Кумедно, що знаходяться люди, готові розцінити цей крок Президента як поступку громадському невдоволенню львів’ян. Поміж тим, навряд чи варто сумніватися, що призначення Сергія Медведчука на посаду першого заступника ДПАУ є передусім оцінкою його "заслуг" і набутого досвіду в остаточному перетворенні податкової служби в інструмент політичного тиску. Звісно, без впливу родинних зв’язків тут не обійшлося, бо при бажанні подібних "фахівців" у силових структурах знайдеться чимало. Та навряд чи місце, звільнене Медведчуком, посяде хтось менш лояльний до вимог "політичної необхідності" і більш відданий вимогам закону.

Але, попри загалом зрозуміле для української ментальності бажання глави президентської адміністрації "порадеть родному человечку", за кадровим рішенням читається ще й відвертий сигнал держчиновництву – мовляв, ніяке громадське обурення нам не указ. Будь слухняним виконавцем владного "бєспрєдєла" і повернеться тобі сторицею – не те що власною посадою не ризикуєш, а й на підвищення можеш розраховувати. А що ще може більше сприяти лояльності чиновництва, ніж впевненість у власному завтрашньому дні? Саме чиновництво - єдина і неподільна соціальна група, на підтримку якої тільки й може розраховувати влада. Знову ж таки, саме на неї покладається реалізація горезвісного адмінресурсу – фактично єдиного реального політичного ресурсу скомпрометованого режиму.

І для неї ж вибудовується ланцюжок показових кадрових "артефактів" – ігнорування волевиявлення виборців в Черкасах та Кіровограді, недавня антиконституційна узурпація влади в Мукачеві, тепер ось підвищення Медведчука-джуніора...

І ще одна цікава деталь. Точка зору опозиції в цих подіях ігнорувалася владою надто вже принципово і безкомпромісно. Це, судячи з усього, означає, що ситуація політичної торгівлі з хоча б мінімальними, але взаємними поступками між владою та опозицією, яка довгий час була властивою для стосунків в українському політикумі, насьогодні вичерпала себе. Принаймні, майже вичерпала.

Тепер, відчувши хай навіть потенційну загрозу реальних змін, влада достатньо рішуче відмовляється від правил гри в політичні компроміси, які раніше створювали бодай видимість існування демократичної системи.

Реакція опозиції на такий розвиток подій, як стало вже поганою традицією, надто повільна і неповоротка. Складається враження, що в середовищі опозиціонерів усе ще жива, так би мовити, інерція компромісу, що базується на надіях на гіпотетичні домовленості та ілюзіях про відносно "мирний" перехід влади з рук в руки.

Тим часом закони політичної боротьби вимагають миттєвої і, головне, адекватної реакції на кожну суттєву зміну ситуації. Втім – і ми вже про це не раз писали – правильність тактичних рішень визначається наявністю чіткої і цілісної стратегії. Стратегії, яка, в свою чергу, формується на базі гармонійної системи цінностей і норм поведінки особистостей, котрі публічно репрезентують ту чи іншу політичну силу. А також - на базі чіткої і зрозумілої виборцям соціальної ролі цих політичних сил. Тобто того, що саме вони роблять для виборців зараз і збираються робити в майбутньому – на рівні простих, ясних і конструктивних кроків.

За влучним висловом одного відомого московського політконсультанта, політична сила, яка претендує на владу, "...має служити маяком у морі морального хаосу та уламків звичних цінностей".

На жаль, навіть якщо така цілісна стратегія в української опозиції й існує, то поки все ще на рівні декларацій, а не практичного застосування. І те розмивання рейтингу опозиційного лідера, яке нехай повільно, але відбувається нині – не лише наслідок цілеспрямованої роботи досвідчених, в тому числі й імпортних, політтехнологів влади, але й результат цієї стратегічної, м’яко кажучи, недосконалості.

Тепер, коли нинішній Президент уже поставив перед своїми технологами завдання "обставити" його третій прихід до влади. Коли зрозуміло, що єдиною ефективною технологією для вирішення цієї проблеми може стати реалізація "конституційної змови № 4180" (за таким номером у парламенті зареєстрований законопроект Гавриша-Богатирьової, який передбачає вибори президента країни нинішнім парламентом вже в цьому році), - питання остаточного формування ефективної стратегії та її застосування без коливань і спроб бути одночасно "і дома, і замужем", стає для опозиції (мало не в буквальному сенсі!) питанням політичних життя і смерті. Так само, як і рішуча відмова від пошуку компромісів з владою, – для цього тепер уже немає навіть гіпотетичних підстав.

Повторимо свої висновки вже дворічної, до речі, давності. У підкилимних іграх і політичних торгах (здебільшого віртуальних) опозиція приречена на поразку. Оскільки будь-яка апеляція до опонентів грає на її дискредитацію. Тим більше, як свідчить досвід, усі подібні ініціативи з боку нинішньої влади були і залишаються всього-на-всього технологічними хитрощами, які застосовувалися з метою елементарного зволікання часу. Тоді виникала парадоксальна ситуація – час, який, начебто, мав би йти на користь опозиції, ставав її ворогом. Адже очікування без видимих результатів, коливання і нерішучість опозиційних лідерів, яка ще й всіляко педалюється та відповідним чином подається провладними ЗМІ, породжують розгубленість навіть у гарячих прихильників суспільних змін. Що вже казати про "широкі верстви населення", змучені, як писав відомий соціолог Євген Головаха, "феноменом соціальної безпорадності".

Чи буде опозиції на кого опертися у вирішальний момент протистояння? Чи виправдаються, в свою чергу, надії тих, хто її підтримує?

Відповіді на ці питання залежать від того, як поведе себе опозиція зараз. Від того, чи зробить вона врешті-решт необхідні висновки. Опиратися, як відомо, можна лише на щось тверде – і цей нехитрий силогізм справедливий як для самих опозиціонерів, так і для маси їхніх прихильників.