Як правило, бути песимістом і робити невтішні прогнози – безпомилкова позиція: справдиться – тішитимешся почуттям глибокого задоволення самим собою, не справдиться – ще краще.

Тобто розчарування можуть бути лише приємними.

Хоча те, що Руслана виграє “Євробачення”, причому з таким відривом, що голосування двох останніх у списку країн перетворилося на порожню формальність, – дійсно виглядало фантастикою. Особливо – на тлі заклинань із серії “шапками закидаємо”, що лилися останнім часом, особливо після півфіналу, просто зливою.

Аж надто неохоче нас “пускають” у Європу, аж надто повільно звикають, що Україна – це даність, а не, за висловом поета, “географические новости”.

Аж надто багато не найкращих прикладів для наслідування ми подаємо світові.

Бо, досі не подолавши горезвісний історичний комплекс меншовартості, весь час кидаємося з одної крайності до іншої – то посипаємо голову попелом у нападі самоприниження, то раптом згадуємо, що є центром Європи, тож здіймаємо носа так високо, що не помічаємо, у що втрапляємо ногами.

Так і з конкурсом “Євробачення”: загальна думка зводилася до того, що, по-перше, ніхто нам виграти не дасть, а по-друге, не надто вже й хотілося.

Тому те, що сталося, і те, як на це реагує наша громадськість, може бути ідеальним предметом для окремих досліджень у галузі суспільної психології.

Зараз же скажемо трохи про інше.

Руслана, власне, ніколи не входила до “офіційних” облич вітчизняної естради, бо є надто “українською” для обачного (читай – лякливого) істеблішменту.

Тож і “Слов’янський базар”, і рекорди непіратського (що важливо) продажу альбому “Дикі танці”, і, тепер, “Євробачення” – це все вона сама і її команда, ніхто більше.

Ну, хіба що трішки – всі ми, хто кричав і скакав перед телеекранами.

І це – найкраща ілюстрація до точного й розумного узагальнення, що його на обговоренні у студії Першого Національного, наступаючи на горлянку власним бурхливим емоціям, зробив Олександр Богуцький (Пономарьов, приміром, просто плакав, і не стидався цього, і молодець, і вся країна бачила, як він уміє радіти за інших): мовляв, є, все-таки Бог на небі, і є справедливість, і це урок для цілого покоління, бо якщо дуже багато працювати, то тебе дійсно чекатиме винагорода.

І коли, зрештою, все робити належним чином, то, виявляється, справді (!) вийде “як найкраще”, а не ”як завжди”.

Загалом же, наша мила батьківщина в особі своїх можновладців завжди дуже добре уміє знімати для себе вершки з народних – читай, чужих – подвигів.

Звісно, і Руслану тепер піднесуть до сонму “символів України”, не кажучи вже про обов’язковий орден (княгині Ольги? Ярослава Мудрого?).

І якраз тут добре було б згадати іншу “мантру”, котра, разом із формулою: “ми – кращі!”, носилася весь цей час у повітрі й була особливо підкреслена коментатором Родіоном Принцевським (у фіналі «Євробачення» він розхвилювався, “розворушився” і став, нарешті, нормальним – живим, класним чуваком): “Головне – не сильно брати до серця оці всі результати!”

Справедливість даної формули підтвердив і приклад турків: розуміючи, що вдруге поспіль їм уже нічого “не світить”, вони просто, як то кажуть, розслабилися і ловили кайф. І знову стали одними з кращих – цілком об’єктивно.

Тож і з ювілейним, 50-м конкурсом, котрий тепер пройде в Києві, не треба гарячкувати: для цього все є.

Є ресурси, є досвід (Перший Національний цього разу був “на коні” – і щодо трансляцій, і щодо навдивовижу стильних сюжетів у щоденниках конкурсу, і щодо телемостів зі Стамбулом) – тільки б не наламати дров і не позводити нашвидкоруч до цієї події якихось монстрів, котрі остаточно зіпсують вигляд нашої столиці.

Тобто – не метушитися. Уже ніхто нікуди не їде: ми – в Європі, ми і є Європа, і це факт, такий само, як і 16 травня на аркуші календаря.

