Як правило, коли мова йде про свободу слова, на економічні передумови існування незалежних ЗМІ звертається недостатня увага. Ми ж повинні докласти максимум зусиль для того, щоб зробити інформаційну галузь цариною здорового бізнесу. Для цього необхідно створити належні умови й підтримати вітчизняного суб’єкта видавничої діяльності, передусім створивши належний податковий клімат. Відповідно Центр медіареформ буде звертатися з експертними розробками і пропозиціями по пресі, книговиданню та поліграфії (насправді це одне комплексне питання) відразу принаймні до двох Комітетів Верховної Ради України: свободи слова та інформації і – культури та духовного відродження. Матеріал професора Миколи Тимошика – перший у цьому ряду.



Директор Центру медіареформ

доктор філологічних наук, професор Сергій Квіт

СИТУАЦІЯ У СФЕРІ НАЦІОНАЛЬНОГО КНИГОВИДАННЯ

ПОТРЕБУЄ ТЕРМІНОВОГО ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ



1. УКРАЇНСЬКЕ КНИГОВИДАННЯ У СТАТИСТИЧНОМУ ВИМІРІ



Рівень розвитку демократичних процесів у цілому і освіти зокрема тієї чи іншої країни в західному світі прийнято визначати такими цифровими показниками, які характеризують динаміку випуску друкованої продукції на душу населення. Спробуємо на початку з’ясувати за цими показниками рівень розвитку цих процесів в Україні за останні десять років, скориставшись нижче поданою таблицею (перша колонка – рік, друга – кількість книг у примірниках):

1990- 3,2

1991– 2,6

1992– 2,4

1993– 1,7

1994– 1,01

1994– 1,33

1995– 1,01

1996– 1,1

1997– 0,88

1998– 0,36

1999– 0,89

2000– 0,9

Таким чином, після кількарічного тупцювання на місці (0,33-0,86 примірника книги на душу населення за один рік), ми, “завдячуючи” значному скороченню в останні роки кількості населення країни (з 53 до 49 мільйонів), нарешті, майже дотягнулися до рубежа одної книги на душу населення. Цей показник є дуже принизливим для країни, яка свого часу серед перших у Європі запровадила книгописання, а згодом і книгодрукування, і книгами якої захоплювалася пізніше вся Європа. Як тут не згадати історичного факту, за яким донька Ярослава Мудрого, будучи посватана за престолонаслідника Франції, привезла з берегів Дніпра до цієї країни в середині ХІ століття один з найцінніших батькових подарунків, якому судилося стати… національною святинею французького народу. Була то Біблія, написана тогочасною давньоукраїнською мовою, на якій згодом, за прикладом Анни Ярославни, присягали на вірність своєму народові наступні після неї французькі королі.

Наведені вище цифри потребують порівняння. Так, у царській Росії (за даними статистики 1913 року) на душу населення щороку виходило друком 2 книги, за роки існування Радянського Союзу – 4. В нинішній Росії - 3,2, Білорусі – 5,5, Польщі – 9,5, Німеччині – 12.

У переважній більшості країн Західної Європи щороку випускається в середньому 12-16 книг на душу населення. І це за умови, що тамтешні громадяни мають значно більші можливості одержувати інформацію іншими засобами, передусім завдяки вільнішому і дешевшому доступу до комп’ютерної мережі.

Ще один показник, який не може не тривожити, – випуск дитячої літератури: він склав за минулий рік 0,16 примірника. Тобто, на шестеро наших юних співвітчизників припадає всього лише одна книга, створена й видрукувана в Україні.

Статистичні дані засвідчують і таку тривожну тенденцію як зменшення протягом року питомої ваги книг державною мовою в загальному обсязі випущеної літератури за накладами (у 2000 році – 61,4 відсотка, у 2001-му - 60,8). Сьогодні на вітчизняному ринку російськомовна книга посіла панівне становище: з урахуванням завезеної з-за кордону, близько 90 відсотків – за назвами та 70 – за накладами. Де вже тут говорити про так звану насильну українізацію, про яку постійно торочить у російськомовних засобах масової інформації немало некультурних, щовіністично налаштованих крикунів?!

Частка вітчизняної книги на внутрішньому ринку за роки української незалежності невпинно скорочувалася. Якщо 1999 року у вільний продаж надійшло (без врахування видань за держзамовленням та відомчих для службового користування) близько 9 млн примірників книг, то 2000 року – на мільйон менше. Для порівняння варто навести показники сусідів: у Польщі – 150, у Росії – 300 млн примірників книг за один рік.

Зрозуміло, що внаслідок нестачі вітчизняної книги цей вакуум активно заповнюється книжковою продукцією, випущеною тими ж сусідами. А це, за даними лише митних органів, - близько 55 млн книжок, які щороку завозяться в Україну для перепродажу передусім з Росії та Білорусі.

І ще одна вражаюча цифра: щорічно з України відпливає близько 400 млн гривень у кишені передусім російських видавців і поліграфістів, які надійно і не без підтримки доморощених владних покровителів окупували український ринок. Отож, ідеться про пряме інвестування зарубіжного виробника, і це за умов, коли вітчизняна поліграфія задихається від нестачі інвестицій.

Занепокоєння викликають, власне, не самі ці цифри. Насторожує інше: послідовна й підсилююча тенденція щодо консервації цього становища. Маємо, так би мовити, проблему з довгою бородою, яку нікому не вдається за останні десять років хоча б укоротити. Для глибшого розуміння ситуації, що склалася, варто бодай фрагментарно окреслити той суспільно-політичний фон, який визначав характер діяльності видавців і поліграфістів України в останнє десятиліття розвитку держави.



2. КОРОТКА РЕТРОСПЕКТИВА ПРИЧИН І ВИТОКІВ ПРОБЛЕМИ



Коли проаналізувати підшивки української періодики минулого десятиліття щодо зазначеної проблематики, то навіть за тоном самих заголовків газетних публікацій можна відчути, що приносила вітчизняним видавцям і книгорозповсюджувачам дика, не контрольована державою стихія, в яку тією ж державою бездумно було кинуто все, що вкладається в таке архіважливе і стратегічно сильне поняття як національна книга – надбання вікової мудрості нашого народу, запоруку його самобутності, сили волі. Спробуймо прочитати, задуматися над такими заголовками:

“За бідну культуру замовимо слово” (“Вечірній Київ”. 1990.27 жовтня).

“Захистити друковане слово” (“Літературна Україна”, 1991. 4 липня).

“На шляху до остаточного щезання? Доля української книги в суверенній Україні” (Літературна Україна. 1993. 9 вересня)

“Прощавай, українська книжко” “(Сільські вісті”. 1996. 12 липня).

“Закон, якого так довго чекали, “доб’є” книговиробників” (“Киевские ведомости”. 1996. 28 серпня).

Події, що визначали стан книговидавничої галузі, хронологічно розвивалися так. 1990 року, у відповідь на проголошення Україною державного суверенітету Росія в односторонньому порядку скоротила поставки в республіку товарів, визнаних нею як стратегічна сировина. Передусім це стосувалося паперу. Через це призупинялася діяльність цілого ряду видавництв. Саме тоді творча, наукова і видавнича еліта, згуртувавшись, своїм відкритим зверненням вирішила привернути увагу державних мужів і громадськості до можливої катастрофи національного книговидання.

5 липня 1991 року Президія Верховної Ради України прийняла постанову щодо державного захисту книговидання та преси України в умовах переходу до ринкової економіки, згідно з якою Кабінету міністрів було доручено передбачити пільгове оподаткування видавництв та торговельних організацій, які видають і реалізують літературу, що виходить українською мовою. Як результат – із січня 1992 року від сплати податку звільнялися ті видавництва, що здійснювали випуск літератури українською мовою та мовами національних меншин, якщо ця література становила не менше 70 відсотків загального їхнього виробництва. Таким мудрим рішенням тодішній Голова Верховної Ради України і майбутній перший суверенної України Л. Кравчук назавжди увійшов в новітню історію українського друкарства, як прозірливий державний діяч, який по-справжньому оцінив вагу і значення українського друкованого слова для становлення державності й утвердження української національної ідеї. Однак своєрідний ренесанс новітнього українського книговидання тривав недовго.

Сформований після виборів нового президента Леоніда Кучми новий склад Кабінету міністрів відмінив цю пільгу для вітчизняних видавництв з 1 січня 1994 року. Українська книга в умовах різкого зменшення державного замовлення, відсутності дотацій та пільг ставала економічно не вигідною, а для багатьох видавців – і непотрібною.

Особливо загрозливою ця тенденція стала з 1996 року, коли Росія, турбуючись про власний інформаційний простір на теренах колишнього СРСР, запровадила, за аналогом більшості високорозвинених держав світу, нульову ставку податку доданої вартості на всю друковану продукцію. Україна ж, навпаки, ризикуючи повністю втратити цей простір, довела величину цього податку до 20 відсотків, зрівнявши книгу з виробами будь-яких інших галузей народного господарства і опинившись за цим показником практично у хвості усіх держав світу.

Середина 90-х років увійде в новітню історію безрезультатною боротьбою українського книговидання за своє виживання і спробами його представників позитивно зрушити це питання через законодавче поле. В цю пору велася неприхована боротьба і в комісіях парламенту, і в міністерських коридорах, і серед видавців за підготовку цивілізованого Закону про видавничу справу.

Під час розробки у 1995 році концептуального варіанту проекту Закону України “Про захист інформаційного простору України, державну підтримку засобів масової інформації і національного книговидання та соціальний захист їх працівників” здійснювалися неодноразові спроби відновити існуючу до 1994 року законодавчу норму про пільги для видавництв, які випускають не менше 70 відсотків літератури українською та іншими мовами національних меншин. Однак вони виявилися невдалими.

1995 рік. Парламентом України було “провалено” Закон про видавничу справу, на який покладалися великі надії. Народний депутат України другого скликання Петро Осадчук так пояснює причину неприйняття парламентом цього закону:

“Якби в залі умовно українського парламенту сиділи інші люди, ближчі до духовної спадщини Т. Шевченка, І. Франка і Лесі Українки, то конче потрібний правовий акт для порятунку вмираючого книговидання було б прийнято”.

3. УПОСЛІДЖЕНИМ СТАНОВИЩЕМ УКРАЇНСЬКОЇ КНИГИ ЗАЦІКАВЛЮЄТЬСЯ РАДА ЄВРОПИ



Тривожними тенденціями розвитку українського книговидання в умовах переходу до ринку переймається в середині 90-х років Рада Європи. У квітні 1966 року за її сприяння в Києві проходить представницька Міжнародна конференція “Законодавство в світі книги: шляхи реалізації в Україні рекомендацій Ради Європи”.

Спеціальною резолюцією вона констатувала наявність таких тенденцій в українському книговиданні, на які не могли не реагувати місцеві державотворці. Суть цих тенденцій полягала в наступному:

знизилася до критичної межі кількість освітніх та наукових видань (за назвами і накладами), що спричинило до поглиблення кризи освіти і науки в державі;

припинилося бюджетне фінансування бібліотек і цільових видавничих проектів, покликаних забезпечити поповнення фондів бібліотек, що стало головною причиною різкого зубожіння останніх і, відтак, обмеження інформованості населення та зниження його інтелектуального потенціалу;

падає авторитет країни в очах європейської спільноти, яка почала сприймати Україну як державу, де влада не опікується книгою, освітою, культурою;

Україна стала джерелом прибутків для видавництв ближнього зарубіжжя, які, використовуючи податковий тиск влади в Україні на власних виробників та протекціоністські закони своїх держав, мають змогу поставляти до нашої держави значно дешевшу та якіснішу в поліграфічному відношення книжкову продукцію;

втрачаються кваліфіковані фахівці, а відтак знижується загальний фаховий рівень видавничої сфери, зростає кількість підприємств, які припиняють видання книжок і перепрофілюються;

прогресує занепад поліграфічних підприємств, спричинений значним зменшенням замовлень, а також моральним і фізичним старінням обладнання, пов’язаним з браком коштів на його модернізацію;

стрімко зросла собівартість української книги, внаслідок чого вона стала недоступною пересічному читачеві.

Виходячи з аналізу кризового стану книговидання і книгорозповсюдження в Україні, Міжнародна конференція за безпосередньої участі зарубіжних фахівців рекомендувала органам законодавчої та виконавчої влади вжити у цьому питанні заходів, які б відповідали задекларованим Конституцією України принципам побудови демократичного суспільства. Йшлося зокрема про:

законодавче визнання книги, насамперед, явищем культури, а вже потім предметом матеріального виробництва;

введення нульової ставки податку на додану вартість для видань на всі технологічні процеси їх виробництва і спрощення процесу оподаткування книги в цілому;

проведення незалежним громадським органом, створеним із професіоналів галузі і вчених, розподілу на конкурсній основі державних субсидій на виконання програм видання літератури за державним замовленням;

зниження для видавництв, книготорговельних установ та бібліотек ставок на перевезення, поштову пересилку книжкової продукції;

стабільне виділення коштів для закупівлі бібліотеками і державними освітніми закладами періодичних та неперіодичних видань;

фінансову підтримку наукових досліджень у галузі книгознавства і поліграфії.

Подібні рекомендації базувалися на аналізі законодавства щодо друкованого слова, яке в переважній більшості країн світу передбачає у цій сфері суттєві пільги. Варто детально проаналізувати податкову політику таких держав щодо друкованого слова, аби наочно переконатися, що там прийнято таке законодавство, яке визнає високу духовну, просвітницьку, державотворчу і цементуючу суспільство функцію книги. Натомість нерозуміння цієї проблеми, небажання українських законодавців прийняти такий закон, мимоволі виставляє їх справді посміховищем у Європі.

4. ПОДАТОК НА ДРУКОВАНЕ СЛОВО ЗА РУБЕЖЕМ І В УКРАЇНІ



У цілому характер сучасного законодавчого поля нашої держави щодо друкованого слова найкраще виокремити, проаналізувавши ось цю таблицю (за вибірковими даними Центру розвитку друкарської справи (Будапешт) та Міжнародної асоціації видавців:

Країна------Податок на-------Стандартний податок

--------------друковану---------для інших галузей (%)

--------------продукцію (%)

Країни з нульовою ставкою податку на друковану продукцію



Аргентина-----------0--------------21

Бразилія--------------0------------20

Велика Британія----0------------17,5

Ірландія--------------0------------21

Латвія----------------0-------------18

Литва-----------------0-------------18

Норвегія-------------0--------------23

Польща--------------0--------------22

Росія-----------------0---------------21,5

Уганда---------------0--------------22

Кенія-----------------0--------------18

США--------від 0 до 8,5 залежно від виду літератури

Країни з досить низькою ставкою податку на друковану продукцію



Туреччина------------1---------------21

Швейцарія------------2---------------6,5 Люксембург----------3---------------12-15

Японія-----------------3---------------3

Греція------------------4--------------18

Іспанія-----------------4--------------16

Італія-------------------4--------------19

Португалія------------5--------------17

Словенія---------------5--------------15-20

Франція---------------5,5-------------20,6

Бельгія-----------------6--------------21

Словаччина-----------6--------------25

Нідерланди-----------6--------------17.5

Канада-----------------7--------------15 Країни з досить високою ставкою податку на друковану продукцію (ставка зрівняна з іншою продукцію)



Ізраїль-----------------17----------------17

Чилі--------------------18----------------18

Україна---------------20----------------20

Болгарія---------------22----------------22

Данія-------------------25----------------25

Швеція----------------25-----------------25

Отже, якщо не брати до уваги Швецію та Данію (тут віддавна валовий національний доход на душу населення є досить високий і висока ціна книги не є проблемою для покупців) то Україна, разом з Болгарією, замикає список тих країн де національне законодавство не протегує розвиток національної видавничої справи і де друковане слово обкладається найвищим у світі податком.

5. СУЧАСНЕ УКРАЇНСЬКЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЩОДО ДРУКОВАНОГО СЛОВА ГАЛЬМУЄ ЙОГО РОЗВИТОК



Отож, на кінець 90-х років ставало однозначно зрозумілим, що розвиток книговидавничої галузі в державі гальмує недосконале законодавство, яке в корені необхідно було змінювати.

З приводу цієї проблеми говорено і написано так багато, що, здавалося б, з точки зору здорового глузду не захотіти збагнути її, вийти, нарешті з глухого кута може лише найзапекліший ворог української незалежності. Йдеться ж про прийняття чіткого, прозорого закону прямої дії, який би однозначно визначав державну підтримку національної книги.

На жаль, тільки не в Україні.

Закон України “Про видавничу справу” був затверджений Верховною Радою 5 червня і опублікований у пресі 18 липня 1997 року. Однак він так і не запрацював, бо навіть скромні пільги для видавців, обумовлені статтею шостою, могли дати якийсь позитивний результат, якби її пункти були включені у відповідні законодавчі акти.

Головний недолік цього закону у тому, що він продовжував консервувати ту систему оподаткування вітчизняної книги, яка не давала їй можливість конкурувати із зарубіжними, передусім російськими, виданнями.

Чергову спробу змінити законодавче поле в Україні щодо українського книговидання було здійснено влітку 2000 року під час Всеукраїнських загальних зборів видавців, поліграфістів і книгорозповсюджувачів. Учасники наради в черговий раз прийняли звернення до Президента України з клопотанням про необхідність нагальних змін у податковому законодавстві, а Державний комітет інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, на виконання рішення наради, оперативно розробив і подав на розгляд Верховної Ради України необхідні документи. Йшлося, зокрема, про зміни й доповнення до Законів України “Про податок на додану вартість”, “Про єдиний митний тариф”, “Про оподаткування прибутку підприємств”, “Про патентування деяких видів підприємницької діяльності” та “Про видавничу справу” .

Таким чином, знову почалося ходіння по зачарованому колу або ж не розуміння проблеми, або ж явного спротиву позитивно її розв”язати. Знову ті ж варіанти розробок закону, багатомісячні зволікання з його розглядом, а потім таке ж багатомісячне перекроювання положень і вихолощення певними групами з числа депутатського корпусу та окремих чиновників різних рівнів головної сутності документа.

Поданий пакет документів щодо порятунку української книги Верховна Рада розглянула у вересні 2000 року і… перенесла розгляд цього питання на січень 2001 року.

Законопроект “Про внесення змін та доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи” з великими труднощами був проголосований аж наприкінці березня 2001 року. Творці вітчизняної книги з нетерпінням очікували публікації затвердженого парламентом держави “свого” багатостраждального Закону. Та цього разу все закінчилося повною несподіванкою і для прихильників, і для опонентів: проголосований конституційною більшістю депутатів Закон через кілька днів, у результаті, правдоподібно, закулісних ігор, був… відкликаний. Випадок у законодавчій практиці безпрецедентний .

Переголосування цього закону, з порушенням регламенту, відбулося у травні 2001 року. Документ вийшов усіченим, переполовиненим, мало сприятливим до започаткування кардинальних змін, тому виявився недієвим і не зміг змінити ситуації на краще. “Напівпідпільно” прийнятий закон враховував лише інтереси окремих кланів, а не всіх виробників національного продукту.

Реалізація суперечливих положень цього документа не призвела до суттєвого зниження собівартості друкованого продукту в Україні. Не випадково видавці й поліграфісти назвали цей закон відкупним і окозамилювальним. До того ж, термін дії його в часі надто обмежений – до 1 січня 2003 року.

6. ПРАКТИКА ЗАСВІДЧИЛА ПОВНУ НЕЕФЕКТИВНІСТЬ УКАЗІВ ПРЕЗИДЕНТА З ПИТАНЬ ПІДТРИМКИ НАЦІОНАЛЬНОГО КНИГОВИДАННЯ



Практика новітнього етапу розвитку української видавничої справи засвідчує одну печальну традицію. Як метод заспокоєння чи охолодження активності захисників українського друкованого слова (це неодноразово проявлялося в створенні чи то комітету порятунку української книги, чи опублікуванні у пресі підписаними відомими діячами відкритих листів на адресу Президента чи прем’єр-міністра), в адміністрації Президента наспіх готувався Указ глави держави такого змісту, який не міг не вселяти оптимізму – як щодо назв цих указів, так і його словесного наповнення.

Найпоказовішими в цьому є бодай ось ці три Укази Президента України – “Про державну програму розвитку національного книговидання та преси” (26 лютого 1995 року), “Про деякі питання державної підтримки книговидавничої справи” (23 липня 1988 р.) та “Про додаткові заходи державної підтримки національного книговидання і книгорозповсюдження” (9 листопада 2000 року). Констатуючи у преамбулі величезну роль “національного книговидання і книгорозповсюдження у формуванні інформаційного простору держави та з метою посилення державної підтримки видавничої справи і вдосконалення системи книгорозповсюдження України”, творці таких указів, які підписує глава держави, обіцяють народу і бюджетне фінансування випуску суспільно необхідної літератури на умовах державного замовлення, і виконання попередніх програм, і створення української мережі книготоргівлі, і забезпечення населення регіонів українською книгою, і багато інших у цілому нагальних справ, що нагромадилися в гуманітарному блоці українського державотворення.

Однак минають місяці, роки і практично жоден з тих пунктів указів сповна не виконується. Та й не може виконатися, оскільки такі важливі документи хибують найголовнішим – відсутністю конкретики в зобов”язуючій частині. Кабінетові Міністрів, міністерствам, відомствам, обласним адміністраціям в черговий раз пропонується “вжити заходів”, “розробити і затвердити програми”, “вдосконалити систему”, “вирішити питання”, “запровадити механізми”. Не дивно, що “в щоквартальних інформаціях про стан виконання” цих указів можна віднайти елементарні відписки, окозамилювальний зміст яких бюрократична держава машина відпрацювала сповна.

7. ЗАПИТАННЯ, НА ЯКІ НЕ ОДЕРЖАВНО ВІДПОВІДІ



Такою є коротка історія проблеми, аналіз якої неодмінно виводить на постановку кількох наболілих за роки гострих і конкретних запитань. Ці запитання вже вкотре гостро й емоційно звучать з трибун Всеукраїнських зборів видавців, поліграфістів, книгорозповсюджувачів, у кулуарах різноманітних нарад фахівців.

Оскільки такі питання не проникають на сторінки тиражної “об”єктивної” і “незалежної” преси й досі залишаються без відповідей, їх варто навести в цьому матеріалі з надією, що гострота і серйозність їхньої постановки все ж приверне увагу конкретних посадовців владних структур. Передусім Верховної Ради, Кабінету міністрів, Адміністрації Президента.

Запитання перше. Хто і чому чинить в останні роки такий шалений опір прийняттю цивілізованого податкового законодавства щодо національної книги?



Запитання друге. З чиєї волі сталося так, що Україна перетворилася на матір-годувальницю для іноземної книги і на люту мачуху для власної?



Запитання третє. Хто з високоповажних управлінців має зиск з того, що, всупереч світовим тенденціям, Україна за роки незалежності зменшила обсяги видання книжок майже у дев’ять разів?



Запитання четверте. Чому стільки років книжкова галузь залишається заручницею декількох амбітних високопосадових службовців з давно віджилими стереотипами командно-адміністративного мислення, які неспроможні побачити взаємозв”язок між станом національної і книги і станом науки, освіти, культури, національної ідеї і, зрештою, незалежності України ?



Запитання п’яте. Хто в державі відповість за знищення цілої галузі, яка в усьому світі є високо прибутковою?





8. “БОЛЬОВІ ТОЧКИ” ВІТЧИЗНЯНОЇ ПОЛІГРАФІЇ



Один з парадоксів розвитку вітчізняного поліграфічного ринку в умовах збільшення пропозиції поліграфічних матеріалів та послуг ціни на них чомусь не знижуються, а стабільно тримаються верхніх позначок, а в деяких місцях навіть зростають.

Причиною помітного зростання, скажімо, вартості паперу, що відзначалося на початку минулого року, стала спроба російських постачальників штучно створити дефіцит цього стратегічного для сусідньої держави товару в Україні, аби згодом монопольно диктувати на нашому ринку ціну. І це сталося якраз тоді, коли єдиний вітчизняний виробник газетного паперу – Жидачівський целюлозно-паперовий комбінат – забезпечував донедавна 18 відсотків усіх потреб газетно-журнальних виробництв.

Потрібно терміново відроджувати давні традиції України як папероробної держави. Ураїнські державотворці мали б пам’ятати, що справжні книжкові шедевр, які дивували й тепер дивують світ своєю довершеністю й неповторністю і які народжувалися в галицьких, київських чи чернігівських друкарнях протягом XVI-XVIII століть, виготовлялися з сировини, виробленої на власних папірнях. Скажімо, потреби в папері друкарні Києво-Печерської лаври тривалий час забезпечувала її власна папірня в Радомишлі.

Нині особливо загострилася проблема технічного переоснащення поліграфічної галузі. На цілому ряді потужних підприємств зношеність обладнання сягнула критичної межі. У цілому ж по Країні моральний та фізичний знос основного поліграфічного устаткування складає близько 80-90 відсотків. І хоч деякі підприємства (скажімо, відкриті акціонерні товариства “Донеччина”, “Київська правда”, “Зоря”, “Вільна Україна”, “Полтава” ) самотужки закуповують і небезуспішно освоюють сучасне технологічне обладнання для багатокольорового друку періодичних видань, без відчутної фінансової допомоги з боку держави, комерційних банків тут не обійтися. Як також і без надійних інвесторів.

Роль держави в розв’язанні цієї проблеми поки що вкрай пасивна. Свого часу великі надії покладалися на розроблену колишнім Мінпресінформом і затверджену Указом президента України в лютому 1995 року державну програму розвитку національного книговидання та преси. Однак через неефективність дій владних структур гарні наміри так і залишилися на папері.

Особливо в критичному становищі опинилися нині районні і міськрайонні видання комунальної власності, де газети змушені випускати на давно віджилому обладнанні. Придбати ж малопотужну друкарську машинку, яка коштує в межах 120-150 тисяч доларів США, для таких колективів є практично неможливим , не кажучи вже про газетно-журнальний ролевий комплекс, вартість якого сягає до двох мільйонів доларів.

Тут своє рішуче слово могли б сказати представники вітчизняного поліграфічного машинобудування, науковці-поліграфісти. Тим більше, що певні напрацювання щодо розробки і виробництва мобільної і недорогої техніки для невеличких провінційних друкарень вони вже мають.





9. П Р О П О З И Ц І Ї



Причина справді тривожного стану, в якому перебуває українське книговидання ось уже впродовж останніх восьми років, одна – нічим не виправданий, економічно не вмотивований, а отже практично згубний для майбутнього держави податковий тиск на друковане слово, відсутність чітко продуманої протекціоністської державної політики щодо інформаційної сфери в цілому і книговидавничої справи зокрема.

Зважаючи на те, що так звані пільги на вітчизняне книговидання, задекларовані у прийнятому Верховною Радою з порушенням регламенту 17 травня 2001 року Закону “Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування в частині, що стосується видавничої справи”, діють до 31 грудня 2002 року, можливі два варіанти не допущення краху книговидавничої системи.

Термінове прийняття Кабінетом міністрів політичного рішення про подання проекту Закону України “Про внесення змін і доповнень до деяких законів України з питань оподаткування к частині, що стосується видавничої справи”, (інший варіант назви Закону – “Про державну підтримку книговидавничої справи в Україні”).

Розгляд Верховною Радою і прийняття позитивного рішення з цього питання до кінця грудня ц. р.

Серед принципових положень цього закону мають бути такі:

нульова ставка податку на додану вартість на весь процес створення, виготовлення і реалізацію вітчизняного друкованого продукту терміном на 10 років;

-нульова ставка податку на прибуток для тих суб’єктів видавничої діяльності, які 70 і більше відсотків видань випускають державною мовою (задекларована в Законі про видавничу діяльність від 1997 року цифра 50% ситуацію з принизливим становищем україномовного друкованого продукту в Українській державі не виправить);

-зняття митних бар’єрів для ввезення необхідної сировини, поліграфічних машин та устаткування (це дасть змогу українським поліграфістам і книговидавцям поповнити основні й оборотні фонди, технічно переоснастити виробництво, зайняти на внутрішньому ринку належне їм місце);

-ввезення в Україну готової поліграфічної продукції, яку спроможні виготовляти і виготовляють вітчизняні виробники, має оподатковуватися, з неї повинне справлятися також відповідне мито. Водночас, ці види вітчизняної поліграфічної продукції (зокрема національне виробництво книг, зошитів та інших важливих товарів) повинні звільнятися від оподаткування;

Без прийняття такого закону всі багаторічні обіцянки з високих трибун щодо необхідності реальної підтримки національного книговидання виявляться несерйозною і компрометуючою для таких керівників балаканиною.