Іде бичок, хитається. Іде бичок в ЄЕП

12 Травня 2004
1224

Іде бичок, хитається. Іде бичок в ЄЕП

1224
Ринкова економіка та відповідний їй державний устрій у принципі не можуть мати іншого вигляду, ніж такий, як сьогодні в Україні, – от переконання нашої еліти. Коли десять європейських країн наприкінці минулого місяця готувалися до вступу до Європейського Союзу й були відтак у центрі уваги світової громадськості, Україна теж спромоглася привернути шматочок тієї уваги до себе. „Це нагадує кориду: ЄС у вигляді професійного тореадора із червоним забралом, а Україна – молодого бичка.
Іде бичок, хитається. Іде бичок в ЄЕП
Той стоїть на місці, а ми все бігаємо навколо”, – так змалював Леонід Кучма стосунки України з ЄС. Далі Президент звинуватив європейців у тому, що ми „будуємо Україну як невід’ємну частину європейського дому”, а європейці не дають відповіді на питання, коли ж приймуть нашу країну до своїх лав. Усе тягнуть і тягнуть. „Те, що нам не дають статус країни з ринковою економікою, це взагалі неподобство”, – обурювався Президент. А кілька днів поспіль обіцяв іти до Європи хоч п’ятдесят років. Навіть попри те, що зарозумілі єесівці так і не хочуть назвати термін, коли вони згодяться на членство у своїй організації України. Отже, панове з ЄС, нікуди вам від України не подітися, хоч облогою, але візьмемо ми вас. Такий висновок має з усього мовленого Президентом випливати. Утім, зі слів Кучми, мовлених ним у Києві та Варшаві, деякі оглядачі зробили висновок, нібито Україна остаточно обрала собі за мету Єдиний (він же Євразійський) економічний простір.

Почнемо з того, що зроблені Президентом порівняння є некоректними. Якщо вже порівнювати Європейський Союз із тореадором, то треба визнати, що той тореадор є просто-таки патологічно лінивим. Як повісив він свою мулету багато років тому, так вона досі й висить – у тому самому місці й у тому самому вигляді. Адже вимог до України щодо вступу до ЄС ніхто ніколи не змінював. Ніхто ніколи не називав конкретних дат, які б потім виявлялися нечинними, й ніхто не висував додаткових вимог. І якщо український бичок за багато років так і не зміг втрапити в ту мулету – то, мабуть, треба визнати, що щось у нього не те з координацією рухів. Що ж до статусу країни з ринковою економікою – то жоден нобелівський лауреат поки що не довів, що в Україні вона таки ринкова. Якраз навпаки: коли Сергія Тулуба вчергове призначали міністром ПЕК (а це було місяць тому), було урочисто проголошено, що віднині це міністерство, як і всі решта, не буде вести господарську діяльність, не буде керувати підприємствами, а буде лише визначати галузеву політику. От вам і ринкова економіка. Поміж іншим, у промовах найвищих державних керівників щось уже кілька років як не чути слів про економічні реформи...

Але мова, власне, не про коректність порівнянь і не про їхню образність. Мова про те, що за ними стоїть. Можна, звісно, як завжди, витлумачити слова Кучми як прояв славнозвісної багатовекторності, як намагання „доїти двох корів”, як гру на два поля – тобто, як черговий суто тактичний (і не надто оковирний) маневр. Утім, привертає увагу одна обставина: Президент, виголошуючи звинувачення на адресу Євросоюзу, був незвично експресивний. (Навіть, як повідомляє „Українська правда”, кулаком по столу грюкнув.) Його слова були просякнуті образою та нерозумінням. Чи, принаймні, крайнім роздратуванням. Зазвичай Леонід Кучма будує свої промови в зовсім іншому емоційному ключі. А точніше, в беземоційно-безбарвному й доволі монотонному, що має надійно приховати будь-які справжні президентські думки й уподобання. Навіть святкові звернення до українського народу Леонід Кучма виголошує відсторонено, неначе диктор, якого зміст викладеного тексту цікавить лише з погляду службової необхідності. Зараз усе було не так. Що й дає підстави припустити: цього разу Президент був щирий. Він казав саме те, що думає.

А щоб зрозуміти, що Президент думає, варто пригадати, чим є пострадянська еліта. Та сама, що її тепер навіть у західних джерелах звуть лібералами не інакше, як у лапках. Ця еліта вивчала ринкову економіку та демократичний („капіталістичний”) політичний устрій за підручниками марксизму-ленінізму (наукового комунізму, історії КПРС тощо). Вона свято вірила, що капіталізм – то є узаконене насильство та шахрайство, й це є украй погано. Потім – під час перебудови чи дещо пізніше – ця еліта переконала себе, що ринок та демократія („капіталізм”) – то насправді є добре. Але фундаментальних уявлень про нього не змінила. А просто змінила знак. Тобто, вона так і залишилася впевненою, що ринок – то є чистісіньке здирництво, але змусила себе повірити, що рано чи пізно те здирництво приведе до всезагального процвітання. (А до власного – ще раніше.) Ні, я жодним чином не хочу звинуватити пострадянську еліту в неосвіченості. Її представники, поза всяким сумнівом, знайомилися з різними, зокрема й найновішими, економічними та політологічними монографіями провідних західних учених. Де є купа математичних формул та графіків. Незмінним (хибним) лишилося єдине – фундаментальне уявлення про ринкову економіку. Те, що не в змозі змінити жодна формула з найскладнішими інтегралами. Уявлення це так і лишилося на рівні підручників із наукового комунізму. Тобто, у найкращому разі – це уявлення про ринкову економіку часів Маркса та Енгельса, середини ХІХ століття.

А за таких уявлень справді важко збагнути, чому Україну так уперто не визнають країною з ринковою економікою. Адже, за глибоким переконанням нашої пострадянської еліти, скрізь є так само, як у нас. Та сама монополія вибраних (олігархів), той самий адміністративний ресурс на виборах, та сама влада грошей та телефонного права в судах. А всі вимоги Заходу до України є не більше, ніж прояв подвійного стандарту. (Недаремно ж, напевне, тема подвійного стандарту перетворилася на ледь не найулюбленішу в міжнародних аналітичних оглядах наших ЗМІ.) Коли західні країни не дозволяють Україні того, що мають самі. Адже й у тих країнах, за глибоким переконанням пострадянської еліти, вся демократія є насправді показною, про людське око. От захотілося їм із невідомих причин погратися в таку гру. Ринкова економіка та відповідний їй державний устрій у принципі не можуть мати іншого вигляду, ніж такий, як сьогодні в Україні, – от переконання нашої еліти.

Що з того випливає? Коли Європа не хоче вести жодної мови про вступ України до Європейського Союзу, коли вона взагалі не хоче розмовляти з Україною на рівних, коли щось вимагає – тим самим вона, за розумінням нашої еліти, хоче принизити Україну, й усе. Чому? У чому полягає причина зверхнього ставлення європейців? Відмінність цивілізацій. Ми є православні, вони є католики та протестанти. Захід є Захід, Схід є Схід, і не зійтися їм ніколи. Євросоюз – то католицький клуб, який не хоче мати справи з Україною. А ще – Україна потрібна Європі лише як джерело дешевої робочої сили. А ще – Європа змовилася з Росією. І ще, й іще, й іще – подібних причин можна вигадати безліч, аж до того, що розширення ЄС є експансією, й Україна – то передовий рубіж боротьби з цією експансією. Усі ці причини ведуть до одного висновку: не потрібна нам та Європа, наші друзі – в Єдиному економічному просторі, вони нічого від України не вимагають, не розмовляють із нею зверхньо й раді бачити її у своєму товаристві такою, якою вона є.

А що ж еліта євразійських друзів? Зокрема російська? А вона є так само пострадянською. І ринок із демократією уявляє собі так само – відповідно до тих самих підручників, із яких здобувала свій світогляд. Тільки має вона ще й інші уявлення – з тієї самої серії. Зокрема, що таки Росія є великою й могутньою. Вона теж ринок збудувала, а ще й нафту та газ видобуває. А от за рівнем життя ніяк зрівнятися з європейцями не може. (До речі, чи звертав хтось увагу на один цікавий факт: російський фольклор, свого роду дзеркало споконвічного народного світогляду, пропонує лише два способи збагачення – „знайти” або „в когось відібрати”? Категорії „заробити” в цій системі координат не існує. Коли ж ідеться про державу, то „знайти” дорівнює „видобувати корисні копалини”.) А от ті європейці нічого не видобувають – а отже, звідки мають багатство? Відповідь одразу ж і знаходиться: грабують. Усіх – і третій світ, і тепер от колишній СРСР із Росією разом. Який із цього становища вихід? Росія мусить відвоювати в країн „золотого мільярду” певний сектор світу для себе, щоб грабувати його. Тоді Росія стане й багатою, й сильною, й рівною з провідними державами Заходу. Тоді втіляться її мрії про світову велич. Ну а що то за сектор світу? Той самий колишній СРСР. Саме тут, і саме в такий спосіб перетинаються уявлення (і інтереси) пострадянських еліт Росії та її партнерів по ЄЕП.

От, власне, і все. От і вся євроінтеграція.
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
„Детектор медіа”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1224
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду