Підтримка на словах, саботаж насправді

22 Жовтня 2001
970

Підтримка на словах, саботаж насправді

970
ВЛАСНІ КОРЕСПОНДЕНТИ ЗА КОРДОНОМ - мережа корпунктів за межами України виникне тільки тоді, коли медіа-магнати об’єднають зусилля заради цього.
Підтримка на словах, саботаж насправді
ПЕРЕДІСТОРІЯ Чим запам'яталась міжнародна журналістика у масовій пост-радянській свідомості? Популярною «Міжнародною панорамою», контрпропагандистським тижневиком «У світі бізнесу», Агенством преси «Новини», аналітиком-дисидентом Олександром Бовіним до поїздки послом у Тель-Авів, неперевершеними есе Мелора Стуруа, першими телемостами-відкриття ми з Філом Донахью на кшталт «в СССР секса нет». Засади радянської міжнародної журналістики довгі роки розроблялись і шліфувались у Москві, поруч із штаб-квартирами спецслужб. Після розпаду Союзу радянську школу міжнародної журналістики було тимчасово занедбано. Відбудовалась вона у Росії вже у вигляді «Америки з Михайлом Таратутою», сайту "Інопреса" і мережі російських власкорівських пунктів за кордоном.… Старі часи давно минули. Однак переважна більшість пост-радянського суспільства продовжує жити у дійсності, що готова у будь-який момент сприйняти новини на зразок «російський літак Ту-154 несподівано напав на українську ракету С-200, яка мирно пролітала неподалік». Ще менший відсоток - 3 % - населення - має сьогодні безпосередній доступ до Інтернету. І лише незначний відсоток громадян добре знайомий із західною практикою альтернативних джерел інформації, яка надає пересічному громадянину право справжнього інформаційного вибору. Не кажучи про те, що зовсім вузьке коло журналістів уявляє, як це роблять практично такі світові монстри, як "Рейтер" чи Cі-еН-еН. НАЦІОНАЛЬНА ШКОЛА Ключовим завданням залишається становлення вітчизняної школи міжнародної журналістики на світовому рівні, без традиційних провінційних комплексів. Необхідність такої мети обгрунтовувалась на теоретичному рівні з початку 90-х років. І врешті-решт основам міжнародної журналістики почали навчати у вищій школі. В університетах тепер розказують про те, що Україна досі залишається значною мірою залежною від успадкованих (російських) чи набутих (американських) засобів масової інформації. Закордонні ЗМІ вибірково висвітлюють події в Україні, а також не мають на меті - ясна річ - постачати необхідний для української аудиторії масив закордонних новин. Така нестабільність у сфері інформаційної безпеки не дозволяє покладатись на міжнародні медіа. З іншого боку, підстав для особливої тривоги, на перший погляд, немає. В українських ЗМІ міжнародка присутня у достатній кількості. Існує неоригінальна, але надійна схема висвітлення світових подій, базована на переказі повідомлень інформагентств. За великим рахунком, пересічному глядачу байдуже, що він отримує - ексклюзив чи ні. Однак це не влаштовує професійних журналістів, які чудово розуміють характер такого висвітлення. Поверхова халтура не дозволяє домогтись того, заради чого взагалі щодня з'являються новини з-за кордону - задля корисного зарубіжного досвіду. ПЕРЕХІДНИЙ МІСТОК Міжнародне життя продовжують висвітлювати уривками і безсистемно, за винятком окремих «вікон в світ», що підтверджують загальне правило. З освоєнням Інтернет-сайтів учасників інформаційних перегонів починаєш замислюватись, навіщо взагалі потрібні власні представники за кордоном. Українські спеціальні кореспонденти у «гарячих точках» - модна «хвиля» останнього часу. Сталася подія планетарного значення – наступного дня з Києва на місце пригоди вилітає телегрупа: "наш кореспондент передає з місця подій". Усе решта - останні новини, бекграунд, ілюстрації - можна знайти через www.мережу за допомоги найбагатших бібліотек світу. Хоча... Пригадую, що у Вашингтоні не раз ставав свідком того, як, скажімо, коментарі прес-секретаря Держдепу США стосовно країн третього світу не потрапляли до матеріалів прес-конференції. І це одна з відповідей на запитання, чому варто весь час тримати професійних журналістів за кордоном. Рейтинг довіри до телебачення залишається високим і з недавніх часів - після трагічної помилки українських військових у Чорному морі - перевищив навіть рейтинг армії. Телебачення залишається стабільно привабливим і поява власних медіа-представництв за кордоном тільки збільшує його аудиторію. СПЕЦКОРИ І ВЛАСКОРИ Як не дивно, короткотермінові відрядження принципово не збільшують можливості редакцій, а діють, наче швидкі інвестиції у порівнянні із стратегічними вливаннями. У підсумку гроші витрачаються ті ж самі, але продукт отримується якісно різний. На відміну від власкорів, спецкори не можуть показати, як організовано громадське суспільство за кордоном і як функціонують його (демократичні чи не дуже) інституції. Лише власкори здатні подати розгорнуту інформацію, зокрема, про роль України у міжнародних організаціях, а не обмежитись короткими повідомленням про переговори з ними. У спеціальних кореспондентів немає нагоди зробити нарис про життя звичайного громадянина іноземної країни. Не кажучи вже, що власні бюро детально розкажуть про двосторонні стосунки з країною перебування чи про досвід виживання української діаспори за умов ринкової економіки. Для розуміння країни та її законів - треба жити в країні, знати нюанси її стосунків з батьківщиною. Тобто, бути трошки "американцем", "британцем" чи "поляком". СПРОБИ ПІДНЯТИ ВАГУ Мені довелося стати свідком багатьох намірів відправити журналістів за межі України на рік-два. За кордоном часто бувають медіа-менеджери, потім їх команди прораховують потенційні витрати – і... редакції відмовляються від такої “розкоші”, як власкори. Усі підходи, включно із спробами найбільших телекомпаній, виявилися марними. ЗМІ зупиняються на півдорозі, навіть отримавши вище благословіння у вигляді резолюції - "Підримую. Прошу винести це питання на засідання Кабінету міністрів України. В.А.Ющенко". Останнє щорічне послання президента до ВР містить загадкову обіцянку, яка, однак, теж не стала реалізованою: "терміново вишукати кошти, необхідні для забезпечення присутності нашої країни у світовому інформаційному просторі." Нещодавно державне інформаційне агентство «Укрінформ» поставило за мету утворити мережу корпунктів - із лояльними до влади власкорами. В урядовій постанові було чітко виписано їх стан державних службовців і навіть визначено платню журналістів у відрядженні - на рівні 70 % від заробітку українського посла в країні перебування. Якщо згадати, що держава додатково компенсує витрати на житло і транспорт для дипломатів "окремим рядком" - відповідно гроші на це у кошторисі не передбачені - стає незрозумілим, навіщо уряд закладає дефіцитне утримання там, де воно неможливе в принципі. Скоріш за все, державні корпункти теж не будуть відкриті найближчим часом. Пригадую, один з найбільш продвинутих представників українському політикуму аргументував цей парадокс (підтримка на словах, саботаж насправді) просто: «не на часі». Цей вирок означає, що у центрі уваги суспільства є і бо’зна скільки ще залишатимуться речі значно важливіші, ніж корпункти. Невирішеність ситуації з кореспондентськими пунктами стає лакмусовим папірцем для тих, хто не розуміє, яким потужнім каталізатором може стати свій, а не чийсь незацікавлений погляд з-за кордону. МОВОЮ КОШТОРИСУ Які міста перші серед кандидатів на корпункти? Варшава, Берлін, Брюсель, Вашингтон, Лондон і Москва - не найдешевші столиці світу. Втім, попри поширені стереотипи, організація зарубіжного корпункту не є значною технічною чи адміністративною проблемою. Скажімо, не зважаючи на трагедію 11 вересня, пресова акредитація до Білого дому, Пентагону, Конгресу чи Бібліотеки Конгресу США забирає не більше, ніж три дні. У Національномі прес-клубі у Вашингтоні можна розпочати роботу, ледь переступивши поріг. Кошторис корпункту визначити нескладно - одноразові інвестиції плюс поточні видатки. Для початку це першочергові витрати на технічне обладнання, а потім щомісячні кошти на оренду офісу та житло, автомобільне і медичне страхування (стоматологічне окремо), транспортування, зарплата на непередбачувальні витрати. Річний кошторис – для прикладу - не для телевізійної групи, а для одного представника газети чи інформагентства складає до 80-90 тисяч доларів. У телевізійників більшість видатків перепадає на перегони і прямі включення. Усю логіку переговорів з «грошовими мішками», які могли б підтримати такі представництва, можна висловити у двох словах. Західні фонди здивовані: вашій країні потрібні медіа-представництва? Шукайте гранти чи кредити в середині країни… Вдома розмова коротка. Українські олігархи не вагаються: із швидшою і більшою віддачею необхідні кошти можна вкласти до корисніших, на їх погляд, проектів. Замкнуте коло. КАДРИ ВИРІШУЮТЬ НЕ ВСЕ За попередніми підрахунками, зараз в Україні нараховується не більше 20 професійних журналістів, що реально здатні працювати у тривалому закордонному відрядженні. Тобто, відомі своїм високим професійним рівнем, знають іноземну мову на достатньому рівні, володіють комп’ютером та уявляють можливості Інтернету, орієнтуються у країні перебування, мають значні особисті контакти. І - розуміють, що закордонне відрядження до Вашингтона чи Брюселя схоже на відпустку на Багамах так само, як випуск телевізійних новин на ток-шоу. Як правило, серед професіоналів не прийнято згадувати про ностальгію, на яку страждаєш у чужому суспільстві. Даремно. Мало, хто бував за кордоном тривалий час, не знає, що таке туга за батьківщиною, відчуття відірваності від родичів, друзів, колег, домашніх подій. Жодні яскраві враження від за кордону не замінять за комфортністю можливості виїхати на пікнік під Києвом. Коли це починаєш розуміти, вважливо побороти свою депресію професійним чином на самому її початку. На моє глибоке переконання, для кращого виживання власкорів національним медіа краще одразу орієнтуватись на створення українських прес-пулів в іноземних столицях. Склад такого пулу (представництва) простий - телегрупа з журналіста і оператора, редактор-інформаційник, що працював би на вітчизняні інформагентства і видання, а також інформаційний менеджер, до творчих обов'язків якого додаються чималі адміністративні, зокрема, фінансові. Іншими словами - редакції могли б об'єднати зусилля і розділити витрати між собою, разом отримавши доступ до закордонного ексклюзиву. Хоча тоді вже - нема, де правди діти – це був би не ексклюзив. Редакції це добре розуміють і тому не поспішають проявити журналістську солідарність. "ФОРПОСТИ" УКРАЇНИ Так само, як наші посольства за кордоном представляють Українську державу, так і власкорівські пункти могли б стати "форпостами" українського суспільства в іноземних державах. Це було б особливо важливо, з огляду на специфічні кампанії, час від часу провоковані у закордонній пресі: на початку 90-их - з приводу тактичної ядерної зброї, в кінці 90-х - стосовно зловживань українських корупціонерів. Перша реакція українських дипломатів на будь-які місцеві скандали, в яких замішана Україна, завжди запрограмована. "Жодних коментарів" без вказівок з адміністрації президента. Поки відповідальні особи відреагують на публікації, "чорний PR" зробить свою справу. Тим часом українські журналісти мають всі можливості для миттєвої реакції. Уся найсвіжіша інформація - не тільки офіційна - зконцентрована у корпунктах та їх редакціях. Вдома преса має доступ до цивільних і військових джерел найвищого рівня, одразу дає їх коментарі, бо може проводити самостійні розслідування. І найголовніше - результати журналістських досліджень важко замовчати. Офіційному Києву сьогодні це не завжди вигідно. Але потреба у суспільства вже відчутна.

Вячеслав Пиховшек: «Может быть, я свою работу утончу», 01.11.2001

Міжнародно. Супер., 09.11.2001
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
“Новий канал”
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
970
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду