ПРОЕКТИ
10:30
Середа, 25 Квітня 2018

Яніна Соколова: Частина гостей «Рандеву» нас шантажують

Телеведуча та актриса – про участь Надії Савченко, Марини Порошенко та Зінаїди Ліхачової в програмі «Рандеву», про власну українізацію та жахіття гуртожитку театрального інституту
Яніна Соколова: Частина гостей «Рандеву» нас шантажують
Яніна Соколова: Частина гостей «Рандеву» нас шантажують

Із телеведучою та актрисою Яніною Соколовою ми зустрілися в день, коли вона презентувала в «Жовтні» французько-український фільм «Ми – солдати», де була продюсеркою. Але приводом для розмови стала геть не оптимістична тенденція гостей програми «Рандеву», про яку Яніна Соколова готова була поговорити відверто й чесно.

— Яніно, почнімо спочатку. Як з'явилася ідея робити «Рандеву»? Адже ви мали свою авторську програму на 5-му «Кіно з Яніною Соколовою», були затребуваною актрисою, працювали в новинах? Чия це ініціатива була — ваша чи керівництва?

— Ініціатива була моя. Елементи ідеї «Рандеву» я підгледіла в Америці, коли побачила Гілларі Клінтон напередодні президентських виборів в одному зі стендап-шоу. Вона сиділа у студії-барі, приречено пила віскі (можливо, то був чай, але в кадрі впевнено виглядало як віскі), сміялася й іронічно згадувала про подружню зраду Білла. Гілларі з гумором аналізувала варіанти виграшу чи програшу у президентських виборах. І це було дуже чесно. Наприкінці програми вона згадала про своїх батьків, про їхні стосунки, які навчили її любити і пробачати… Я закохалася в ідею створити щось подібне в Україні. І тоді, спираючись на свої здобуті за допомогою психологічної освіти навички, я зрозуміла, що зможу робити подібну програму з українськими політиками. Показати їх людьми, а не фігурами. І на даному етапі нам це вдалося. 60 % людей, які приходять у «Рандеву», в якусь мить перестають бути селебриті і стають людьми. Багато хто з них плаче… Незалежно від того, яку посаду обіймають. Мені інколи здається, що ми вже перетворилися на шоу якихось мильних історій. (Сміється.) Чому це відбувається? З різних причин. Але що можу сказати однозначно: для нас це стало лакмусом. Є речі, які змушують вийти із футляра, який герої щоденно носять на екрані й поза ним.

— Публічна людина завжди носить маску. Це неминуче.

— Так. Але ми зіткнулися з проблемою, що ці люди не хочуть цю маску знімати. Їм дуже некомфортно виходити зі свого футляра. І їдучи в машині після запису або прокинувшись уранці наступного дня, герой або його прес-секретар починають судорожно телефонувати або мені, або нашому гостьовому редакторові. Просять переглянути матеріал перед ефіром, боячись своєї відвертості, яка, на їхню думку, чинить абсолютну дискредитацію. Люди бояться опинитися оголеними. Зі своїми слабкостями і, найстрашніше, правдою… Українські зірки не люблять правди. Комфортніше вдавати, ніж бути. І тоді починається найцікавіше. Коли автори програми відмовляються цензурувати матеріал на вимогу героя, з'являються серйозні дяді й тьоті із псевдо, а інколи й справді ліцензійних компаній, які, уважно проаналізувавши ефір, наприклад, із музикантом, починають шантажувати. І якби не артисти, які мені глибоко симпатичні, а шантаж належить до справи рук прес-секретарів, то я би чесно назвала зараз імена трьох із них.

— Але ж у ваших правилах говорити без замовчувань, назвіть імена.

— Так, звісно. Одна з історій стосується Тараса Тополі, фронтмена групи «Антитіла», чоловіка, яким я захоплююся, бо він шалений патріот і дуже класна людина. Історія, яка спіткала нас, стосувалася використання відео пісні «Там, де ти є», яка зараз у всіх на устах. Це було настільки ганебно, що гидко розповідати. Спочатку з боку прес-служби Тополі було наполегливе прохання прибрати відповідь Тараса на запитання-бліц, яке звучало так: «Порошенко чи Тимошенко». Вони сказали, що це політична агітація. Я відповіла, що не є ані членом БПП, ані порохоботом. Тому ніякої агітації. Переконували, що я навмисно спровокувала Тараса на «агітацію». Потім на нашу відмову прибирати цей фрагмент прес-служба за кілька днів вдалася до нової хитрості. Вони знайшли фрагмент відео, який ми з Тарасом дивилися у студії, й заявили, що ці 10 секунд відео коштують 14 тис. гривень і, мовляв, платіть, в інакшому випадку — суд. Я сказала: давайте судитися. На що почула: давайте без судів. Пропонуємо бартер. Ми вам відсутність претензій, а ви нам — вирізаєте фрагмент, де Тарас відповідає на запитання «Порошенко чи Тимошенко». Отакий цирк… Тарас на мою розповідь про це розвів руками. Ми прийняли рішення прибрати цю програму геть із мережі (хоча повірте, це інтерв'ю — одне з найкращих інтерв'ю Тараса) і більше ніколи не мати справу з цими шантажистами.

Щодо методів шантажу від політиків, які були гостями програми, то вони після некомфортного телефонують усім, кого знають. Починаючи з шеф-редактора каналу й закінчуючи міністром інформаційної політики, який колись мав відношення до 5-го каналу. Тобто політики не сприймають жодної критики, їм страшно почути вголос навіть пункти власноруч заповненої декларації. Хард-ток для них синонім «заказухи». Вони вважають, що їхній прихід на канал — це обов'язково чиясь воля з певною метою.

Член «Опоблоку» Олександр Вілкул настільки звик ходити на ефіри за гроші, що після запису «Рандеву» дивувався, як так: він, Вілкул, сказав прибрати, а ця журналістка відмовляє. Його люди телефонували з вимогами прибрати шматок зі спічем героя про «гражданскую войну», напевно, вважаючи нашу програму замовною. Ні, ми в такі ігри не граємо.

— Ми, українські журналісти, самі створили собі репутацію продажних. У 1990-х роках, коли в ЗМІ масово затримували зарплатню, було величезним щастям отримати 100 доларів за публікацію. Нинішня ситуація з прайсами на телеканалах за появу в ефірі — логічне завершення тієї давньої історії.

— На жаль, це справді так. Але я би всіх не міряла однією лінійкою. Можу запевнити: ані українські політики, ані люди з шоу-бізнесу не можуть чи не хочуть зрозуміти величезної переваги відвертого інтерв'ю в ефірі. Вони вперто не розуміють, що, озвучивши відповідь на те, про що всі у їхньому контексті говорять на кухні, вони мають унікальну можливість відповісти. Якщо твоє ім'я пов'язане зі скандалом, який активно мусолять в інтернеті, ти можеш його викрити або принаймні пояснити, давши коментар. Скажімо, нещодавно в мережі гуляла чутка, що Міністерство культури підтримує використання тварин у цирку. Ми поговорили з Євгеном Нищуком у «Рандеву», й він цей міф розвіяв. Тобто в цій програмі гість може з перших уст спростувати негатив про себе.

У розмові з міністром культури ми ще й з'ясували справжній статус Марини Порошенко як голови Культурного фонду. Він сказав, що насправді Марина Анатоліївна не ухвалює жодних рішень. Він відверто пояснив, що перша леді просто лобіює певні питання. Скажімо, якщо Мінкульту потрібне якесь приміщення, то один дзвінок від дружини Президента в ДУС набагато ефективніший, аніж офіційний шлях запитів, відповідь на які доводиться чекати два тижні.

Можливість прийти й розказати правду через некомфортні запитання — мені здається, це можливість. Натомість більшість гостей сприймають хард-ток як напад. Хоча я всіх попереджаю на етапі перемов: запитання будуть некомфортними.

— Чи погоджуєте ви запитання до героїв чергової програми?

— Ні. Це наша принципова позиція. Хочете — приходьте, не хочете — не приходьте. Але 80 % героїв після запису «Рандеву» мають претензії до програми.

Майже ніхто з гостей не дивиться програму «Рандеву» перед записом. Бо не дивиться, за їхніми словами, 5 канал. Відтоді як власник каналу став Президентом, довіра до «провладного» мовника згасла. Позаяк 5 канал уже втратив рейтингові позиції, навіть якщо порівнювати з такими каналами, як «112» чи ZIK. Не кажучи вже про загальнонаціональні телеканали (йдеться про так звану велику шістку телеканалів. — Авт.). Тобто, щоби запопасти гостя в «Рандеву», доводиться задіювати суто особисті зв'язки. І це насправді години, місяці, а з деякими гостями й рік перемовин.

— У вас, здається, побували вже всі. Таке враження, що гості скоро закінчаться.

— Ні, гості не закінчаться, бо ми перейшли від політиків на сферу культурну, волонтерську. Ми навмисне це зробили, бо втомилися від політиків. Як ми, так і наші глядачі. Запрошуючи політика в ефір, ти несвідомо популяризуєш його. Більшість приходить із готовими проплаченими меседжами, які озвучують на всіх інших каналах. Ми дві години пишемо героя, який прийшов із метою озвучити агітку. І що б ти не питав, на устах — агітка. Я це називаю синдромом Юлії Тимошенко. Це коли людина так загралася у придуманий образ, що вивести її з нього — нереально. Юлія — яскравий приклад людини, яка ніколи не виходить зі свого футляра. Хоча я мрію зробити з нею інтерв'ю, але жодного разу ми не отримали навіть натяку на те, що це можливо. Та сама історія з Юрієм Луценком. Незважаючи на те, що наш канал належить Президенту, а Юрій Луценко — людина з його команди, ми не можемо з ним поговорити. Пані Сарган весь час жаліється на «перевантажений графік» і твердить: «Пізніше». Пізніше не настає… Не знаю чому.

— Можливо, щоб вас не шантажували з вимогами вирізати той чи інший шматок «Рандеву», варто було б його робити у прямому ефірі, як це було з Надією Савченко на її вимогу? Адже з прямого ефіру нічого не виріжеш.

— Залюбки! Я мрію робити «Рандеву» у прямому ефірі саме тому, що з нього нічого не можна вирізати. «Рандеву» з Надією Савченко, про яке ви згадали, — це був не просто прямий ефір, а телеміст із глядачами, де вони ставили героїні свої запитання. І це, повірте, було надзвичайно складно витримати. Набагато легше було би вибрати запитання глядачів чи користувачів перед програмою, скомпонувавши з них 40-хвилинний ефір, аніж не мати можливості ці запитання фільтрувати. Бо це була чесна історія. Вони висунули умову приходу на ефір. Ми погодилися.

— Коли я переглядала «Рандеву» з Надією Савченко, мене охопило відчуття небезпеки навіть по цей бік екрана. Ви щось подібне відчували, коли вели прямий ефір із нею?

— Я зараз скажу непопулярну річ. Надія Савченко — не той чорт, яким її малюють. Надія Савченко — не терорист і не сепаратист. Так, Савченко людина з явними психічними відхиленнями. Вона має специфічне уявлення щодо того, як у цій країні навести лад. Моє уявлення з її точно не збігаються, але говорити, що Надія Савченко — московський агент, ставлениця Медведчука… Маячня.

— Під час перегляду того ефіру в мене склалося враження, що два роки тому, за два місяці після звільнення, Надія була набагато адекватнішою, ніж тепер. Здається, нею хтось дуже успішно маніпулює. Ви так не думаєте?

— Сто відсотків. Надія ніколи й ніде не з'являється сама. Вона завжди зі свитою. Яка має на неї беззаперечний вплив.

— За її плечем завжди Віра, сестра.

— Так, сестра, яка незважаючи на тіньовий образ має беззаперечний вплив на Савченко й, на мою думку, думки й дії Наді — це часто думки й дії Віри. Але, здається, чимала роль у формуванні ідеології належить ще й її прес-секретарю. Надія — людина впливу, попри видиму незламність. За два роки вона надто заплуталася, в її голові — суцільна каша. Як зараз пам'ятаю, коли Надя два роки тому влетіла до нас у студію, її сестра Віра одразу ж поставила запитання: «Ну что, Порошенко уже подготовил для нас вопросы?». На що я миттєво зреагувала, що Порошенко не впливає на те, що я говорю в цьому ефірі.

Після ефіру Надія потиснула мені руку і сказала: «Дякую за чесність. Давай якось зустрінемось на чай». Чаю ми так і не попили. Але моє враження від неї непопулярне. Надія — не агент Кремля і не політик. Їй категорично не варто бути при владі. Можливо, їй краще було би модерувати якісь волонтерські проекти. Я думаю, користь би була. «Легендарність» допомагала би відкривати двері. А солдати отримували би допомогу. По-людськи Надія Савченко мені набагато симпатичніша за більшість тих, хто сидить у Верховній Раді. Але її місце в соціальних, не політичних проектах.

Їй не можна було йти в політику. Я пригадую кадри, як Надія зійшла з трапу літака й почала кружляти навколо власної осі... Це було дуже страшно.

— Так, справді страшно. Але в тому, що сталося з Надією Савченко, величезна провина народу. Який спочатку створює собі кумирів, наділяючи їх славою, а інколи і владою, а потім сам же їх валить.

— Але якби влада два роки тому не дала Надії звання Героя України, народ би цього точно не зрозумів.

— Абсолютно точно. Влада змушена дослухатися до народу, бо керується страхом цієї влади позбутися. Але народ чомусь реагує тільки на якісь поверхові речі. На те, що у Верховній Раді відбуваються якісь підкилимні домовленості, він не реагує.

— Народ бачить те, що йому показують по телевізору.

— Абсолютно! Рік тому ми записували в «Рандеву» депутата Михайла Гаврилюка. Запросили його як одного з авторів закону про посилення відповідальності за керуванням авто в нетверезому стані. І цей депутат не зміг пригадати жодного положення законопроекту, співавтором якого він значився. Наприкінці я запитала, чи комфортно він почувається в Раді й навіщо йому взагалі це депутатство, якщо він навіть не має вищої освіти. Козак Гаврилюк відповів, що так вирішив народ, який його обрав.

Як на мене, іменем народу можна прикрити будь-що. Думаю, в серпні «на прохання народу» ми побачимо ще одного відомого висуванця на пост Президента…

— У вас був дуже неоднозначний ефір із дружиною Сергія Льовочкіна. Вам тоді не прилетіло від патріотів?

— О, Зінаїда Ліхачова — це окрема історія. Вона сама нам подзвонила й запропонувала взяти участь у програмі. Щоб ви розуміли, з «Опозиційного блоку», до якого входить Сергій Льовочкін, до нас, окрім уже згаданого тут Олександра Вілкула, який прийшов і, мабуть, дуже про це шкодував, ніхто не ходить.

Дружина Льовочкіна — не політик. Ми тоді у програмі показали їхні острови, майданні плями в ракурсі демонізації Льовочкіна як персонажа, близького до Януковича. Але Зінаїда попри очікування трималася гідно. Не заперечувала очевидного, ледь не агітувала за чинного Президента й називала себе людиною революції. Для мене величезним відкриттям стало те, що вона була волонтеркою на Майдані.

— Для мене теж. Навіть не уявляла собі, що це можливо.

— Майдан дуже розділив українські родини. Повірте, це так, бо, приміром, коли ми для культурологічного проекту Yabl шукаємо авторів, то стикаємося з тим, що деякі автори обережно питають, бо вважають себе приниженими як російськомовні люди. І це сталося саме після Майдану. До цього вони писали дуже круті тексти російською, але тепер у нашій сфері (журналістика й культура. — Авт.) преференції отримують україномовні.

— Я не знаю, як це трактувати, чесно кажучи, і не знаю, що нині мають робити російськомовні оглядачі чи письменники в Україні. Бо їм направду немає куди податися й де видаватися. Колись для них існував журнал «Радуга», спеціальна програма на «Радіо Культура», де вони могли презентувати свої тексти. Це абсолютний парадокс — колись у Києві було україномовне гетто, як називав відділ культури газети «День» покійний Віталій Коцюк, а тепер таке саме гетто існує для російськомовних письменників. Хоча Андрія Куркова видають по всьому світу, але це дуже яскравий виняток.

— І що, це нормально, на вашу думку?

— Мабуть, ні. Але виходу поки що не бачу. Яніно, ви сказали про крутих авторів проекту Yabl. Що це за проект?

— Це інтернет-сайт, де ви можете щодня знайти свіжу інформацію про культурні події. Але його фішка в тому, що під кожним повідомленням про прем'єру можна прочитати рецензію автора, який уже побував на події й оцінив її. Тобто, прочитавши рецензію, ви можете вирішити, чи варто вам туди йти.

— Але для того, щоб написати таку рецензію, потрібен смак і відповідна освіта. Таких людей, як на мене, в нас дуже мало.

— Абсолютно! Їх одиниці з кожного напрямку!

— Так само мало в нас інтерв'юерів на телебаченні.

— А ви замислювалися над питанням, чому на великих телеканалах немає таких проектів? То я вам поясню цитатою з моєї розмови з одним із продюсерів цих каналів. Він дослівно сказав: «Телевидение должно развлекать!». Інтерв'ю з людиною не може розважати 40 хвилин. Те, що я роблю в «Рандеву» на 5-му, можливо тільки за рахунок дотримання балансу між моїми бажаннями як автора й інтересами власника.

— Ви узгоджуєте гостей із менеджментом?

— Ми надсилаємо кандидатуру гостя для узгодження. Це робиться нібито для того, щоб уникнути повторів, аби один герой не з'явився одночасно в мене, Романа Чайки чи Віталія Гайдукевича. Найскладніша річ на сучасному ТБ — знайти баланс. Між тим, що ти хочеш сказати розмовою, і як при цьому не зачепити струни власника. Ви ж розумієте, що коли йдеться про інтерв'ю з Мариною Порошенко на каналі Президента Порошенка, то моменти узгодження неминучі. В тому числі й коли йдеться про список запитань. Мені б дуже хотілося сказати в цьому випадку, що в нас одні правила для всіх, але не можу. Є даність. І на кожному українському каналі вона однакова. Більшою чи меншою мірою. Приватні канали ніколи не зможуть бути незалежними. Найближчі років десять це точно. Ще одна велика проблема — герої новин. Вони як персонажі фільму жахів. Бабуся зарізала внука, і в її холодильнику знайшли його органи. Рейтинги зашкалюють. Що робить шеф-редактор на наступний день? Правильно! Просить журналістів зняти щось на схожу тему. Я навмисно проаналізувала один випуск новин на одному з каналів. Першим був сюжет про бабусю з органами. Другий — про пологову міграцію, бо в Україні, мовляв, із цим дуже погано, а третій — про гуманітарну допомогу власника каналу на Донбасі.

Це типова картина новин на комерційних каналах.

— Але є ще страшніші речі, про які мені розповідали колеги-ведучі підсумкових новин. Дехто з них не має права торкатися підводок. Тобто максимум, що вони можуть змінити в написаному редактором і узгодженому з людьми, які є представниками власника каналу, тексті, це привітання. Уявляєте собі, як це — двадцять років вести новини, і тут раптом вас змушують читати чужі підводки! Раз на тиждень.

— Яніно, ви родом із Запоріжжя, тотально російськомовного регіону. Але ваша українська вимова навіть у мене, українського філолога за першою освітою, не викликає претензій. Як у вас почалася ця історія? Вплинув переїзд до Києва?

— Це почалося, коли я, вже будучи студенткою третього курсу акторського факультету Інституту імені Карпенка-Карого, відчула, що мені шалено бракує українського словникового запасу. Тоді працювала в ранкових шоу на провідних каналах («1+1» та «Інтер») і зрозуміла, що люди, які мене дивилися, а це без перебільшень були мільйонні аудиторії, перестануть мені довіряти, якщо я не вивчу українську досконало. Я почала читати українську літературу.

— Це те, що я раджу всім, хто хоче вивчити мову: читайте українську класику!

— Так, це працює. Я щодня читала саме класичну українську літературу. Потім переключилася на сучасну українську літературу, але там мова трохи інша. А потім сталася подія, яка мене остаточно переконала в тому, що я мушу розмовляти виключно українською. Це народження дітей. Моєму молодшому синові два з половиною роки. І нещодавно він прийшов із садочка, де більшість дітей російськомовні, й запитав у мене: «Мамо, а що значить слово “спасибо”?». Тут я зрозуміла, що всі мої зусилля щодо виховання дітей недаремні. Я не хочу, щоб вони спілкувалися суржиком. Хочу, щоб вони розмовляли літературною українською. Так і сталося. Микола й Мирон навіть своїх вихователів у дитсадку виправляють.

Із моєю мамою ми домовилися, що вона з онуками розмовляє виключно українською, але між собою ми спілкуємося російською. Ну, тому ще це момент суто психологічний. Ми так звикли ще з дитинства.

— У вас, мабуть, був іще один стимул — україномовний чоловік?

— О, мій чоловік — це теж цікава історія. Він із Новояворівська, маленького містечка у Львівській області. Але сам вступив до Могилянки, потім закінчив Гарвардський університет. Згодом Лондонську бізнес-школу. Англійської мови його навчила викладачка місцевої новояворівської школи. Це приклад того, що навіть народившись і вирісши у провінції, людина може досягти успіху, якщо ставить перед собою велику мету.

— Зараз на загальнонаціональних каналах транслюють україномовні серіали, відповідно до закону про мовні квоти на телебаченні. Але вимова деяких акторів мене відверто бісить. Оці «любоф» чи «кроф» замість «любов» та «кров», до прикладу, просто шокують. Як із цим боротися? Адже ви цю проблему якось подолали.

— На початку ми разом із засновницею Днів вуличної музики Олесею Корженевською відкрили школу телеведучих та акторів Screen School. Я вам скажу, що до нас приходять випускники акторських факультетів, які всуціль російськомовні. І незважаючи на те, що я їм від самого початку казала — якщо ви не вивчите українську, не поставите вимову, вас нікуди не візьмуть, вони цю настанову ігнорували. Але настав час, коли вони для випуску почали готувати так звану відеовізитівку й виявилося, що ці люди не можуть двох слів зв'язати українською. Тоді ми найняли найкрутіших викладачів, яких тільки можна було знайти в цій царині. Тетяну Сергєєву, Анну Сирбу. І тепер вони працюють із нашими студентами день і ніч. При цьому майбутні випускники щосили читають українську літературу. Сподіваюся, це дасть результат, і вже в цьому місяці ми отримаємо достойних перших випускників нашої школи.

— Хто приходить до вашої Screen School?

— Ой, у це важко повірити, але це так: уявіть собі, 30 % — випускники акторського факультету Інституту імені Карпенка-Карого. Якось прийшла до нас його випускниця й заплакала. Запитую: «Чому ти плачеш, Машо?». Вона відповідає, що після чотирьох років навчання у виші почувається на пробах якоюсь колодою, яку нічого не навчили, але попри це, вона любить свою професію й хоче в ній реалізуватися. Вона попросила навчити її школи.

— Невже в Карпенка-Карого справді така катастрофа з підготовкою кадрів?

— Щодо операторської та режисерської майстерності питань немає. Там викладають професіонали. А от із акторською — величезні проблеми. Є курс Миколи Рушковського, російськомовний. Україномовних акторів готує Валентина Зимня, Дмитро Богомазов. Це все представники цеху, який дає студентам основне — школу. Але, наприклад, Рушковському і Зимній уже більше 80 років і їм фізично важко викладати. Я вчилася на курсі покійного Леся Танюка. Він в інституті був тричі за чотири роки. Насправді ж головна проблема Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого — це його ректор. Пан Олексій Безгін отримав цю посаду методом переходу від батька до сина. Це ректор, який постійно перебуває під мухою й нічого не робить для розвитку вишу.

— Я бачила вашу програму «Кіно з Яніною Соколовою» у двох частинах, які ви присвятили жахливому стану гуртожитку КНУТКТ. Минуло два роки. Невже нічого не змінилося?

— Поміняли один унітаз. Коли ми записували розмову з міністром культури Євгеном Нищуком, я вимагала від нього відповіді на запитання, коли нарешті щось зміниться в цьому гуртожитку. Бо, як на мене, там однакові умови з Лук'янівським СІЗО. Але ректор, як і раніше, нічого не робить. У нього одна відповідь на всі претензії до стану приміщень КНУТКТ: держава не виділяє грошей. Але для того, щоб усе привести до ладу, потрібен нормальний менеджер. Якщо ти не можеш бути менеджером, будь ласка, піди з цієї посади.

Я вам більше скажу: я знайшла людей, які готові були цю територію перебудувати власним коштом за умови часткової власності на неї. Це американці, які хотіли створити на нашій території таке собі кіномістечко з кіностудією й кіношколою. Ми з ними пройшли п'ять кіл пекла, коли намагалися погодити й узгодити документи, але зрештою американці здалися й поїхали назад ні з чим.

Кінофакультет Карпенка-Карого — це пліснява, таргани й перманентно непрацюючий душ. Це жахливе місце, й із ним конче потрібно щось робити. Я жила в цьому гуртожитку, коли вчилася в Карпенка-Карого. Повірте, це був жах, від якого я плакала ночами в подушку. Блощиці, грибок, пліснява — тобто все, що є в Лук'янівському СІЗО, є й там.

— Якась дуже невесела розмова в нас вийшла. Може, маєте якийсь позитив насамкінець?

— Маю. Сьогодні (18 квітня) ввечері в кінотеатрі «Жовтень» відбудеться презентація українсько-французького фільму (йдеться про фільм «Ми – солдати». — Авт.), який я продюсую в Україні. Режисеркою виступила Світлана Смирнова, оператор, режисер монтажу і продюсер у Європі — французи. Нині фільм поданий на 20 кінофестивалів світу. Вже є позитивна відповідь щодо Голлівудського фестивалю документального кіно і Римського кінофестивалю документального кіно. Фільм «Ми – солдати» прийнятий до конкурсу. Це кіно — фільм про учасників АТО, які отримали на війні страшні каліцтва, але при цьому живуть на повну. Танцюють, заливаються сміхом від читання улюбленою книжки, грають на ударних, закохуються… Він знятий саме для західної публіки, яка й досі не розуміє, що насправді відбувається на сході України. Це три історії про три пари очей, які висвітлюють все найкраще, що є в нашій державі. Повірте, ці історії надихають. Бо коли ти бачиш, як людина, що втратила кінцівки, радіє життю, починаєш розуміти: найцінніше — всередині. І все залежить лише від тебе. Поки живий — можливо все…

Фото: з особистого архіву Яніни Соколової

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
3274
Переглядів
Коментарі
НІ РИГАМ
12:11 / 25 Квітня 2018
Віддає (несе, тхне)зарозумілістю: "Надія Савченко — московський агент, ставлениця Медведчука… Маячня". Ти що наших правоохоронців за ідіотів вважаєш? Ти що спеціаліст із антитерористичної діяльності?
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop