Кому потрібна журналістська освіта?

15 Січня 2004
1043

Кому потрібна журналістська освіта?

1043
Чи можуть редакції українських засобів масової інформації обійтися без спеціальної журналістської освіти, яку пропонують наші навчальні заклади? Відповімо не вагаючись: так. Вітчизняна журналістська освіта і мас-медіа функціонують до певної міри в паралельних площинах, самодостатньо і незалежно одні від одних. Такий стан справ є ненормальним, і як довго він триватиме, залежить від професіоналізму обох сторін.
Кому потрібна журналістська освіта?
Відсутність вимог ЗМІ до навчальних закладів

У цій статті ми спробуємо розглянути проблематику освітньої галузі, оскільки вона висвітлена перед широкою громадськістю найменше. Зазначимо лише ряд претензій до редакцій мас-медіа щодо їхнього ставлення до професійної освіти.

По-перше, вони не сподіваються на випускників журналістських закладів у своєму стратегічному розвитку, оскільки давно зневірились у можливості одержати з освітньої галузі добре підготовленого фахівця. При прийомі на роботу висуваються вимоги, скоріше, на кшталт п’ятирічного стажу.

По-друге, в умовах політичної цензури далеко не вся політична проблематика знаходить своє висвітлення у ЗМІ. Залежно від забаганок політичного спонсора, редакції мають повну “свободу” дій лише у попередньо визначеному напрямку. Відтак поза критикою та впливами громадської думки залишається державна політика в інформаційній галузі, а точніше, її відсутність. Все ускладнюється пострадянським феноменом “олігархів”, коли приватні структури зрощуються з системою державного управління, що є не чим іншим, як найдосконалішою формою корупції. По-третє, діяльність українських мас-медіа носить закритий вузькокорпоративний характер, що, зокрема, проявляється у доборі журналістських кадрів. В існуючій політичній ситуації простіше взяти на роботу нову молоду людину без належного досвіду і довести її до належного професійного рівня (включно з необхідною ідеологічною “накачкою”) у себе в редакції, ніж долати недовіру до представника іншої корпорації.

Ці протилежні інтенції зумовлюють непрозорість у вимогах і умовах праці журналістів. Що призводить, з одного боку, до їхньої безправності у відстоюванні власної професійної точки зору перед редактором або власником ЗМІ, з іншого – до повної відсутності конкретних вимог мас-медіа до журналістських закладів освіти. Точніше, це явище можна назвати відсутністю ринкового попиту.

Залишається лише додати відоме, що вітчизняні засоби масової інформації і самі перебувають не в ринковому становищі.

Проте усвідомлення ситуації ще не вирішує проблеми.

Журналістська освіта і свобода слова

Свобода слова належить до базових понять правової держави, а тому потребує конкретних правових та економічних передумов і – наявності відповідної національної політичної традиції. З такого погляду класичний приклад існування незалежних мас-медіа можемо спостерігати у Великій Британії. Зокрема, професійні стандарти Бі-Бі-Сі, вільної як від диктату держави, так і від сваволі власника. Важливе також те, що і в тій же Британії це не статична ситуація, а постійна динаміка боротьби за свободу слова і професійну незалежність. Це безупинне громадське обговорення всіх без винятку проблем, які хвилюють людей. Тому що діяльність британської системи ЗМІ базується на принципах суспільного інтересу, який є головним – писаним і неписаним – законом, головною потребою суспільства. В Україні мас-медіа керуються протилежними принципами, а саме агітацією, пропагандою і PR.

У повоєнний період, приблизно одночасно в СРСР та у Великій Британії, відбувається усвідомлення необхідності спеціальної журналістської освіти. Якщо у підрадянській Україні основою для цього була надзвичайно ґрунтовна ідеологічна база, то Британія виходила з потреби постійного притоку журналістських кадрів до редакцій ЗМІ, в першу чергу до Бі-Бі-Сі. Відповідно, стандарти освіти в першому випадку диктувалися тоталітарною державою, в другому – потребою редакцій, які до того готували собі кадри самі.

У пострадянський період спекулятивна риторика навколо свободи слова набула нечуваного розмаху, у зворотній пропорції до реального стану справ. Тобто є видимий прогрес, але немає якісних позитивних змін. Скажімо, не можна заперечити в тій же Україні наявності свободи слова як такої. У принципі, кожен громадянин України може знайти собі такий засіб масової інформації, який погодиться оприлюднити ту чи іншу точку зору. Проте ми майже не маємо незалежних мас-медіа, які б принципово вміщували різні, у т.ч. протилежні, точки зору на своїх сторінках чи у власному ефірі. Свобода слова перетворилася на суспільну профанацію з боку державної влади та великих приватних власників ЗМІ. Таке потужне пресингування громадської думки не може не відбитися на стані журналістської освіти. Досі немає чіткої відповіді, що саме вимагається від профільних українських навчальних закладів.

Сучасний стан української журналістської освіти

Насьогодні в нас співіснують кілька - мінімум три - паралельних системи підготовки журналістських кадрів. По-перше, це факультети та відділення журналістики в університетах. Підрозділом тут виступає підвищення кваліфікації, вкрай формалізоване у державних закладах та надзвичайно перспективне як для державного, так і для приватного секторів у майбутньому. По-друге, це різноманітні короткотермінові тренінги і курси, найкращим організатором яких є Інтерньюз-Україна. Найбільш поширена схема – підвищення кваліфікації “на робочому місці”, в процесі роботи у редакціях ЗМІ (сьогодні ця система вважається найбільш ефективною). І, нарешті, по-третє – це Могилянська школа журналістики.

У першому випадку навчання до рівня маґістра відбувається протягом 6 років. Університети дають найбільшу кількість випускників і, по суті, найбільше впливають на кадрову ситуацію. Навчання найбільш тривале, тому повинно давати найбільший ефект. Проте є й суттєві недоліки. А саме: студенти в більшості своїй приходять сюди зі шкільної лави, не маючи ніякого професійного та життєвого досвіду, що вкрай важливий для майбутнього журналіста. Навчальна програма не дає належної кількості навичок, тобто даються переважно знання, а не уміння. Суттєвого реформування вимагає система оцінювання. Під час навчання студенти перебувають на певній відстані від редакційного життя. Їх радше навчать робити наукові дослідження, ніж прищеплять розуміння журналістики як виробництва. Заочне навчання в журналістиці є радянським анахронізмом, який потребує еволюції в якісну й потрібну форму підвищення кваліфікації.

Короткотермінові тренінги і курси часто дають бажаний ефект, проте з погляду підвищення кваліфікації, а не надання всебічної освіти як такої. Скажімо, через модульні курси Інтерньюз-Україна за останні роки пройшла велика кількість працівників телерадіомовлення, що, несумнівно, позитивно вплинуло на прищеплення західних професійних стандартів у нашій журналістиці. Проте Україна є настільки великою країною з численними та різноманітними ЗМІ та оптимістичними перспективами розвитку мас-медійного сектору, що сам по собі Інтерньюз-Україна не може скласти альтернативи всій державній системі журналістської освіти.

У наш час редакції ЗМІ також фактично виступають у ролі освітніх інституцій. В окремих випадках вони організовують власні курси чи школи. Насправді вони є потужними конкурентами державній системі у справі підвищення кваліфікації журналістських кадрів, оскільки дають їм вихід на широку аудиторію та “роблять власних зірок”. Уже багато писалося про молоді обличчя на українських екранах. Ці творчі біографії пишуться з чистого аркуша, що саме по собі було б позитивом, якби не руйнівна пострадянська традиція “темників”, що продовжила комуністичну традицію ідеологічної цензури. Редакційний спосіб журналістської освіти ефективний тому, що більша частина журналістів приходить у мас-медійну галузь без базової журналістської освіти (держава ніяк не враховує цього важливого чинника нашої дійсності). Так само і навпаки – наявність диплома журналіста ще не означає, що його власник прийде працювати в редакцію.

Слід зазначити, що приватний сектор журналістської освіти, як і платної вищої освіти взагалі, поки що бажає бути кращим. Він не складає конкуренції державному ні в якості наданих послуг, ні у кількості випускників. На загальному тлі неплатоспроможності населення, в таких закладах учаться не ті студенти, які пройшли належний відбір, а ті, які мають можливість заплатити за навчання.

Успішними, професійно якісними та організаційно коректними виглядають платні семінари журналу “Телерадіокур’єр”, що, як і “інтерньюзівські”, спираються на ідею майстер-класів. Проте такий досвід поки що не впливає на ситуацію в загальноукраїнському масштабі.

Тобто освітня галузь може і повинна стати цивілізованим бізнесом, але перед нами ще далекий шлях до мети.

При цілеспрямованій лобістській діяльності ми маємо шанс позитивно вплинути на розвиток інформаційної галузі у сенсі створення повноцінного громадського мовлення, задіяння справжніх ринкових механізмів та вольового реформування системи освіти на хвилі елементарного популізму. В першу чергу, із застосуванням досвіду Великої Британії (німецьке громадське мовлення також брало за основу британські зразки). Нам слід запровадити офіційне юридичне трактування громадського (суспільного, публічного) інтересу. Ця проблема потребує окремого великого обговорення і плідної дискусії. Мова йде про вироблення нової інтелектуальної парадигми і докладання максимуму зусиль для її домінування в нашій державі. Не треба вигадувати велосипед – варто тільки запровадити ті професійні стандарти, які визнані у світі найкращими. Покажемо світові “свій шлях” через щоденну позитивну працю, а не через мракобісся „темників” і хабарів.

