Довгі проводи

6 Серпня 2004
928

Довгі проводи

928
Майже кожна російсько-українська зустріч на вищому рівні завершується якоюсь економічною, а останнім часом – і політичною поступкою нашого гаранта. Перший етап передвиборчої кампанії, а саме – висування та реєстрація кандидатів на посаду Президента – підтвердив, що серед таких кандидатів не буде теперішнього Президента Л. Кучми. 6 серпня він уже може починати публічно вимагати від своїх політичних опонентів та міжнародних партнерів вибачень за недовіру до його обіцянки не балотуватися.
Довгі проводи
А на день свого народження 9 серпня може навіть отримати частину з таких вибачень, принаймні у формі поздоровлень та позитивних відгуків про десятиріччя свого правління.

Щоправда, самої лише відсутності прізвища Кучми в списку кандидатів зовсім не досить для того, аби поставити хрест на проекті «Кучма-3». А закиди на адресу чинного Президента України тепер лунають з приводу недовіри до його іншої обіцянки: провести прозору та чесну виборчу кампанію. І підстави для такого ставлення до Кучми залишаються ті самі. Він особисто постійно дає зрозуміти, що якісь перестороги для пролонгації його особистої влади дуже його дратують, і він – навіть особисто визнавши, нарешті, що добігає завершення другий термін його президентства – як шукав, так і шукає підстав відмовитись від абстрактних зобов'язань дотримуватись західної демократичної традиції щодо двох поспіль термінів правління на одній посаді.

Варто лише придивитися до деяких телекадрів розмови Кучми з керівництвом «Південмашу», де, схоже, не через його, Кучми, небажання було так і не здійснено акцію висунення на третій термін, і де він пояснював щось про подвійні стандарти європейських країн щодо рішення Конституційного Суду, який дав дозвіл йому балотуватися. З цих неконкретних, але промовистих кадрів зрозуміло, чому проводи Кучми на пенсію є і будуть не лише довгими, а й важкими.

Про можливі технології збереження Кучми при владі сказано забагато, нині можна лише додати, що його неучасть у самій кампанії як кандидата лише посилює загрозу використання ним та його спільниками інших механізмів реалізації проекту «Кучма-3».

Серед них найпростіший – досягнення відносно мирного остаточного результату перегонів, який просто не назве імені переможця. Тут, якщо лише дотримуватися норм виборчого закону, є два шляхи. Або в другому турі виборів обидва фаворити перегонів набирають абсолютно ідентичну кількість голосів – а для цього потрібний дуже специфічний механізм підрахунку голосів. Або один із кандидатів другого туру просто знімає свою кандидатуру (не важко здогадатися, хто може бути цим персонажем, себто кого можуть до цього змусити), а тому, хто залишиться в бюлетені для голосування, не вистачить голосів для подолання 50%-го бар'єру. Щоправда, для реалізації цього варіанту треба, аби перед цим зняли свої кандидатури також всі інші кандидати перегонів, що займуть на той час третю, четверту та інші позиції...

Відповідно, зовсім вже простими ці сценарії, прописані в законі про вибори президента, назвати не можна, а відтак – можуть бути знайдені інші, не такі мирні. Зокрема, це може бути і парламентська криза, і інші форми суспільного збурення. Вибір якогось із них значною мірою залежатиме від зацікавленості не лише Кучми, а й інших чинників.

Досі найважливішим внутрішньополітичним «супутником» виборчої кампанії вважалася лише конституційна реформа, від реалізації якої, себто від «роззосередження влади» між суб'єктами теперішньої провладної «коаліції», нібито залежала й гострота останніх етапів самої президентської кампанії. Зовнішні чинники тут значною мірою розглядалися лише як спостерігачі. Натомість виборча інтрига доповнювалась тим, що, окрім самої посади, кандидати фактично виборюють ще й реальні конституційні повноваження, і від цього супутнього процесу залежить навіть конфігурація виборчої інтриги.

Однак буквально наприкінці першого етапу кампанії виявилося, що конституційна реформа – далеко не єдиний механізм коригування виборчого процесу. У гру активно вступили міжнародні суб'єкти, в першу чергу – Росія, яка фактично демонструє здатність змінювати й геополітичне тло самовизначення українців при обранні свого президента.

Політологічна наука так досі й не встановила механізм, через який колись Єльцин, а нині Путін так ефективно впливають на Кучму, що майже кожна російсько-українська зустріч на вищому рівні завершується якоюсь економічною, а останнім часом – і політичною поступкою нашого гаранта. Подейкують, що це все пов'язано з кримінальним накопиченням первісних капіталів самого ж Кучми, в чому на початку та в середині 90-х були учасниками російські партнери. От, мовляв, за ці гачки Кучму в Москві й тримають, і триматимуть завжди... Так чи інак, але схоже, що принаймні нині Путін виступає для Кучми останнім гарантом його особистої безпеки після виборів, і саме завдяки цьому активно, і головне – ефективно для себе тисне на Президента України, аби останній період свого правління той присвятив виключно здачі національних інтересів України.

А може, Путін зумів переконати Кучму, що саме радикальний ухил зовнішньої політики України в бік ЄЕП та Росії не лише мінімізує негативний для Кучми тиск з боку західних партнерів, а й реально послабить конкурентів Кучми всередині України під час виборів? Хай там як, але можна твердити, що Путін значною мірою конкурує з таким фактором, як конституційна реформа, у здійсненні впливу на передвиборчу ситуацію в Україні.

Завдяки цьому боротьба кандидатів розгортається вже не лише за посаду і за повноваження, а й за сам обсяг суверенітету, який залишиться в руках всієї владної команди в Україні після виборів. Для прикладу: якщо реверс нафтогону «Одеса – Броди» є довгостроковим «позичанням» Росією економічно-енергетичного суверенітету України, то зміна тексту Воєнної доктрини в питанні про НАТО та ЄС – є замахом на вкорочення українського суверенітету військово-політичного. І це – лише за один місяць перегонів. Що ж можна чекати до середини листопада?

І чи не мають основні кандидати просто переконатися, що їхня запекла боротьба не варта покладених витрат, бо в разі перемоги будь-хто з них отримає вже не посаду Президента суверенної держави, а не більше, ніж посаду «губернатора», як каже молодий колега Ющенка Павленко, «південно-західної губернії» Росії? Щоправда, це усвідомлення з боку кандидатів, можливо, має в очах Путіна та Кучми різні наслідки. Якщо Путіну важливий саме цей результат, а хто конкретно стане Президентом України в цих умовах – для нього вже дійсно нецікаво, то в Кучми має бути інший розрахунок. Наприклад, він може сподіватися, що за цих умов жоден кандидат просто не побажає взяти на себе відповідальність перед народом за управління аж надто залежною країною? І вони, кандидати, просто залишать цю відповідальність йому самому?

Або так: завдяки поступкам Кучми радикалізуються націоналісти, а західний електорат України вимагатиме такої ж радикалізації від Ющенка. І от тоді вже від провокацій, за які потім можна буде або прибрати небажаного кандидата, або й взагалі роздмухати справжню політичну кризу в країні, – буде не відбитися... Хоча насправді всі ці російські технології працюють здебільшого не так проти Ющенка, як проти Януковича: врешті-решт, якщо попри поступки Кучми восени уряд так і не зможе втримати чергову паливну кризу (а все йде саме до цього, і Путін особисто не приховує, що не збирається втрачати доходи свого бюджету через українські вибори), то витрати штабу Януковича на теперішню агітаційну кампанію виявляться марними. Для кандидата, принаймні...

Але на відсутності в списку кандидатів самого Кучми та на появі, окрім реформи, ще й російського чинника впливу на перегони – цікавинки старту кампанії не завершуються. І хоча ще кілька тижнів тому на це важко було звернути увагу, нині слід констатувати ще й таке явище, як неучасть у кампанії цілої низки претендентів, без яких не так давно спостерігачі просто не уявляли собі ці перегони.

Так, не балотуються ані Марчук, ані Радченко, ані Кравченко, ані навіть молодий Деркач. Жодного силовика і представника цієї верстви української еліти, яка насправді відіграє величезну роль в сучасному політикумі. Жоден з них не бажає навіть спробувати залишитися активним гравцем в Україні без Кучми. Але, на відміну від лідерів олігархічно-бюрократичних політичних структур, себто провладних партій, причини їхнього утримання від участі у виборах не пояснюються підтримкою єдиного кандидата від влади – прем'єра Януковича. Воно, звісно, формально ніби й не потрібно – «деполітизованим» керівникам силових служб заздалегідь демонструвати свою підтримку комусь із кандидатів: мовляв, ось обере народ лідера країни – йому вони й присягнуть, а наразі діють у владі відповідно до свого офіційного статусу. З іншого боку, надто вже важкі всі ці фігури, та й у реальній політиці далеко не завжди дотримувались нейтралітету, аби залишати громаду в невіданні про обставини їхнього теперішнього мовчання. Тож доводиться шукати причини їхньої «пасивності», з якою вони начебто просто чекають на волевиявлення народу, – в тім, що їхня справжня роль ще далеко не завершилася в Україні Кучми.

Очевидно, що всі ці імена так чи інакше пов'язані зі справою Гонгадзе та «касетним скандалом». І зовсім не виключено, що саме проти їхньої участі в пролонгації цього режиму шляхом особистої участі у виборах були спрямовані якщо не безпосередні публікації в «Індепендент», то певні заяви панів Г.Омельченка, О.Жира, В.Цвіля. Відтак, саме активізації справи Гонгадзе має завдячувати той же Янукович, що саме він, а не хтось із силовиків, надто наближених до Кучми, має наразі статус «наступника»... Але якщо причина така – то це означає відсутність з боку того ж Януковича будь-яких гарантій саме для цих осіб на майбутнє: адже в прем'єра не було й потреби про щось із ними домовлятися. І коли вже навіть для самого Кучми в Януковича не надто великий перелік обов'язків, то ветеранам-силовикам він взагалі нічого не винен... Відповідно, їхні інтереси в майбутньому також і через це пов'язані виключно з Кучмою.

Але от що цікаво. Особисто для екс-президента Кучми провладна коаліція принаймні приготувала проект закону про гарантії, до яких входить і імунітет від кримінального переслідування. Але цей імунітет, та й законодавчі гарантії загалом, зовсім не поширюються на колишніх міністрів-силовиків. Забезпечити собі ці гарантії вони мають самі. Або знайшовши спосіб залишитись ще довгий час в уряді нового Президента – хоча ані Ющенко, ані Янукович не відповідають такій «вимозі». Або сприяючи конституційній реформі. Хоча для цього треба мати ще й партійно-політичну підтримку в парламенті, яка на сьогодні в них надто умовна, бо не провладна коаліція утримувала силовиків, а вони – її. Тому найефективніші гарантії для перелічених осіб – це знову сам Кучма, і не на пенсії, а при владі. І без якоїсь там реформи, яка, за всіма відомими проектами, розриває силовиків поміж Президентом та прем'єром, а просто шляхом збереження за Кучмою посади Президента. Хоча б на певний час, до наступних позачергових президентських виборів, участь у яких, можливо, за новостворених обставин взяв би й хтось із цієї когорти кучмістів-силовиків...

Нарешті, останньою цікавою темою першого етапу виборчого марафону так і залишилась озвучена, але не розкрита до кінця тема приблизно 5-7 мільйонів виборців, що знаходяться здебільшого на нелегальних заробітках за кордонами України. Найцікавіша вона просто тому, що вперше в історії незалежної України таку вирішальну кількість виборців, точніше – бюлетенів – владний апарат може перетворити на інструмент навіть не фальшування, а простої підміни результатів голосування. Як формуються виборчі дільниці при посольствах та консульствах України за кордоном – в законі про вибори Президента спеціально не вказано. Уявити собі, що для формування там виборчих комісій будуть відряджені за кордон сотні представників як провладних, так і опозиційних кандидатів – надто важко, а про спостерігачів взагалі не йдеться. Тож чому б і не вкинути саме на цих дільницях мільйони «правильних» бюлетенів чиновникам диппредставництв, які точно знатимуть, що більшість нелегальних заробітчан таки не прийдуть голосувати. І зовсім не потрібно за цих умов маніпулювати списками мігрантів вдома, за місцем їхнього проживання...

Але не варто вже зараз висловлювати припущення щодо прізвища кандидата, що буде позначене в мільйонах бюлетенів на закордонних дільницях. Що це буде не Ющенко, хоча вважається, ніби саме його електорат важко заробляє за кордоном, – зрозуміло. Але не факт, що це буде й Янукович. Його штаб надто активно збирає зайві підписи громадян на його підтримку, щоб можна було повірити, ніби цей «кандидат від влади» почувається впевнено. Натомість досі Янукович як прем'єр не має жодного доступу до формування посольського та консульського кадрового складу, як, втім, і сам МЗС. А яку інтригу з приводу використання вирішального резерву голосів запровадить АП Медведчука – досі не відомо. Хоча зрозуміло, що саме цими закордонними бюлетенями найпростіше зорганізувати маніпулювання такими результатами кампанії – як в першому, так і в другому турах, – які б дозволили вважати вибори такими, що не відбулися. Просто не відбулися, – а не зірвані чи там не визнані.

На тлі зазначених проблем виборчого процесу всі решта особливостей кампанії, включно з рекордною кількістю кандидатів та новим шоу під умовною назвою «скажи, хто тебе підтримує, і я скажу, який з тебе Президент» (коли Ющенка «підтримує» УНА, Януковича – Лазаренко, а Симоненка – Доренко), – виглядають дійсно лише як веселенькі забавки. Аби трохи розрадити виборців та відволікти їх від головної проблеми: проводів Кучми.

Не дарма ж брати-росіяни кажуть: довгі проводи – зайві сльози.

А проводи Кучми дуже довгі...
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
«Політичні хроніки», спеціально для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
928
Читайте також
27.09.2001 12:22
Анна Шерман
«Детектор медіа»
2 194
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду