Теоретичні засади зрозумілі всім. Гірша справа – з їх практичним втіленням у життя. Стосовно цього мало не кожен журналіст чи представник влади має власну думку.

Візьмемо для прикладу зовсім недавню дискусію, яка відбулася в рамках засідання інформаційної секції Народного Форуму демократичних сил. Висловлені там думки, задля економії місця, можна було б згрупувати таким чином.

Законодавча влада, яку тоді представляв голова парламентського комітету з питань свободи слова Микола Томенко, стверджувала (і, можливо, небезпідставно), що українське законодавство хоч і потребує певного вдосконалення, але і в своєму нинішньому стані здатне прислужитися реальному захисту свободи слова. Необхідна лише добра воля самих журналістів, щоб повноцінно використовувати вже існуючі закони для такого захисту.

Представники влади виконавчої – голова Держкомінформу Іван Чиж та віце-прем’єр Володимир Семиноженко, з одного боку, наводили приклади, на їх думку, позитивних зрушень в інформаційній політиці, з іншого – нарікали на об’єктивні труднощі та недостатність владних повноважень.

Що стосується власне журналістів, то зміст їх виступів коливався між оптимізмом Юлії Мостової, яка покладалася на те, що у журналістів вистачить сил , щоб зберегти власну гідність і відданість професійним стандартам і, скажімо, скептичним настроєм досвідченого Зиновія Кулика, який відверто сумнівався, чи варто орієнтувати вітчизняну журналістику „на вітринні зразки” журналістики західної. Загалом, висловлювалися думки, які, у тому чи іншому вигляді, звучать на багатьох журналістських „тусовках”.

І от цікава деталь: попри те, що йшла мова про необхідність певних законодавчих та суспільних механізмів, що мають забезпечувати свободу слова в Україні, все ж головні надії учасники дискусії покладали саме на те, що саме журналістська спільнота виявиться гідною своєї високої суспільної місії. Схоже на те, що навіть коли згадані механізми коли-небудь таки запрацюють, то все одно визначальним фактором, здатним запобігти зловживанням і утискам влади, залишаться, образно кажучи, „розум, честь і совість” кожного, окремо взятого, журналіста.

Події останніх днів, принципова позиція, яку зайняли багато журналістів і навіть спроби організованого спротиву посиленню цензури з боку влади (приклад УНІАНУ), свідчать про те, що попри песимістичні сподівання, медійна спільнота продемонструвала хай не масову, але здатність до самоорганізації.

Але постає питання: чи можна покладати надії виключно на такі, достатньо абстрактні для багатьох людей, поняття? Особливо при їх зіткненні з цілком конкретними життєвими реаліями?

Ще за радянської традиції, коли всі ті, хто заробляв на життя літературною справою, мали бути не менш, ніж „інженерами людських душ”, професія журналіста і сьогодні в нас не розглядається саме як ремесло, як, скажімо, професія медика чи вчителя.

При цьому неважливо, чи сприймають зараз журналістів як продажних „інформаційних кілерів”, чи, навпаки, відводять їм месіанську роль високоморальних ревнителів демократії. На загал, кількість безпринципних і аморальних людей в журналістиці навряд чи перевищує середній відсоток в інших галузях людської діяльності. Суттєво відрізняються лише умови праці та рівень відповідальності перед суспільством.

Здається, настав час для більшості журналістів нарешті усвідомити спільність власних інтересів – не на рівні політичних переконань чи відданості демократичним ідеалам, а спільності інтересів, саме як найманих працівників. Елементарна корпоративна солідарність, коли, наприклад, порушення людських прав журналіста чи умов особистих контрактів викликає миттєвий спротив всієї журналістської спільноти – незалежно від політичної орієнтації видання, телеканалу чи самого журналіста - може стати найпотужнішим „щитом” від тієї ж владної цензури.

Не пам’ятаю, хто сказав, що „громадянське суспільство з’являється на певному рівні добробуту”. Тотальна матеріальна залежність від власників ЗМІ при, часто, повній правовій незахищеності – чи не головна причина більшості проблем, які виникають у медіа-сфері.

Коли кожному – підкреслюю, кожному журналісту - буде гарантована, як мінімум, моральна, а в перспективі, юридична і матеріальна допомога реально діючої професійної спілки, коли схема надання такої допомоги буде відпрацьована до автоматизму, лише тоді можна буде говорити про те, що та чи інша позиція журналіста продиктована його власними переконаннями, його незалежною точкою зору.

І тоді, до речі, можна було б реально вимагати взаємного дотримання норм корпоративної етики і стандартів журналістики.

Що потрібно робити для того, щоб це стало реальністю? Очевидно, що першим кроком має стати виведення фінансової діяльності ЗМІ із „тіньового” сектора. Бо саме прозорість фінансових стосунків журналістів із їхніми працедавцями – власниками ЗМІ є запорукою того, що доля журналістів не буде вирішуватися самоуправно. І це – справа перш за все законодавців, того ж самого профільного комітету – розпочати робити кроки до вирішення цієї проблеми.

Звичайна, рутинна, абсолютно не пафосна, профспілкова робота – ось що могло б суттєво вплинути на ситуацію, яким би наївним це не виглядало в очах деяких наших, втомлених цинізмом, колег.

Йдеться, звичайно, не про атавістичні офіційні профспілки – „школу комунізму”, а про реально діючу організацію професіоналів, що перейматиметься суто життєвими проблемами своїх членів – мінімальним рівнем зарплат, пенсіями, умовами праці, дотриманням контрактних зобов’язань, і т.д., і т.п.

Здається, саме на вирішенні цих, простих на перший погляд, але досить складних у реалізації, питань мають зосередитись люди і організації, зацікавлені у становленні реальної свободи слова. Не ігноруючи, звичайно, й інших засобів боротьби.

Читайте також:

ЯК ЖИТИ МОЖНА?

"Ми маємо думати про страйк", Ірина ЧЕМЕРИС

"Звичайна професія ", Сергій Черненко

"Нам нужен профсоюз. Свой в доску", Сергей Гузь

"ТАК ЖИТИ НЕ МОЖНА?", Роман Скрипін

"Тільки такою кувалдою, як страйк можна відрихтувати поведінку влади щодо ЗМІ...", Олег МЕДВЕДЄВ

Нам нужна круговая порука профессиональной чести!, Ярослав Колгушев

"Реалисты и номиналисты ", Николай Козырев

"Нам не нужны подтасовки, выдаваемые за проявление профессиональной чести ", Александр Семченко

"Українська цензура - це не ноу-хау Васильєва або Медведчука ", Серг_й Руденко

"ДЕКЛАРАЦІЯ "Про утворення громадянської іініціативи тележурналістів ", Глібовицький Євген, Скрипін Роман, Шевченко Андрій

"Журналісти вголос заявляють про існування політичної цензури в Україні ", Оксана Лисенко

"ТАК ЖИТЬ НІЗЗЯ ", Олексій Мустафін

"МАНІФЕСТ УКРАЇНСЬКИХ ЖУРНАЛІСТІВ "