І хоча дійсно там зараз спостерігається переосмислення багатьох демократичних цінностей, іноді здається, що наші телеканали з особливим акцентом розповідають про це. Мовляв, якщо вже в них…. То про яке дотримання принципів плюралістичної і об’єктивної журналістики може йти мова у нас?! І хоча це враження могло бути тільки виявом особливої прискіпливості Детектор медіа, ми скористалися перебуванням Глібовицького у Києві, щоб задати йому кілька запитань.

- В останньому сюжеті в “Епіцентрі” ти казав про відхід американської журналістики від зазвичай декларованих нею принципів після подій 11-го вересня. Але чому ти не казав, що, власне, така ситуація не є винятковою для західної журналістики. Наприклад, багато чого подібного відбувалося там і під час війни у Вьєтнамі, або у Перській затоці, або у Югославіїї … А в тій же Англії – під час війни на Фолклендських островах…Тобто, це, можливо, звичайна реакція західної журналістики на надзвичайні становища (наприклад, стан війни) , під час якої навіть законодавчо в деяких странах визначені особливі правила для ЗМІ? Також зазвичай такі метаморфози стосуються перш за все саме висвітлення подій поза межами США. Що ж стосується внутрішньої тематики, то тут американські ЗМІ завжди були максимально плюралістичними і об’єктивованими. Але, треба думати, щось змінилося зараз і в цій площині – адже вперше в історії Америки ворог знаходиться у тому числі і на її території? Тоді як до цього – до таких змін – ставляться самі американські журналісти?

- Поставлене питання має цілком правильний “вектор”, але поки минуло просто замало часу для того, щоб робити якісь однозначні висновки. Є декілька очевидних речей: відхід від демократичних принципів свободи слова в порівнянні з попередніми кризами був безпрецедентний за своєю глибиною. Мова йшла не лише про змістовну частину окремих сюжетів чи статей, але й про зміни верстки та принципів редагування. Кілька екстремальних конфліктних випадків стали підставою для суспільного та внутрішньогалузевого обговорення. З одного боку , практика показує, що по завершенні кризи в американських медія завжди відбувалося повернення до статус- кво. З іншого боку, ще ніколи кризи не викликали таких глибоких інституційних змін, такого системного обмеження прав і свобод американських громадян, яке не може не відбитися на атмосфері, в якій існуватимуть медія. Так само очевидно, що контролю за медія стало більше. Питанням залишається усвідомлення видавцями та редакторами змін у власній професійній поведінці.

Проте, можна однозначно сказати, що поза скандалом довкола програми “Politically incorrect” (ведучий сказав у прямому ефірі, що американські вояки, сидячи в теплих місцях за 5000 миль і пускаючи ракети по об‘єктах у Перській затоці, є не менш підлими, ніж арабські терористи . В результаті чого спонсори відмовилися від спонсорства і програму припинили як комерційно неокупну) конфліктні моменти між владою та медія можна перелічити на пальцях. Судячи не так з повідомлень, як з їхньої відсутності, можна зробити висновок, що “домовленість” (якщо така існувала) була полюбовною. Що можна зрозуміти – американські медія-магнати такі ж громадяни, як і всі інші, і так само болісно пережили 11 вересня. Вони так само згуртувалися довкола, можливо, неулюбленого, але законного Президента. Пройде час і стосовно того ж Буша почнуть з‘являтися критичні нотки, в ефірі з‘являться опоненти – але це буде потім. Зрештою, в США існує попит на правду в медія, на підставі чесних повідомлень ЗМІ робиться багатомільярдний бізнес. І це не єдине лобі, яке боротиметься проти засилля урядового впливу на медія. Тому я б не переймався долею американського ринку ЗМІ – дав би нам Бог їхні проблеми. Питання в іншому – чи готові американські медія визнавати свої відступи від принципів (нехай навіть виправдані кризами) і чи готові вони толерувати такі ж дії з боку своїх іноземних колег? Якщо так, тоді організм здоровий, якщо ні – тоді на американців чекатиме болісне розчарування у своїх кумирах правди і свободи.

- До речі, чи йде дискусія щодо цих проблем у самій американській пресі – наприклад, у спеціалізованих виданнях про проблеми ЗМІ, ТБ?

- Дискусії ведуться в спеціалізованих виданнях. Там і ті, хто дає судження, і ті, хто їх споживає, можуть розмовляти однією мовою і не потребують тлумачень. Але судити про ефективність цих розмов рано. Бо точно так само американці вже років 20, якщо не більше, глузують над елементами свого суспільного укладу і 150 років говорять про недосконалість своєї виборчої системи. Але жодних змін немає.

- Поділись своїм знанням практики, – адже ти поїздив по світу як журналіст – щодо того, як вирішуються конфлікти у зв’язку з несовпадінням поглядів або позицій між журналістами та редакторами? Або – володарями ЗМІ?

- Таке трапляється рідко і кількісно переважно перемагає журналіст. В умовах прозорості системи сам конфлікт між журналістом та редактором може виникнути , скорше, в питаннях форми, стилістики, а не змісту. Є правила, вони прикладні і нема про що сперечатися. Випадки редакторської цензури існують в крайніх ситуаціях (інтервенція США на Кубу і втручання Кеннеді в публікацію “Нью-Йорк таймс” напередодні операції) , і тоді помітна вертикаль субординації всередині видань. Але є кілька причин, чому американські редактори не бояться будь-яких новин: будь-які критичні публікації апріорі не вплинуть негативно на фінансовий стан його видання; вони не спричинять неприємностей (поза особистими, можливо) видавцеві; правдива і сенсаційна інформація зміцнить становище видання на ринку на краще.

- Як тобі самому здається, чи має демократична журналістика все ж таки якось відозмінюватися у зв’язку з всесвітньою війною з тероризмом?

- Війна з тероризмом – формально є такою ж подією, як робота правоохоронних органів чи функціонування якогось суспільного механізму. Є одна сторона, є друга, третя. Всі вони мають право на медійну репрезентацію. Існує просте і загальне визначення межі свободи слова – не можна кричати “пожежа!” в переповненому театрі. Іншими словами – права медія закінчуються там, де реалізація цих прав обмежить законні права інших осіб. Інше питання, що немало диктаторів, правителів, демократичних лідерів під шумок надзвичайності антитерористичної кампанії спробують нав‘язувати ринкові нові, вужчі рамки свободи. - Але самими медіа основні демократичні принципи, на твій погляд, не будуть переглядатися?

- Принципи свободи слова, так само як і права людини – універсальні і в сенсі останніх подій негнучкі. Впродовж кількох років драматично зміниться світовий ринок медія і туди реально прийдуть нові правила гри. В телесвіті більше немає звичних держав: України, США, Куйвейту чи Німеччини. Є споживчі ніші глобальні (англомовні, німецькомовні, франкомовні, арабомовні тощо) та міцеві (далекосхідні, білоруські, баварські, жмеринські тощо) які зазнають менших змін, вони змінюватимуться дуже поступово, бо вони мають найбільший контакт з “grass roots” – місцевою низовою аудиторією.

- Що з тих тенденцій у зарубіжній журналістиці, які з’явилися останнім часом, тобі здається особливо актуальним для української журналістики?

- Українька журналістика залишається підставою суму. Бо є речі, про які ми дуже бадьоро говоримо (CNN приховує правду від глядачів!) і, водночас, боїмося подивитися на себе в дзеркало (хоча чим далі , тим ширше репрезентовані кадри, які брешуть, не червоніючи). Дискусія про розвиток медійної справи у світі є, звичайно, захоплюючим заняттям. Але геть не прикладним. Це як розмова про екзотичних тварин.

В Україні треба поступово йти до реалізації основних засад і принципів демократичних медія. Все інше (техніка, ходи, прийоми, технології, стилістика) – набувне. Це нагадує жарт про те, що відмінні оцінки з усіх дисциплін Леніна були трагічним оформленням фатальної “четвірки” з логіки.

Величезна частина того, що у нас чомусь називають пресою чи медія, там існує у вигляді бюлетенів чи листків, тощо. Це субсидовані друковані або електронні медія, які, власне, так себе і позиціонують. Від них чекають звітів, опіній чи трансляцій (як від C-SPAN, який транслює засідання Конгресу США). У нас це буде ЗМІ. Це питання мало би бути визначене в законі, але власне непрозорість джерел фінансування медія дозволяє тим, хто мав би ці закони приймати і під ними підписуватись, не мати жодної зацікавленості в покращенні стану на медіа-ринку.

- Зараз в Україні і Росії – спалах інтересу до т.з. “реальних шоу”. Наскільки залишаються вони популярними на Заході? Хто є їхньою аудиторією – переважно?

- Не можу бути об‘єктивним стосовно “реальних шоу”, бо не розумію, як можна отримувати задоволення від телевізійного відтворення тоталітарних умов в тій країні, яка сама з труднощами виповзає з тоталітаризму. Це – природній і логічний продукт Заходу, для якого Орвелл і “1984” є просто цікавим чтивом, а не історичний досвід, скроплений кров‘ю закатованих по Сибірах родичів.

Але як телевізійний процес, “реальні шоу”, безперечно, є цікавим явищем, яке буде розвиватися. І проекти на кшталт “Останній герой” є добрим вишколом для пострадянських продюсерів, операторів, режисерів, адміністраторів тощо. Тому стосовно їхньої якості -це моя особиста думка як людини, яка переважно працює в сфері новин та інформації, а не у розважальній сфері. Це щось на кшталт незадоволеного буркотіння “хакерів” на “ламерів”, хоча одних би не було без інших і навпаки.

- Які нові тенденції ти прогнозуєш в українській журналістиці під час виборної кампанії? А після неї?

- Все, що стосується виборів – це тема окремої розмови. Коротко про це можна висловитись хіба лексикою, недостойною публікації навіть в Інтернеті.

Запитання ставила Наталя Лігачова, “Детектор медіа”