Європейський віз попереду коня

11 Березня 2005
1004
11 Березня 2005
15:58

Європейський віз попереду коня

1004
Європейці не вважають Україну своєю – бо ж не обіцяють нічого конкретного, й європерспективи нашої країни так і залишаються примарними. Зміна влади в Україні надала нового поштовху темі євроінтеграційних перспектив нашої держави. Тема ця стала однією з провідних і в офіційних промовах, і в засобах масової інформації. Але щодалі більше промови та публікації на цю тему стають песимістичнішими.
Європейський віз попереду коня
Особливо посилився цей песимізм після візиту Віктора Ющенка та Олега Рибачука до Страсбурга та Брюсселя: приймали їх тепло, вітали радо, але ніяких конкретних обіцянок щодо перспектив вступу до Євросоюзу не дали, обмежившись – як і раніше – загальними та невизначеними формулюваннями. Так, принаймні, подавали підсумки візиту більшість з українських ЗМІ. У будь-якого пересічного українця, надто ж у палкого прихильника євроінтеграції, напевне, мусить виникнути повне розчарування, навіть розпач. Європейці не вважають Україну своєю – бо ж не обіцяють нічого конкретного, й європерспективи нашої країни так і залишаються примарними. Європа не хоче ставитися до України інакше, ніж це було при Леонідові Кучмі. Утім, чи в європейцях справа? Чи все ж таки більше в українцях? І чи коректною є тональність євроінтеграційних коментарів та аналітики більшості ЗМІ?

Звісно, досить поширеною (якщо не домінантною) є думка, ніби європейці справді категорично не хочуть бачити Україну в Євросоюзі за будь-яких умов. Чи то вони сумніваються в географічній та цивілізаційній належності нашої країни до Європи, чи то своїх справ у них забагато, чи то ще щось – але Україні нічого не світить. І, окрім як постійно вмовляти європейців, не даючи їм оговтатися, іншого шляху для нас немає. Проте, так і нез’ясованим досі залишилося питання: кого стосується все вищезазначене – України взагалі чи кучмівської України. Принаймні, наші мас-медіа, навіть нищівно критикуючи євроінтеграційну, чи то псевдоєвроінтеграційну, політику попередньої влади, не поспішають коригувати висновки, що стали загальниками саме за тієї влади й саме за тієї політики.

Яку різницю між євроінтеграційною політикою Леоніда Кучми та Віктора Ющенка може побачити український читач, глядач і слухач? Леонід Кучма наполегливо (чи навіть настирливо) заявляв про те, що Україна прагне до Європи, саме там – її місце, й без України будь-які європейські об’єднання є неповноцінними. Але у щирість його запевнень ніхто не вірив, ані всередині України, ані поза її межами. Віктор Ющенко наполегливо (чи навіть настирливо) заявляє про те, що Україна прагне до Європи, саме там – її місце, й без України будь-які європейські об’єднання є неповноцінними. І у щирість його запевнень усі вірять, і всередині України, й поза її межами. Оце, власне, і вся різниця. Принаймні, більше ніяких відмінностей із сьогоднішніх українських ЗМІ не видно. Ба більше: з заяв офіційних осіб, представників нової влади, різноманітним чином дотичних до проблем євроінтеграції, (принаймні, як ці заяви подано в значній кількості ЗМІ) цих відмінностей не видно так само. Слова Олега Рибачука про те, що ми зараз лише пішли до першого класу й не мусимо одразу вимагати червоного диплома, потонули в зливі по-дитячому ображених реплік про те, що „Європа нас не хоче”, „Європа не хоче підтримати нашу демократію”, „нас не визнають”, „європейські двері залишаються для нас закритими”, про „подвійні стандарти”, „пихатість” та „зарозумілість” європейців. Єдине, про що хочеться спитати, почувши ті репліки: а навіщо Україні, власне кажучи, в такому разі взагалі зв’язуватися з цим пихатим та зарозумілим співтовариством, чи не краще тоді його, це співтовариство, оминати десятою стежкою?

Я далекий від того, щоб стверджувати, ніби євроінтеграційна стратегія нової влади нічим не відрізняється від стратегії влади старої. Але, як на мою особисту думку, євроінтеграційна тактика нової влади справді дуже вже – а точніше, занадто вже – нагадує тактику старої влади. А точніше, просто запозичена в неї. Тут варто зауважити: євроінтеграційна тактика старої влади була довершено блискучою. Для її, старої влади, стратегії. Стратегія ця полягала в тому, щоб однією рукою розмахувати прапорами інтеграції до ЄС, тоді як іншою – так само розмахувати прапорами інтеграції до ЄЕП. Жонглюючи цими прапорами, мов відомий фахівець наперстками, доводити світ до запаморочення своєю багатовекторністю та ловити в цій ситуації свій зиск. Нова влада – і поки що немає жодних підстав у цьому сумніватися – прагне євроінтеграції цілковито щиро. То чи стане їй у нагоді та сама тактика?

Щоб розібратися в тому, що являє собою ця тактика, варто чесно відповісти на запитання: що є для України євроінтеграція – мета чи засіб? Чого хоче Україна: за будь-яку ціну здобути жадане членство в Євросоюзі – а там хоч трава не рости? Здобути жаданий статус із відповідним офіційним папірцем і синьо-жовтим прапором, що майорітиме в Брюсселі? І на тому вважати свою місію виконаною? Чи все ж таки долучитися до сім’ї європейських країн, щоб їхні стандарти життя – і в економіці, й у політиці, й у стосунках держави з суспільством – стали нашими власними стандартами? Щоб про належність України до співтовариства європейських націй нагадували не лише офіційний папірець та прапор у Брюсселі, а якість життя українців? І щоб будь-якому туристові, що вперше приїздить до України, повідомляти про її належність до Європи не мусили гіди, а щоб він бачив це сам на власні очі? Якщо євроінтеграція є засобом, то нинішня її тактика дуже нагадує спробу поставити віз поперед коня. Адже минуло лише трохи більше місяця з моменту зміни влади, нова влада ще тільки формується (й організаційний період загрожує затягнутися надовго), а Україна вже вмовляє Європу: ну пообіцяйте нам бодай щось! Ми ж такі гарні хлопці! Ну впустіть нас хоч на поріг! Коли умовляння виявляються не надто результативними, вони переростають у вимоги, що подеколи нагадують шантажування: не хочемо вашого сусідства, покладіть нам одразу асоційоване членство! Чи принаймні пообіцяйте, коли ви нам надасте такий статус! Назвіть дату, коли ви розпочнете переговори про прийняття України! На менше ми не згодні! Згода, дана врешті-решт Україною, на статус сусіда досі викликає нерозуміння та відчуття поразки. І відповідним чином висвітлюється в більшості ЗМІ.

Але припустимо, Євросоюз погодиться-таки на вимоги української сторони. Що це означатиме? Означатиме от що: тепер не Україна буде прагнути досягти бодай у першому наближенні певних політичних та економічних стандартів, а Євросоюз буде зобов’язаний у зазначений термін розпочати переговори про конкретну процедуру прийняття до своїх лав України. І якщо цей процес із якихось причин не відбудеться, винною стороною буде не Україна, а Євросоюз. За будь-яких умов і незалежно від причин – хоч би саме з вини України й було зірвано процес. Бо він пообіцяв і скріпив свою обіцянку офіційними підписами та печатками.

Будь-яка обіцянка євросоюзівських перспектив, дана Україні сьогодні, фактично означатиме, що ЄС готовий прийняти Україну до свого складу за будь-яких умов, незалежно від того, якою Україна буде. Фактично – прийняти її такою, якою вона є зараз. Так, за кілька років вона має стати іншою, й хочеться сподіватися, що ближчою до єврорпейських стандартів. Принаймні, нова влада цього щиро прагне. А от наскільки це вийде – цього не зможе сьогодні сказати навіть вона сама. Тим більше не можуть цього знати європейці. От коли тенденції стануть наочними, а їхня стійкість і незворотність набуде високої міри ймовірності, тоді – упевнений – розмови точитимуться зовсім інші, й ритуальні заклинання на кшталт: „візьміть нас до себе в компанію!” стануть зайвими. Питання членства України в ЄС позбудеться зайвої емоційності й перейде в суто процедурну площину.

Звісно, я жодним чином не хочу сказати, буцімто про євроінтеграційні прагнення України не треба час від часу нагадувати. Треба. Але саме час від часу – й не так, як це роблять ображені діти або надмірно екзальтовані жіночки. У тому, що відбувається нині, проглядається й інший аспект: багато хто з-поміж палких прихильників євроінтеграції розглядає набуття відносинами між Україною та ЄС формального статусу як такий собі запобіжний засіб, який унеможливить повернення країни назад, до кучмізму. Насправді ж, видається, усе навпаки: не Євросоюз мусить забезпечувати Україні неухильне просування до європейських стандартів (бо хай навіть Україна набуде статусу повного членства, але якщо найближчі вибори виграють все ще сильні олігархічні партії, жоден Захід нам не допоможе), а тільки сама Україна, засвідчивши й довівши неухильність такого просування, може переконати європейців, що кучмівський неототалітаризм не є природнім станом української держави, який відповідає ступеневі розвитку українського суспільства. І що прихід до влади команди реформаторів не був випадковістю. Вступ України до ЄС має стати підсумком роботи нової влади, а не її початком і не стимулом для неї.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
"Детектор медіа"
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1004
Читайте також
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду