Вирішили в Івано-Франківську надати престарілим бійцям дивізії СС “Галичина” статусу учасників бойових дій. Але який гвалт зчинився! Сусідня держава, яка вже кілька років підряд воює з власними громадянами у Чечні, раптом виступила з грізною офіційною заявою. А в Києві мітинг зібрали, який викрив фашизм і закликав громадян не допустити повернення 1933 року, коли у Німеччині до влади прийшли “темні сили”.

Їх там, в Івано-Франківську, трохи більше двадцяти чоловік лишилося. Ну чого, здавалося б, шуміти? На перший погляд, цей епізод можна було б списати на передвиборчі пристрасті. Одначе ризикну припустити, що подібні речі триватимуть і матимуть вплив на політику України. Бо підхід до тих подій – це питання самоусвідомлення наших співгромадян: ми є народом, який дивиться навколо крізь призму власних інтересів? Чи позирає на світ в залежності від того, хто на даний момент нав`язує нам свою волю?

Відповідь на це питання величезною мірою залежить і від журналістів. Адже завдяки в тому числі і їхнім старанням громадяни України перестали вже, начебто, бачити власну історію виключно у чорно-білому зображенні. Але стосовно подій Другої світової війни вони і досі застосовують подвійні стандарти. В одній і тій самій газеті мені доводилося читати відсторонений, аналітичний погляд на дивізію СС “Галичина” і в той же час інший автор, порівнюючи дивізійників з бійцями Червоної Армії, стверджував, що останні були більшими патріотами, бо вони, мовляв, визволяли свою землю від ворога. З одного боку, журналісти засуджують як фашизм, так і комунізм, а з іншого - пишучи про Другу світову, зображують Червону Армію визволителькою народів, військом, яке вело однозначно справедливу війну. Відповідно усі, хто воював з протилежного боку барикад, заносяться до ворогів.

Парадокс полягає в тому, що Червону Армію навіть формально не можна записати до армії-визволительки. Ті, хто не погоджуються з такою точкою зору, повинні дати відповідь на запитання: кого Червона Армія визволяла у Фінляндії і в Балтійських країнах задовго до 22 червня 1941 року? І на цьому не треба зупинятися. Треба також відповісти, кого Радянська Армія визволяла вже після 9 травня 1945 року у Польщі, Угорщині, Чехословаччині, Афганістані? Відповідь на це запитання може дати хіба що словесний фокусник.

Подвійний стандарт знаходимо й у книзі журналіста Валерія Зайцева, яка висить зараз на сайті Соціалістичної партії України. Книга присвячена викриттю Віктора Суворова, відомого своїми книжками, які переосмислюють Другу світову війну. Зокрема, Суворов доводить, що саме Сталін спровокував Другу світову війну. Згідно з аргументами Суворова, Сталін мав намір напасти на Гітлера першим. Валерій Зайцев заперечує цю тезу. Не стану переказувати аргументи автора. Бажаючі можуть зайти до соціалістів і самі прочитати їх. Зауважу тільки, що журналіст систему своїх доказів побудував на основі величезної кількості заяв, декларацій та інших демонстраційних жестів з боку Сталіна. Правда, не врахував той момент, що сталінські декларації завжди були тільки інструментом приховування реальної політики. Дії Сталіна розходилися із заявами і деклараціями. Автор не аналізує дії Сталіна. Мало того - Зайцев ТАКИ ПОГОДИВСЯ з Суворовим, що СРСР зібрав величезне військо на своєму західному кордоні. Він ТАКИ ПОГОДИВСЯ, що Сталін міг мати наміри здійснити напад. Але автор виправдовує Генералісимуса тим, що британський лідер Черчілль теж обговорював питання нападу на деякі країни. Тобто агресивні плани одного автор виправдовує тим, що хтось інший теж мав агресивні наміри. Це якби суд одного злочинця виправдав на тій підставі, що інший злочинець також здійснив злочин. Ця книжка не має прямого відношення до української проблематики у Другій світовій війні, але є дуже показовою в плані загальних оцінок подій того часу.

Вищесказане не означає, що я закликаю змальовувати німецьке військо “білим і пухнастим”. Аж ніяк. Воюючи в німецьких військах, українці так само, як і бійці Червоної Армії, виконували далеко не найгероїчнішу роль. Вони воювали не тільки проти сталінського війська. Їх кинули на боротьбу з національними антинімецькими рухами опору деяких інших країн. Правда, мирне населення вони не знищували. Принаймні, такі факти документально не зафіксовано.

Трагедія українців полягає в тому, що дуже часто в своїй історії вони воювали з різних боків барикад. Вбивали одні одних. Вірили при цьому, що воюють за Батьківщину, але захищали чужі для себе інтереси. В інших країнах учасники подібних подій уже давно примирилися. А в нас досі триває війна. Одних в цій війні оголошують героями, а інших бандитами. Тим часом, всі вони - жертви. А ми разом з ними. Коли ми цього не усвідомимо – немає гарантій, що ситуація не повториться.

Журналіст, сценарист, лауреат Премії національної Спілки журналістів імені Івана Франка.