В неділю, 8 вересня, Перший канал польського радіо (тобто, за українською термінологією, державне радіо) влаштував свято. На майдані біля апаратно-студійного комплексу впродовж багатьох годин тривав концерт, який періодично транслювався у прямому ефірі. До студії завітали відомі польські політики, діячі культури та найвідоміші польські радіожурналісти, зокрема, ветерани "Одиниці", нагороджені професійною премією "Золотий мікрофон", яка також цими днями вручалася у Варшаві найкращим радіожурналістам, за вердиктами незалежного професійного журі.

В ефірі, або, як кажуть поляки, "на антені", звучали спогади про минуле цього каналу, висловлювалися міркування щодо покращення якості його мовлення у зв’язку з надзвичайною конкуренцією з боку інших каналів, у першу чергу таких, що працюють у FM-діапазоні. Йшлося й про суто професійні проблеми, зокрема про ускладнення, до яких призводить інколи спілкування журналістів з політиками та урядовцями. В кріслі "по той бік скла" часто сидить Президент Республіки Польща Александр Квасьнєвський, прем’єр Лєшек Міллер, котрий, до речі, в цей день також завітав до студії, й загалом усі ті, чий голос на певний момент може забажати почути польська аудиторія. Ведучий вечірньої програми на питання, чи треба якось готуватися до розмов з такими гостями, відповів, що практично ніяк не треба, оскільки до студії запрошують тих, кого всі хочуть почути і з приводу питань, які всіх хвилюють, а журналіст, котрий також є звичайним громадянином, тут лише виступає медіумом між суспільством і цими політиками, або урядовцями.

Співбесідники багато жартували з приводу численних казусів, що трапляються у прямому ефірі: чи то якийсь міністр, схопивши плаща, вибіжить зі студії в стані нервового нападу, чи то якийсь політик, попри те, про що його насправді питають, вперто торочить своє , не кажучи вже про мовні перли, яких у будь-якого радійного журналіста за життя збирається ціла колекція.

Проте, найголовніше, що турбує польських журналістів - це те, як покращити якість об’єктивного та оперативного інформування суспільства про події у Польщі та в світі, й перетворити засоби масової інформації на дієву складову демократичного суспільства, тобто на "четверту владу" у повному розумінні цього слова. Отож, самі польські журналісти вельми далекі від того, аби вважати нинішній стан польських засобів інформації таким, що відповідав би демократичним та технологічним стандартам Євросоюзу, до якого, за результатами весняного референдуму, Польща, як сподіваються журналісти, таки увійде.

Спостерігати і слухати такі думки українцеві вкрай цікаво. А що б сказали польські радійники, якби, наприклад, ознайомилися з баченням природи та завдань Національної Телекомпанії України, викладеним в інтерв’ю "Киевским Ведомостям" від 08.08.2002 паном Сергієм Васильєвим, котрий обіймає, як для іноземця, геть незрозумілу посаду - керівника Головного управління інформаційної політики Адміністрації Президента України. З цього інтерв’ю поляк міг зробити попросту фантастичні висновки, зокрема, що національний канал існує не заради забезпечення інформаційних потреб громадянина, а для того, аби бути інформаційним знаряддям влади, й що національне телебачення громадянин має сприймати в одному ряду з міліцією, котра, виявляється, також служить не засобом захисту його "невід’ємних та неприписуваних прав", а атрибутом "влади". Аби уникнути звинувачень у перекрученні поглядів п. Васильєва, варто навести цитату повністю (звісно, мовою оригіналу: уявімо собі, що офіційна особа в Польщі дає інтерв’ю не польською мовою): "Любая власть должна иметь обязательный набор неких атрибутов власти. Кроме правоохранительных органов, армии, валюты и прочего ей нужны, в том числе, и "свои" средства массовой информации, через которые власть должна разговаривать с людьми, объяснять свои действия, показывать эффективность работы, убеждать в конце концов"(пунктуацію оригіналу збережено).

Появу такої заяви в Польщі можна було б порівняти з вибухом атомної бомби. Пересічний поляк (але не такий вже й пересічний, адже він - платник податків і виборець) вигукнув би: "Владо"! Нічого "свого" у тебе нема й не може бути, це все - моє , в тому числі, й засоби масової інформації". Скидається на те, що п. Васильєв геть забув уроки історичного комунізму та наукового комунізму, згідно яких "армия и прочее" є атрибутами не влади, а держави. Проте сама держава, утримувана на гроші громадян, існує заради забезпечення функціонування суспільства, що складається з тих самих громадян. Проте, здається, саме щодо цього п. Васильєв як раз зберігає вірність ленінській версії марксизму й досі вважає державу "апаратом насильства". В такому разі він цілком має рацію, коли розташовує в одній шерензі армію, каральні органи (називані ним правоохоронними) та засоби масової інформації. Його аргументи просто вражають своєю наївною простотою. Виявляється, у "влади" (що він має на увазі під цим узагальненим літературним образом, не зрозуміло) на це є підстави, оскільки "НТКУ – державне телебачення. Його фінансування здійснює уряд, президента НТКУ призначає Президент України"!

Будь-який поляк, знову-таки, заволав би у відповідь: "Так це ж за мої гроші здійснює фінансування уряд, оскільки сам він нічого не виробляє і не заробляє ! То це я, виявляється, платив податки, аби мені показували "ефективність роботи"? Та я маю щодня її спостерігати в навколишньому житті, а не на екрані".

Єдине, з чим можна погодитися в словах п. Васильєва, то це з тим, що "влада" має "пояснювати", але не в сенсі просвіти недозрілого до інтелектуальних глибин "влади" "населення", а в сенсі повсякденного звітування і виправдання за свої дії перед суспільством, яке цю "владу" утримує і яке обрало її, бо вона сильно просилася під час виборів, доручивши берегти свої інтереси. Саме цим, здебільшого, і займаються представники уряду та політики на екрані польського телебачення, на радіо, та на сторінках газет: вони постійно виправдовуються, весь час доводять, що їхні дії не суперечать суспільним інтересам. Втім, на "разговаривать с людьми" та "объяснять" варто зупинитися окремо. Звідки у наших можновладців така переконаність в тому, що громадяни потребують якоїсь роз’яснювальної роботи, та впевненість у своїй спроможності ці роз’яснювання здійснювати? Авторові цих рядків, наприклад, з "действиями власти" все ясно, і він не бажає приймати роз’яснень від людей, котрі, говорячи начебто російською мовою, вживають вислови на кшталт "миллион раз было искушение" або "человек, включая УТ-1" (мабуть, тут сплутано телебачення з телевізором). Вкотре маємо приклад того, що в нашій країні народ значно освіченіший за владу, отже, її роз’яснень не потребує . Не кажемо вже про те, що, згідно із загальноприйнятими нормами щодо прав людини, доросла, суверенна, самостійна особа не може бути не лише об’єктом "пояснень", по які вона не зверталася, а й навіть порад. Не дивно, що поляк в розмові з вами, побачивши, що ви потребуєте допомоги, чи поради, скаже: "Я б на місці пана.., але я - не на місці пана". Проте, так скаже не лише поляк, а й німець, і англієць.

У цьому зв’язку найсильнішим місцем інтерв’ю п. Васильєва , є, безумовно, звернення до англійського досвіду, а саме - розповідь про стажування на BBC. Нащо він так охоче підтримав розмову про BBC, не зрозуміло. Щоправда, якщо він хотів надати своєму і без того доволі комічному інтерв’ю ще більшого комізму, то в такому разі він вчинив вірно: його розповідь про ВВС повністю суперечить тому, що проголошує він сам. Кожному, хто дивився програми ВВС в Британії, а не по кабельних мережах у Києві, зрозуміло, що нічого більш безглуздого, ніж вказівки ВВС з боку "влади", уявити неможливо. ВВС як "атрибут власти" - це нонсенс, незрозумілий жодному англійцеві.

Все це свідчить лише про те, що УТ-1 та ВВС - це явища, які взагалі неможливо розглядати в одній площині. Йдеться, звісно, не про якість мовлення: тут нема предмету для розмови. Мова йде про те, що характер британських засобів інформації взагалі, та ВВС зокрема, самою своєю природою виключає ідею підконтрольних владі засобів масової інформації. А ця природа зумовлена характером британського суспільства, де ці засоби масової інформації існують. Британія - правова держава в дійсному розумінні цього слова, чия правова система грунтується на підвалинах, закладених ще кілька століть тому.

. Британія - це не просто країна, де сформульовано теоретичні засади теорії природних прав людини, що надихали авторів французької "Декларації прав людини" та стали взірцем для отців американської Конституції. Це країна, яка сама тримається на громадянинові - суверенному індивідові, чия свобода не може бути обмежена нічим, окрім закону. Отож, недоречна у вустах пропагандиста телебачення як "атрибута власти" розповідь про те, чим відрізняється ВВС від УТ-1, насправді, є ілюстрацією того, чим відрізняється Британія від України, або чим відрізняється країна, грунтована на правах людини - від країни, де вони не лише нехтуються, а й попросту не визнаються.

Тому, аби ланцюг міркувань п. Васильєва набув бодай мінімальної логічності, до нього треба додати великий засновок, як кажуть логіки. Тоді все виглядатиме так: Українська держава (тобто державний апарат) - це "апарат насильства" "влади" над "населенням". Аби це насильство здійснювалося в ефективний спосіб, "населення" має піддаватися відповідній інформаційній обробці. На виконання цього завдання покликані державні засоби масової інформації, утримувані на гроші того самого "населення", бо інших грошей у держави нема . "Населення" про це ніхто не питає , тим більше, що "влада" сама знає , що для "населення" краще, й взагалі "народ - сволочь". З усією правовою відповідальністю заявляю - нічого подібного п. Васильєв не казав, не писав і, можливо, навіть на думці не мав! … саме тому його міркування про державне телебачення, ілюстровані спогадами про стажування на ВВС, виглядають вкінець позбавленими логіки.

Проте з цим вже нічого не вдієш: логічність, рівно як і відвертість - це риса, не надто поширена в колах української "влади". Не дивно, що й народ "владі" віддячує тією самою щирістю.

...А у поляків триває свято, вони й надалі копирсаються в недоліках власних медіа, ну буквально "очерняют"! Пан Васильєв з притаманним його російській мові блиском говорив, як негарно "скрутить "фигу в кармане". Зазначимо, що це - ледь не головна справа польських журналістів, з тією лише різницею, що "скручивают") вони свої "фиги" міністрам, воєводам та депутатам не в кишені, а у прямому ефірі. Уявити собі неможливо, що б вони зробили з політиком, котрий спробував би заговорити польською мовою так, як наші вищі посадовці "разговаривают с людьми"!

Щодня польські медіа викривають хабарників, непрофесіоналів та просто дурнів при владі. … І нічого страшного при цьому не відбувається, адже перш, ніж це зробити, журналісти сто разів перевірять достовірність інформації, бо добре пам’ятають про наявність іншої, справжньої, а саме, судової влади. Ось і вся запорука "об’єктивності інформування населення про політику влади". Чи в захваті влада від діяльності журналістів? Звісно, ні. Кому сподобається таке? Проте кого цікавить, що подобається чиновнику, який з власної волі обслуговує суспільство? І хто з цих чиновників міг би подати у Генпрокуратуру скаргу на „психологічний тиск на нього”, і ким – своєми виборцями, як це нещодавно з приводу акцій „Повстань, Україно” зробив наш Президент Леонід Кучма.

Так, і польський президент, який безліч часу присвячує спілкуванню перед мікрофоном, задоволений не всім. Наприклад, в понеділок, 9 вересня, Президент Республіки Польща Олександр Квасьнєвскі на Всесвітньому конгресі польських медіа висловив жаль з приводу того, що польські журналісти, на його думку (і тільки на його думку!), недостатньо активно пропагували вступ Польщі до ЄС. Проте жодних настанов журналістам не дав. По-перше, вони нікому не потрібні й жоден журналіст нічого пропагувати не зобов’язаний (якщо, звісно, сам не забажає ), по-друге, далеко не всі журналісти підтримують його позицію щодо вступу до ЄС і цього жалю аж ніяк не поділяють, а, проте , президентська влада приходить та іде, а Четверта Влада лишається: то хто на кого має зважати? Поляки дуже поважають Президента, але, перш за все, вони поважають себе. Тож, чим більше польські журналісти намагатимуться казати правду польському народові про те, що діється у них в країні та в світі, тим, може, у данній Європі полякам почуватиметься комфортніше.

Де вільна преса - там свобода. Де преса є „атрибутом влади” - там кожен громадянин може опинитися на місці Георгія Гонгадзе. Ви не хочете цього? Тоді вимкніть телевізор: в ефірі українське "державне телебачення"!

Читайте також:

Ленін – з ними

Совет информполитики пополнился «новыми» политиками

В сфере информационной политики президент отныне будет советоваться с Медведчуком, Васильевым и Почепцовым

Сергей Васильев: На УТ-1 «лицо власти» должно быть наиболее понятным и доступным

В Администрации Президента создано управление информполитики