Лозунько в числі від 22 квітня) та інших провладних виданнях, де прямо чи завуальовано “Нашу Україну” звинувачують у тоталітарних тенденціях, свідчать: необхідність дослідження тоталітарних інтенцій у діях та орієнтаціях чинних партій сьогодні на часі. Однак залежність згаданих видань здебільшого від однієї конкретної партії – об’єднаних соціал-демократів - спрямовує погляд в першу чергу в бік саме цієї політичної сили.

Виникнення тоталітарних політичних структур у посттоталітарних державах, очолюваних лідерами авторитарного типу, не дивує. Було б дивним, якби вони не з’явились. Лише прибалтійські країни спромоглися дієво відмежуватися від тоталітарного минулого. Хоча й там існували (й існують) тоталітарні формування типу “Интердвижений”, де за основу ідеології узято махровий російський шовінізм. В інших колишніх країнах СРСР здебільшого формуються утвори “під конкретну персону” – на кшталт партії Абашидзе, який на теренах Абхазії створив класичну тоталітарну державу з усіма типовими її рисами, як ото культ особи, створення озброєних формувань типу СА, злиття партійних органів з державними. Врешті Грузія дало свій приклад усунення таких тоталітарних псевдодержавних утворень шляхом безкровної, але далеко не мирної революції. Думаю, грузинські колеги зможуть дослідити це явище та дати йому оцінку.

В азійських республіках успішно створено авторитарні режими, які за певних умов цілком можуть перетворитися на тоталітарні. Цей тип режимів за аналогією можна назвати “полпотівсько-кімірсенівським”. Типовий приклад – Туркменістан Сапармурата Ніязова, де і партію створено під одну особу, і державу підпорядковано одноосібній владі.

У Росії відкрито існують організації тоталітарного напрямку двох типів – комуністичного та фашистського, які часто-густо зливаються і породжують організації націонал-більшовицького характеру (приклад – структура Едуарда Лімонова). Мені можуть заперечити: адже в країнах Західної Європи також існують такі утвори, однак це не є показником загрози тоталітаризму. На відміну від Європейських країн, що давно позбавалися тоталітарних режимів (Іспанії, Португалії, Італії), у Росії не проведено широких демократичних перетворень і фактично збережено чи не більшість атрибутів тоталітарної держави, як ото: всесилля спецслужб, створення культу особи (біографію Путіна вивчають в школах, його повноваження не менші, ніж в Генерального секретаря), значні обмеження в галузі свободи слова, знову створюється державна ідеологія на основі російського шовінізму, поступово звужується поле діяльності опозиції). Таким чином, створено типовий авторитарний режим з елементами військової диктатури, який за сприятливих умов зможе перетворитися в тоталітарний.

В Україні, видається, до організацій з тоталітарними рисами сьогодні можна віднести не лише традиційні – на кшталт КПУ та різних “Русских движений”. Деякі бізнес-партії теж поволі мігрують у цей бік. І до них належить не лише Партія регіонів (див. "Партія регіонів – партія тоталітарного типу?"). Як висновує один з дослідників цього питання Ференц Фридманчук, (див. ”Тоталітаризм в соціал-демократичній шкірі”// Інтернет - видання “Критика”), є підстави відносити до партій тоталітарного типу і СДПУ(о). Наведемо ті підстави, що дозволили зробити йому такий висновок. Серед них: -належність або підконтрольність ЗМІ з великим тиражем (“Киевские ведомости”, “2000”, “День” тощо) та телеканалів (крім “Інтера” під уплив чи повний контроль представників СДПУ(о) перейшли провідні українські телеканали “1+1”, частково Перший загальнонаціональний), якими охоплено всі регіони країни; -прив’язка себе до певної ідеології – соціал-демократичної (“бізнес- голдинги, – пише Ф. Фридманчук, – найчастіше не прив’язують себе до якоїсь конкретної ідеології й беруть політично невизначені назви на кшталт “партія світлого майбутнього”, а свої програми витримують у загальних словах про ринок та демократію, не вдаючися до особливої конкретики”), тієї, “що й партія, яка стала згодом ВКП(б) – КПРС”; -нерегіональний характер економічного контролю: контроль над стратегічною галуззю економіки – енергетикою і над великими підприємствами в різних регіонах; -структурна побудова партії за аналогом КПРС (як зазначає Ф. Фридманчук, структура партії повністю повторює структуру КПРС. “Ще 1998 року керівний орган СДПУ(о) отримав назву політбюро... і саме до лав цієї партії вступив колишній ідеолог ЦК КПУ Леонід Кравчук”). Як свідчать деякі “матеріали службового користування” самої партії, виникнення яких датовано часом останніх парламентських виборів, цією партією на багатьох підприємствах країни було сформовано неформальні партійні осередки – “первинні організації” за термінологією лідера партії В. Медведчука. За таким же територіально-виробничим принципом формували свої підрозділи класичні тоталітарні партії радянського та фашистського типу в СРСР та інших “країнах соцтабору” та Німеччині з Італією.

Прикметно, що “наступ на пресу” і здійснення в підконтрольних виданнях кардинальних перетворень, розпочате напередодні останніх президентських виборів – у 1998 році, передував переворот у партійній пресі. На той час офіційним органом партії була “Альтернатива”. У цій напрочуд демократичній і незалежній газеті, очолюваній Сергієм Грабовським та Тетяною Метельовою, зібрався сильний журналістський колектив, і значну частину своїх шпальт видання присвячувало висвітленню світового досвіду соціал-демократії та загальному “лікнепу” в галузі знайомства громадськості зі справжніми соціал-демократичними ідеями. Та, видається, газета, що обстоювала реальну соціал-демократичну ідеологію і наважувалася друкувати аналітичні розвідки на кшталт “Комунізм чи фашизм?” або ж присвячені дослідженню тоталітарних тенденцій у розвитку посткомуністичних держава (зокрема, Туркменістану) партії вже була не потрібна. Нагадаю, що на той час її формальний лідер і фундатор Василь Онопенко вже не мав реальних важелів влади, а невдовзі втратив її остаточно. Ліквідація “Альтернативи” наприкінці 1998 року (її місце обійняла “Наша газета +”) і була першим кроком до подальших структурних зрушень у партійній будові, змін керівних персоналій, а, зрештою, і перетворенню цієї політструктури в партію тоталітарного типу.

Прикметно й те, що найголовнішим з напрямків партбудівництва для об’єднаних есдеків є, як засвідчують дослідження політологів, ангажування керівників владних структур середньої ланки – міських, районних і обласних, як, утім, і керівників підприємств. І вербуються вони з лав колишньої комуністичної партноменклатури. Перебування керівника певної структури в партійних списках забезпечує не лише негласний партконтроль над керованою ним територією, а й “колективний вступ” керованих (у тому числі й працівників підприємства) до лав партії. До речі, таким чином рекрутує собі “прихильників” та забезпечує масовість і інша партія з тоталітарними рисами – Партія регіонів.

На тлі процесів тоталітаризації СДПУ(о) логічним виглядає і той факт, що одну з бойових її організацій, яка, щоправда, формально не входить до її структур, очолив Дмитро Корчинський, який і собі свого часу намагався створити щось на кшталт протототалітарного угруповання. Сьогодні його “Братство” стало, фактично, одним із бойових відділень партії “червоних троянд”. Напад на Сороса, організований “Братством”, постійні провокаційні виступи проти демократичної опозиції самого Корчинського в передачі “Проте”, провокаційні виступи проти Київського мера О.Омельченко, який є одним з основних ворогів “Об’єднаних”, це доводять. Чи не дивує те, що торік зовні демократичний часопис “ПіК” надавав свої шпальти під друкований орган “Братства”? Цікаво, хто, крім авторів “темників”, міг так вплинути на Зіновія Кулика, що він поставив під загрозу існування своє іміджеве видання, яке вважалось незалежним і доволі об’єктивним? Це якраз те питання, яке не вимагає відповіді.

