською кіноакадемією», «Берлінале» і «Санденсом», стрічка стала однією з найбільших подій кінофестивалю. При цьому кінорежисер акцентував, що хоча йдеться в ній про Судан, її, як і попередні його роботи про Африку, можна вважати присвяченою території, на прикладі якої він розповів про сучасний світ загалом.

 

Обидва фільми - для аудиторії, яка не вважає, що документальна стрічка має подати повну інформаційну довідку про ситуацію чи проблему. Здається, найбільшу симпатію Хуберта Саупера викликають глядачі, які, читаючи між рядків, приєднуються до інтелектуальної роботи над його фільмами.

 

Так, у фільмі «Жах Дарвіна» нібито йдеться про екологічну катастрофу озера Вікторія на кордоні Кенії, Уґанди й Танзанії: тут завезений вандалом нільський окунь знищує цінні для цієї місцевості види риб. Насправді ж жах - це самі люди, які прибувають до ареала озера Вікторія. Одні з них таємно завозять до Африки зброю, інші - вбивають місцевих повій, які виступають годувальницями проблемних родин. Світ влаштований так, що до європейських ресторанів потрапляють дбайливо збережені тушки риб із перлини Африки - озера Вікторія - в той час, як убогі мешканці Танзанії харчуються несвіжими рибними рештками, які підбирають із землі.

 

Окремий аспект фільму «Жах Дарвіна» - тема літаків. Для африканців ці залізні птахи - предмет очікувань і жаху водночас. «Що ви привозите до Африки?» - повсякчас запитує кінорежисер у російських пілотів (про одного з них місцева мешканка говорить, що цей чоловік з України). «Нічого. Прилітаємо порожніми», - з готовністю кажуть пілоти, тоді як місцеві діти і ЗМІ оповідають про таємні поставки зброї.

 

 

 

Кадр зі стрічки «Ми приїхали як друзі»

 

На крихітному білому літаку Хуберт Саупер сам рушає до Судану, вдягнувшись в уніформу пілота. Літак - водночас і транспортний засіб, і герой його стрічки «Ми приїхали як друзі». А сама подорож до Судану триває не лише у просторі, а й у часі: оповідаючи про державу, яку режисер вважає Африкою в мініатюрі, кінорежисер потрапляє в середньовічну колоніальну країну, яка нібито стає постколоніальною. Він стає свідком розколу Судану. Цей катаклізм - наслідок не тільки десятиріч міжетнічних та релігійних протистоянь, а й зовнішніх політико-економічних впливів, переконаний Хуберт Саупер.

 

 

 

Подорож до Судану була й відрядженням до гарячої точки.

Кадр зі стрічки «Ми приїхали як друзі»

 

У цьому випадку, на противагу «Жаху Дарвіна», з героями якої кінорежисер спілкувався тривалий час, свою оповідь кінорежисер будує з епізодів, які можна умовно класифікувати як «традиції», «права людини», «економіка», «природні ресурси», «втручання», «сепаратизм», «військові сутички» чи «трагедії». Це трохи ускладнює сприйняття фільму, але й сама ситуація в Судані заплутана. Як бачимо з цієї кінокартини, ані місіонери, ані політики, ані родовища нафти не роблять суданців щасливішими. Цю проблему зовнішнього втручання у «третій світ» кінорежисер вважає актуальною не лише для Судану, а й для України.

 

 

 

Китайські нафтовики в Судані.

Кадр зі стрічки «Ми приїхали як друзі»

 

Важливо, що робота над фільмом чи будь-яка подорож для пана Саупера починається зі спілкування. І в цьому теж помітний талант: кінорежисер легко знаходить контакт із людьми довкола, з цікавістю придивляється до деталей і охоче говорить із глядачами та журналістами. «Скільки ми маємо часу для інтерв'ю?» - поцікавилася автор в прес-службі фестивалю перед зустріччю з Хубертом Саупером. Й організатори відповіли, що, як відомий популяризатор документального кіно, кінорежисер не визначає наперед хронометражів розмов.

