Про це вели мову учасники ІІІ форуму журналістів “За прозорі вибори”, що відбувся якраз напередодні офіційного початку передвиборчої кампанії.

Обговорення на форумі складалося з трьох тем. Тема 1: ЗМІ та вибори президента-2004. Тема 2: діяльність електронних ЗМІ під час виборів в умовах оновленого законодавства України. І тема 3: діяльність друкованих ЗМІ під час виборів в умовах оновленого законодавства України.

Відкрив форум народний депутат України, голова комітету ВР із питань свободи слова та інформації Микола Томенко. Верховна Рада в період виборчої кампанії діятиме в режимі нагляду, а не корекції правового регулювання, - констатував він. Однією з найважливіших проблем Томенко назвав контроль за висвітленням діяльності кандидатів, які за сумісництвом перебувають в органах влади. Таке висвітлення під час передвиборчої кампанії можливе лише як констатація фактів, без відео ряду та фото ряду та без агітації “за” та “проти”. (Перші ж дні від офіційного початку кампанії засвідчили, що й без усього цього – самою лише “констатацією фактів” – можна заповнити весь ефір повідомленнями лише про одного, саме такого, кандидата. Адже він має вдосталь повноважень, щоб самостійно створювати факти, що потребують невідкладної констатації.)

Далі пан Томенко зупинився на проблемі розцінків на політичну рекламу. (Зауважмо, що ця проблема була в центрі уваги багатьох промовців – хоча перші дні кампанії змушують констатувати: хоч би якою важливою вона була, вона залишається суто технічною проблемою, яка впливає на об’єктивність висвітлення виборчих перегонів далеко не першочергово.) Учергове промовець звернув увагу на проблему тижневиків, які просто не в змозі дати передбачене законом спростування у належні терміни.

Іншою проблемою, на яку звернув увагу доповідач, є проблема зовнішньої реклами. У законі відсутні детальні норми щодо неї. Тож доведеться примиритися з фактом, що якийсь регіон працюватиме з усіма кандидатами, якийсь – заборонятиме рекламу всіх кандидатів, а якийсь – дозволятиме рекламу одним і не дозволятиме іншим. (Оптимізм то є, варто зауважити!) У будь-якому разі, механізмів регулювання даного питання не існує.

Наступна окреслена доповідачем проблема вже встигла унаочнитися. Це – проблема випусків новин, що так чи інакше стосуються перебігу виборчої кампанії. Проблема змістовного характеру інформаційних та аналітичних програм залишилася поза законом. На думку Томенка, єдиним виходом є корпоративні рішення. (Блаженний, хто вірує.) Дієвішого, як на погляд промовця, механізму, що здатен розв’язати всі проблеми, ніж корпоративна солідарність, не існує. Власники та президенти змінюються, а журналістам робити своє. Коли провідною новиною є повідомлення ненависницького характеру, це треба зупиняти. (От тільки як?) За словами промовця, довіра до місцевих ЗМІ є на порядок більшою, ніж до загальнонаціональних. Утім, комітет ВР із питань свободи слова та інформації виходить на розробляння інструментів оперативного реагування. Медіа структури шукають форми активного працювання, щоб не було канікул.

Андрій Магера – член ЦВК, що відповідає за діяльність ЗМІ під час виборчої кампанії – зазначив, що починається свого роду стихійне лихо. Першим випробуванням, за його словами, стало визначення середньозваженого показника вартості ефірного часу та газетної площі. Адже закон не визначає, що це таке.

Уже (тобто, ще до офіційного початку кампанії) почали надходити скарги на порушення термінів проведення передвиборчої агітації. До речі, у законі, за словами промовця, не виписано термінів закінчення агітації перед другим туром.

Магера зауважив, що ЦВК насправді не має реальних важелів впливу на перебіг висвітлення пресою виборчих перегонів. Але запевнив, що днями буде затверджено новий порядок акредитації ЗМІ у ЦВК. ЦВК працює відкрито, є відкритою для преси – але не має нормального приміщення; у наявному конференц-залі ледь уміщуються всі члени Комісії.

Голова НСЖУ Ігор Лубченко відзначив, що йому напередодні початку виборчої кампаніх подарували каску – після чого він сказав, що от тепер журналісти готові до виборів. За всю історію виборів в Україні, як стверджував Лубченко, ніхто з тих, хто програв, іще жодного разу не подавав до суду на конкурентів. А от на ЗМІ подавали до суду навіть ті, хто виграв.

Значної шкоди може завдати стаття закону, за якою будь-яка негативна інформація про кандидата вважається недостовірною. (До речі, на думку автора, це може певним чином сприяти відкриттю всіх шлюзів для зливання справді брудної дезінформації – адже, коли будь-яка, навіть правдива, негативна інформація вважається недостовірною, вона юридично нічим не відрізнятиметься від відвертих наклепів. А отже, відділити одне від одного, критику від наклепів – принаймні юридично – буде неможливо.) Єдиною формою для журналістів залишається форма особистого запитання: а чи не скоїв той чи той пан те-то й те-то? А чи правду кажуть, коли про таке от подейкують? На думку промовця, треба, щоб кандидати підписали пакт про ненапад. У ньому мусить бути окремо виділено, що журналісти не мусять бути втягненими в суперництво. Мусить бути як у футболі: вболівальники поводяться брутально – команду дискваліфікують.

Перед виборами постає проблема безкоштовних газет – тих, що їх кидають у скриньки всім. Вони гратимуть за зовсім іншими правилами, ніж усі решта.

Із 2 липня працює гаряча лінія в НСЖУ. Спілка просила всіх силовиків виділити контакторів із пресою. Але всі відсилають до прес-служб – хоча це мусили б бути справді компетентні люди, ті, що мають право ухвалювати рішення.

Промовець навів приклад дієвості журналістської солідарності: коли в Чернівцях місцева влада подала до суду на редакцію газети за публікацію небажаного матеріалу, цей матеріал передрукували ще 5 газет. Подавати до суду на всіх влада не ризикнула й забрала позов. Ми – сила, коли об’єднаємося, - так завершив свій виступ Лубченко.

Голова Київської незалежної медіа-профспілки Єгор Соболєв розпочав свій виступ із констатації факту: ми, журналісти, не можемо впливати на кандидатів у президенти, ми не можемо змінювати суди, щоб ті не ухвалювали непрофесійних рішень, ми не можемо домовлятися з бандитами. У будь-якій країні вибори є щастям для ЗМІ – бо ті можуть і заробити, й показати, на що здатні. Але це не про нас. Багато журналістів в Україні шукають способів, як би уникнути участі у висвітленні виборчої кампанії, - або влаштовуються в корпункт видання іншої країни, або ж відходять від політичної тематики. Промовець підкреслив роль журналістських профспілок: за його словами, той самий Петро Порошенко не дуже сильно відрізняється від інших власників телеканалів – він має такі самі приблизні уявлення про свободу слова. Але проблеми розв’язала угода з колективом. Узагалі ж, Соболєв заявив, що має песимістичні погляди стосовно того, як пройде кампанія. Ми не мусимо чекати, що хтось добрий стане президентом, ми мусимо самі працювати професійно, - сказав він.

Заступник голови правління Комітету виборців України Олексій Кошель заявив, що перші моніторинги дають непривабливу картину. Більшість ЗМІ дуже далекі від об’єктивного та збалансованого висвітлення діяльності тоді ще ймовірних кандидатів. У державних та комунальних ЗМІ невиправдано велика кількість матеріалів про Віктора Януковича. У державних ЗМІ обов’язковою є рубрика “Програма уряду – в дії”. Існують мережі замовних матеріалів – аж до того, що один і той самий матеріал під різними підписами багаторазово з’являється в різних виданнях різних регіонів. Робота “третього сектору” є пасивною й зводиться до ролі сторонніх спостерігачів. Поміж іншим, в Україні був факт, коли голова виборчої комісії був ув’язнений за фальсифікацію результатів. Журналісти мають донести цей факт до свідомості, зокрема, й працівників вибочих комісій і створити тим самим прецедент. Розслідування порушень мають вестися не постфактум. Потрібна активна позиція журналістів.

Громадська організація “Фрідом хаус” випустила спеціальний звіт “Під перехресним вогнем – українські ЗМІ та президентські вибори”, - повідомила президент організації “Дім Свободи – Україна” Світлана Франчук. У звіті зазначається, що українські ЗМІ зазнають трьох різновидів впливу – це політичний вплив, економічний вплив та самоцензура. Журналісти більше на дбають про своє реноме – привабливішим буває погодитися на вигідну пропозицію, ніж залишатися незалежними. Організація, очолювана громовицею, розробила програму “Участь громадян у виборах”. Але ЦВК не сподобався вислів “громадяни спостерігають”. У законодавстві України немає передумов, щоб громадяни спостерігали за перебігом виборів. Їм відведено лише пасивну роль – роль електорату.

У своїй дещо дидактичній промові Тетяна Лебедєва зазначила, що нова редакція закону “Про вибори президента України” є сприятливішою для електронних ЗМІ – але в законі не може бути виписано все, всі можливі конфліктні ситуації. ЦВК демонструє унікальну можливість співпрацювати і з комітетом Верховної Ради з питань свободи слова та інформації, і з об’єднаннями ЗМІ, і з окремими ЗМІ. Промовиця висловила сподівання, що ЦВК надасть тлумачення закону та роз’яснення до нього. Комісія має уходити від неоднозначних формулювань. Було висловлено сподівання, що при ЦВК працюватиме експертна рада, яка розглядатиме всі претензії. Нацрада з питань телебачення та радіомовлення подавала деякі поправки до закону про вибори президента, але немає впевненості, що їх устигнуть розглянути.

За словами генерального директора каналу ICTV Олександра Богуцького, існування середньозважених показників вартості ефірного часу є прогресивним кроком, оскільки унеможливлює розміщення реклами за завищеними розцінками. Отже, оприлюднення розцінків буде першим випробуванням.

Нова редакція закону, втім, створила значну проблему. З екранів мусять зникнути політологи та будь-які відомі люди, чия відомість може бути розціненою як така, що впливає на громадську думку. Усе, що може вплинути на громадську думку, - новини, ток-шоу, інтерв’ю – все це мусить зникнути як жанр. Промовець пригадав, як колись на радіо “Свобода” Юлію Тимошенко та Віктора Медведчука було представлено як “двох цікавих співрозмовників”. На жаль, у законі відсутнє визначення політичної агітації. На думку пана Богуцького, агітацією є висловлювання з чітким фіналом, що спонукає голосувати або не голосувати. Усе решта агітацією не є. Скажімо, журналіст вирішив проаналізувати програму кандидата. Чи є це агітацією? Адже вибори – то не конкурс краси, а конкурс ідей – тож як свідомо вибирати, коли аналізування ідей під забороною? Та й серед журналістів є не лише виконавці замовлень, а й свідомі люди.

Під час виборчої кампанії заборонені перевірки ЗМІ. Але це не означає, що дане рішення виконується. Скажімо, закон про захист суспільної моралі дозволив створеному комітетові самостійно вилучати ліцензії на мовлення. Як це працюватиме під час виборів, невідомо. Скажімо, якщо слідчі приїдуть і заберуть обладнання телекомпанії “Воля”, 70% киян залишаться без телебачення.

Інша проблема – право виборчих комісій, зокрема й місцевих, впливати на висвітлення перебігу кампанії. Якщо місцеві виборчі комісії диктуватимуть свою волю загальнонаціональним ЗМІ – це кінець. А, скажімо, якщо якийсь ролик, відзнятий певною компанією, покажуть в іншому регіоні, чи матиме право місцева виборча комісія припинити мовлення тієї компанії? ЦВК, НАМ та Комітет ВР з питань свободи слова мали б утворити узгоджувальну комісію з розв’язання суперечливих питань.

Далі. В Україні широко транслюється продукція російських телекомпаній. Чи зможуть за розміщений там матеріал, розцінений як рекламний, зняти кандидата з реєстрації?

Компанія не може втручатися в надані їй рекламні ролики кандидатів. А якщо там є образа іншого кандидата, звинувачення його в чомусь? А як бути з правом на спростування? Виходить, що компанія мусить розміщувати спростування власним коштом? Треба, щоб суд зобов’язував поширювача матеріалу, що потребує спростування, сплачувати компанії вартість спростування.

Телевізійний час не безрозмірний. І в цьому теж проблема. Як бути з рівністю кандидатів – коли найрозторопніші штаби вочевидь виграють?

Шеф-редактор інформаційних програм П’ятого каналу Андрій Шевченко порівняв вибори з “Фортом Буаяр”, де учасники мусять робити різну гидоту, те, що на здорову голову ніхто робити б не став. Теледебати варто зробити в загальнокорпоративному форматі. Канали домовляються, у проекті беруть участь усі зацікавлені сторони. Це могло б зняти політичні проблеми й вивести дебати навіть на ті канали, де б це було неможливо в іншому режимі.

Директор Академії української преси Валерій Іванов почав свій виступ із того, що, на відміну від попередніх промовців, він дивиться на проблему песимістично. 8 місяців тривали дослідження АУП із Інститутом соціології. Вони засвідчили, що електронні ЗМІ конструюють віртуальний світ, який відрізняється від реальності. А це є маніпулювання свідомістю аудиторії. Здебільшого переважає одна точка зору. На 6 найбільших телеканалах лише одну точку зору представляли 82% повідомлень новин. Дуже часто відсутні посилання на джерело інформації, що дозволяє казати: джерела інформації приховуються. У політичному мовленні домінують політичні інститути як певні моноліти, а не особи, партії чи фракції. Це є характерним для тоталітарних суспільств. У фокусі уваги раніше був президент, тепер – президент та силові відомства. При цьому канали, що їх пов’язують із СДПУ(о), віддають перевагу президентові, канали Пінчука – силовикам. Це теж є характерним для авторитарних суспільств. Що ж до партій, то тут ніби є паритет, але коли йдеться про оціночні судження – то є явний перекіс. “Наша Україна” та БЮТ у переважній більшості випадків подаються або іронічно, або негативно. Стосовно персон, то тут є президент, прем’єр-міністр, спікер – а далі увага роздвоюється: більшість подається в позитивному ключі, опозиція – в негативному. За нібито паритетної уваги синхрон Януковича, як правило, є вдвічі довшим за синхрон Литвина. Із лідерами опозиції часові диспропорції в синхронах є ще більш кричущими.

Як загальна тенденція спостерігається протилежність електоральних настроїв країни та рейтингів згадок про політиків на телебаченні. Та дійсність, яку конструюють медіа, суперечить настроям громадян. До того ж, нерівними є шанси для доступу на екран. Злам цих тенденцій навряд чи відбудеться.

Обговорення проблем друкованих ЗМІ розпочав заступник голови комітету ВР із питань свободи слова та інформації Юрій Артеменко. На початку виступу він зауважив, що, на жаль, на форумі немає представників Держтелерадіо. Депутат висловив своє особисте незадоволення законом про вибори президента України в частині, що стосується ЗМІ. Цей закон не проходив експертизи у профільному комітеті ВР, бо був передумовою для політреформи. Найбільшим здобутком закону пан депутат вважає ті положення, які встановлюють здійснення передвиборчої агітації на принципах рівної оплати та положення, за яким ЗМІ, що надав слово одному кандидатові, не може відмовити іншому. Утім, за його даними, один із загальнонаціональних телеканалів активно розробляє юридичну базу, як відмовляти в ефірі опозиційним кандидатам.

Як зробити так, щоб усім надати рівні умови й не переобтяжувати газети? – поставив запитання промовець. Це вимагатиме дуже чіткого планування всередині газет. Ще одне невирішене питання: будь-яка інформація про кандидата може бути ним спростованою, але це, своєю чергою, може потягнути спростування його спростування – і, зрештою, нескінченний ланцюг взаємних спростувань, замкнене коло. Тим часом, чинне законодавство не знімає зі ЗМІ відповідальності за недостовірну інформацію, що міститься в агітації кандидатів. (Тоді як втручатися у зміст цієї інформації та змінювати тексти ЗМІ не мають права.) За вихід депутат бачить наявність в угодах між газетами та кандидатами пункту, згідно з яким агітаційні матеріали мали б бути подані завчасно, щоб була змога провести їх експертизу. А далі можна домовлятися лише на джентльменських засадах. Щодо ситуації з тижневиками – то Артеменко порадив застосовувати до них норму про форс-мажорні обставини, якими, на його думку, й є періодичність виходу видань. Депутат запропонував зробити у складі ЦВК експертну раду. Середньо виважений показник вартості одиниці газетної площі він назвав “дурнею”, а будь-які роз’яснення та підказки щодо нього – «дурнею на дурню». Завершив свій виступ Артеменко посиланням на багатьох промовців, які бажали, щоб під час кампанії преса заробила багато грошей. За наших умов це звучить двозначно, - сказав він.

Генеральний директор Української асоціації видавців періодичної преси Лілія Молодецька почала свій виступ із констатації факту: будь-який бізнес в Україні має політичний ризик. Законодавство щодо ЗМІ, за її словами, прописане з особливим цинізмом – щоб потрапляла лише та інформація, яка “потрібна”. Уся “непотрібна” інформація може бути розцінена як агітація. Пояснення ЦВК при цьому не матимуть жодної легітимності – адже тлумачити законодавство може лише Конституційний Суд. Але законодавство настільки погане, що тлумачення ЦВК є останньою надією.

Кандидати у президенти, на думку Молодецької, хочуть зробити свою виборчу кампанію коштом преси. Що ж до юристів, то вони радять ЗМІ триматися подалі від виборчих процесів. Очолювана громовицею асоціація спробує надати свої рекомендації. Уже запроваджено гарячу лінію, на якій чергують двоє юристів. На завершення пані Молодецька побажала виданням пережити вибори й не втратити читача.

Головний редактор газети “Комсомольская правда в Украине” Сергій Брага поділив усіх кандидатів у президенти на “вменяемых” та «невменяемых». Він розповів, що його газета перед укладанням угоди з кандидатами попереджає: рекламу зі знаком “мінус” вона не друкує в жодному вигляді. На думку Браги, нинішнє законодавство ставить газети перед вибором трьох варіантів поведінки. Варіант перший: не писати про виборчу кампанію взагалі нічого. Але це неможливо – тим більше для газети популярного жанру. Адже, за словами пана редактора, президентські вибори – то загальнонаціональна подія найвищого ступеню тяжкості. Варіант другий: писати про вибори лише за гроші. Але це неправильно. І варіант третій: якщо писати про виборчу кампанію з власної ініціативи, то треба присвячувати тому всі сторінки й перетворювати газету на агітаційну листівку. Наявний законодавчий тупик; редакції сподіваються на компромісне вирішення. А взагалі, не треба боятися виборів – не такі вже вони й страшні, - отак завершив пан Брага свій виступ.

Головний редактор газети “Сіверщина” Петро Антоненко сказав, що його зворушують наївні заклики до журналістської єдності тощо. Це унеможливлює відсутність нормальної української преси – друкованої та електронної. Націонал-демократи свого часу не спромоглися її створити. А ще на заваді стоїть структура самої преси. От чи уявляєте ви інтерв’ю з Ющенком у газеті “Комуніст”? Газети СДПУ(о) пишуть добре про Медвечука та погано про Ющенка, так само як і газети “Нашої України” пишуть добре про Ющенка й погано про Медведчука. В Україні існує лише преса влади (нонсенс для демократичного суспільства), кланів, та ще партійна преса – така ж квола, як самі партії. Пресу, як і церкву, має бути відділено від влади.

Наступну частину свого виступу промовець назвав “Слово на захист темників”. Це – нормальне й закономірне явище. От лають владу. А коли Ющенко дає вказівки своїм виданням? А коли Медведчук “Киевским ведомостям”? Треба унезалежнити пресу від влади – інакше кожен хазяїн буде давати вказівки. Що ж до обговорюваного закону, то досі вважалося, що цензура – це коли щось забороняють. У нас тепер змушують. “Сіверщина” – то газета товариства “Просвіта”, яке підтримує Віктора Ющенка. Але вона буде зобов’язана друкувати рекламу Мороза та Симоненка. Чи це не нонсенс? Стаття закону, яка приписує це робити, - то ганебна стаття. Треба було записати, що вимога надавати рівну площу стосується лише державних та комунальних ЗМІ.

Журналісти, мов манни небесної, чекають на постанови ЦВК. Але різні постанови ЦВК були й раніше, під час минулих виборів. ЦВК – то не законодавчий орган. Постанова, підписана Ківаловим, не створює законодавчих норм.

Значною проблемою на всіх попередніх виборах були фальшиві газети. Це питання й досі не регламентоване. А новини? Голова районної держадміністрації виступає в колгоспі, агітує голосувати за якогось кандидата. Районна газета друкує детальний звіт про поїздку та детальне викладення промови. А що далі? Що робити? А це ж буде масово!

Доки не буде в Україні нормальної демократичної преси, не буде нормальних виборів і нормальної влади. Заклики до єдності та солідарності – то все слова.

Олена Каракоз із дніпропетровської газети “Лица” повернулася до теми безкоштовних газет, що їх видає влада (вона навела приклад Херсона) та до теми про фальшиві газети. Газета “Лица” теж постраждала від цього: у Запоріжжі роздавали в трамваях фальшивий номер, де статтю на гарячу тему було замінено статтею про Юлію Тимошенко, а статтю про трасти – статтею про Олександра Мороза. Ще один, за висловом Каракоз, “фокус”: якось типографії не сподобалося зображення Леоніда Кучми на тлі доларів. Друкувати номер припинили, не сповіщаючи нікого про причину. У редакції здогадалися, довелося прибрати долари, залишився портрет президента в сяючому ореолі. А ще пані редактор порадила наймати вантажівки, щоб возити газети з сусідніх областей – бо місцеві типографії відмовляються друкувати непровладні видання.

Олександр Гичко з криворізької газети “Право” поставив риторичне запитання: “Кому вигідні непрозорі вибори?” “Владі – це очевидно”, - відповів він сам на нього. Але як будуються стосунки влади зі ЗМІ в регіонах? Як отримати інформацію, якщо всю інформацію про діяльність влади ретельно приховують? Розпорядження міського голови мають гриф “конфіденційно” – чи можете ви таке собі уявити? Питання про витрачання міського бюджету – “конфіденційно”. Перед виборами це посилюється, це є одним із проявів адмінресурсу. Як змусити владу відкрити інформацію? Сама лише спроба дізнатися про інформацію стосовно бюджетних коштів коштувала того, що газетою “Право” ось уже рік займається відділ СБУ. Під різними вигаданими приводами суд відмовляється приймати позови: одного разу формальний привід для відмови полягав у нібито несплаті мита, тоді як воно було сплачене. Апеляцію розглядав місцевий суд. Судового захисту немає. Потрібен механізм інформування про факти протидії місцевої влади ЗМІ та наведення порядку. Вибори робляться не в столиці, а в регіонах. (Депутат Артеменко у відповідь зауважив із виглядом стороннього спостерігача: законів є багато, але в нашій країні вони не працюють.)

Президент полтавського медіаклубу Людмила Кучеренко пригадала останні позачергові парламентські вибори в окрузі на Полтавщині. Повна аморальність регіональної преси – такий був її висновок. Преса не друкувала того, що, де й кому кандидат подарував. Друкували лише платну рекламу. Перед виборами районна газета в Карлівці не дійшла до читачів, бо містила інформацію про Ющенка, Симоненка та про пікетування виборчкому. Через два дні без відома головного редактора з’явився такий самий зовнішньо, але змістовно інший номер. Кучеренко згадала про шарлоттський досвід – коли газети одного американського штату аналізували всі програми всіх кандидатів із власної ініціативи. В Україні про таке не йдеться. На завершення промовиця попередила про масову навалу псевдо журналістів на виборчі дільниці під час виборів, яка має статися. Зараз це є єдиним способом оформити присутність спостерігачів від громадських організацій. Але під виглядом журналістів будуть і агітатори.

Як на думку автора, на форумі не пролунала одна досить важлива річ. Усі ми пам’ятаємо, як під час парламентської передвиборчої кампанії одна кандидатка в депутати з Запоріжжя влаштувала в прямому ефірі урочисту церемонію відкриття свого бюсту. Пам’ятаємо ми, й як один непересічний політик із Росії під час теледискусії жбурнув у свого опонента чи то напоями, чи то наїдками. Що ж до любителів закликати до державного об’єднання з Росією, чи то навіть до відновлення СРСР, чи то до передання Росії Криму або інших українських регіонів – то таких серед маргінальних українських політиків ніколи не бракувало. Отже: чи є гарантія, що нічого такого не станеться під час теледебатів? А якщо все ж таки станеться? (Тим більше, що це ж так спокусливо – зіштовхнути когось із опозиційних кандидатів на дискусію щодо української державності як такої, змусивши його тим самим уникнути більш нагальних тем.) Що тоді робити? Що взагалі робити у разі, коли один із учасників дебатів відверто порушуватиме вимоги законодавства? Позбавити офіційно зареєстрованого кандидата його законного права на участь у теледебатах? Чи може це зробити ведучий вольовим рішенням безпосередньо під час дебатів, зупинивши їх? А як тоді бути опонентові? Адже, за жеребкуванням, він мусив виступити саме тієї дати й у парі саме з тим партнером. Надати йому другу спробу в іншій парі? Тоді його конкуренти одразу ж скажуть, що він виступав у теледебатах двічі, на відміну від усіх решти. Не надати йому другої спроби? Тоді він сам – і цілком справедливо – стверджуватиме, що його участь у теледебатах було зірвано. Закон про вибори президента цієї ситуації не розв’язує.

А повертаючися після форуму додому, я почув діалог двох добродіїв на трамвайній зупинці: “Оце ж вибори. Оце ж кожен кандидат мусить сплатити для реєстрації гроші з бюджету. Народні гроші! І навіщо те пограбування потрібне?!”