І якщо нас визнали “європейські домогосподарки” (саме конкурсом для них часто зверхньо називають “Євробачення”), то, може, вони якось підштовхнуть до цього своїх чоловіків-політиків?

Тим більше, що без нас та інших європейських “новачків” на зразок республік колишньої Югославії та держав Балтії вони б там просто повмирали від нудьги.

А живий драйв, що суне на Європу цілим фронтом, від гарячих Балкан до гарячої Естонії, – це направду свіже повітря.

“Євробачення”, звісно, не “Греммі”, його не можна вважати вповні репрезентативним конкурсом (скажімо, Італія – батьківщина бельканто, фестивалю в Сан-Ремо та цілої когорти естрадних зірок від Челентано до Рамацотті – уже не перший рік його ігнорує), але криза музичних ідей наочна (“навушна”) і на його сцені, особливо – щодо держав, традиційно “музичних”.

Можливо, те, яких виконавців направляють туди Швеція, Іспанія чи Росія (після “облому” з “Тату” від останньої виступала Юлія Савичева, котра примудрилася продемонструвати все, що завгодно, окрім, власне, пісні та вокалу), є виявом свідомої зневаги до конкурсу (аби не сказати “пофігізму”)? І тоді здається, що французький композитор, котрий написав пісню своєму співвітчизникові, і, наприклад, автор “Нотр Даму” Рішар Кош'єнте живуть не те що не в одній країні, а навіть на різних планетах.

Так чи інакше, але насичений, із чіткою внутрішньою “драматургією” зорово-пластичний ряд більшості номерів став визначальною рисою “Євробачення 2004”.

І це – з тої ж серії, коли у тих, хто засліпнув, покращується слух: організм перерозподіляє сили.

Цікаво, чим далі компенсуватиметься елементарний брак якісних, впізнаваних мелодій?

У всякому разі – і тут я підтримую решту українських телеглядачів, котрі віддали найвищий бал представникові Сербії та Чорногорії – це фактично єдина пісня, котру я би вмістила до своєї домашньої фонотеки (“Дикі танці” у мене вже є).

І виграв, кінець кінцем, той, хто вгадав чітку пропорцію етномелодизму – та “євростандарту” (естонці, яких усі страшенно жаліли, просто надто переборщили з автентикою), а також точну міру спецій, тобто драйву (а з драйвом – ще й, чомусь, на латиноамериканській ритмомелодійній основі – переборщили греки).

Тобто, повертаючись до того, з чого ми починали, – виграла Руслана. Ура!

І останнє.

Як правило, на “Євробаченні” спрацьовують і приховані політичні важелі, і принцип “сусід за сусіда”.

Цього разу політику подолала “народна дипломатія”. І замість згадувати яку-небудь Тузлу чи міжетнічні конфлікти, сусіди знову згадали про найближчих сусідів, Росія та Польща об’єктивно, всупереч застарілим чварам, проголосували за Україну, а колишні югославські республіки вкупі з Албанією – один за одного.

І навіть я особисто, побачивши пана Савенка у майці з “Дикими танцями”, майже забула про його “Четверту владу”.

То, може, інколи дійсно слід згадувати про те, що нас об’єднує, – хай ненадовго, та менше з тим?

Бо наш позавчорашній спільний передінфарктний стан і, згодом, спільна істерика були справжніми, а не штучними (так, врівноважений на початку Родіон Принцевський, при виголошенні балів уже майже кричав: “Гарячі естонці, дякуємо вам!.. Respect!.. Спасибі, Ізраїль! Не дарма туди стільки наших поїхало! Ну, Росія, давай, ну!.. The best!.. Може, одразу напроситись на ведучого “Євробачення” в Україні?!….”; у студії ж просто сказали: “Ми тут уже і скакали, і плакали, і більше не знаємо, що робити!”).

Все оце вкупі стало, певне, зовсім не найгіршими хвилинами у нашому житті.

У якому не завадило б побільше здорової “дикості”, віри у себе – і таких маленьких розбійниць, як Руслана.

Боже, що тепер почнеться!..