Борис Бахтєєв, «Детектор медіа» Микола Томенко зовсім не проти контролювати й скеровувати ЗМІ, - таким є чи не лейтмотив звинувачень на адресу нової влади.

Опитування „Детектор медіа” “У демократичному суспільстві преса і влада – завжди опоненти!” спричинило на сайті гостру дискусію. В ній вже висловилися Сергій Грабовський, Вячеслав Піховшек, Віктор Мороз . Дотичної теми торкнувся у публікації за 10 березня і автор «Української правди» Валентин Пустовойт.

Сьогодні ми публікуємо думку штатного оглядача «ТК» Бориса Бахтєєва.

Також нагадуємо, що ми продовжуємо опитування на тему: „Чи можуть бути партнерами, а не опонентами, влада і ЗМІ? Якщо так – то за яких обставин? Якими мають бути перестороги для того, щоб таке партнерство не переходило у залежність? А, з іншого боку – щоб опонування владі не переходило у медіа-кілерство”. Усі, хто бажає відповісти на ці запитання, надсилайте думки за адресою info@detector.media

Повне розчарування, безнадія, відчуття ошуканих сподівань, ледь не безвихідь. Такий настрій опановує, тільки-но почитаєш деякі видання – найчастіше друковані та інтернетівські. Втім, хай і меншою мірою, але те саме стосується й телебачення. І добре б, якби йшлося про нещодавно ще провладні видання. Ні, йдеться про ті, які мають стійку репутацію демократичних, та які ще кілька місяців тому підтримували тоді ще кандидата в президенти Віктора Ющенка. „Слова „народний президент” я інакше, ніж у лапках, тепер не пишу”, - діляться своїми враженнями люди в інтернетівських форумах.

От переймаєшся таким настроєм, переймаєшся, аж поки раптом не приходиш до тями. Адже нова влада лише розпочала другий місяць своєї діяльності! Адже навіть до хрестоматійних ста перших днів іще далеко! Так, у діяльності нової влади багато що дивує й навіть дратує. Так, організаційний період надто затягнувся. Так, деякі представники нового уряду демонструють енергію, що б’є через край, але досі не можуть каналізувати її в суспільно корисне річище. Але чи можна сказати, що суспільний клімат в Україні не змінився? Не маючи на меті будь-що виправдати всі дії нової влади, спробуймо поглянути на деякі з них під іншим кутом зору. Спробуймо припустити – а може, й зрозуміти – їхню можливу мотивацію. І якщо ця мотивація виглядатиме не притягнутою за вуха, а до певної міри логічною, спробуймо, принаймні, визнати: обвинувачувальні пояснення дій нової влади не є єдино можливими, а, отже, не є доведеними.

Влада виступила з відкритим листом – зверненням до журналістів – із пропозицією партнерства й проханням уникати журналістського кілерства. При всій неоднозначності цього вчинку та при всій бурхливій реакції, яку він викликав, варто спробувати пригадати: а чи попередня влада практикувала відкриті (підкреслюю: відкриті) звернення до журналістів? Чи саме в такий спосіб вона спілкувалася зі ЗМІ? Чи саме це й було знаряддям утисків свободи преси в зовсім нещодавні ще часи? Лист–звернення відрізняється від «темників» лише однією, але вагомою, ознакою: він не передбачає оргвисновків у разі невиконання. Він не створює юридичних наслідків – ані де-юре, ані – підкреслимо - де-факто, як це було з «темниками». А чи чути щось про закриття газет, про нескінченні перевірки всіма можливими інспекціями, від податкової до пожежної, про арешти та вилучення тиражів, про неможливість надрукувати опозиційні видання та неможливість їх легально поширювати, про незупинні судові позови? Невже все це так швидко забулося? Чи наявні тепер телевізійні п’ятихвилинки ненависті до кого-небудь? Чи, може, в тому ж Донбасі вся преса тепер тільки й робить, що на всі голоси вихваляє нову владу? Микола Томенко зовсім не проти контролювати й скеровувати ЗМІ, - таким є чи не лейтмотив звинувачень на адресу нової влади. Утім, нічого такого, що переводило б ці звинувачення з категорії припущень у категорію фактів, станом на сьогодні досі не трапилося.

Моніторинги ЗМІ (наприклад, Академії української преси) засвідчують, що кількість згадувань про владу на ТБ і в газетах перевищує кількість згадувань про опозицію. І з цього вже теж робляться висновки аж до, нібито, появи «оранжевих темників»…Але, власне, що являє собою сьогоднішня опозиція? Та й порівнювання кількості згадувань – то не такий уже безсумнівний критерій. Безсумнівним він стає під час виборчих кампаній та загострення ситуації в державі. Або під час, скажімо, розгляду суперечливих законопроектів, під час парламентських слухань та інших заходів, що мають на меті оцінити роботу влади. Коли ж держава живе розміреним, буденним життям, то чим, скажімо, врівноважувати інформацію про ті чи ті дії уряду або Президента? Що робити, коли хтось із міністрів ділиться планами майбутньої роботи? Обов’язково витягати на екран чи шпальти когось із лідерів опозиції, щоб той аби щось, але сказав? Коли опозиція не заявляє своїх думок, коли вона сидить тихо й не виявляє активності – то до чого тут збалансованість кількості згадувань? От якби опозиція скаржилася на те, що її не допускають до ЗМІ, та ще й коли б вона могла ці свої скарги обгрунтувати, - от тоді була б інша справа.

Багато які з нових призначень викликають подив, у владі залишилося чимало старих людей, а прийшло до неї чимало людей випадкових. Так, безсумнівно. А чи могло бути інакше під час повної заміни керівних працівників? І чи проти нової влади (чи все ж таки їй на користь) свідчить той факт, що Віктор Ющенко не призначив главами державних адміністрацій, наприклад, Донецької та Луганської областей представників Руху, чи ПРП, чи навіть „Солідарності”? Людей, які б не були сприйняті місцевими мешканцями? Адже Леонід Кучма не цурався призначати губернаторами західноукраїнських областей людей із Партії регіонів та СДПУ(о)! Отже, про старі підходи все ж таки не йдеться. Двох голів обласних адміністрацій, чиє призначення викликало протести, Ющенко вже зняв. Чи так само повівся б у подібній ситуації Кучма? Чи цікавили його взагалі якісь там протести?

Генеральний прокурор Святослав Піскун. На його користь могло зіграти загальне переконання в тому, що у відставку свого часу його було відправлено через те, що він надто вже наблизився до розкриття вбивства Георгія Гонгадзе. Нова влада пообіцяла розкрити цей та інші резонансні злочини якнайскоріше. А тепер припустимо, що на посаду генпрокурора було б призначено цілком нову людину, як це сталося з посадами міністрів оборони та внутрішніх справ. Поки б ця людина входила в курс справ, поки вивчала б документи, поки підбирала б кадровий склад… І, до речі, чи була гарантія, що, поки ця людина входила б у курс справ, документи б не було знищено або сфальшовано, підмінено? Глава Київської міської державної адміністрації Олександр Омельченко. Який, увійшовши до керівництва Народного союзу „Наша Україна”, фактично, забезпечив собі обрання на новий термін, оскільки прокучмівських кандидатів у мери кияни не сприймуть, а ющенківці навряд чи тепер висунуть Омельченкові конкурента. У тому й полягає хитрість його становища, що він – обраний міський голова та призначений глава міської адміністрації в одній особі. Чіткого розмежування повноважень між двома його іпостасями в законі не прописано – адже передбачалося, що кого президент призначить, за того кияни й голосуватимуть завжди, і ці дві посади завжди будуть в одних руках. Тож призначення нового глави київської адміністрації призвело б до тривалого протистояння двох міських лідерів. А поміж тим, владні установи розташовані саме на території Києва, й зробити умови їхньої праці наближеними до бойових – то не таке вже складне завдання для будь-якого міського голови.

Представники нової влади, що отримали посади у виконавчій владі, не поспішають розлучатися зі своїми депутатськими мандатами. Неподобство? Безперечно. Кидає тінь на чесність нової влади? Ще й як. Але... Чомусь видається, що проблема ця може тривати ще рівно місяць. Чому? Через рік – парламентські вибори. Як відомо, менше, ніж за рік до чергових парламентських виборів не проводяться довибори в округах, представники яких вибули з депутатського корпусу. Округи, що мають звільнитися, могли б стати трампліном у парламент для чільних представників старої влади. І тоді – хто знає? – чи не перетворилася б Верховна Рада на арену безкінечного протистояння з нульовою законотворчою продуктивністю в найкращому разі чи на орган саботування політики нової влади в найгіршому разі? Можуть мені заперечити: адже навіть у день створення нового уряду довиборів в округах можна було не боятися – однаково провести виборчу кампанію в установлені законом терміни до кінця березня було неможливо. Але хто знає, чи не виникла б на парламентському порядку денному поправка до закону, яка б скоротила тривалість передвиборчої кампанії?

Звісно, можна спитати: чи так уже чесно порушувати закон про заборону сумісництва депутатів заради того, щоб накапостити своїм політичним суперникам? Нечесно. Але надто швидко забулося, що то за суперники, й як вони самі поводилися з законодавством, коли були владою. На жаль, політика – це завжди мистецтво вибору найменшого з кількох лих, і нічого з цим не вдієш. Утім, якщо виявиться, що й у квітні новопризначені міністри не поспішатимуть передавати свої депутатські мандати, це виглядатиме вже зовсім по-іншому.

Отже, в багатьох випадках можуть існувати пояснення того, що відбувається, які зовсім не зводяться до вироку: мовляв, нова влада всіх обдурила й нічим не відрізняється від старої. Може, не так разюче, як того хотілося б, але все ж таки відрізняється. Чому ж тоді зі ЗМІ вимальовується лише украй безрадісна картина? Видається, тому є декілька причин.

Багато хто з журналістів справді мріяв одного чудового недільного вечора заснути в одній країні, а одного чудового понеділкового ранку прокинутися в зовсім іншій. На жаль, не буває так; процес перетворень – завжди тривалий, завжди болючий, він неодмінно несе з собою й помилки, й нерозуміння, й розчарування, й відступи.

Дехто з журналістів, отримавши довгоочікувану свободу слова (а отримали ж таки!), тішиться нею й ніяк не може натішитися. Щоправда, замість дієслова „тішитися”, цілком можливо, доречніше було б ужити інше: „бавитися”. Поки дозволяють бити, бий щосили, - таким є кредо змальованої поведінки. Це – прямий наслідок багаторічної несвободи: журналісти тепер змушені навпомацки, методом спроб та помилок визначати ту межу, де закінчується свобода слова й починається анархія та вседозволеність.

Ще одним „пережитком минулого” є те, що дуже довго поняття „аналітичність” та „непримиренна критичність” були тотожними. Тож і тепер, за звичкою, великою є спокуса підмінювати аналітичність непримиренною критичністю. Бо друге – набагато легше, воно не вимагає зважувати всі „за” і „проти”, але дає змогу засвідчити наявність власної позиції, чесності, об’єктивності та інших шанованих якостей. А ще – коли преса є невільною, в пошані стають смажені факти. Журналісти привчаються до них, зокрема, й ті журналісти та видання, що вважають себе серйозними та аналітичними. От тепер ті смажені факти й вигулькують із кожної щілини. Якщо ж вони недостатньо смажені – їх цілком можна підсмажити до потрібної кондиції за допомогою емоційності, навіюючи відчуття розбитих надій.

Нарешті, ризикую образити багатьох читачів, але не полишає одне враження, яке можна було б назвати підозрою. Деякі співробітники грантових структур (далеко не всі, звісно, але – підкреслюю – деякі) намагаються щосили довести, що в Україні нічого не змінюється. Бо остерігаються, що грантодавці засумніваються в наявності підстав для подальшої грантодавчої діяльності. Імовірніше за все, вони роблять це не свідомо, на рівні підсвідомості – але результат від того не змінюється. Тим часом, становлення вільної преси – то не справа одного місяця, й грантодавці, як видається, чудово розуміють це.

Не хотілося б вживати патетичних висловів, але цього разу їх, схоже, не уникнути. Бо перед пресою нині справді стоїть складне й серйозне завдання. Дуже складне й надто серйозне. Звісно, йдеться не про ту пресу, для якої головним є пофрондувати своєю „особливою позицією”, а там хай буде, що буде. А про ту, яку цікавить-таки доля України. Для якої головне – не продемонструвати свою принципову позицію, якої насправді немає, а мати цю позицію. Отже, з одного боку, вона не може й не має права впадати в апологетику, в улещування та вихваляння хоч би яких кроків нової влади. А з іншого боку... Зрозуміло, що, якщо порівнювати Віктора Ющенка з ідеалом, Ющенко досить сильно програватиме. Але під час минулих виборів порівнювати його доводилося не з ідеалом, а з Віктором Януковичем. І, боюся, на парламентських виборах (а до них лишається рівно рік) Президента та лояльні йому сили доведеться порівнювати з тим-таки Януковичем, а ще з Віктором Медведчуком. Нова, неолігархічна та некомуністична, опозиція навряд чи встигне окреслитися й належним чином розкрутитися, здобути популярність. Саме представники вчорашньої влади сьогодні ловлять протестний електорат, саме їм найбільше вигідні суспільний розпач та зневіра. І якщо демократична (справді демократична!) преса буде подавати будь-яку помилку влади як ледь не найтяжчий злочин, якщо читачі – глядачі – слухачі робитимуть висновок, що голосувати треба хоч за кого завгодно, аби тільки не за чинну владу – то передбачити долю української преси з усією її свободою після парламентських виборів буде зовсім не важко. Що буде справді важко – то це їй, пресі, співчувати.

Борис Бахтєєв, «Детектор медіа» Читайте також:

Хто володіє інформацією – володіє країною