У цьому ж контексті цілком по-іншому виглядають події з виборами мера Мукачева. Попри весь їхній драматизм, у них не проглядається користь для владних структур. Події в Мукачеві не потрібні ані В.Януковичу – ще не затвердженому кандидатові від так званої більшості, ані Л.Кучмі, який лише почав відмиватись від політичного бруду перед Заходом. Не вигідні, на перший погляд, вони й В.Медведчуку, оскільки поставили його на грань відставки з посади глави Президентської Адміністрації.

Однак з урахуванням мовленого вище, логіку цих подій може бути виявлено, якщо розглядати їх як репетицію та апробацію сил ...перед державним переворотом. Тоді стає зрозумілою мобілізація владних та кримінальних структур, підконтрольних “есдекам” по країні, дії міліції, успішність дестабілізації роботи Верховної Ради, відкрита розгубленість і навіть страх прем’єра, нелогічні дії Президента. Мукачівські події засвідчили: СДПУ(о) посіла в каральних органах неабияке місце, де почуває себе впевнено і має можливість ними маніпулювати. Під цим кутом зору втрачає загадковість і позиція міністра оборони Є.Марчука, якщо згадати про його давні й тісні зв’язки з СДПУ(о). Може, прагнення донецького клану зараз добитися відставки саме міністра оборони – після подій під Новобогданівкою – і є наслідком саме мукачєвських подій і реакції на них Януковича, який хоче застрахувати себе контролем над бодай однією з силових структур? Які б гарантії не надав лідеру есдеків і керівнику президентської Адміністрації В.Янукович, перше , що зроблять “донецькі” в разі його перемоги, це – усунуть конкурента. Про В.Ющенко й говорити не варто. Про президентські шанси самого Віктора Володимировича наразі не йдеться. Отож зберегти потужну імперію Медведчука від знищення після виборів може лише державний переворот.

Як відбуваються такі перевороти, засвідчує не лише досвід Жовтневої революції в Росії (її тогочасні умови вельми відмінні від наших реалій), а й події в середині 20-х років минулого століття в Мюнхені й Римі, де до влади рвалися відповідно Гітлер і Муссоліні. Оскільки “Пивний путч” 1922 року довести до логічного завершення Гітлеру не вдалося (в Німеччині на той час вже існували сильні демократичні інституції), то зупинімося на іншому, успішному фашистському перевороті в Італії.

У середині 1922 року фашисти в ледь прихованому союзі з комуністами вчинили масові безпорядки в багатьох містах Італії. При цьому перші громили державні установи, а другі захоплювали підприємства (навіть почали випускати на “Фіаті” автомобілі з комуністичною символікою). Поліція ж тримала лояльність до бандитів. Фашисти виявилися мобільнішими за свої союзників-комуністів і наприкінці року влаштували похід на Рим, що мав своїм наслідком призначення Муссоліні прем’єр – міністром. Першим кроком дуче було створення коаліційного уряду, куди ввійшли лише три фашисти. Та не уряд мав реальну владу. Її фактично було зосереджено у “Верховній Фашистській раді”, чиї функції багато в чому нагадують функції Адміністрації Президента в Україні.

Саме “ВФР” в 1924 році опинилася в епіцентрі політичного скандалу, пов’язаного з відвертою фальсифікацією виборів. Тоді партійна гвардія “чорносорочечників” у спілці з криміналітетом взяла під контроль виборчі дільниці, та шляхом залякування виборців та членів комісій добилась “перемоги” власної фашистської партії. Отож історія мала б застерегти: у державі, де сформувалася потужна політична сила тоталітарного типу, розвиток подій може призвести до насильницької зміни влади шляхом її захоплення. І в такому контексті мукачівські події починають виглядати не лише недемократично, а й вельми загрозливо.

На закінчення хочу нагадати, що всесвітньо відомий дослідник тоталітаризму Желю Желев найголовнішою ознакою тоталітарних утворів називає зрощення державної і партійної влад. Чи є випадковим той факт, що в Україні, чи не єдиній з постсоціалістичних країн Європи, досі не здійснено видання книги Желева “Фашизм”?