Звичайно, виходячи зі специфіки нашого видання, ці тексти будуть багато в чому спиратися на відображення згаданих процесів у пресі, на досвід польських та українських медіа.

Ідею цього циклу нам запропонував відомий український філософ Анатолій Тихолаз, який зараз перебуває у Польщі. Представляти пана Тихолаза більшості нашої „продвинутої” аудиторії, мабуть, не треба. Адже його педагогічна та наукова діяльність у межах вищої школи України, його наукові праці, що друкувалися серйозними українськими та світовими часописами - відомі багатьом. Як і дві книжки Анатолія Тихолаза – „Геракліт. Навчальний посібник з історії давньогрецької філософії” та зовсім ще свіжа праця „Платон і платонізм в російській релігійній філософії другої половини Х1Х – початку ХХ століття”.

„Детектор медіа” сподівається, що і в якості нашого кореспондента у Польщі Анатолій Тихолаз буде настільки ж цікавий і глибокий для самої вибагливої аудиторії.

Погляд на Україну крізь "польські окуляри" може видатися дуже корисним, оскільки оцінюватиме українську ситуацію, виходячи з адекватних критеріїв, вимірюючи її "аршином", який цілком їй відповідає .

Саме неспроможність об'єктивно оцінити самих себе, підібрати відповідний масштаб до оцінки свого місця в світі від початку були однією з причин численних непорозумінь в історії незалежної України. Виходячи з того, що нас дуже багато, що ми займаємо в Європі (у її географічному розумінні) величезний шмат території та успадкували від Радянського Союзу непіддатну здоровому глуздові кількість танків, ми, чомусь, від перших днів незалежності почали порівнювати себе зі Швецією, підраховуючи, скільки років нам знадобиться, аби почати жити так, як у Європі. "Антиукраїнці", котрих ніхто тоді не хотів слухати, попереджали, що ми не приречені долею автоматично перетворитися на Швецію, що у нас не обов’язково має бути як у Європі, що можна, як в …Індії або Пакістані, мати ядерну зброю, гігантське населення, величезні території та давню культуру і при цьому найнагальнішою суспільною проблемою мати подолання масового голоду.

Сьогодні, коли всім ясно, що до Бангладеш ми наблизилися значно більше, ніж до Швеції, мабуть, варто замислитися над тим, а порівняно з ким нам слід себе оцінювати, на який досвід нам варто спиратися, якщо ми хочемо припинити подальший розвиток національної катастрофи, що її переживає Україна. … У цій справі польській досвід, як видається, може бути вельми корисний.

Про те, як сприймають у Польщі нас, попереду. Зараз - про те, як впродовж довгого часу (та й досі) сприймаємо поляків ми. Це теж якийсь незбагненний феномен. Ми добре знаємо одне одного, досвід кількасотлітнього перебування в єдиних державних кордонах не минув марно. Останнє десятиліття для нас (а для поляків - останнє двадцятиліття) були роками активної "народної дипломатії" у формі човникової торгівлі. Ніколи в історії наших народів стосунки між ними не були такими приязними. Впродовж останніх десяти років Польща доклала нечуваних зусиль, аби цим стосункам надати дійсно дружнього характеру й до останнього намагається лишати відкритою для України польську шпаринку до Європи. Проте марно. Не можна протягти з собою до Європи країну, яка сама доклала граничних зусиль, аби її туди не пустили ніколи. Не можна змусити дружити з собою того, хто відверто демонструє , що ця дружба йому не вельми потрібна.

Однак згаданий парадокс полягає не в цьому. Диву те, що, українці, надзвичайно добре обізнані щодо ситуації в Польщі, навіть не намагаються приміряти до себе її досвід. Більше того, мірою нашого наближення до Бангладеш і інтеграції Польщі до Євросоюзу, в Україні все сильніше дається взнаки успадкований від Радянського Союзу комплекс зверхності щодо Польщі, зверхності тим більш комічної, що сьогодні він нічим іншим, окрім притаманної українській свідомості компенсації власної меншовартості, живитися не може. А дарма. Польський досвід саме для України більш ніж повчальний.

Це - країни, співвимірні за розмірами населення, територією та промисловим потеціалом. Попри цивілізаційний розлом православ’я та католіцизму, що роз’єднує наші країни, їхні мешканці є представниками пов’язаних впродовж століть слов’янських народів, яким рівною мірою ментально далека "протестантська етика та дух капіталізму" (і не треба вводити себе в оману черговим міфом про начебто притаманне полякам "гендлярство").

Нарешті, реформи (в українському випадку це слово доводиться брати в лапки) в цих країнах почалися майже одночасно (правда, з тією різницею, що на початок "реформ" ми мали сите населення і діючі металургійні комбінати, а у поляків після років страйків та військового стану з полиць магазинів зникли навіть оцет і сірники). Минуло десять років. Постсоціалістична Польша, реформам в якій передувала військова диктатура та повна руйнація економіки, є членом НАТО та проводить всепольський референдум щодо вступу до ЄС.

Оскільки цю статтю адресовано українському читачеві, змальовувати ситуацію в Україні по десятьох роках незалежності потреби нема . То чому не звернутися до польского досвіду бодай для того, аби тверезіше оцінити те, що робиться у нас? На превеликий жаль, використати цей досвід вже навряд чи доведеться: адже і політичний спадок військового стану, і повна економічна руїна - це ніщо порівняно з тим, з чим довелося б зіткнутися українському Бальцеровичу, якби він завтра зранку почав реформи в Україні. Але принаймні на рівні окремих українців потреба в такому зверненні до польського досвіду виникає. І задоволення цієї потреби й спровокувало появу матеріалів, які зараз пропонуються читачам "Детектор медіа".

Колись Г. Гессе вжив у "Грі в бісер" вислів "фейлетонна доба". Те, що він мав на увазі, нічого спільного з добою, яку переживає сьогодні Україна, не мало. Проте мимоволі хочеться використати цей вислів саме щодо нинішньої української ситуації. Можливо, за цим криється виключно суб’єктивне , авторське бачення українського сьогодення. Однак, хоч би як, про що не почнеш писати - виходять фейлетони. Тож хай читач дарує ... Найсильніше почуття, що його, мабуть, має відчувати не надто обізнаний в польській ситуації українець, котрий сьогодні потрапив до Польщі - це почуття здивування. Випуски теле- та радіоновин рясніють повідомленнями про страйки, демонстрації, пікети та інші акції протесту, що перетворилися на буденну складову повсякденного польського життя. Виникає враження, що доба "Солідарності" досі триває , що все це відбувається не в країні, яка продемонструвала маленьке центральноєвропейське диво, а в зруйнованій режимом Ярузельського країні, все населення якої готове у виснажливій боротьбі виборювати своє право на нормальне життя.

"З делегацією страйкарів-зв’язківців зустрівся не міністр господарства, а його заступник. Страйкарі відмовилися з ним спілкуватися. - До нас поставилися з граничною неповагою, - сказав голова страйкового комітету. - Завтра до міністерства прийде в сто разів більше страйкарів! (зазначимо: міністр добре усвідомлює , що це - не пуста погроза)". "Начальника департаменту робітники судноремонтного заводу закидали яйцями". "Рух на дорогах паралізовано водіями, котрі протестують проти введення плати за користування шляхами". "Городяни пікетують комбінат по переробці сміття після оприлюднення висновків екологічної експертизи". Це - цитати з буденних випусків новин і такі приклади читач польських газет, глядач телебачення або слухач радіо може множити до нескінченності.

Що це? Невже поляків не влаштовують результати змін, що сталися в їхньому житті за останні десятиліття? Значною мірою це так. Зустріти поляка, задоволеного своїм нинішнім станом, вкрай важко. Після стрімкого злету економіка переживає не найкращі часи. Проте важливе інше, а саме - налаштованість окремого польського громадянина на активний захист своїх прав і спроможність окремих громадян згуртовуватися в боротьбі за ці права. Що насправді притаманне полякові, так це ясне усвідомлення реальних стосунків між ним та утримуваним на його гроші державним апаратом, який може називатися владою лише метафорично, оскільки його єдине завдання - обслуговувати суспільство, яке, нагадаємо, складається з окремих громадян.

Це усвідомлення таких елементарних речей і стає причиною глибокого здивування (але тепер вже - поляків) тим, що діється в Україні. З подіями, які відбуваються в Україні, пересічний поляк сьогодні більш-менш знайомий, а от збагнути їх він часто виявляється неспроможний. Наприклад, шахтарі пройшли пішим маршем до Києва, ведуть натуральне господарство на Трухановому острові. "Чого вони вимагають?" - пита поляк. Відповідь його приголомшує : повернення боргів по заробітній платні! … Приголомшує його не лише такий незнаний в Польщі навіть у найгірші роки феномен, як невиплати платні на підприємстві, що регулярно відвантажує продукцію. Незбагненним для нього є те, чому замість вимагати негайного повалення політичного режиму, шахтарі кволо цокають касками під Кабміном, очікуючи, поки до них вийде бодай хтось. Невже яйця скінчилися? Хоча кожному полякові ясно, що коли доходить до такого, треба вдаватися не до яєць, а до "зброї пролетаріату" - бруківки. Польські шахтарі давно б лишили на місці Кабміну майдан шахтарської слави. Чому українські шахтарі цього не роблять? Поляк не розуміє .

Скільки років українські вчителі лякають "владу", тобто власну обслугу з державного апарату, тим, що не почнуть навчального року? Так не почніть! В Польщі примудряються страйкувати навіть лікарі, що вже казати про вчителів. Намір київської влади підвищити розміри плати за проїзд зібрав під стінами міскадміністрації купку пенсіонерів, з якими кволо обмінювався лайкою міський голова. Але ж завтра всі кияни через це стануть ще бідніші! То чому міський голова досі не переховується від мільонного натовпу розлючених киян?

Вбивство журналіста Гонгадзе - секрет полішенеля, який чомусь все-таки вважається в Україні секретом. Чому не припинили роботу всі засоби масової інформації з вимогою зміни режиму? Великий український переляк? Проте цей режим - не страшний, а смішний, страшний він лише для того, хто сам себе лякає . Сміх вбиває , і хто, як не ЗМІ, спроможні на це? Це - питання, що народжуються в голові окремого поляка, "маленької людини", котра аж ніяк у власних очах маленькою не виглядає .

Ми часто дозволяємо собі уїдливі, й доволі безпідставні зауваження щодо "польського гонору". Проте куди поділась у нас елементарна, нормальна гідність? Поляки багато чого не розуміють в тому, що відбувається у нас. Такими загадками є наша "імітаційна" політика, абсурдна економіка, стосунки народу та влади, культурна катастрофа, скоєна власноруч, тощо. Проте почати перелік "польських питань" до українців доречно саме з цього: чому ми дозволяємо, аби з нами так поводилися? Чому ми дозволяємо, щоб з нами так поводилися такі люди? Адже і в цьому Україна є країною парадоксів. Її політична "еліта" (знайти б того злодія, котрий вперше вжив це слово, маючи на увазі претендентів - провінційних губернаторів та депутатів!) на порядок нижча від народу, який, проте, дозволяє , аби з ним "поводилися". Це країна, де народ морально, інтелектуально і навіть зовнішньо незрівнянно кращий за "владу".

Влада не спроможна дати окремому українцеві нічого, захистити його вона не здатна. То чому народ не відбере її? Адже сьогодні кожен з незадоволених своїм життям поляків може сказати, що він незадоволений власним життям, життям, яке він сам собі виборов і якого ніхто йому не дарував. Отож насамкінець наше перше польске питання можна переформулювати у такий спосіб: коли ми схаменемося, скажемо "годі" і візьмемо владу над власним життям до власних рук?