“Дитяча “Гра в “Динамо” – не просто одверто провокативна стаття, що завше славно для початку дискусії, а навіть, радше, із серії “не туди б’єш, Іване” (себто – Миколо). Важко дискутувати (та й чи можливо) з критиком, що той апріорі мав в уяві певного змісту і крою фільм (власне – свій), а коли побачив на екрані зовсім інше, то й почав його люто шматувати з огляду на власний незафільмований взірець.

У зв’язку з Несенюковою “Дитячою “Грою в “Динамо” виринає, як на мене, проблема критеріїв та професійної адекватности самої критики. Ну хоча б елементарне – наскільки вона (критика) адекватна з боку предметного, текстуального. Й наскільки критик є правдивим посередником між твором і його глядачем (читачем), а не продуцентом і критиком вигаданих сюжетів?

Отже, повторюся, Микола Несенюк не стільки аналізує реальний серіал, скільки маніфестує певну гіпотетичну телестрічку про київське “Динамо”. Окрім цієї самої маніфестації, через вінця – публіцистичного запалу, переважно “з-за вуха”. Звісно, кому як подобається. Та, знову ж, чи має це стосунок до, власне, критики? Як на мене, то це зовсім інший вид творчости. Не відаю, як його правильно назвати, але це не критика.

Задля конкретизації моїх сумнівів – кілька риторичних запитань, що виникли під час і після прочитання статті.

1. Чому не можна робити остаточні висновки про футбольний матч, не додивившись чверть другого тайму, а писати про телесеріал можна, вперто наполягаючи, що в ньому саме 10 серій, коли їх насправді 12?

2. Чи можна, критикуючи фільм, нехтувати його жанром, себто правилами гри, вигадуючи свої?

3. Чому стрічка одразу погана, якщо вона не “нове слово”, в нашому випадкові – “у спортивному телебаченні”?

4. Невже сьогодні взагалі можлива розмова про якісь “ідеологічні неточності” в трактуванні минулого? (Не сподобалось, як потрактовано роль Щербицького в динамівській історії? Гаразд, можна й глибше осмислити, але ж, боронь Боже, не в тих зразках вульгарної соціології, як це альтернативно пропонується!).

5. Ну й про покликання футболу “об’єднати українську націю”. Серіал, як і коні, не винен: саме він і показав – як, у яких умовах, до якої межі і в яких формах футбол може об’єднати націю... І ще до цього – до проблеми згуртування нації – невинне запитання-жарт: а книжка про “вурдалака Шевченка”, що Ви її, пане Миколо, переказують, друкували в своїй газеті, – це про якого Шевченка, часом не про Андрія?..

Так чи так, а в мене склалося враження, що легкий і гострий на слово Микола Несенюк як критик елементарно “продинамив” “Гру в “Динамо”, попри його окремі слушні зауваження і висновки.

Стосовно ж згаданої професійної “критичної проблеми”, що вона переймає мене як редактора, й авжеж має переймати видання саме з такою назвою – “Детектор медіа”, – то, гадаю, хибно було б її ставити осторонь таких актуальних сьогодні розмислів про честь, гідність і сумління журналіста (критика).