Пригадується, п’ять років тому, перед попередніми президентськими виборами, вся державна пропагандистська машина працювала на те, щоб переконати українців: Лазаренко винен в усіх їхніх бідах. Дякувати тій самій машині – категоричність цього року все ж таки дещо знизилася. Чи то розуміють оператори тієї машини, що про „всі біди” їм ніхто вже не повірить, чи то машина ще не набрала обертів.

Що ж до згаданого спецвипуску згаданої газети, то подякувати йому можна от за що. Він змусив повернутися до теми „злочинів” Тимошенко й спробувати знову поглянути на деякі моменти, що перетворилися вже на пропагандистські штампи. І змусив, напевне, не мене одного. Одразу застережу: слово „злочини” я взяв у лапки не тому, що вважаю, ніби Юлія Тимошенко є абсолютно чистою перед законом. На запитання: „Чи вважаєте Ви можливим, що Тимошенко справді робила те, що їй інкримінують?” – я можу дати цілком щиру й цілком однозначну відповідь: „Не знаю”. Як, власне, не знає сьогодні ніхто. Бо не було суду, а лише він може розставити всі крапки над “і”: винна – не винна. До того моменту, поки такий суд не відбудеться, ніхто – ані газети, ані телеканали, ані найвищі посадові особи – не має жодного права називати лідерку БЮТ злочинницею, розкрадачкою тощо. Про це записано, поміж іншим, у Конституції.

Отже, я не знаю. І не знає ніхто. Але що довше тягнеться „справа Тимошенко”, то більше з’являється моментів, що змушують сумніватися у справедливості обвинувачень на її адресу. Здавалося б, тягнеться ця справа через статус депутатської недоторканності, яким володіє Тимошенко. Утім, дещо видається дивним. Подання Генпрокуратури щодо позбавлення Леді Ю недоторканності Верховна Рада не підтримувала. Можна, звісно, сподіватися, що депутати робили це з суто особистих міркувань, маючи можливість вільного вибору. Хтось не хотів здавати в руки правосуддя соратницю. Хтось відчував фальш обвинувачень та чинив згідно зі своєю совістю. Хтось із цілком корисливих міркувань боявся, що наступним може стати він сам.

Утім, набагато менш принципові питання неодноразово засвідчували: коли треба, більшість може бути й таки буває єдиною. Її можна змусити проголосувати за те, що треба. То, може, в даному разі якраз не треба? Може, справу Тимошенко не хочуть і не планують довести до суду? Адже саме відсутність судового вироку дає змогу поширювати інформацію про неї на рівні чуток і пліток. Так, не доведену – але й не спростовану. Прислів’я про дим без вогню лишається актуальним. До речі, п’ять років тому було щось схоже: Лазаренкові дали спокійнісінько виїхати з України, а потім розгорнули проти нього кампанію звинувачень – знаючи наперед, що суду не буде й не передбачається. Що ані доводити, ані спростовувати ці звинувачення не буде кому. Залишається тільки гадати, які відчуття принесла нашому правосуддю раптова звістка про арешт Лазаренка у Швейцарії. Радість, полегшення – чи, може, роздратування через потребу змінювати ретельно розроблений сценарій?

Отже, сумніви. Візьмемо найсвіжішу резонансну подію – зізнання Боровка. За його словами виходить, що Тимошенко передала йому гроші для вручення судді. Коли ж хабар не спрацював, вона почала вимагати повернути ці гроші. Чому в посередника, а не в судді? Чого в Тимошенко не відбереш – то це раціонального (навіть надто раціонального) способу мислення. То, якщо хабар було передано, як вона могла сподіватися на повернення грошей посередником – до того ж, не сторонньою особою, а своїм помічником? Якщо ж Боровко не передав судді гроші, то, виходить, він пішов до прокуратури й зізнався в крадіжці чи, щонайменше, зловживанні довірою? Серед звинувачень, які лунали на адресу Тимошенко в різний час, запам’яталися два. Перше: вона була діловим партнером Лазаренка в його сумнівних оборудках. І друге: вона давала Лазаренкові хабаря. Особисто в мене ніяк не виходить поєднати ці два звинувачення в одну картину. Хабарі - то, нібито, зовсім не та форма стосунків, яку передбачає ділове партнерство.

А тепер про хабар трохи з іншого боку. Узагалі-то, навряд чи знайдеться бодай один громадянин України, який ніколи й нікому не давав хабарів. Навпаки: усі спостерігачі ледь не в один голос відзначають, що хабарництво в Україні перетворилося на ледь не найпотужнішу галузь економіки. То що ж, українці не знають, куди ще їм подіти свої гроші? Аж ніяк ні. Просто виявляється, що багато чого, зокрема й належного за законом, в інший спосіб не отримати. Зокрема, без хабарів дуже часто важко (якщо взагалі можливо) вести бізнес. Але давання хабаря під загрозою позбавлення (чи ненадання) законних прав кваліфікується юристами зовсім інакше – як вимагання хабаря. А це вже – зовсім інша стаття Кримінального кодексу. І за цією статтею той, хто дає хабар, виступає вже не як співучасник, а як потерпілий. Чи мало місце саме вимагання хабаря у стосунках Лазаренка й Тимошенко? Доказів того не оприлюднено. Але доказів того, що це було не так – не оприлюднено так само. Отже, єдине, про що на сьогодні з упевненістю може сказати не посвячений у тонкощі справи громадянин, - це про те, що саме так, у принципі, цілком могло бути.

А тепер візьмемо психологію типового олігарха. Він рветься до влади – щоб через це збільшити свої прибутки. Отримує владу – й рветься до ще більшої влади, щоб іще збільшити свої прибутки. Отримує велику владу – й рветься до абсолютної – щоб отримувати абсолютні прибутки. А тепер погодимося ще з припущенням, яке нам підкидає пропаганда: Юлія Тимошенко – то олігарх. В уряді Ющенка вона була віце-прем’єром з питань палива та енергетики. Тобто, отримала у свою владу саме ту галузь, яка становить її професійний інтерес. Ціла країна лежала перед її ногами. І що ж? Такої відкритості, за свідченнями фахівців, у цій галузі не було ані до того, ані після. Люди – навіть зовсім не прихильники БЮТ – досі згадують, що саме тоді почали виплачувати зарплати, саме тоді пішла на спад криза неплатежів. Нетипово якось виходить. Системна невідповідність якась.

Ще раз зауважу: я не знаю, справедливими є обвинувачення проти Юлії Тимошенко чи ні. Я не знаю, правду пише той самий спецвипуск „Уикенду” чи ні. Мова про професійність тих, хто обвинувачує. А ще – про те, що, як дуже схоже, політичні аспекти „справи Тимошенко” цікавлять їх усе ж більше, ніж суто юридичні.