Між тим, коли на російському НТВ відбувається дискусія з приводу конфлікту навколо Тузли, на яку запрошують і... українських депутатів, а в українському ефірі не тільки такої дискусії не має, але не має і сталого телеформату для політичних дискусій – то вже, мабуть, треба говорити про реальну загрозу національній безпеці країни! Бо держава, яка не має можливості впливати на громадську думку не через пропагандистські кліше та маніпулятивні схеми, а через чесну та конкурентноспроможну аргументацію своїх позицій - не може вважити себе захищеною. А суспільство, яке не має можливості виробляти власну точку зору через усвідомлений ВИБІР з різних ідей, які доносять до нього на рівних умовах різні політичні та економічні групи впливу – не може контролювати дії своєї держави.



Саме тому „Детектор медіа” і замовила кваліфікованому юристу аналіз ситуації з висвітленням діяльності народних депутатів та політичних дискусій між парламентськими фракціями на Першому національному телеканалі.



Ми б хотіли, щоб на цю публікацію „ТК” відгукнулися і депутати, і топ-менеджери НТКУ, і медіа-юристи, які можуть мати дещо іншу точку зору на конкретні аспекти проблеми. Всі думки ми обов’язково опублікуємо, сподіваючись, що така дискусія врешті-решт збільшить вірогідність того, що українські глядачі все ж колись долучаться до можливості стежити за роботою своїх обранців через телебачення – як це прийнято у більшості демократичних країн.



Ця стаття є спробою неупереджено розібратись в юридичному підгрунті конфлікту, що виник між ВР та НТКУ стосовно висвітлення діяльності народних обранців.





Йдеться про знамениту Постанову від 03 липня 2003 року „Про висвітлення роботи четвертої сесії Верховної Ради четвертого скликання”.

Пункт перший Постанови вимагає, що Нацрада та Держкомітет з питань телебачення та радіомовлення повинні “забезпечити розміщення державного замовлення на висвітлення роботи четвертої сесії Верховної Ради України”.

Цікаво, як це має виглядати на практиці?

“Держзамовлення” – це “засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній основі складу та обсягів продукції, необхідної для державних потреб”. Не заглиблюючись в питання “необхідності для державних потреб” розміщення в прайм-тайм на одному з небагатьох загальнонаціональних каналів “депутатських голів, що говорять” – бо тут у кожного своя точка зору, придивимось уважніше до “контрактної основи”.

“Державний контракт - це договір, укладений державним замовником від імені держави з виконавцем державного замовлення, в якому визначаються економічні і правові зобов'язання сторін і регулюються взаємовідносини замовника і виконавця.

Зміни до Закону України „Про закупівлю продукції для державних потреб”, внесені у 1999 році, Закон визначає ВР як держзамовника у цій сфері, а ось що робити далі?

Від чийого імені та на підставі чого має укладатиcь такий контракт? Литвин – з Холодом та Мураховським, в вони вже – з Савенком? Чи хтось з цих осіб з кимось в якійсь іншій комбінації? А хто, з якого рахунку та на підставі чого перераховуватиме, вибачте за прозу життя, гроші – від “держзамовника” “держвиконавцю”?



Одразу виникає запитання: невже кілька попередніх років ніхто не звертав уваги на повну відсутність механізму потрапляння грошей, прописаних окремим рядком в Держбюджеті “на висвітлення діяльності ВР”, до “кишень” “висвітлювачів”? З’ясувалося, що таки не звертали, бо... потреби не було. Ніхто ніяке “держзамовлення” не розміщував – просто парламентська телекомпанія “Рада” робила собі передачі, а НТКУ ставила їх в ефір – і всі були щасливі. Ну, майже щасливі.

І раптом “хтось” - відверто незацікавлений в висвітленні бурхливої діяльності народних депутатів - зметикував, що цього неприємного для “нього” обов’язку можна легко уникнути, просто... дотримуючись корявої букви нашого рідного законодавства. І залишитись при цьому формально білим, пухнастим та законослухняним, а по суті – пошивши в дурні і ВР, і громадян, які ще не втратили, попри всіляку логіку, цікавість до її діяльності.

Про те, що, власне кажучи, депутати стали жертвами власного нехлюйського ставлення до законотворчої діяльності, їм, мабуть, не без прихованого задоволення нагадали всі троє дійових осіб конфлікту “від противної сторони”: президент НТКУ Олександр Савенко, Голова Нацради Борис Холод, заступник голови Держтелерадіо Анатолій Мураховський, звітуючи про невиконання постанови ВР у сесійній залі 3 жовтня цього року.

Спробуємо проаналізувати їхні аргументи.

Теза перша.

З виступу президента НТКУ Олександра Савенка у ВР: “Річ у тім, що Національна телекомпанія наразі, не маючи обсягів державного замовлення, не маючи фінансування, опинилася в ситуації, коли вона повинна отримувати передачі, які готує телерадіокомпанія "Рада".

Виникає логічне запитання: яким чином без розміщення державного замовлення в Національній телекомпанії продукується ця програма у телерадіокомпанії "Рада"? Чи не виходить, що, скажімо, державне замовлення уже розміщено у телерадіокомпанії "Рада"? Більше того, встановлено практикою, коли ми беремо передачі із сторонніх виробників, то Національна телекомпанія платить тоді за цей продукт. Наразі ж телерадіокомпанія "Рада" ще і сплачує Національній телекомпанії певні кошти за трансляцію. І таким чином, це прямо говорить про те, що, фактично, відбувається суборенда каналу, що заборонено статтею 10 Закону про телебачення і радіомовлення.”

Стільки років ніхто не звертав увагу на цю суборенду, а тепер звернули! Чомусь раніше незаконний механізм співпраці „Ради” й НТКУ влаштовував обидві сторони. Тепер же закон зіграв проти самих же опозиційних депутатів, які не потурбувалися законодавчо удосконалити цей механізм, аби він працював без регулювальників від політики.

Теза друга.

З виступу Бориса Холода: ”Чинним законодавством не зовсім узгоджені ті норми, які повинні бути на висвітлення і на замовлення. В законі про Національну раду, дійсно, пунктом другим записано, що вона розміщує державне замовлення на висвітлення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України згідно із законом України про порядок висвітлення діяльності органів державної влади і іншим законодавствам. І ми щорічно організаційно виконуємо постанову Верховної Ради і організаційно забезпечуємо у телекомпанії національній і у радіокомпанії розміщення державного замовлення. Але тільки організаційно. Тому що фінансово, і, так би мовити, юридично ми не можемо розміщувати, тому що ми для цього коштів не виділяється у Національній раді.”

Під словом “організаційно”, безумовно, мається на увазі практикована “за мовчазною згодою при взаємному непротивленні сторін” – та сама суборенда!

Теза третя.

З виступу Анатолія Мураховського: “Сьогодні державний контракт на висвітлення діяльності парламенту укладається між Верховною Радою та телерадіоорганізацією "Рада". Роль і місце Національної телекомпанії у цьому контракті не визначені. Телерадіоорганізація "Рада", яка, по суті, є виконавцем державного замовлення, продукує ефірну програму, яку повинна транслювати Національна телекомпанія. Така взаємодія суб'єктів інформаційної діяльності містить ознаки суборенди каналу, що заборонено Законом України "Про телебачення і радіомовлення". На жаль, попри існування великої кількості законодавчих актів, які регулюють діяльність телерадіоорганізацій, не виписано чіткого механізму розміщення державного замовлення на висвітлення роботи органів державної влади. Це створює певні правові колізії, істотно ускладнює роботу з висвітленням діяльності парламенту. І, з свого боку, дозвольте звернутися до вас з проханням допомогти усунути ці суперечності.”

І цей, як бачите, каже про ту ж незаконну суборенду, а також про те, що МЕХАНІЗМУ НЕМАЄ, а значить, без внесення змін до “великої кількості” згаданих законодавчих актів НІЯКЕ ЗАМОВЛЕННЯ РОЗМІСТИТИ НЕ БУДЕ МОЖЛИВО – скільки б не вправлялися в риториці окремі захисники свободи слова.

Не варто дивуватись також і тому, що профспілковий комітет і первинний осередок Незалежного медіа-профсоюзу Національної телекомпанії України просять президента Леоніда Кучму звернутися в Конституційний Суд за роз'ясненням порядку висвітлення роботи Верховної Ради в ефірі НТКУ. Не можна не погодитись, що для такого звернення є достатні правові підстави.

Перш за все, депутати дійсно повинні визначитись, що конкретно вони хочуть: а) щоб їх бурхливу діяльність висвітлювали саме журналісти УТ-1, б) щоб керівництво цього каналу просто “подарувало” “прайм-тайм” для розміщення програм, підготовлених парламентським телебаченням “Рада”. А вже визначившись з цим питанням, вносити відповідні зміни до цілої купи нормативних актів, якими зараз нібито “регулюється” це питання. Простіше кажучи, потрібно “прописати” в деталях шляхи потрапляння грошей з бюджету до “висвітлювачів”, ким би вони не були.

Впевнена, що депутати Савенка, Холода та Мураховського чудово зрозуміли. Законодавці все ж таки. Про що свідчить репліка віце-спікера Олександра Зінченка: “4 роки ми чуємо розмови про суборенду і це палочка-виручалочка, за яку завжди зачіпалося будь-яке керівництво для того, щоб не виконувати постанову Верховної Ради”. Ці слова слід розуміти, мабуть, так: “Четвертий рік ВРУ наступає на ті самі граблі, але, вперто ігноруючи гулі на лобі, звинувачує в цьому граблі, а не себе”. Що й казати – дуже зручна позиція. Бо проробляти закони – це справа складна і довга. Тут потрібно не лише вправлятись в риториці. Натомість майже всі учасники обговорення в сесійній залі швиденько “зіскочили” з юридичної складової та перейшли на суто політичну.

А чому б депутатам не сприйняти таке ось, по суті, приниження себе як законодавців – та не перемогти в цій самій еквілібристиці – витягнувши на світ божий всі нормативні акти, що регулюють зазначені питання?! Внесіть в них такі невідпорні, юридично досконалі зміни, щоб ніяка еквілібристика не змогла допомогти ворогам свободи слова “відмазатись” від обов’язку висвітлювати роботу ВР належним чином?



Для виправлення ситуації народний депутат Сергій Правденко пропонує викласти пункт 7 Постанови в такій редакції: „7.Керівникові Апарату Верховної Ради України забезпечити:

укладання державних контрактів з Національною телекомпанією України та Національною радіокомпанією України на виконання державного замовлення на висвітлення діяльності Верховної Ради України згідно асигнувань, передбачених на ці цілі Законом про Державний бюджет України на 2003 рік”.



Це – можливо, але все одно не вихід. Зміни потрібно вносити КОМПЛЕКСНО, відразу в УСІ нормативні акти, що регулюють вказані питання. Тому що ставити латку менше розміром, ніж дірка, сенсу немає.

Отже, “ темні сили” та інші особи, що уособлюють (вибачте за тавтологію) цензуру та відсутність свободи слова, черговий раз отримали ЛЕГАЛЬНУ можливість не виконувати ПРАВИЛЬНУ ПО СУТІ, але НЕДОЛУГУ ПО ФОРМІ постанову ВР. Зрозуміло, що ніякі звернення до судів та прокурорів проблему не вирішать.

Неможливо виконати постанову, яку неможливо виконати в принципі.

Тим паче, як би не хотілося депутатам, вони не можуть виконати навіть пункт п’ятий своєї ж Постанови, згідно якого: “ За невиконання вимог пунктів 1, 3 і 4 цієї Постанови Голова Державного комітету телебачення і радіомовлення України,

керівники Національної телекомпанії України і Національної

радіокомпанії України несуть особисту відповідальність відповідно

до закону”. Бо і такого закону у нас немає.

Опозиції вже давно слід навчитися боротися із своїми опонентами менш емоційною, але переконливішою мовою досконалих юридичних документів.