Британська традиція

Для того, щоб відійти від загальників, спробуємо зосередитися на досвіді Лідського університету, який є партнером Національного університету “Києво-Могилянська академія” у проекті “Медіареформи”. Журналістська освіта поставлена тут на чи не найвищому у Великій Британії рівні. Матеріально-технічна база департаменту телебачення та радіомовлення є потужнішою від регіональної станції Бі-Бі-Сі. Взагалі, редакції ЗМІ, у тому числі Бі-Бі-Сі, беруть активну участь в оцінюванні якості підготовки студентів-журналістів. Випускники британських навчальних закладів повинні вміти самостійно виготовити журналістський продукт у повному виробничому циклі – від задуму до остаточного монтажу сюжету, який можна ставити в ефір. Навіть до того, щоб вміти самостійно виставити камеру, відзняти матеріал, а після цього ще й змонтувати сюжет.

Відповідно орієнтований навчальний план. Він має практичне спрямування. Кількість так званих фундаментальних дисциплін зведена до мінімуму. Це маґістерська програма, вступити на яку можуть абітурієнти з будь-якою базовою освітою. Там учаться ті студенти, що обрали для себе журналістський фах. Вони убезпечені від особистісних симпатій та антипатій викладача, тому що критерії оцінювання та вимоги, які ставляться до студентів, максимально формалізовані, на всіх семи рівнях від 20 до 90 балів рейтингової системи. Тобто студент наперед знає, на що він може розраховувати. Буфер такої формалізації підсилює професійну об’єктивність у стосунках між студентами та викладачами. Що дуже важливо – він також є вимогами університету до цілого колективу. При зміні викладача, навіть при деякій корекції того чи іншого курсу, формальні вимоги перевірки знань студентів залишаються сталими.

Протягом усього навчання студента супроводжує його “справа”, яка належить до відкритої інформації і складається з викладацьких коментарів. Під час кожного іспиту (чи захисту практичної роботи) заповнюється спеціальна картка, в якій коментується змістове наповнення, структурна побудова, рівень аналізу та спосіб представлення студентської праці, включно із суб’єктивними зауваженнями викладача. У будь-який момент цей зошит можна взяти і прослідкувати професійне зростання чи, навпаки, деградацію студента. Такий додатковий контроль уможливлює якісний індивідуальний підхід до особистості студента, вчасно вказує на необхідність надати йому необхідну пораду чи сприяння, допомагає молодій людині розібратися у власних творчих інтенціях і можливостях. Студента орієнтують на виробництво, в якому він відразу по закінченні навчання повинен посісти належне до своєї кваліфікації місце. Зайвим буде згадувати, що екзамени мають тільки письмовий характер. Ніхто в Лідському університеті навіть не чув про білети. Оскільки вважається, що на іспиті студент повинен продемонструвати не добру пам’ять, а вміння вирішувати конкретну проблему за допомогою набутих знань. Існує чіткий поділ критеріїв на знання та уміння, які вимагаються від студента. Повністю виключається можливість плагіату (зокрема, скачування наукових розвідок з Інтернету) та списування на іспитах.

Мої колеги з Лідсу були дещо заскочені запитанням про найбільш типові причини для відрахувань. Я мусив уточнити: від чого вони найбільше потерпають - від незадовільної успішності чи поганої поведінки студентів? Виявилося, що ні від першого, ні від другого. Конкурс є настільки великим, а право вчитися у Лідському університеті настільки почесним, що там немає проблем з відставанням чи з девіантною поведінкою “майбутнього нації”. Всі борються за своє місце в університеті й цінують його. Слід додати, що лідські колеги також не мають жодних проблем стосовно гідної заробітної платні чи оновлення технічного та програмного забезпечення.

Такого роду досягнення стали можливими не просто у багатій державі. Є речі, яких неможливо просто навчитися – так треба жити. До базових понять британського суспільства відноситься так званий приватний простір, який непорушно повинен існувати навколо кожної людини, якщо тільки вона не шкодить іншим. Головна проблема для функціонування незалежних мас-медіа у вільній країні полягає у конфлікті між приватністю та свободою слова як такою. Засоби масової інформації використовують різні суспільні (національні, расові, професійні, релігійні, вікові тощо) групи у постійній комунікації, в якій відбувається обмін досвідом, захист прав, з’ясування обов’язків та ін. Тобто мас-медіа захищають інтереси тих, кого представляють у цій великій суспільній розмові. Відповідно, редакції ЗМІ висувають певні вимоги до навчальних закладів щодо способу та рівня підготовки журналістів. Саме вони є головним замовником “продукції”. Журналістська освіта та мас-медіа існують у Великій Британії у тісному взаємозв’язку, на засадах професійного партнерства.

Наші перспективи

Могилянська школа журналістики від свого заснування у 2001 році виходила з кількох принципових передумов, які зближують нашу освіту із західною традицією. По-перше, ми маємо двохрічну магістерську програму, без бакалаврату. По-друге, нашими студентами можуть стати ті, хто вже має будь-яку базову освіту, хто вибрав для себе фах журналіста, фактично прийшов у журналістику. По-третє, з точки зору досліджень журналістику ми трактуємо насамперед як політичну, а не філологічну дисципліну. По-четверте, від наших студентів вимагається вільне володіння англійською мовою. По-п’яте, Могилянка подолала корупцію при вступі. Втім, ми маємо і суттєві відмінності від Заходу. Наприклад, у своїх виступах “за” державну освіту і “проти” тотального переходу на платні засади, про що вже була мова.

Можна по-різному ставитися до теперішньої політичної ситуації в Україні й до нашої державної системи взагалі, яка поки що, очевидно, більше гіпертрофується, ніж нормально розвивається. Однак, на мій погляд, треба не жалітися на те, що в нас все погано, а намагатися винести якусь користь із того, що маємо. Риночні вимоги до інформаційної галузі не можуть такою ж мірою стосуватися журналістської освіти. Державний контроль в освіті може стати позитивним чинником, навіть при вкрай незадовільному фінансуванні. Насамперед тому, що повний перехід на платну систему в сучасній Україні є аморальним. Є загроза, що, вирішивши свої матеріальні проблеми, ми перекриємо шлях до університетів переважній більшості талановитої молоді. Тобто якісний розвиток приватного сектору в освітній галузі є корисним. Якщо людина має можливість заплатити за навчання і хоче вчитися, вона повинна одержати таку можливість. Однак збереження держзамовлення ще років на десять є очевидною потребою суспільства.

Стратегічним ресурсом для України є англійська мова. Тому вимога вільного володіння нею для студентів-журналістів є обов’язковою. Інакше ми не матимемо вільної конкуренції, як і вільного ринку мас-медіа, а завжди перебуватимемо в тіні російської вторинності. Нам потрібна університетська мода на вивчення іноземних мов, якомога більше контактів і обмінів із західними редакціями та університетами. Українські журналісти повинні користуватися іншомовними першоджерелами й розуміти хоча б англомовні друковані видання, теле- й радіопрограми. Тоді какофонія вихваляння владоможців в українських новинах сама собою сприймалася б як дикунство, а не норма.

Розділення вимог до студентів на знання і уміння є конечною необхідністю для навчальних закладів. Це насправді робиться при проходженні ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів. Проте воно має бути конкретизоване й адаптоване до щоденного університетського життя в якості документально закріплених вимог. Студенти повинні йти на вулицю і спілкуватися з людьми, працювати в студіях і редакціях, здобуваючи свої уміння на практиці. Для прикладу, Могилянська школа журналістики поступово збільшує до 50% загальну кількість навчального часу, призначеного на тренінги і практичні заняття з фаху. Студент є вільною людиною, а журналістика – вільною професією. Треба прагнути того, щоб своє навчання студент також розглядав як продовження власної свободи. Могилянка дає найбільше свободи у професійній та громадській активності студентів. Без зайвих пояснень як аргумент пропоную розглянути незалежний сайт “Бонет” (Bo.net.ua). Цей Інтернет-портал міг виникнути і розвинутися тільки на основі принципів вільної творчості. З іншого боку, не можна обійтися без додаткових “драконівських” заходів в оцінюванні знань і умінь, скажімо, до негайного виключення з університету за списування на іспитах і плагіат.

Розпочинаючи будь-які зміни, у т.ч. в галузі журналістської освіти, не слід забувати, що ніхто нам не допоможе, окрім нас самих. Ніяка щира допомога, моральна, матеріальна чи професійна, не буде мати жодного ефекту, якщо вона не потрапить на ґрунт нашого власного бажання зробити якісь переміни у своєму житті. Ми повинні чітко усвідомлювати, що і заради чого ми хочемо зробити. На відміну від західних вищих навчальних закладів, українські університети мають особливі завдання. Вони закладають інтелектуальний і духовний фундамент нації, яка виборювала свою незалежність протягом століть. Не треба мати ілюзій щодо теперішнього економічного та політичного становища України (на лекціях з бізнесу у Кембриджі можна почути, що Україна належить до тих “брудних і бідних” країн світу, яким ніколи не змінити своєї долі). Але відсутність ілюзій не перекреслює дієвої надії та реальних кроків до того, щоб ми могли жити у кращій країні, якщо справді захочемо цього. Тож кому потрібна журналістська освіта?
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
директор Могилянської школи журналістики, президент Центру медіа реформ
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1043
Читайте також
27.09.2001 12:22
Анна Шерман
«Детектор медіа»
2 194
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду