„Детектор медіа” сьогодні розмовляє з кореспондентом каналу „1+1” Артемом Шевченком, якому, як відомо, вдалося зробити кілька репортажів з самого Багдаду.

- Артеме, ваша знімальна група прибула до Іраку вже після взяття Багдаду. Чи було це принциповою позицією каналу „Студія 1+1” - не посилати власних кореспондентів до Іраку під час війни?

- Ні, навпаки. З самого початку було зрозуміло, що війна буде, і ми почали одразу готуватися. Інша справа, що наші канали поки не готові до висвітлення її на рівні, наближеному до провідних світових медіа. Тим не менш, для цього були виділені певні бюджети.

Коли вже почалася війна, а у нас жодної людини там, це, звичайно, прикро. З кінця лютого ми намагалися отримати візи для в’їзду в Ірак на законних підставах, однак, не отримали ані дозволу, ані відмови. Ми навіть підключали деяких політиків, які обіцяли допомогти, але так нічого й не зробили.

Інтерівці почали займатися цим питанням трохи раніше і встигли з’їздити туди ще до війни. Ми ж потрапили на той момент, коли з’явилася ідея кувейтської експедиції РХБ-батальйону, що було однозначно потрактовано іракцями, як участь України у війні на боці США. А відтак наші колеги неофіційно отримали інформацію у посольстві Іраку, що шансів отримати візи немає. Ми намагалися паралельно пробити це питання через доволі активних курдів, але в результаті опинилися в ситуації, коли було вже оголошено ультиматум, а ми не маємо в зоні війни жодного кореспондента. Як на мене, це було погано, і на нас, як журналістах, лежить за це відповідальність, оскільки не змогли завчасно підготуватися до подібної ситуації. Тоді ж було прийнято рішення відправити кілька груп журналістів, якщо не безпосередньо в зону бойових дій, то хоча б неподалік від неї. Віктор Заболоцький поїхав до Туреччини, на кордон з Іраком і висвітлював події у цій країні, бо Туреччина була однією з ключових країн конфлікту. Сергій Коркушко поїхав в Йорданію, а я в останню хвилину вирішив їхати до Кувейту.

- Телеканал поставив перед вами завдання потрапити до Іраку у будь-якому разі?

- У мене не було такого редакційного завдання – потрапити в Ірак. Навіть, коли ми туди в’їхали, то отримали прочухана від керівництва за самодіяльність. Але ж у Кувейті нічого було робити, усі головні події відбувалися саме тут. Крім того, в Іраку на той час ситуація відносно стабілізувалися. Сили коаліції контролювали більшу частину території, і як такої прямої загрози життю не було. Хоч ми усвідомлювали - у будь-якому разі відповідальність за власне життя та безпеку несемо ми самі.

- Як вам вдалося перетнути кордон?

- Коли почалася війна, почали діяти зовсім інші закони. Все стало набагато простіше, зменшилася кількість формальностей та умовностей. За допомогою нашого МЗС ми отримали візи і приїхали до Кувейту. Один день витратили на отримання усіх потрібних акредитацій для роботи там. І, фактично, акредитації, що видавали американці в цій країні -базі військ коаліції, допомагали нам і в Іраку. Ми вирішили їхати туди на свій страх і ризик. З Києва ми вилетіли якраз 8 квітня, в день, коли загинув Тарас Процюк. Ми все ще стирчали в Кувейті, коли було взято Багдад, війна, як така, вже скінчилася, хоч нам вдалося відзняти ці декілька днів тотального безладу в країні.

Ми просто орендували джип в Кувейті і відправилися у напрямку Іраку. До речі, у цій подорожі об’єдналися із Андрієм Цаплієнком з телеканалу „Інтер”, оскільки так було безпечніше. Поодинці там в принципі не працюють.

- Тобто закон довелося таки порушити?

- Спочатку хотіли просто промацати кордон, а за цим дісталися аж до самої Басри. Виявилося, що домовитися можна дуже легко.

Акредитації Мінінформу Кувейту й Прес-центру США, в принципі, вистачило. В армії США є такий тактичний маневр „просочування”, так от ми потрапили у Багдад у такий саме спосіб. Що це являло собою насправді? На кожному check-point`i нас гальмували і говорили або „не можна”, або вимагали ще якогось папірця. Ми втягувалися у довготривалі дискусії із старшим офіцером, намагаючись його переконати. На першому кувейтському check-point`і у нас вимагали папір з Міноборони цієї країни, і нам довелося переконувати офіцера хвилин 20.

Аби перетнути кордон, треба минути два кувейтські блок-пости. Один – американський, який добре видно: це насипаний вал землі, який патрулюють американці з кувейтцями. Кордон ми перетнули у складі конвою.

- Хабарі довелося давати?

- Грошима - ні. Але Андрій, що у цьому ділі більш досвідчена людина, заздалегідь прихопив ті хабарі, що завжди діють і не сприймаються як власне хабар, налаштовуючи людей на позитив. Це були всякого роду сувеніри: ручки, футболки із символікою каналу. Ну, і трохи горілки, яку вдалося провезти до абсолютно безалкогольного Кувейту в пляшках з-під коли. Певний мінімум презентиків для задобрювання у нас був. Ми зрозуміли з Андрієм, що для вирішення наших справ ключовою фігурою може стати „добрий майор”.

Перший раз нам допоміг майор морської піхоти Бул Горфейн. Ми попросили його дозволу приєднатися до конвою, яким їхала до Іраку група CNN. Вони були так звані embedded, тобто прикріплені до підрозділу і їхали до центрального Іраку, а ми – просто з поля вітер. Спочатку розпочали перемовини із групою CNN, ті заявили, що, мовляв, нічого не вирішують й порадили звернутися до військових у Public Affairs Section. Ми просто зрозуміли, що продзвони та домовляння ні до чого не призведуть, а все вирішується тут і зараз.

От в цей момент і з’явився перший „наш щасливий” майор Бул Горфейн. Ми приєдналися до його конвою і разом з підрозділом перетнули кордон. Він вказав нам дорогу на Басру, а сам вирушив кудись в Центральний Ірак. На шляху до Басри зустріли ще групу НТВ. У самій Басрі вдалося відзняти наш перший іракський репортаж: пограбування банку мародерами, офіс Червоного хреста, британські королівські піхотинці. Від міста залишилося відчуття абсолютного безладу, але усвідомили головне - працювати можна було. Коли ми передали матеріал, то зрозуміли - треба прориватися на Багдад. Ті самі рейтерівці порадили для цього запасатися усім, що тільки можливо: водою, провіантом, бензином, захисними засобами.

- Чи проходили ви необхідний інструктаж перед поїздкою, мали захисні засоби?

- Хлопці з „Інтера” мали два легкі бронежилети і два шоломи. Але вони їх не одягали жодного разу. Декілька днів у Багдаді в цьому бронежилеті ходив мій оператор, але не стільки для реального захисту, скільки для самозаспокоєння.

На підготовку поїздки в Багдад, до якого біля 600 км, витратили день. Виписалися з готелю і поїхали. Перетинаючи кордон, зустріли ще одного „доброго майора” – Джефа Горіса з 603 батальйону авіаційної підтримки Це були десантники (airbones), з якими ми і пересувалися по країні на шляху до столиці.

На дорогу витратили дві доби. Перший день їхали з конвоєм Горіса, що після дозаправки заночував на військовій базі. Заночував просто неба в піску біля вантажівок на розкладних ліжках – міф про розніжених американських солдат, які скрізь за собою тягають біотуалети, було зруйновано повністю. Але навіть на другий день не вдалося дістатися Багдаду, бо пробили два колеса нашого джипу. Між іншим, коли на повному ходу злітає шина, це відчуття не з приємних – некеровану машину кидає з боку в бік. Пощастило, що на зустрічній смузі нікого не було.

Американці потім нас витягли з бархану, підкачували, навіть розшукали в пустелі якесь старе колесо. Короче кажучи, через аварію ми змушені були залишитися на базі ще на ніч. Коли прийшли у темряві на КПП з проханням переночувати, з нами повелися досить жорстко: „стояти”, „не рухатися”, „вийміть руки з кишень, щоб я їх бачив” – вартові боялися нападів самогубців. У штабі ми пояснили ситуацію. Кілька дзвінків у Public Affairs Section підтвердили, що ми справді журналісти, і що ми справді…не маємо права пересуватися по Іраку.

Військові отримали вказівку дати нам поїсти, помитися і переночувати, а вранці з першим конвоєм відправити до Кувейту. А от це абсолютно не входило у наші плани. Ми намагалися пояснити: ви нас не зрозуміли, нам потрібно до Багдаду, там замовлені перегони, прямі включення, мовляв, все проплачено. І тоді досягли компромісу - ми просто залишилися на території бази на ніч. Познайомилися з тими двома вартовими з КП. Хлопці виявилися досить привітними, повечеряли з нами, випили трохи, і що важливо, допомогли зарядити акумулятори і навіть показали маршрут до Багдаду на докладній військовій карті. Власне, якщо виявляти наполегливість і тактовність, то завжди можна домовитися. Протягом усієї поїздки американці всіляко сприяли нам і домагали вирішити технічні проблеми. Адже ми не так ретельно оснащені, як провідні світові медіа.

Погода стояла спекотна і ясна. Від Басри аж до Ен-Диванії якісна траса по п`ять рядів в обидва боки. Навколо їдуть десятки американських конвоїв. Військові хаммери, хамві, вантажівки, цистерни, - все це залишає враження великої, потужної американської військової сили, що не зупиняється ні перед чим, працює за чітко відлагодженим алгоритмом дій. Пейзажу цікавого немає, навколо лише пустеля. Біля Багдаду все більше розбитої іракської техніки і руйнувань. Все це були застарілі зразки радянської техніки 70-х - 80-х років. Ми бачили буквально два спалених хаммери і один танк «Абрамс», американці зазвичай знешкоджують свою техніку, що залишається на полі бою. Зброї на вулицях Багдаду дуже багато: стрілецька є ледь не у кожного, гранати, ракети, міни, заряди до гранатометів РПГ розкидано по місту. І цей вибух на військовому складі у Багдаді, коли загинуло 14 осіб, зайве свідчення того, яку величезну роботи із знешкодження зброї та боєприпасів треба там проводити.

Обабіч доріг аж надто активна біднота міняє гроші із зображенням Хусейна на американські долари. Усі машуть руками, і ззовні це виглядає як привітність, радше удавана, ніж відверта. До тебе усім є діло, особливо, коли виходиш з камерою на вулицю. Як тільки ми з’являлися на вулиці, навколо нас відразу утворювався натовп із чоловік тридцяти: кричать, скаржаться, дають інтерв’ю, мацають кишені.

- Пограбували?

- Мене ні, але у Андрія в Багдаді вкрали гаманець із водійськими правами. Так що ця люб’язність досить сумнівна.

- Здається, Пауло Куельо в одній із своїх статей про Ірак був найвлучнішим у визначенні іракської привітності, порівнявши її із Шахерезадою, що готова була 1000 і одну ніч розповідати казки, аби відтягнути неприємний час.

- Так, але й психологічно це дуже тисне. Видно, що місто розбомблене, навколо вештаються тисячі людей, емоційно збуджених, готових щось розповісти чи показати. Під кінець це навіть стало обтяжувати. Тим паче, що жоден не сказав нам доброго слова про Хусейна, хоча ми й не очікували добрих слів про режим, повалений у такий очевидний спосіб. Можливо, люди боялися за власну безпеку.

Як кажуть на тому ж Сході, легко чіпати за хвіст мертвого лева. Іракці із маніакальною насолодою тягають за хвіст мертвого лева Саддама. Можливо, він вартий цього, але люди, які роблять таке, не будучи спроможними хоч якимось чином проявити себе під час панування диктатора, викликають довіри набагато менше. Хоча важко бути категоричним, оскільки тільки жорсткими репресіями йому вдавалося утримувати режим. Дуже багато людей зникло без вісти. Прямо перед готелем „Палестина”, де були зосереджені журналісти, збиралися люди з портретами своїх зниклих родичів. До речі, історії про таємні підземні каземати стали певною легендою повоєнного Багдада. І навіть знаходили такі в’язниці, звільняли людей. Ми були свідками того, як розшукували одну з таких таємних тюрем Хусейна. Люди шукали у тунелі, де хтось ніби-то чув голоси. Це кілька сотень молодих чоловіків, багато галасу, біганини, емоцій, кожен хоче бути почутим, кожен розповідає якісь чутки, плітки, що збільшуються як сніговий ком.

- Багдад справляв враження дуже гарного багатого міста, яким побачили його ви?

- Місто зруйноване, але не повністю. Коли його приведуть до порядку, воно стане однією з перлин Сходу. Вражає надзвичайна архітектура, особливо мальовничо виглядають мости через Тигр. Здається, найбільш зруйновано адміністративні будинки, палаци Хусейна. Хоча ми були й у шпиталі, поруч з яким розірвалася міна, зруйнувавши корпус. Усі ці технології високоточної зброї JDAM діють, але не роблять війну гуманною і чесною, в цьому треба давати собі звіт. Бомбування – це жахлива річ.

- Як ви працювали в Багдаді?

- Потрапити до Багдаду було загалом просто. Активність у місті зосереджена навколо готелю „Палестина”, де також розміщено і штаб американських військ. Вся зона оточена американськими танками. Поруч відбувалися усі мітинги, демонстрації, торгівля тощо. Загалом у Багдаді ми провели сім днів. З точки зору сервісу усе це являло собою жахливе видовище: не було іноді ані води, ані світла.

- Як ви вирішували технічні питання передачі матеріалів?

- Усі провідні компанії мали з собою генератори, на випадок відключення світла. Нам доводилося домовлятися. Фактично, там було декілька тисяч журналістів, але провідні канали організовували Feed Point`и – пересувні телестанції для перегонів. Все обладнання монтувалося прямо там. Дуже багато було компаній, що тільки надавали послуги з передачі матеріалів. Це різновид телебізнесу, яким, скажімо, займається компанія EBU. Зазвичай перегони оплачуються окремо «Студією 1+1» безготівково, підготовкою передачі матеріалів у нас на каналі займаються окремі люди, а нашим завданням був тільки збір матеріалу. Для спілкування ми мали супутниковий зв’язок, який часто допомагав вирішувати й інші проблеми. Наприклад, знімати запаси зброї, зокрема, з особистої колекції Саддама Хусейна, командир 2-ї роти 10-го інженерного батальйону сержант Батлер Кендрік дозволив в обмін на кілька дзвінків додому його солдатам. Ми навіть жартували: «Сержанте, невже це міф про найтехнологічнішу армію світу?».

Саму зброю знімали в окремому секторі на території Центрального палацу Хусейна. До речі, це цілий комплекс палаців, розміщених на декількох десятках гектарів землі. Гігантоманія впадає в око. Це багато що говорить про людину.

- Чи про її проблеми...

- Так. Особливо запам’ятався так званий палац Чотирьох Саддамів, прикрашений чотирма погруддями диктатора, виконаними у ассірійському стилі. Зброя зберігалася в ангарах. Там ми бачили позолочений німецький автомат „Хеклер Кох”, зброя спецслужб - автомат МП-5, захований у кейс, різного роду пістолети, гранати тощо.

- І як колекція? Є в ній українські „Форти” з іменними написами?

- Не бачив. А оть Андрій бачив марковані у Білорусі ящики з військовою амуніцією.

Як сказав сержант Кендрік: „Тут стільки зброї, що вистачить почати ще одну війну”. Це свідчить і про те, що воювати було чим. Єдина проблема була: хто і за що буде воювати?

- Вважалося, що Багдад – найукріпленіше місто, чому ж так легко вдалося його завоювати?

- Багдад, як виявилося, не був перетворений на фортецю і не став нею. Мости, комунікації не були підірвані. Більшість вогневих точок, які ми бачили – це сякий-такий окоп і мішки з піском. Були ходи сполучення, але „кожна будівля - фортеця” – це міф. Як виявилося, тільки таким чином можна було змусити американців піти на великі втрати, але для цього треба мати людей, які б вмирали зі зброєю в руках, відстоюючи місто. За цей режим ніхто не захотів вмирати.

- В Україні досить активно повторюють тезу про пропагандистську кампанію США в Іраку. Ви можете зараз порівняти, наскільки інформація про дії США та Іраку була хибною?

- Аби зберегти баланс, те ж саме Бi-Бi-Ci показувало й брифінги Міністерства інформації Іраку. До речі, сам цей міністр сидить під домашнім арештом в своєму багдадському домі. Це була досить яскрава постать для усіх журналістів. І жарти його запам’яталися, мовляв, не хімічна (chemical), а комічна (comical) зброя і тому подібне. Це мало успіх, бо як я чув, цьому яскравому персонажу Сахабу запропонували роботу коментатором в якійсь арабській телекомпанії.

А якщо серйозно, то, напевно, найбільшою пропагандистською фішкою американців залишається міф про наявність в Іраці зброї масового знищення. Хоча напряму не говорили, що є зброя, казали так: Саддам не довів, що у нього немає зброї. Рівень аргументів на початку війни був такий: Саддам не довів, що має зброю, але, чекайте, ви можете уявити, якою загрозою він стане, коли таки матиме зброю масового ураження?

Зараз це – очевидний пропагандистський трюк. Чи потрібно було говорити, що війну розпочато тільки тому, що у Хусейна є зброя масового знищення? Напевно, ні. Але цей маневр був надто зручний - Саддам дійсно захоплювався ідеєю зброї масового знищення, більше того, застосовував її проти курдів в Халабджі в 1988 році. І от цей ярлик зіграв свою роль. Саддам мав знешкодити те, чого не знайшли, та ще й довести це всьому світові. Це певна нерозкрита сторінка цієї історії, оскільки про наявність в Іраку компонентів для виготовлення хімічної зброї говорять багато. За пильної уваги провідних розвідок світу а потім й інспекторів ООН домогтися створення зброї масового ураження було доволі важко.

Але не можна заперечувати того, що Саддам був диктатором у найгіршому сенсі цього слова, що його влада трималася виключно на жорстоких репресіях проти власного народу. І ми стали свідком того, яка доля може спіткати кожного диктатора. На початку 21 століття це досить повчальна історія для тих, хто хоче претендувати на лаври єдиної совісті нації.

Коли війна закінчилася, усі почали говорити про те, що, мовляв, американці не чесно виграли. Я читав роздруківки радіообміну між американським підрозділом і іракськими офіцерами - свідчення фактичної військової зради і, схоже, головну причину швидкого вирішення конфлікту. Так, американці воюють усіма можливими засобами, бойовими і політичними. Якщо оголошено війну і треба виконати завдання, вони будуть і домовлятися, і вести сепаратні переговори, використовувати і підкуп, і шантаж. Єдине, чого вони не хочуть робити, - втрачати безглуздо своїх людей, оскільки це означатиме втрату громадської підтримки їх дій. Певний поріг втрат вони витримали, отримавши натомість контроль над територією. Я думаю, що це чесна перемога. Про це говорили більшість журналістів, з якими ми спілкувалися. Але з цього традиційного російського антамериканізму можна сміятися, якби не хотілося плакати, згадуючи, як вони в’їхали в Грозний танковими колонами і втратили за день більше, ніж Штати в Іраку за всю війну.

- Як зараз оцінюються факти руйнації Іракської телевежі, розгром бюро Аль-Джазіри, Абу-Дабі ТВ. Одні казали, що це випадковість війни, інші, що американці пішли на це свідомо.

- Офіс іракського ТБ вони зруйнували прямим авіаударом, потім мовлення вдалося відновити на певний період. Але удари по Аль-Джазірі й Абу-Дабі ТБ і, особливо, по „Палестині”…

Я думаю, це закономірний і водночас жахливий випадок. Закономірний, бо в бою будь-хто – потенційна ціль. Навіть, коли ти не є безпосереднім учасником бойових дій. Цього разу протистояння було жорсткішим. Як відомо, 1991 року в Перській затоці не загинув жоден журналіст. Тут – 18. По-друге, шкода і Тараса Процюка, який загинув на цій війні. Але журналіст, що їде знімати війну, стає учасником бойових дій. Як працювати так, аби ти сам не став ціллю? До цього готують на спеціальних курсах, але це не захищає абсолютно.

До речі, як стало відомо з інтерв’ю командира танкового підрозділу французьким журналістам, він навіть не знав, що в готелі „Палестина” перебували журналісти. Можливо, це помилка, можливо злочин, але привід до розслідування є.

- Зараз українські урядовці офіційно заявляють про те, що вимагають розслідування загибелі Тараса Процюка.

- Звичайно, розслідування має бути. Має бути з’ясовано, чому у штабах не знали про те, що у цьому готелі перебувають журналісти.. Не думаю, що американські військові визнають удар по готелю «Палестина» військовим злочином. Тим паче, що коли розпочалися військові дії, усім було запропоновано покинути Багдад. Залишалися на свій страх і ризик, тому міру відповідальності треба ділити між усіма.

До речі, Тарас був без бронежилета. Я не хочу цими словами зняти відповідальності і з капітана Філіпа Вулфорда, командира першої роти четвертого батальйону третьої піхотної дивізії, чий танк вдарив по «Палестині». Він потім пояснював, чому так сталося: світловий відблиск телекамери сприйняли за відблиск бінокля – можливо, там ворожий коригувальник вогню, а танки ведуть бій, четверо американців роти Вулфорда поранені. Це війна, а на ній виживає той, хто перший стріляє. Власне, його пояснення, як військової людини, є зрозумілими. Інша річ, якщо він бреше і потрібне ретельне розслідування. Було б добре, коли б українська сторона вимагала оприлюднення розшифровки секретного радіообміну між підрозділами в ході бою. Якщо журналісти зможуть це зробити, то, з моєї точки зору, це буде найкращим кроком для з’ясування істини. Але слова відомого ветерана військової журналістики Пітера Арнета Андрієві Цаплієнку про те, що на місці Тараса міг опинитися будь-хто з нас, бо всі журналісти знімали той бій на мосту Джамурія з балконів своїх номерів, важко заперечити.

До речі, мій оператор Дмитро Орлов ледь теж не підставив себе під кулю. Це навіть не був бій, це була просто зачистка від мародерів будинку на території офісу іракської розвідки Мухабарат. Хтось сказав, що в приміщенні залишилося ще двоє людей. Що робить підрозділ? З мегафонів оповіщується арабською мовою: „Увага, увага! Не чиніть опору солдатам! Залишайтеся на місцях! Не бігайте! Не підставляйте своє життя небезпеці!”. Військові мають пройти цей будинок, але вони будь-якої миті готові відкрити вогонь. Мій оператор в цей час йде за спиною одного із солдатів, той, чуючи кроки за спиною, різко розвертається, знімаючи одночасно із запобіжника «Беретту», і, дякувати Богу, він побачив камеру і не вистрелив, а лише відігнав оператора. Але це ж навіть не бій. Це зайве підтвердження моїх слів про те, що журналіст – такий же учасник бойових дій, і надзавдання – не стати ціллю. Бо в бою все вимірюється не людьми, а цілями, відстанню до них чи їх розташуванням.

- Артеме, чи заважала у роботі політична невизначеність України у питанні війни в Іраку?

- Як на мене, позиція була абсолютно визначеною, згода на відправку хімбатальйону в Кувейт є абсолютним приєднанням до антисаддамівської коаліції. Шкода, що влада не набралися сміливості заявити про це відкрито, а це вже свідчення недолугості самих українських політиків Хоча зрозуміло, що без такої гри було б важче провести це питання через парламент.

Канал „1+1” намагався подавати різні точки зору. Я не мав жодних установок на висвітлення. Ми не отримали жодної невиправданої заборони на зйомку, окрім двох випадків: військової карти із місцем розташування підрозділу та всередині башти „Абрамсу”. Хоч з нашими колегами траплялися й більш неприємні моменти. В готелі „Палестина” о 8-ій ранку в номерах журналістів морські піхотинці шукали зброю, сіененівці почали сперечатися, так когось із них таки поклали на підлогу.

Це справді обурювало, бо об’єктивно зброї на вулицях міста неймовірна кількість. У найбіднішій частині міста - Саддам-сіті, куди американці рідко заїжджали, традиційно стріляють, зокрема, під час поховань чи весіль, - традиція у них така. А на ринку зброї в тому занедбаному Саддам-сіті стріляють просто неба, коли випробовують стволи. Пострілювали на вулицях доволі часто. Так, дуже багато людей були обурені ставленням військових до преси: всі ці обшуки, вказівки і таке інше. Але американці досить жорсткі тільки тому, що так диктують правила, але водночас вони для всіх і зрозумілі для виконання. Якби не смерть Тараса, до американців взагалі могло не бути жодних претензій – це особисте відчуття.