 

 

Літак як ключ до європейської цивілізації

 

- Пане Саупер, чому саме цей крихітний літачок? Невже не існує менш безпечного способу привернути увагу до проблем Африки?

- Літак був запорукою фізичного доступу до регіонів цієї країни.

 

Насправді коли йдеться про зону воєнного конфлікту, то це і ризиковано, й водночас ні, бо якщо ти подорожуєш по суші, то маєш справу з блокпостами та в'язницями. А так ти летиш собі й відразу потрапляєш куди тобі треба.

 

Тож літак - це такий собі «троянський кінь»: спосіб подорожувати без пропусків і дозволів. Адже, діставшись таким чином до певного місця, ти ставиш людей перед фактом: мовляв, змучений подорожній потребує їжі та води! Такі речі - своєрідна гра з місцевою владою. А з іншими мешканцями Судану літак допомагав встановлювати комунікацію, адже його цікаво роздивлятися.

 

 

 

 

Були ще дві причини побудувати цей літак. Перша - можливість охопити згори панорами і різнопланові території Судану, як і дослідити африканський колоніалізм - як там все влаштовано. Літак - це, в повному значенні цього слова, погляд згори.

 

Друга причина досить філософська - білий літак символізує верховенство півночі над півднем, тобто розвиненого світу на колоніальною Африкою, він наповнений великою кількістю метафор, на яких так хотілося зіграти. Наприклад, провести паралель із фундаментальною біблійною історією, в якій Ісус годує людей. Це вже не раз було обіграно, в тому числі у фільмі «Англійський пацієнт», все-таки хотілося наголосити на цій символічності: з цим літаком прибуває розвинена культура, він сам - як біла людина, яка твердить, що несе добро.

 

Я намагався грати з цими речами: літак - це засіб, свого роду психологічний аналіз цього колоніалізму.

 

- Кого ще ви вмовили вирушити з вами на цьому літачку до Судану?

- Оскільки в кабіні лише два місця, в мене був лише один асистент. Водночас він виступав ще й другим пілотом.

 

- Скільки тривала зйомка цього фільму?

- Загалом проект тривав шість років, із них два роки пішло на саму подорож і зйомку. А з моменту підготовки до моменту випуску минуло шість років.

 

- Ваша подорож тривала два роки?

- Майже стільки. Я побував не лише в Судані, а також у Лівії, Кенії тощо. Інколи просто лежав на пляжі й відпочивав. Тобто це не означає, що я два роки поспіль провів у зоні воєнного конфлікту.

 

- Як ви скористалися тим «поглядом згори», про який кажете? Чи застосовували для цих зйомок потужну техніку?

- Я весь час фільмував на дуже маленьку HD-камеру. Велика камера - колоніальна річ, пережиток. Вона може створити певні перепони, яких не створює мікротехніка.

 

 

 

 

До того ж зазвичай я знімаю людей дуже зблизька, розміщуючи об'єктив таким чином, щоби співрозмовник дивився не в камеру, а мені у вічі, щоби я міг відобразити енергетику між нами. Так виникає той особливий контакт між мною і людьми з моїх фільмів.

 

 

 

 

Кадри зі стрічки «Ми приїхали як друзі»

 

- Із ким було простіше встановлювати контакт під час подорожі - з пересічним місцевим населенням чи з представниками офіційних організацій та місій?

- Для мене у спілкуванні є дві категорії людей - люди у владі й люди не у владі, політики і звичайні люди. І коли ти спілкуєшся з людьми не у владі, це звичайний собі обмін думок: ти розповідаєш, хто ти є і про що ти думаєш, що ти тут робиш, запитуєш людину, хто вона і про що думає. Тобто відбувається рівноцінна розмова.

 

З іншою ж категорією співбесідників ти маєш бути розумнішим, інколи навіть хитрішим; дбаєш, аби обійти гострі кути. Адже перед тобою людина, котра може вбити тисячі своїх громадян, може продавати землю і ресурси, і якщо ти конкретно скажеш, що про неї думаєш, потрапиш до в'язниці. Відповідно, я шукав підхід до таких людей.

 

- Ви відомий дослідник Африки. Що стало несподіванкою під час цієї подорожі?

