Пропонуємо Вашій увазі стенограму круглого столу юристів недержавних громадських організацій, присвяченого вдосконаленню виборчого законодавства нашої держави у стосунках із засобами масової інформації, який відбувся в Internews-Україна 8 липня 2002 року. Ведучий – Тарас Шевченко.

Незабаром побачить світ спеціальна книжка з повними текстами доповідей, виголошених на цьому круглому столі, також з цілим рядом аналітичних та інформаційно-довідкових матеріалів, присвячених питанням розвитку вітчизняної інформаційної галузі.

З повагою – директор Центру медіареформ,

доктор філологічних наук, професор-------------------- Сергій Квіт





















ВДОСКОНАЛЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ДІЯЛЬНОСТІ ЗМІ У ПЕРІОД ВИБОРЧОГО ПРОЦЕСУ



круглий стіл в Internews-Україна 8 липня 2002 року



Тарас Шевченко Інтерньюз Україна

Марія Місьо IREX ProMedia

Ольга Гасюк „Детектор медіа”

Марія Самбур Інститут масової інформації

Сергій Квіт Центр медіареформ (Національний університет “Києво-Могилянська академія”)

Тетяна Дарадан Центр медіареформ (Національний університет “Києво-Могилянська академія”)

Андрій Купцов Інститут соціології НАНУ, відділ соціально-політичних процесів

Тетяна Олексіюк Проект „Правовий аудит” „Інтерньюз Україна”

Павло Моісеєв Проект „Правовий аудит” „Інтерньюз Україна”

Оксана Волошенюк Міжнародний фонд “Відродження”

Дмитро Котляр Лабораторія законодавчих ініціатив

Павло Коробейников УАВПП

Тетяна Лебедева Незалежна Асоціація Мовників

Тетяна Фоміна Незалежна Асоціація Мовників

Валерій Іванов Академія Української преси

Олег Ярош Український Незалежний центр політичних досліджень

Інна Сухорукова Харківська правозахисна група

Євген Захаров Харківська правозахисна група

Олег Целуйко випускник Академії адвокатури України

Cофія Пагслі Артикль 19

Сергій Дацюк КВФ „Київ Інформ Простір”

Ксенія Стіцина Верховна Рада України, Комітет з питань свободи слова та інформації



Тарас Шевченко: Дякую всім, хто приєднався до нашого круглого столу. Я хотів би почати з того, чому саме ми вибрали таку тему, чому саме зараз, чому зокрема я вважаю, що це актуально і потрібно. Власне сьогодні 99 день після закінчення виборчої кампанії, завтра буде сто днів. І, на мою думку, варто було зібратися, що ми тепер зробили, і підбити деякі підсумки. Підсумки того, яким чином законодавство виконало покладену на нього місію регулювати діяльність ЗМІ та політиків під час виборчої кампанії. Протягом самої кампанії ми багато разів збиралися для обговорення того чи іншого питання, переважно реагували на ті чи інші моментні потреби, якщо треба було, наприклад, провалити якийсь законопроект чи роз’яснити ситуацію з того чи іншого приводу. Так само проводили багато семінарів для журналістів, щоб роз’яснювати нашу позицію – юристів-експертів – з певного законодавчого питання. Але для того, щоб вся ця праця не стала історією, а залишилася у майбутньому, ми вирішили, що варто провести заключний круглий стіл і обов’язково видати матеріали, які ми напрацювали, а також ті коментарі, експертизи, які замовляв IREX в міжнародних організацій щодо відповідності Європейській Конвенції, щоб така публікація могла б залишитися для державних чиновників, також передати її до Європейської Ради, передати в Національну Раду з питань телебачення та радіомовлення, і так само мати це в себе, щоб користуватися тоді, коли наступного разу прийде черга переписувати вибоче законодавство. А практика свідчить, що кожного разу, коли наближаються нові вибори, ми пишемо новий закон, або створюємо нову редакцію. Тоді, коли прийде час переписувати, люди згадають, що в них є це видання, і вони можуть звернутися до ідей і думок експертів. Тому я попрошу вас під час виступів бути достатньо практичними і вказувати на конкретні пропозиції, які, ви вважаєте, варто внести як пропозицію чи щось змінити в нашому законодавстві. Наразі я пропоную перейти безпосередньо до круглого столу. Ми попросили кількох експертів підготувати доповіді десь на 15 хвилин, щоб від них відштовхуватися у нашій дискусії. Надаю слово Дмитру Котляру, який є експертом Лабораторії законодавчих ініціатив, а також координує діяльність Громадської ради, яка створюється при Комітетові ВР з питань свободи слова та інформації. Дмитро Котляр: Я хотів би звернути увагу присутніх на деякі висновки за результатами виборчої кампанії 2002 року.

Як відомо, парламентські вибори 2002 року в Україні проводились на новій законодавчій основі, а саме на підставі Закону України "Про вибори народних депутатів України" від 18 жовтня 2001 року (далі – Закон). Новий закон став третім основним виборчим актом за часів незалежності й підтвердив наявність сталої традиції коригувати виборче законодавство країни напередодні чергової виборчої кампанії (адже, як і закони 1993 та 1997 років, був прийнятий безпосередньо перед оголошенням офіційного старту виборчих перегонів).

Саме відносно довгою історію вдосконалення виборчого законодавства в Україні та важким проходженням чинного на цей момент Закону у Верховній Раді ІІІ скликання (нагадаємо, що відповідний законопроект ветувався Президентом п’ять разів) можна частково пояснити загальний високий якісний рівень Закону, що викликало численні схвальні відгуки на адресу останнього з боку українських та іноземних експертів, представників державних органів. Основними здобутками нового Закону вважались істотно покращенні технічні аспекти проведення виборів народних депутатів, а саме процедурні моменти, не пов’язані з визначенням виборчої системи. Здавалось б, що зважаючи на зазначене, а також на те, що положення Закону вийшли максимально деталізованими, у суб’єктів виборчого процесу та аналітиків не мало б бути нарікань стосовно досконалості чинного виборчого закону. Проте, практична реалізація більшості положень Закону вказала як на наявність прогалин в законодавчому регулюванні виборчого процесу, так і на широке поле для вдосконалення існуючих положень. Погоджуючись з тим, що немає меж для вдосконалення, слід визнати, що за умов відсутності належної правової культури, що проявляється у недбалому ставленні до правових приписів з боку суб’єктів виборчого процесу, особливого значення набуває якість регулюючих механізмів, втілених у відповідні правові норми. Там, де у розвинених демократіях діють принципи політичної відповідальності та правова традиція, в українських реаліях мають бути конкретні положення закону, які не допускають двозначного тлумачення та не залишають місця для правозастосовчої самодіяльності. Хоча, звичайно, жодний нормативний акт, яким би бездоганним він не був, не зможе запобігти сваволі та навмисному порушенню або невиконанню законодавчих правил.

Виборча кампанія 2002 року дає можливість оцінити адекватність положень чинного виборчого закону українським політико-правовим реаліям та зробити кілька важливих висновків на підставі аналізу практики застосування відповідних законодавчих положень, особливо виходячи з результатів інтенсивної моніторингової діяльності, що здійснювалась громадськими організаціями України.

По-перше, слід відзначити, що в більшості випадків причиною зафіксованих порушень виборчого законодавства були не дефекти останнього, але вже згадувані правовий нігілізм, незнання закону та відсутність належного реагування з боку владних органів. По-друге, слід також визнати, що більшість політичних партій країни виявились нездатними як взяти активну участь у втіленні окремих контрольних механізмів, закладених в новому Законі про вибори (йдеться, насамперед, про участь у формуванні виборчих комісій), так і відстоювати свої права в якості суб’єктів виборчого процесу.

Зауваження стосовно пасивності при оскарженні (судовому та адміністративному) дій або бездіяльності учасників виборчого процесу, рішень посадових осіб органів державної влади стосується і кандидатів в народні депутати, які балотувались в одномандатних виборчих округах. Особливо гостро цей недолік позначився на передвиборчій ситуації, хоча саме в цей період активніша позиція у відстоюванні власних прав могла б стати додатковим інструментом демократичного впливу на забезпечення законності з боку представників влади. Це свідчить про загальну недовіру до наявних правозахисних механізмів в Україні, а також про те, що проблема недотримання норм виборчого закону виходить за межі одного правового інституту та зачіпає велике коло питань, пов’язаних із загальним рівнем розвитку демократичних відносин в країні.

По-третє, і можливо найголовніше, порівняння перебігу та результатів виборів в багатомандатному та мажоритарних виборчих округах засвідчили наявність достатніх передумов для переходу до повної пропорційності при визначенні переможців парламентських виборців.

Безсумнівним є також те, що не повинні залишитись осторонь і інші, менш концептуальні, положення Закону про вибори, необхідність зміни багатьох з яких є висновком більшості фахівців. Нижче подано перелік та обгрунтування деяких пропозицій до виборчого законодавства України у частині регулювання діяльності ЗМІ, складені на підставі аналізу виборчої кампанії 2002 року, практики застосування норм чинних нормативних актів, фактів порушень, зафіксованих в результаті здійснення моніторингу виборчого процесу з боку громадських організацій, українських та іноземних офіційних спостерігачів, представників державних органів тощо.

Висновки та пропозиції у сфері діяльності ЗМІ.

Виключне значення ЗМІ для проведення демократичних виборів обумовлює важливість форм та методів регулювання їхньої діяльності у цей специфічний для життя суспільства період. Прозорі, чесні вибори та всебічне забезпечення свободи слова є невіддільними поняттями, ланками однієї системи, що має назву демократичного політичного режиму.

Рівень регулятивного впливу на діяльність ЗМІ у виборчий період у країнах світу різниться залежно від багатьох чинників, як-то тривалість практики існування незалежних, демократичних мас медіа, досвід функціонування державних та приватних ЗМІ, наявність форм саморегулювання медіа середовища. Проте, незважаючи на загальні тенденції, відсутність законодавчо встановлених обмежень чи додаткових правил для ЗМІ не завжди є наслідком розвиненості та демократичності інформаційного простору країни, так само, як наявність регулятивних інструментів, інколи достатньо деталізованих, – відсутності демократичних традицій.

Практика проведення парламентської виборчої кампанії 2002 року в Україні засвідчила, що попри достатньо деталізоване регулювання діяльності ЗМІ у чинному виборчому законодавстві залишається місце для вдосконалення.

1. Передвиборча агітація. Визначення терміну. Одним з найболючіших питань, пов’язаних з медіа присутністю політичних сил, та вибором лінії поведінки журналістів та редакторів ЗМІ став порядок проведення агітації у ЗМІ. Головним аспектом, який постав у цьому відношенні, є проблема законодавчого визначення поняття "передвиборна агітація" та окреслення її меж, оскільки саме від цього залежить кваліфікація того чи іншого інформаційного повідомлення в якості агітаційного та застосування відповідних законодавчих правил. Передвиборча агітація є особливим правовим режимом діяльності учасників виборчого процесу, що має на меті забезпечити певний гарантований інформаційний мінімум, що дозволяє політичним силам та кандидатам донести до виборців власні програмні положення, свої переваги та недоліки конкурентів. У тих країнах, де законодавець вдається до регулювання порядку здійснення агітації у передвиборчий період (а така практика у цілому не є загально поширеною) існує два основних підходи до розуміння поняття агітації: (1) до агітаційних матеріалів відносять будь-яку інформацію, у якій згадується кандидат чи політична партія (блок); (2) агітацією визнається лише безпосередній заклик голосувати за певну політичну силу чи кандидата, інформація, що створює у виборця стимули голосувати за або проти певного кандидата, партію (блок).

Хоча чинний Закон "Про вибори народних депутатів України", не даючи визначення терміну "передвиборна агітація", наводить лише перелік можливих форм її здійснення та називає повідомлення, що не визнаються агітацією, аналіз та тлумачення як частини 2 статті 53, так і інших положень Закону, дозволяє стверджувати про закріплення розширеного розуміння передвиборчої агітації в чинному законодавстві, оскільки загальною характеристикою форм ведення агітації у ЗМІ слова "публікації та повідомлення про партію (блок), кандидатів у депутати". Але знову ж таки, це є лише одним з можливих тлумачень поряд з іншими. Саме тому актуалізується потреба у наданні чіткої дефініції. Автор, у цьому відношенні, дотримується думки, що найбільш доцільним варіантом вирішення проблеми термінологічного дефініювання терміну "передвиборна агітація" є обрання вузького підходу. Останній передбачає визначення передвиборної агітації через такі обов’язкової характеристики, як наявність "спонукання голосувати "за" або "проти" певного кандидата чи партію.

Наприклад, у російському законодавстві агітація чітко обмежується діяльністю, що має на меті "спонукати або така, що спонукає виборців до участі в голосуванні, а також до голосування за тих чи інших кандидатів (списки кандидатів) або проти них" (ст. 2 Федерального закону від 19 вересня 1997 г. "Про основні гарантії виборчих прав та права на участь у референдумі громадян Російської Федерації").

Подібне визначення знаходимо й в одному з нормативних актів ЦВК України, де під проведенням передвиборної агітації за допомогою ЗМІ розуміється "розповсюдження суб'єктами проведення передвиборної агітації через ЗМІ у спосіб і у формах, що не суперечать чинному законодавству, такої інформації, яка спонукає виборців до участі у виборах і вільного волевиявлення "за" або "проти" того чи іншого кандидата" (Положення про порядок використання засобів масової інформації для проведення передвиборної агітації під час виборів Президента України у 1999 році, затв. Постановою ЦВК від 18.06.1999 р.).

Проблема регулювання агітації у виборчий період має комплексний характер і потребує також, зокрема, визначення понять "політична реклама", "прихована політична реклама" тощо (що може бути здійсненим шляхом прийняття закону "Про політичну рекламу" та узгодження з його положеннями виборчого законодавства).

Початок агітації. Важливість визначення часу початку передвиборчої агітації як юридичного факту пояснюється особливим режимом використання ЗМІ, наданням кандидатам, партіям, ЗМІ додаткових прав та накладенням додаткових обов’язків. Щодо законодавчо закріплених строків та умов початку офіційної агітаційної діяльності суб’єктів виборчого процесу, то основними правовими конструкціями, що мають місце в електоральній практиці іноземних країн є:

-початок передвиборчої агітації обумовлюється початком офіційної виборчої кампанії (наприклад, початок агітації у Польщі прикріплюється до дня оголошення початку виборчої кампанії, що збігається з днем видання Президентом указу про оголошення чергових виборів та який встановлений не пізніше 60 днів до дати виборів; подібні правила діють у Канаді, Австралії тощо);

-право на ведення передвиборчої агітації пов’язується з моментом вступу кандидата або партії до виборчого процесу (тобто з датою його реєстрації в якості кандидата або реєстрації списку кандидатів) (подібні правила діють у Великобританії, Росії. У Литві початок офіційної кампанії пов’язується з опублікуванням місцевою ЦВК інформації про зареєстрованих кандидатів та списки кандидатів, яке має бути здійснене не пізніше як за 30 днів до дати проведення виборів);

-для передвиборчої агітації встановлюється окремі терміни, що не збігаються із загальним періодом виборчої кампанії та є меншими за нього.

Часове обмеження права на ведення передвиборної агітації за умови відсутності чіткого визначення самого терміну "агітація" призводить до того, що будь-які інформаційні повідомлення за межами офіційного агітаційного періоду можуть визнаватись як порушення вимоги про заборону агітації з накладенням відповідних санкцій. Крім того, встановлення часових меж агітації "за" чи "проти" обмежує право громадян на доступ до інформації та право ЗМІ на свободу вираження, порушує вимоги міжнародних актів з прав людини та конституційні гарантії дотримання свободи слова в Україні.

Крім контексту забезпечення свободи вираження, необхідність регламентування часу передвиборної агітації пояснюється також намаганням досягнути прозорості фінансування під час виборчих кампаній. Йдеться про те, що саме з моменту офіційного початку агітаційного періоду починають діяти обмеження стосовно джерел та обсягів фінансування діяльності суб’єктів виборчого процесу. З цих міркувань практика обумовлення початку передвиборчої агітації часом реєстрації кандидата (партії) у встановленому порядку видається недоцільною, оскільки за цих умов кандидатові (партії) вигідно якомога довше не висувати свою кандидатуру (не реєструвати список кандидатів) і вести агітацію в іншому статусі без якихось фінансових обмежень.

У зв’язку з наведеним необхідно скасувати норму Закону України “Про вибори народних депутатів України”, яка передбачає заборону на ведення передвиборної агітації у період від початку виборчої кампанії до початку 50-денного періоду до дня виборів (ч. 1 статті 50 Закону), як таку, що засвідчила свою неефективність і лише обмежує законні права учасників виборів.

Доступ до ЗМІ. Чинний Закон про вибори, визнаючи в якості однієї із засад здійснення виборчого процесу рівність доступу до ЗМІ, не містить проте достатніх механізмів реалізації відповідних положень як через обов’язок рівного висвітлення державними ЗМІ та недискримінаційного ставлення з боку приватних ЗМІ.

Слід визнати слушною пропозицію встановити обов’язок ЗМІ обнародувати не лише розцінки на ефірний час чи газетну площу, але й відомості про обсяги цієї площі (часу), які можуть бути надані в цілях здійснення платної передвиборної агітації, і відповідно зобов’язати ЗМІ не лише дотримуватись встановлених розцінок, але й надавати за плату всім учасникам виборчого процесу відповідні площі та час у разі звернення з такою пропозицією.

2. Спростування недостовірних відомостей та "право на відповідь"

Виборча кампанія 2002 року засвідчила, що наразі встановлена демократична процедура обов’язкового надання права на спростування відомостей, які кандидат або партія (блок), вважають "явно недостовірними", залишається не затребуваною, оскільки не зафіксовано практично жодного випадку такої вимоги з боку "скривджених" кандидатів, що навряд чи можна пояснити виваженістю, максимальною об’єктивністю та збалансованістю українських ЗМІ. Попри окремі критичні зауваження щодо встановленого новим Законом про вибори порядок спростування оприлюдненої інформації (при цьому закидають позасудовий порядок отримання сатисфакції від ЗМІ, однобічність такого порядку, порушення принципу незалежності медіа) на нашу думку такий спосіб правового регулювання є виправданим, що обгрунтовується особливістю виборчого процесу, а саме його швидкоплинністю. Це обумовлює у цьому випадку необхідність відносно миттєвої реалізації права на відновлення політичної репутації, донесення до виборців, адресатів такої інформації, суб’єктивного твердження особи або офіційної позиції партії (блоку) з приводу поширених відомостей. Див., наприклад, Додаток: досвід Литви та Польщі. Таким чином, формула, закладена у чинному виборчому законодавстві, є вдалішою за судовий порядок спростування, оскільки дає змогу захистити права суб’єктів виборчого процесу у ситуації жорстких часових обмежень, коли навіть особлива судова процедура може спричинити невиправдане затягування вирішення справи по суті. Більше того, вважаємо за доцільне розвинути відповідні положення, передбачивши механізми реагування у разі відмови засобу масової інформації надати відповідне спростування. Таким механізмом може стати як закріплення певних засобів впливу на порушника (у вигляді штрафних санкцій, накладення обмежень) з боку контролюючих органів, так і можливість стягнення зі ЗМІ коштів, витрачених кандидатом, партією (блоком) на обнародування спростування в інших ЗМІ.

Одночасно важливо чітко закріпити положення про звільнення ЗМІ від відповідальності за публікацію відомостей, що містяться у спростуванні (крім таких, що прямо закликають до повалення конституційного ладу насильницьким шляхом або розпалюють релігійну, національну ворожнечу).

У цьому зв’язку важливим також є надання права на висловлення протилежної думки, точки зору учасника виборчого процесу, уникнення однобічності в оцінках та забезпечення повного висвітлення певного питання. Йдеться про закріплення т.зв. "права на відповідь", яке полягає у гарантованому наданні кандидату, партії (блоку) права на висловлення власної позиції, думки у разі критичних зауважень на його бік, згадування в негативному світлі через обов’язок друкованого видання, телерадіоорганізації надати кандидату, партії можливість для відповіді на критику, якщо кандидат або партія не могли цього у відповідний час (тобто під час прямих дебатів).

Досвід Литви та Польщі.

Законодавчі акти про вибори окремих зарубіжних країн містять досить детальну регламентацію можливого порядку реагування кандидата в депутати на появу у ЗМІ неточних або таких, що дискредитують його, відомостей. Показовими з точки зору двох альтернативних способів поновлення порушеного права кандидата, який балотується на виборах, є відповідні положення законів Литви та Польщі.

Так, згідно з законом про вибори до литовського Сейму під матеріалом, що дискредитує кандидата, розуміється інформація, метою якої є спонукати виборців не голосувати за кандидата та яка негативно зображує кандидата. Не вважається дискредитуючим матеріалом думка (не інформація, до якої застосовується критерій правдивості) про кандидата, навіть і негативна, виголошена в ЗМІ. При цьому законом визначений час, протягом якого подібні дискредитуючі матеріали, можуть бути обнародувані (для ЗМІ, які виходять більші ніж три рази на тиждень – не пізніше 5 днів до виборів; для інших – 10 днів до виборів, але у будь-якому разі спростовуючий матеріал повинен бути опублікований не пізніше передостаннього випуску відповідного ЗМІ). Обсяг матеріалу з викладенням протилежної думки не повинен перевищувати обсягу дискредитуючої інформації більше, ніж втричі. Відповідне ЗМІ повинно обнародувати цю протилежну думку протягом 7 днів з дня її вираження, але не пізніше ніж за три дні до дати виборів. Якщо ЗМІ не може самостійно виконати цю вимогу у визначений термін, воно повинно за власний кошт розмістити відповідну інформацію в іншому ЗМІ. У разі, якщо кандидат подав свою протилежну думку до ЗМІ, але останнє не обнародувало його, то рішенням Центральної виборчої комісії кандидатові надається право висловити цю думку на державному радіо чи телебаченні (при цьому ЗМІ, яке не помістило спростування, сплачує комісії подвійну суму витрат на розміщення такої інформації за рекламними розцінками). Якщо ж матеріал, що дискредитує кандидата, був обнародуваний протягом періоду, коли за законом це забороняється, то згідно з рішенням Центральної виборчої комісії кандидату надається можливість виступити зі спростуванням на державному радіо чи телебаченні, а ЗМІ повинно відшкодувати потрійну вартість розміщення цього спростування. Кошти, які ЗМІ повинна відшкодувати ЦВК за розміщення спростування, стягуються у безспірному порядку.

Кардинальним чином відрізняються підстави й порядок реагування кандидата за законодавством Польщі. Так, якщо передвиборчий агітаційний матеріал (на будь-якому носії) містить недостовірну або неточну інформацію зацікавлена особа має право звернутись із заявою до окружного суду з вимогою: (1) конфіскації відповідного матеріалу; (2) заборони публікації подібної інформації; (3) видати наказ суду про виправлення даних; (4) вибачення перед скривдженою особою; (5) опублікування спростування у разі порушення особистих прав. Окружний суд у складі одного судді протягом 24 годин повинен розглянути заяву за прискореною процедурою (у непозовному скороченому провадженні). Постановлене рішення негайно надсилається сторонам, відповідній виборчій комісії та органу, відповідальному за виконання судових рішень. Протягом 24 годин це рішення може бути оскарженим в суді апеляційної інстанції, який, у свою чергу, повинен розглянути скаргу також протягом однієї доби. Рішення апеляційної інстанції оскарженню не підлягає і має бути терміново виконаним. Недостовірна інформація має бути виправлена протягом 48 годин.

3. Інші пропозиції

ввести мораторій на видачу ліцензій (переліцензування) на канали мовлення Національною радою з питань телебачення та радіомовлення на час виборчого періоду (з автоматичним продовженням на відповідний період терміну дії попередньої ліцензії);

врегулювати статус партійних органів ЗМІ (у яких політична партія виступає засновником або одним із засновників), особливо стосовно їх використання у передвиборчій агітації.

Тарас Шевченко: Дякую, Дмитре. Якщо в когось є якісь коментарі чи запитання до Дмитра, то ставте їх зараз.

Євген Захаров: Коли ЗМІ зобов’язують спростувати явно недостовірні відомості, як ми можемо захиститись від недобросовісного кандидата в депутати? Вони ж абсолютно беззбройні проти нього.

Дмитро Котляр: Спростування недобросовісного кандидата в депутати буде навпаки, свідчити проти нього і на користь самого ЗМІ. І все ж таки в цьому випадку я визнаю, що є негативні аспекти, але вони переважуються позитивом - можливістю миттєвого надання захисту, оскільки після закінчення виборчої кампанії це питання вже не буде актуальним.



Євген Захаров: Але з другого боку такий примус є ніщо інше як те, що газети примушуються на законних підставах друкувати той матеріал, який вони не хочуть, з чим вони не згодні.

Дмитро Котляр: Навіть у міжнародному законодавстві правові угоди припускають можливість деякого обмеження щодо свободи вираження.

Євген Захаров: Я вважаю, що це питання є дуже дискусійним.

Дмитро Котляр: Може мова йти про вдосконалення цього механізму, але, на мою думку, це дійсно дискусійне питання.

Марія Місьо: Я би хотіла додати, що, по-перше, право на спростування є дуже суб’єктивним. Треба мати також якісь критерії, додані до цього. Справді, недостовірні на думку кандидата блоку або партії чи явно недостовірні? І що означає “явно” недостовірні?

Дмитро Котляр: Тут вноситься такий критерій, що має бути врахована суб’єктивна думка. Іде наголос на правах кандидата – так, у цьому випадку права ЗМІ трохи обмежуються на догоду правам певного кандидата.

Марія Самбур: Чи ЗМІ буде мати право прокоментувати це спростування?

Дмитро Котляр: Я думаю, що і зараз у ЗМІ є можливість прокоментувати. Тут у нас ідеться про конкретні випадки, які, можливо, слід розглядати осібно.

Іванов Валерій: Я не згодний з цією позицією. Зрозуміло, що треба дати можливість незаслужено ображеним відповісти. Але в наших умовах це буде ще одним інструментом приборкання медіа. Тобто будь-який кандидат, вважаючи що всякий критичний виступ проти нього є явно недостовірним, буде примушувати медіа до відповіді. Які можуть бути противаги? Звичайно, є право не відповідати, журналіст має право на свою думку, він має право її захищати. А кандидат нехай робить спростування через інші медіа. Це, звичайно, радикальний підхід, він не зовсім підходить для України, бо багато кандидатів не мають виходу на власні медіа чи медіа, які їх підтримують. Але є така цивілізована форма врегулювання відносин, як суд. Звичайно, суд тягнеться дуже довго, але можна поставити умови, щоб подібні справи розглядалися позачергово, у визначений термін. І навіть такий судовий експрес-розгляд буде якоюсь гарантією прав медіа. Якщо ж все віддати на відкуп кандидату, ми узаконимо інструмент порушення прав медіа.

Дмитро Котляр: Слід пам’ятати не лише про права кандидатів, а й про право виборців на повну і об’єктивну інформацію, на право знати іншу точку зору.

Іванов Валерій: Зрозуміло – якщо медіа порушило – воно буде покарано: підчас виборів чи після, тобто ЗМІ є відповідальними. Яку ж відповідальність несе той кандидат, який буде спростовувати правдиву інформацію? У нього такої відповідальності немає. Якщо кожну критику в наступному номері медіа буде змушене спростовувати, то не буде довіри до газети, і суспільство не довідається про справедливу критику.

Марія Місьо: Я хотіла навести інший приклад, бо тут є один нюанс. Наскільки я пам’ятаю щодо друкованої преси, то в Америці дуже чітке, що ніхто не може примусити друковану пресу що-небудь робити. Існує виняток щодо електронних мас медіа, саме тут реалізується право на відповідь кандидата у президентських виборах. В Україні ж кандидат має право розмістити агітацію в друкованій пресі, а відповідного права в електронних мас-медіа не має. В американській юриспруденції виправдовується примус розповсюджувати інформацію, оскільки великі національні мережі використовують певні частоти, а це є національним ресурсом, що надає право громаді більше від них вимагати. І це може також стосуватися друкованих комунальних та державних ЗМІ в Україні, оскільки вони одержують державні гроші, хоч, можливо, тут можна дискутувати. Але ж щодо приватного мас-медіа, що власник сам вклав капітал, сам купив друкарню, сам все робить а тепер хтось хоче задарма площу.

Тарас Шевченко: Дякую за коментарі. Наступна доповідь – Тетяна Фоміна. Юрист. Керівник Правового центру Асоціації мовників. Будь ласка.



Тетяна Фоміна: Безперечно, темою номер один була політична агітація. Тобто що вважати політичною агітацією, а що ні. Треба зазначити, що закон не дав точного визначення, і я це розумію. Політична агітація – це не заборонена законом різноманітна діяльність на підтримку або не підтримку суб’єктів виборчого процесу. Тобто агітація – це громадська і політична діяльність. Як на мене, визначення непогане. Я намагалася зробити щось подібне, хоч у мене нічого не вийшло. Досить складно сказати, яка саме інформація спонукала тебе виявити свою громадянську правосвідомість. Тобто юриспруденція не може зазіхати на сферу, яка повинна стосуватися інших речей, ніж мова і право. Це питання моралі та етики журналістів, які роблять програми. На питання, чи буде агітація, чи ні у певному конкретному, я врешті-решт стала відповідати таким чином: “Як ви вважаєте, у цьому матеріалі є агітація, чи це безпосередньо об’єктивні новини?” Тоді у відповідь на моє запитання керівник знічувався і казав, що так, він знає, що там є агітація, але краще подати її як новини.

Існують якісь суб’єктивні речі, які не можна регулювати нормами права. На жаль, поки норми моралі цього не регулюють. Моя пропозиція є такою: давати будь-яке визначення політичної агітації, чи то вузьке, чи широке, у Законі не потрібно. Те ж саме щодо терміну ведення політичної агітації. Адже обмеження цього терміну повністю провалилося. Чому? Тому що ми знаємо, скільки разів під час трансляції Олімпійських ігор ми чули про “За Єдину Україну”. Була це політична агітація, чи не була? Начебто, і не була. Проте, мені нецікаво було їх дивитися, оскільки в будь-який цікавий момент трансляція могла перерватися повідомленням, завдяки кому ми дивимося Олімпійські ігри.

Так само, журналісти боялися виступати по виборах в ефірі. Тому що це могло бути розцінено як заборонена політична агітація. Знову ж таки, зважаючи на те, що не зовсім зрозуміло в нашому суспільстві, чи є політична агітація у журналістському матеріалі, чи ні. Проте врегулювати правовими нормами мораль і етику неможливо. Тепер щодо рівності кандидатів та виборчих блоків. Закон показав, що ця норма також виписана недостатньо, і рівність кандидатів у доступі до ЗМІ виражалася лише в можливості отримати рівні умови за рахунок державного бюджету. І також у тому, що приватні ЗМІ друкували розцінки, однакові для всіх. Проте я пам’ятаю, як один керівник сказав: “Дайте таку консультацію, щоб мій засновник, який є кандидатом, зрозумів, що можна пустити в ефір і інших кандидатів, які балотуються по цьому ж округу”. Доходило до смішного. У цьому випадку ситуація щодо балансу кандидатів в ефірі була виправлена. Звичайно, всім кандидатам повинні надаватися рівні умови, крім тих ЗМІ, які представляють політичні сили. Наприклад, було б дивним, якби газета “Комуніст” друкувала партійну пропаганду СДПУ(0). У нас виникав спір щодо норми Закону про бюджетні кошти. Чи мають право на них лише державні та комунальні ЗМІ, чи політичну рекламу і агітацію за рахунок бюджету можна розміщувати також у приватних ЗМІ. Тарас казав, що не мають право, а я казала що мають. Зрозуміло, якщо приватна компанія є більш привабливою для кандидата, чому б не надати ці кошти саме цій компанії? Я знаю випадки, коли компанії укладають ексклюзивні договори з рекламними агенціями, що мають право на розміщення будь-якої реклами і самостійно отримують кошти. Я думаю, що тут не буде криміналу, якщо в цей ланцюжок вписати й рекламні агенції, які б могли брати кошти від кандидатів, щоб робити рекламні матеріали і розміщувати їх. Також існує така норма, яка каже, що неможливо змінювати попередньо опубліковані розцінки. Деякі компанії поставили фантастичні ціни, і ніхто у них за цими розцінками розміщувати рекламу не забажав.

Щодо спростування інформації, це спірне питання. Дійсно, поки дійде до вирішення Судом справи про спростування, то завершиться виборчий процес і підбиття підсумків. Тому, мабуть, варто залишити можливість кандидата самому вирішувати, чи буде він розміщувати спростування, щодо неправдивої інформації, яка прозвучала.

Тарас Шевченко: Дякую Таню. Якщо можливо, то я зроблю маленьку репліку, щодо коштів з державного бюджету, які передбачені для надання безкоштовної газетної площі й ефірного часу для кандидатів. Моя позиція, що цей час можна надавати тільки на державних каналах базується не на тому, що я не хочу, щоб приватні компанії отримували гроші бюджетні, а на нормі закону, де написано, що ці кошти передбачені виключно для державних та комунальних компаній. Я не є проти того, щоб кошти пішли до приватних станцій, оскільки питання є делікатним і далі виникає запитання, яким чином, хто має визначати цю станцію, за якими цінами, оскільки ціни відрізняються. Тут є принцип рівної умови, в однаковому ЗМІ, з однаковим покриттям.

Будь ласка, Сергій Квіт.

Сергій Квіт: Дійсно, дуже важко визначити, де прихована реклама, а де не прихована реклама. Є норма західна, європейська, що в новинах не можна давати приховану рекламу. Мені здається, її треба запровадити і в нас. Якщо йдеться конкретно по виборах, новини Інтера і ТЕТ часто перетворювалися на партійні передачі СДПУ(о), тому їх важко взагалі трактувати як новини. Це майже в такому розрізі, як, наприклад, наприклад, газета “Комуніст” є партійним виданням. Де ж тут мораль? Це новини з майже неприхованою політичною рекламою. Тому повинна бути запроваджена певна юридична норма: якщо у ЗМІ подаються політична агітація чи реклама, такого роду інформація повинна бути названа відповідним чином.



Фоміна Тетяна: Звичайно, треба написати, що прихована реклама забороняється. Але тут постає проблема визначити, що є прихованою рекламою. І що є політичною агітацією. Оскільки журналісти, які роблять такі новини, впевнені, що вони дають саме новини. В нашій ситуації потрібно фіксувати яких ро