- За всі 20 років, протягом яких знімаю фільми в Африці, в жодному з них не йшлося про цей континент прямо. Тобто це були стрічки про природу, про українців, китайців, про стосунки між людьми, про загадку людської природи чи про безліч інших речей. Просто мені так легше було - знімати це все саме в Африці, де мені більше підходять локації.

 

У цьому фільмі я порівнюю Європу й Африку, і що більше заглиблююся, то більше відкриваю для себе, хто є я як європеєць, що таке європейська культура і що є правда. Тисячі років вона розвивалася і розвивалася, а європейці колись говорили, що вони на основі християнства поширюють цивілізацію... А насправді ця «цивілізація» містить у собі і геноциди, й різні нехороші речі. Взяти хоча б іспанську інквізицію, яка з релігійних міркувань знищила дуже багато ацтеків.

 

Правда про нас самих не завжди може бути приємною - це як скелет у шафі. Тобі про нього відомо, але ти не хочеш про це говорити, як і не хочеш цього усвідомлювати, адже це такі неприємні речі.

 

 


 

 

- Що, на вашу персональну думку, втратив Судан із зовнішнім втручанням у цю країну?

- Країна втратила свою цілісність, свою землю, свою культуру, свою ідентичність, корінні релігійні традиції. Невеликій кількості людей це принесло матеріальну вигоду. Але таких людей надто мало.

 

- У цій стрічці стільки горя... Чи є у вас відповідь на питання, що могло би зробити цих людей трохи щасливішими?

- Я можу дати тільки дуже просту відповідь. Що краще - відняти землю в людини і вбити її чи лишити їй життя і право жити так, як вона хоче? Я сподіваюся, відповідь на це можна знайти у фільмі. Моя робота як кінорежисера - ставити питання.

 

Спосіб фільмування як мистецьке рішення

 

- Що, на вашу думку, можуть привнести мистецькі засоби в документальне кіно на правозахисну тематику?

- Кіно - це мистецтво, яке показує світ, це експресія, почуття у вираженні реальності. Я не кореспондент CNN, я вивчав мистецтво і по-іншому я не можу зображувати світ. Якщо хтось не приймає такого художнього висловлювання, він може просто увімкнути телевізор.

 

Я ж не вважаю своїм обов'язком відображати всі аспекти якоїсь події чи історії, я бачу світ так і показую саме так, як бачу. Художнє зображення якогось явища чи реальності - це ж не обов'язково шоу. Це мій шлях, те, чим я займаюся, той спосіб, через який я можу говорити. Інколи люди мене запитують, як мені вдалося так гарно зняти оцей пейзаж, але на момент зйомки мені йшлося не про це - я знімаю саме так.

 

- Якби ваш фільм порівняли з ігровим кіно, ви би сприйняли це як комплімент чи засмутилися б?

- Це комплімент. Про один із моїх фільмів, де йшлося про торгівлю зброєю, ті, кому цей фільм міг завадити, говорили, що це не документальний фільм, а ігровий, вигадка, неправда.

 

А в інших випадках, коли люди кажуть мені, що їм сподобався фільм, і сюжет, і картинка, і це трохи нагадує ігровий, мені приємно. Адже через цей фільм люди пізнають і мистецтво.

 

Напрямок, у якому я працюю, у Франції відносять до креативної документалістики. Причому цей термін дуже часто тлумачать некоректно: коли люди чують слово creative, вони ототожнюють це поняття з ігровим фільмом. Однак тут уся сіль у тому, що лише оболонка креативної документалістики художня, всередині ж - фактаж.

 

Власне, я бачу своє завдання в тому, щоби спонукати людей до глибшого розуміння документального кіно, до більш осмисленого та усвідомленого сприйняття таких фільмів. Зрештою, документальні фільми можуть бути такими ж сильними, як ігрові стрічки, й такими ж, як телерепортажі.

 

 


 

 

- Чи цікаві вам думки про документальне кіно кінокритиків, які спеціалізуються на ігрових фільмах? Чи є різниця в оцінюванні цих жанрів?

- Звісно, така кінокритика цікава! Фільм є фільм. Врешті-решт сам процес виробництва ігрового й документального фільму однаковий - ти приходиш до темної кімнати, монтуєш. Якщо робота добра, то вона добра.

 

- Як ви ставитеся до принципу фільмування дійсності без будь-яких художніх засобів, що притаманне, наприклад, школі Марини Разбєжкіної?

- Це дискусійна тема. Моя позиція така: не варто робити догму з будь-чого. Адже спосіб фільмування - це теж мистецьке рішення.

 

Телебачення невтручання

 

- Ваші стрічки здобули визнання фестивалів класу «А». Чи допомогло це привернути увагу до питань, які ви порушували у своїх роботах?

- Так, це дуже допомогло. Особливо на період проведення самих цих фестивалів, коли фільми перебували в центрі уваги. А після кінофорумів про них можуть і трошки забути...

 

- Як складалося з показами фільмів після фестивалів - це були телеканали чи ви співпрацюєте з веб-платформами?

- Із веб-платформами - ні, це вже питання з розряду авторських прав.

 

Переважно мої картини транслюються на телебаченні - після фестивалів та спеціальних показів. Такі телеканали, як ARTE, Canal +, Francе 24, інвестують у ці фільми кошти. При цьому вони не мають жодних зауважень щодо художніх чи авторських складових моїх робіт.

 

 


 

 

- Дистрибуцією стрічки «Ми приїхали як друзі» опікується компанія Le Pacte. Чи маєте ви відношення до її діяльності?

- Le Pacte вклала третину коштів у бюджет фільму. Відповідно, щоби повернути ці кошти, вона займається дистрибуцією. А моя робота полягає в інформаційній підтримці кампанії під час участі в кінофестивалях.

 

- Окрім того, ви ще й викладаєте кінознавчі дисципліни. Які знання для сучасного документаліста вважаєте пріоритетними? Зараз усі кажуть насамперед про важливість знань у сфері технологій та економіки виробництва...

- Основне - не втрачати цікавості до дивовижної природи людини, не приховувати свого захоплення чимось та передавати це захоплення аудиторії. Це може бути захоплення різного роду - захоплення чиєюсь красою, природою, нетиповістю, божевіллям, тим, як політики брешуть комусь чи лукавлять; це захоплення абсолютно різними речами.

 

- Якою є наступна тема, над якою ви працюєте?

- Поки що зарано про це говорити.

 

- Чи буде цей фільм пов'язаний з Україною?

- Швидше за все, це так. У тому сенсі, що мене цікавлять політичні ігри й конфігурації. Також мої фільми мають іти в одну ногу з динамікою сучасного світу.

 

Раніше я знав про Україну тільки з медіа. Тепер я хочу побачити цих людей на власні очі, познайомитися з ними. Україна в чомусь нагадує Судан, оскільки, наприклад, перебуває на стику різних культур.

 

 


 

 

Крім того, на Україні сходяться імперські інтереси. Це такий момент історії, коли в країні відбуваються і внутрішні зміни, і вона зазнає впливу з боку Росії, США...

 

Також Україна цікава з погляду демографії. І з тієї точки зору, що завжди на планеті є місця які на лінії (вогню. - ТК). І, на жаль, зараз це Україна. Для мене це перш за все нові неповторні історії людей.

 

Довідка «Детектор медіа»:

 

Хуберт Саупер народився в Кітцбюхелі - тирольському селі в австрійських Альпах. З двадцятирічного віку мешкає у Франції, а до цього жив у Великобританії, Італії, США.

 

Вивчав кінорежисуру у Відні (Університет виконавських мистецтв) та в Парижі (Університет Париж VIII), здобув ступінь магістра мистецтв. Викладає кінознавчі дисципліни в Європі та США.

 

Стрічки «Жах Дарвіна» та «Ми приїхали як друзі» принесли Хуберту Сауперу 12 міжнародних нагород.

 

Фото Максима Лісового та з сайту фільму «Ми приїхали як друзі»

 

Переклад: Юлія Мішина, Ренато Боррайо Серрано, Катерина Толокольнікова, Лілія Зінченко

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3028
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду