ПРОЕКТИ
16:00
Четвер, 4 Січня 2018

«Якщо політики не формують порядку денного, необхідного для розвитку країни, це повинні робити журналісти»

«Детектор медіа» публікує найцікавіші меседжі журналістів, головних редакторів та медіаменеджерів, які долучилися до проекту «Журналістика незалежної України: перші 25 років» протягом 2017-го.
«Якщо політики не формують порядку денного, необхідного для розвитку країни, це повинні робити журналісти»
«Якщо політики не формують порядку денного, необхідного для розвитку країни, це повинні робити журналісти»

«Якщо політики не формують порядку денного, необхідного для розвитку країни, це повинні робити журналісти» ,— у цьому переконана Юлія Мостова, адже «в тому, що відбувається, наша величезна роль». Її слова справедливі для кожного журналіста, який добре робить свою роботу. Розповіді перших дванадцяти учасників спецпроекту «Детектора медіа» «Журналістика незалежної України: перші 25 років» доводять: усвідомлений вибір впливати потребує системних зусиль. Кожна історична доба ставить перед журналістською професією свої завдання; втім, за будь-яких часів це безперервна, відповідальна й часто надто небезпечна праця.

Про українську журналістику

Олександр Мартиненко: «Сказати, що українська журналістика — цілком здоровий організм, не можна. Сказати, що час на цвинтар — теж. 37,8 ⁰С».

Андрій Куликов: журналістська діяльність «не місія — функція. Тому що місію можна визначити і думати про те, що “колись ми її виконаємо”. А є функція, яку ти виконуєш щодня».

Юлія Мостова: «Ми не можемо зраджувати професію без наслідків, які називаються зрадою країни і суспільства», втім, «коли ти займаєшся улюбленою справою, ти себе не зрадиш».

Дмитро Гордон: «В Україні є журналісти, висококласні журналісти, їх мало, але вони є — орієнтири професії, на яких варто рівнятися всім іншим».

Віталій Портников: «Журналістика має займатися розвитком країни. В будь-яких ракурсах — соціальних, культурних, політичних… Українська журналістика по-справжньому робить свої перші кроки тільки останні кілька років».

Інна Кузнєцова: «Журналістика потрібна — це 100 %, але потрібна якісна журналістика. На мій превеликий жаль і до мого болю, українським журналістам не вистачає професіоналізму».

Олександр Швець: «Журналістика — це такий вид мистецтва, при якому наявність таланту необхідна... У нас кожен день — дивовижна змінюваність авансцени. І ти можеш писати про знаменитих і нових героїв, розповідати, розслідувати, дізнаватися, допомагати комусь вижити. Це неймовірно вдячна праця».

Ігор Юрченко: «У наших умовах медіа і професія журналіста — це не соціальний інститут, а інструмент для масової соціальної трепанації».

Микола Княжицький: «Мені дуже шкода, що журналістика не стала залежною від суспільства, а досі залежить від тих, хто платить. Але мені приємно, що в журналістиці існують різні, часом протилежні погляди».

Олександр Ткаченко: Коли ЗМІ стануть бізнесом, у журналістиці «з’явиться певна легкість і люди відчують більше свободи».

Наталія Лигачова: «Говорячи, що журналістика — це, перш за все, пошук правди, я роблю акцент на слові “пошук”… На кожному етапі української журналістики були люди, які, долаючи опір не тільки влади або держави, а й суспільства, яке теж часто реакційне, просували українську журналістику вперед».

Микола Вересень: «Я зараз пишу книжку. Розмовляю з молодими журналістами, і бачу те саме розуміння, що й я мав у 1990–1992 роках. І я тішуся. Наша справа не помре».

Далі пряма мова учасників проекту «Журналістика незалежної України: перші 25 років» подається мовою оригіналу.

Олександр Швець

Олександр Швець, головний редактор першої в Україні «буржуазної» газети «Киевские Ведомости», нині — головний редактор газети «Факты»:

«Да, мы были нанизаны на идеологию, как на шпагу… Мы верили в это. И когда вы спрашиваете: “Как это произошло?” — а как пелена спала с глаз… Завтра не станет Путина, и я уверен, что через месяц они заговорят по-другому, они скажут: “Что вы нас достаете, мы ведь больше всех пострадали, это нам не давали ни подумать, ни сказать, ни назвать вещи своими именами”. Мне кажется, такой же перелом произошел и с нами. Но с теми, кто был готов внутренне к этому».

«Мы работали, мы находили своего читателя… Нужно было сначала определить аудиторию, понять, для какого «человека из зала» ты каждый день выходишь на сцену и как ты хочешь говорить... И главное — как ты будешь услышан?».

«У нас хорошая журналистика. Она не всегда профессиональная, но она во многом свободнее, чем, скажем, российская. У нас не много преимуществ, но они очевидны. Нам легко дышится — нам легче дышится».

«Первопричина наших бед в том, что не работает экономика. И газеты, редакционные коллективы, журналисты должны зависеть от подачек».

«Зная, кто и как учит наших будущих журналистов, понимаю: эти учителя настолько далеки от практики, так давно соприкасались с ней, что их самих нужно учить… У нас без ежедневной практики, без реального понимания механизмов, управляющих процессом подготовки журналистских материалов, не обойтись. Ведь были раньше творческие лаборатории! Без этого профессионала воспитать нельзя».

«Что такое эта гибридная информационная война, которая называется по-разному? Она настолько многогранна, многослойна, что профессионал, желающий заработать на сотрудничестве с врагом, может в такие благородные формы облечь разоблачение власть имущих, что покажется: да он же рыцарь на белом коне. А на самом деле он враг, который на белом коне в спину своей стране вгоняют копье, отравленное кремлевской пропагандой».

«Мне кажется, нужно в первую очередь определиться как гражданину — на чьей ты стороне. Даже профессионализм здесь отходит на второй план, потому что речь идет о спасении страны».

«Профессионалом считался тот, кто более универсален… Когда пришло понимание современной журналистики, мы осознали: ты по-настоящему профессионален, когда глубоко знаешь тенденции, знаешь, кто за кем стоит, подпитываешься источниками, недоступными ни для кого больше».

«Мне хотелось бы быть честнее, откровеннее, хотя не всегда откровенность оправдана. Но для этого нужно обладать возможностями, которые позволили бы финансировать газету самому и дать возможность журналистам писать правдивее, глубже».

Олександр Мартиненко

Олександр Мартиненко, генеральний директор інформаційного агентства «Інтерфакс-Україна»:

«Информагентство, конфликтующее с властью, равно как и поддерживающее власть, — это очень тяжелый случай, это нонсенс. С этой точки зрения очень интересно посмотреть на развитие событий в США, где впервые, по-моему, президент объявил пул Белого дома врагами народа, а пул ему симметрично ответил».

«Все, что делаю и говорю, соотношу с тем, что у меня работают люди, и я не должен прежде всего им навредить».

«С людьми надо разговаривать, и всегда они должны понимать, что на самом деле мы делаем честное дело. С пулом вообще надо быть максимально честным, и если что-то не так — говорить, что не так. Если где-то прокололись — прокололись».

«Политика — очень опасная история. Журналисты, которые находятся рядом с политиками, могут быть использованы, могут стать пешкой в играх этих людей, им может угрожать реальная опасность. Причем они даже не будут подозревать, откуда придет угроза. Многие из тех, кто находится во власти, предельно циничны, у них вообще нет никакого представления о порядочности, о ценности человеческой жизни».

«Мне страшно, когда я сравниваю доходы в валюте, скажем, 2007 года и сейчас. Разница в три раза. И это очень грустно, потому что были определенные цели, которых мы старались достичь».

«У общества нет запроса на расследовательскую журналистику в том виде, в котором она сегодня существует: журналистику, раскрывающую тайну. Нынешнее общество, к сожалению, нуждается в простых ответах на простые вопросы, а не в тайнах. Если бы между раскрытой тайной и конкретной жизнью людей существовала связь, то на этот процесс был бы запрос».

«В зависимости от событий бывают дни, когда об Украине никто ничего не пишет в мире. Бывают дни, когда пишут по восемьдесят новостей в день».

«Если на Украину смотреть глазами крупного иностранного инвестора, ситуация, конечно, грустная. Очень много рисков и не очень высокая норма прибыли. Если в 1992-1993 году можно было рискнуть и зайти в Украину, потому что прибыль на металле составляла 500–600 %, то сейчас эта цифра гораздо меньше, а рисков — каких угодно: войны, революции очередной — навалом. Поэтому у нас совсем небольшой рост по продажам на Западе».

«Сейчас вроде бы свободы больше. Но создается впечатление, что сейчас нет нравственных ограничений. Никаких. Вообще».

«Когда на падающем рынке работы нет, люди начинают ее больше ценить и стремятся держаться за рабочее место. А значит, более чутко воспринимают указания руководства».

«Я не люблю понятие “мессианства” в том смысле, что журналисты куда-то ведут своих зрителей или читателей. Это иллюзия. Их будут слушать, понимать и ждать только тогда, когда они будут говорить не то, что людям нравится, а то, что люди считают: а) интересным, б) полезным. А значит, в какой-то степени выражать интересы общества».

«Медиа — это диагноз, барометр, это в значительной степени показатель температуры по палате. Как бы нам ни казалось, что сказанное нами слово где-то отзовется. Может, конечно, и отзовется. Но отзывается, как правило, у людей пустых — эхом».

«Я всегда считал, что реальная жизнь первична, а медиа — вторичны. Что никакое телевидение, никакая виртуальная реальность не может вытеснить реальность настоящую. Я жил с этим всю свою жизнь. До тех пор, пока в соседней стране медиа не начали использовать как оружие массового поражения, причем весьма профессиональное и эффективное. Выяснилось, что, если медиа согласованно использовать как установки “Град”, реальность им может проиграть. Может, ненадолго, может, не во всем, но тяжелые последствия этого мы видим, например, в Донецке и Луганске».

Микола Вересень

Микола Вересень, журналіст, теле- і радіоведучий:

«Допоки немає журналістської солідарності — немає журналістики, й обговорювати її якість немає сенсу. Всі кажуть: “Інтер” — це погано. А решта, отже, добре? Повірте, самоорганізація — альфа й омега будь-якої роботи. Це і є громадянське суспільство».

«Ви знаєте, чому в нас погана журналістика? Бо як тільки виникає конфлікт, журналісти залишають барикаду. Приміром, ТВі. Для мене не було пояснень, чому цей колектив іде. Журналісти мусять не залишати барикади, а продовжувати на своєму місці, прямо тут обстоювати свою професію».

«В ті часи, на початку 2000-х, маленьке коло журналістів було і суперполітиками, і громадськими діячами. Бо, знаєте, з Фішером не кожна людина розмовляє…»

Чи потрібно на час військових дій в країні запроваджувати спеціальні правила для журналістів? «Ні. Має бути змагання. Чиновники і влада мають не пускати, а журналісти мають прориватися. Така доля всіх журналістів. Яка надія чиновників? Щоб не було журналістів як класу. Щоб не було незручних запитань, щоб не було підстав для знущань над чиновниками у ЗМІ… Але під час війни ситуація загострюється».

Про Комісію з журналістської етики: «Gutta cavat lapidem non vi sed saepe cadendo — це латиною “крапля камінь точить не силою, але частим падінням”. Тому будь-які речі, які створюються, треба вітати… Треба, щоби кожен на своєму місці показував пальцем: “Це — погано!”. У магазині, в таксі, на заводі, в міліції, лікарю, вчителю, журналісту… Щодо журналіста — це взагалі його робота, його професія — вказувати, де погано».

«Я сильно незадоволений хлопцями і дівчатами, які потрапили до Верховної Ради… Їм треба було все кинути і зробити законопроекти, які би полегшили роботу журналістів. Наприклад, розробити закон про журналістську етику. Щоби на мене не міг “наїхати” ні головний редактор, ані власник каналу чи газети…».

«Зі мною теж колись вели розмови в “темниковом виде”. Я завжди погоджувався, тому що коли я хочу, все одно скажу, що мав сказати. І в тому сенс і якість журналіста, що тебе можуть обкласти червоними прапорцями з усіх боків, а ти викрутишся».

«Ти маєш сам вирішувати, чи твій голос потрібен країні. У кожного — своя червона лінія, і якщо ти відповідальний, ти завжди маєш про це думати. Якщо ти знаєш, що тричі на рік ти поступаєшся, а 362 дні не поступаєшся — може, це величезна користь? І мужність, тому що миттєво знайдуться люди з “диванної сотні”, які тебе жорстко критикуватимуть».

«Журналісти викопують яму, але не пхають у неї. У чому різниця? Я маю розуміти, що той, хто до мене прийшов, теж розумний. І може мене перехитрити. І я не маю права сказати: “Все одно — сам козел”, тобто штовхнути в яму. Не треба думати, що журналіст завжди має перемагати. Це чесна робота: або ти, або тебе».

Журналісти країн у стані війни, які їдуть на передову висвітлювати війну, перетворюються на пропагандистів «певною мірою»: «Мені їм дуже важко повірити, тому що вони є стороною конфлікту»… Чи мають українські журналісти робити матеріали про події на Донбасі? «Це — як спитати: якщо починається грип, не виходити на вулицю? Взагалі не виходити три тижні, поки грип? Усе одно в Україні є журналісти, які будуть їздити на війну. Незважаючи на те, що Вересень скаже: це погано чи це добре. Інша справа, що люди, які читають матеріали таких журналістів, мають усе “ділити на 38”».

Яку спадщину «совка» найскладніше викорінювати саме у журналістській роботі? «Я думаю, певне догоджання. Тобто бажання служити комусь: головному редактору, власнику, головному менеджеру, державі, як тепер, під час війни. Тепер, під час війни, це дуже зручно».

Про українське телебачення: «Думаю, хтось образиться, але це як радянський брудний туалет… Ну як його аналізувати? Слабке, непрофесійне, без бажання, без бажання нагорі. У цьому винні перші особи, генеральні продюсери, які наймають підлеглих продюсерів, у яких немає тяжіння до того, щоби зробити продукт і заробити гроші. Окей, укради, але ж зроби продукт!».

«Тим, хто створював вдалі проекти, хотілося сподобатися соціуму. Ось що найважливіше! Треба подобатися людям, а не просто “бабло” заробляти…».

«Якби мені запропонували написати в Volkischer Beobachter доктора Геббельса те, що я хочу без цензури, або Костя Ернст сказав би: “Миколо, приходь працювати, я тобі даю 15 хвилин під все, що ти скажеш”, — я побіг би і до Берліна, і до Москви. З моєї точки зору, абсурдно вважати, що ми маємо бути чистими і чесними, як вселенська цнота».

Юлія Мостова

Юлія Мостова, журналістка, головна редакторка тижневика «Дзеркало тижня. Україна»:

«Летопись Украины за 25 лет — это летопись утраченных шансов».

«Журналисты — это разведчики. Переходя на другую сторону, мы предаем своих».

«Бывают разные состояния журналистики: есть верность желтому жанру, есть — аналитическому, есть — расследовательскому, а есть верность бл…ству — в разных жанрах. Собственно, последние доминируют».

«Глупость и подлость убивают любое дело. Но они всегда доходны».

«Ты себя ограждаешь от соблазнов, чтобы сделать свою страну лучше. А она становится все хуже и хуже. И у многих опускаются руки».

«Порядочность — как НДС: те, кто ее платит, проигрывают тем, кто ее не платит».

«Площадок, где читатель, зритель, слушатель может понять, ему фейк преподнесли или не фейк, все меньше и меньше. Палата “мер и весов” уничтожается как класс».

«В политике взяли верх шоумены, и абсолютно логично, что они теперь ведут программы. Политики системные, серьезные — они не любимы обществом так же, как здоровое питание. Судя по результатам выборов, общество хочет вкусно дохнуть— от пончиков, фастфуда, буженины, чипсов и химического “сока”. Все знают, что нужно питаться правильно, но хочется же совсем другого!».

«Я считаю, что журналист, который уже имеет определенный опыт, эксклюзивные источники информации, который выработал, выплавил свою точку зрения и может ее аргументировать, имеет право на свою позицию».

«Мы не создаем своих устойчивых героев и ханжески замалчиваем имеющиеся проблемы. Стыдно и то, и другое».

«Сейчас мы наблюдаем журналистику поводов, а не смыслов, рефлексии, а не системности».

«Если политики не формируют повестку дня, необходимую для развития страны, это должны делать журналисты».

«Для того чтобы знать, куда идти и как меняться, мы должны знать себя настоящих, а не плакатных».

«Мы должны и сможем свернуть горы, если будем думать о детях. Или изроем всю страну траншеями, если будем думать только об отцах».

«О будущем как не о предвыборном лубке, а как о системной пахоте и амбициозном творчестве в стране говорят очень мало людей. Они дают толчок, но СМИ не поддерживают сигнал. И поэтому тема выпадает из повестки дня».

«Нам не хватает огромного количества специалистов, но в первую очередь, нам не хватает визионеров. Людей, способных объединять лучший мировой опыт с нашей ментальностью и накладывать это на матрицу меняющегося мира».

«Моя настольная, натумбочная, книга — седьмая часть Гарри Поттера. Мне хочется верить, что бывают истории, которые заканчиваются хорошо. Я 26 лет занимаюсь проектом, который пока не имеет даже промежуточных побед».

Олександр Ткаченко

Олександр Ткаченко, генеральний директор «1+1 медіа»:

«До таких людей, як Олександр Роднянський або покійний Олександр Зінченко, в мене ставлення як до родоначальників, власне, незалежного українського телебачення. Кожен із них міг помилятися і в кожного були свої компроміси, але не мені їх судити… Я дуже ціную те, що вони зробили для становлення українського телебачення, а власні помилки чи компроміси — це їхня відповідальність».

«Український глядач бачить те, на що не заслуговує з точки зору економіки… У нас існує розрив між реальними економічними можливостями і тим, що ми насправді робимо».

«Стати бізнесом за цієї шаленої конкуренції, існування великої кількості медійних груп, — безперечно, виклик. І тут доводиться змінювати середовище».

«Сподіваюсь, що спільними зусиллями ми за рік-півтора зможемо повернути логіку в існування телевізійної індустрії. А це має бути логіка бізнесу в першу чергу».

«Жодних перемовин» із Віктором Ющенко про Суспільне мовлення у 2005 році «я не вів».

«Цікавий момент: коли я вже працював на “Плюсах”, ми придбали права на книгу Аксьонова “Остров Крым” — ще до відомих подій. І я намагався з російськими колегами спільно реалізувати цей проект. І тоді не усвідомлював, чому вони всі відмовлялися».

«Криза системи цінностей як в державі, так і в медійному середовищі — це великий виклик, який помножується на збитковість медійних компаній».

«Надзвичайно карколомні, трагічні події, які відбувалися в країні вкупі з кризою системи цінностей, безперечно, не могли не позначитися на стандартах журналістики».

«Журналісти мають бути “над схваткой” — хоча й переживати, безперечно, подавати емоції. Але, якщо ми стаємо частиною процесу, ми перестаємо бути журналістами».

«Я надзвичайно задоволений тим, як усе ж таки відбулися вибори керівника Суспільного. І той факт, що туди повернувся Зураб Аласанія, дає надію на те, що, власне, суспільне телебачення може здійснитися. Тому що його покликання в першу чергу — задавати стандарти у вигляді цінностей, які потрібні для держави, — гідності, свободи, чесності, відповідальності, рівності всіх перед судом, законом».

«З колективом, який є в “ТСН”, я не заздрю будь-якому власнику поспілкуватися».

«Якщо спротив є, то він є незалежно від прізвищ. Але насправді Ігоря Валерійовича в редакції поважають за його відвертість, так само, як Коломойський поважає редакцію “ТСН”».

«Ми живемо в такому житті, що все, що ти робиш, повертається бумерангом. Очевидно, деякі речі мені бумерангом теж повернулися».

Микола Княжицький

Микола Княжицький, журналіст, телеведучий, народний депутат України від партії «Народний фронт» і голова Комітету ВРУ з питань культури і духовності:

«У нас ніколи олігархічні канали насправді не були критичними до президентів, поки не починалася революція».

«Коли я був єдиним з політиків, хто вів телепрограму, так, певний конфлікт інтересів був, але я це міг якось для себе виправдати. А зараз, коли я дивлюся, скільки сьогодні політиків-телеведучих, мені вже соромно взагалі в кадр сідати».

«Журналісти відповідальні перед власником, а не перед суспільством, і в цьому є небезпека».

«Медіа не є частиною суспільства, а є або системою обслуговування олігархів, або підтримуються грантами, що загалом по собі непогано, але теж не є медіа як частина суспільства».

«Поки ми не будемо ставитися до медіа як до бізнесу, медіа в Україні розвиватися якісно не будуть. Щоб медіа стали бізнесом, потрібна політична воля, відповідальність і реформи».

«Звичайна комерційна реклама не покриває всіх витрат ані “Еспресо”, ані решти каналів в Україні».

«Не можна сказати, що канал до кінця об’єктивний, бо він має цінності: він проукраїнський і проєвропейський. Але можна сказати, що канал точно не вводить в оману глядача… і користується державницькою логікою. Нині це дуже непопулярно».

«Українська держава повстала після останнього Майдану. До цього це була квазі-держава, яка перебувала в російській сфері впливу. Багатьом це не зрозуміло, тому що для людей влада завжди була колоніальною, чужою, тому владу треба сварити».

«У нас зараз при владі державницькі сили. І як оцей баланс не перейти: з однієї сторони, залишатися об’єктивним і говорити про те, що відбувається, з іншої — не знищувати країну, — це важливе питання».

«Якщо медіа порушують цензуру, пов’язану з державною безпекою, і в результаті їхньої діяльності гинуть українці, такі медіа мають бути заблоковані й закриті. Але якщо медіа критикують владу в демократичній країні, хай навіть у стані війни, їхня свобода має бути захищена».

«Немає зацікавлення політичних еліт в існуванні незалежного від влади й від фінансів потужного мовника. І в суспільстві розуміння, яким має бути цей потужний мовник, теж немає. Тому дуже складно його створювати. …І можливість багатоканального телебачення в наш час теж ставить існування суспільного мовлення як такого під сумнів».

«Теперішня Нацрада, очевидно, не є незалежною до кінця. Вона теж залежна від Президента. Але, як на мене, — найнезалежніша порівняно з будь-яким складом Нацради, які в нас були до цього часу…. Вони точно найменші вороги журналістів з усіх людей, які були членами Нацради раніше».

Віталій Портников

Віталій Портников, журналіст, публіцист, теле- і радіоведучий:

«Я не знаю, що таке “журналістський цех”. Я ніколи в житті не хотів бути в ньому присутнім. У мене в житті ніколи не було дня, коли я хотів би бути журналістом».

«Подумайте про те, що олігархи — це з досвіду Росії відомо — можуть мати різні інтереси, але можуть у будь-який час домовитися між собою. І тоді всі медіа заговорять одним голосом — оце й буде пропаганда. А поки це просто кланові, групові інтереси в різних виданнях».

«Ніхто не хоче жити бідно й чесно. Всі хочуть жити насамперед заможно, а те, що шлях до заможності — це шлях чесної бідності, про це ніхто не хоче думати й говорити».

Маніпуляції певних українських ЗМІ «вагітні» самознищенням держави і політичної нації, яка тільки повстала.

«У нас жодного дня не було і немає ринку медіа».

Тиск із боку Росії «почав з’являтися тільки тому, що почала з'являтися Україна. Залишалась би вона перейменованою радянською республікою, не було б ніякого тиску… Ми себе не те що обманювали, ми просто жили в їхньому інформаційному просторі і вважали, що те, що вони кажуть про нас, — так воно і є. А тепер ми так не вважаємо».

«Ми й так живемо у воюючій країні, перебуваємо під загрозою реального тиску з боку російської влади, російських спецслужб. Це не змінилося».

«Я проти участі українських громадян у російському телеефірі… Запрошували неодноразово… Я не розмовляю з представниками інформаційного фронту. Ці люди для мене — солдати чужої армії, вони для мене вороги. Я не збираюся їм щось пояснювати».

«Серед журналістів телеканалу ТВі були люди, які не орієнтувалися на мою позицію. Вони орієнтувалися на якісь свої миттєві інтереси. Деякі орієнтувалися на інтереси своєї подальшої кар’єри — вони потім почали працювати на “Інтері”, на інших каналах, які я вважаю антиукраїнськими. І зробили або помилку, або свідомий вибір на користь ворогів, — от і все. Я вважаю те, як повелася частина журналістського колективу ТВі, зрадою професії і країни…».

«В Україні майже не цікавляться міжнародною журналістикою… Головне — це те, що ми ніколи не цікавилися ніким, крім себе. Що пересічний український читач і журналіст, по-перше, мають пам'ять акваріумної рибки, а по-друге, мають обрій акваріумної рибки, яка нічого не бачить за кордоном скла, крізь яке вона дивиться. Це нормальний колоніальний синдром».

«Україна була звичайною окупованою територією, колонією провінційною, якій дозволяли цікавитися тільки тим, чим можна цікавитись. У ній залишалися тільки ті люди, які мали провінційний обрій мислення. А всі інші, які піднімалися над загальним рівнем, виїжджали чи їх виганяли... Тут залишитися — було певним подвигом. Відбувалася планомірна викачка мізків. Тобто тут залишалися не найкращі з погляду культури і професії люди».

«Я не ділю взагалі світ на журналістів і нежурналістів. Я ділю світ на байдужих і небайдужих людей».

«Для мене події 1991–2014 років були тільки підготовкою до справжньої незалежності... Й одним із наслідків справжньої незалежності буде наш розрив із російським інформаційним простором, у якому ми існували до 2014 року, незважаючи ні на що… Країна з погляду незалежного інформаційного простору й запиту населення робить перші кроки. Вона починає їх робити навіть не після Майдану, а після початку війни».

«Журналістика завтрашнього дня пов’язана не стільки з Майданом, скільки з тим, як змінюється світ, і чи встигнемо ми за цими змінами».

«Я думаю, що через 5–10 років журналістика не буде фабрикою, не буде посередником. Думаю, що від журналістики залишиться тільки позиція. І люди, які цю позицію здатні транслювати».

«Мене цікавить Україна, а не журналістика. Я хочу бачити Україну цивілізованою демократичною державою, приязною до своїх громадян».

Інна Кузнецова

Інна Кузнецова, головна редакторка Київського бюро «Радіо Свобода»:

«“Радіо Свобода” не є улюбленцем влади, бо кому ж подобається, якщо тебе критикують?».

«Темників нам не пишуть, але, думаю, “нагорі” це не подобається нікому. Це не подобається в Кабміні, в Адміністрації Президента, у Верховній Раді, в РНБО, але вони всі наші розслідування дивляться».

«Можновладці періодично запитують: “А ваші “Схеми” у відпустку не йдуть?”».

«Я почула від режисера: “У студії ти — королева. Запам’ятай: все, що ти скажеш, слухають люди, вони слухають, як ти це говориш”».

«Сьогодні журналіст робить усе бігом і одночасно, бо майже все транслюється в прямому ефірі, і якщо ти зволікатимеш, то твоє ЗМІ пастиме задніх».

«Ніхто не буде читати твою довгу статтю — ти повинен зробити її мультимедійною».

«Багато ЗМІ не є прибутковими — вони є політичною забавкою своїх власників і повинні слугувати інтересам власника. Це велика біда. Ринок не сформувався, і в медіа немає чогось великого, що би створили самі журналісти. ЗМІ на кшталт “Громадського” існують за рахунок пожертв, грантів і так далі. Та й сильної журналістської спільноти, справжньої журналістської профспілки немає».

«Внутрішнє бажання кожного журналіста — працювати так, щоб стати відомим, щоб твої розслідування були у всіх на слуху, щоб знята тобою “соціалка”, історія отримала великий розголос, щоб ти допоміг людині — сотням людей».

«У журналістиці були підйоми і спади. Журналістика піднімалася в найстрашніші часи, саме в часи революцій. Щось з’являлося нове — і люди йшли за журналістами».

«На Сході журналістами для багатьох видань стали вчорашні шахтарі, які знімали відео на весіллі для родичів. Але вони, ризикуючи життям, знімають те, що відбувається на неконтрольованих Україною територіях. Їм потрібно розповідати, що таке стандарти, як краще зняти, де «друга точка зору» і тому подібні речі».

«Звісно, суспільство стежить за воєнними діями на сході, але люди вже втомилися і прагнуть позитиву, добрих історій успіху».

«Коли телефонуєш комусь і просиш коментар, тобі часто відповідають: “Я все вже сказав у себе у Фейсбуку”… Спікерам так простіше, але ЗМІ не мають доступу до ньюзмейкерів, журналістика нівелюється, адже всі це можуть прочитати й без преси. Враховуючи це, журналіст має шукати щось цікаве, авторське. Це виклики перед журналістикою, які мають долати журналісти, якщо хочуть виживати у професії».

«В Україні багато ЗМІ, але знайти хорошого журналіста — насправді складно. Інколи ти не можеш закрити вакансію, тому що на ринку немає потрібної тобі людини. При цьому — багато безробітних журналістів».

«Я ризикую нарватися на критику колег-викладачів, — що журналістським має бути не бакалаврат, а магістратура… Тоді би людина приходила в журналістику з життєвим досвідом, професійними знаннями в якійсь галузі й у випадку чого могла би працювати за отриманою раніше спеціальністю, а отже не боялася би втратити роботу журналіста».

«Журналісти “Радіо Свобода” не боялись і не бояться сказати щось не те, їм не треба прислуховуватися до думки власника. Журналіст “Радіо Свобода” обмежений лише журналістськими стандартами й етичним кодексом. З одного боку, це обмеження, а з іншого — дуже крута річ, яка дозволяє бути незалежним».

Ігор Юрченко

Ігор Юрченко, журналіст, головний редактор інтернет-видання «Новий ПіК»:

«Конец 90-х годов — это начало конца нашей независимой прессы. Тогда все сформировалось окончательно. Но это — нормальный расклад! Ведь мы живем, как Америка 150 лет тому назад. Марк Твен в свое время сказал: “Нельзя называть американскую прессу продажной, потому что она продана изначально”».

«Умная журналистика постепенно становится ненужной. А процесс этот, на самом деле, сознательный».

«Сейчас к читателю относятся как к дрессированной обезьянке — он должен получить какую-то информацию, желательно, с опеределенными выводами».

«Для медиа и их аудитории вообще перестает иметь значение его величество факт. Имеет значение только его эмоциональная интерпретация».

«Основа гибридной войны базируется на инструментарии постправды».

«В новостном агрегаторе сидят люди, которые работают по методичкам. Они могут вас убрать из ленты, могут вашу информацию спрятать вниз, и ее никто не увидит».

«Правила игры в системе координат политики и медиа окрашены именно политическими мотивами, традиционно грязными и манипулятивными».

«Оружием в войне против своего народа и в собственных внутренних конфликтах политическая элита сделала СМИ, превратив их в заложников».

«Мы не можем делать СМИ бизнесом, потому что живем в реально нищей стране».

«Если появится платный контент, как власть будет обрабатывать вам мозги? Она не сможет».

«Не меньше 95 % выпускников в этой профессии не реализуются. По причине их завышенных ожиданий. У подавляющего большинства детей, стремящихся в журналистику, представление об этой профессии иллюзорное: такой себе флер легкой творческой жизни, игра на бильярде с политиками и звездами, полная телефонная книга сильных мира сего... На самом деле это очень кропотливый, порой изнурительный кабинетный труд. Сегодня мало кто из молодых журналистов хочет долго занимать мозги “глубоким бурением” тем, каким-то анализом».

«У меня ощущение, что в наших условиях 90 % журналистских расследований — заказные. Но фактически доказать это не могу — это просто чувство. Любое расследование у нас почему-то в чью-то пользу и кому-то во вред… Расследование может быть даже абсолютно правдивым, но чаще всего “мотивированным”».

«Пока не будет пройден этап передела мира, и украинская, и мировая пресса будут оставаться больше инструментом трансляции всех принципов постправды, чем социальным институтом».

Андрій Куликов

Андрій Куликов, журналіст, теле- і радіоведучий, голова правління ГО «Громадське радіо»:

«Іноді доведення до автоматизму — погане, тому що ситуації бувають дуже різні. Й іноді стандарт полягає в тому, щоб на хвилинку відступити від стандарту».

«Засадничо я не люблю порівнювати із закордонними ЗМІ, тому що в нас свого достатньо багато — і доброго, й поганого. І якщо я порівнюю, то щоб розказати: в нас є все, що там, тільки в різних пропорціях. А пропорція різна тому, що в нас менше досвіду і менше було часу на розвиток, аби виправити це».

«Виклик у тому, як балансувати між необхідною самостриманістю й абсолютно протипоказаною цензурою або спробами тиску».

«Телебачення легше робити, ніж якісне радіо. Тому в телебачення пішли гроші».

«Наші багатії не усвідомлюють значення радіо, а відтак у радіо не йде достатньо грошей… А з іншого боку, закликати олігархів давати гроші на радіо — означає закликати їх, крім телебачення, ще й радіо під себе підім’яти».

«Через радіо набагато легше розвивати і проводити далі суспільну дискусію, яка в умовах відносної свободи неминуче стає загрозою позиції владних класів».

«Ситуацію потрібно підлаштовувати під себе, а не підлаштовуватись під ситуацію. “Громадське радіо” виникло тому, що кілька людей захотіли підлаштувати ситуацію під себе».

«У багатьох журналістів існує і культивується уявлення, що це аудиторія для них існує, а не вони для аудиторії».

Свобода слова потрібна суспільству сьогодні? «Сonditio sine qua non. Необхідна умова. Те, без чого ніяк».

«Не ми формуємо поле свободи слова в суспільстві. Суспільство виробляє поле свободи слова завдяки зусиллям багатьох людей, які часто не мають жодного відношення до журналістики. Свобода слова, свобода вираження. А ми обслуговуємо, відтворюємо. І, так, ми можемо дуже сильно сприяти».

«Було б корисно показати на загальноукраїнському телеекрані ті новини, які готують місцеві журналісти на підконтрольних територіях у Донецькій і Луганській областей. Це б дало принаймні шанс на розуміння тих людей, які від нас відділені сотнями кілометрів, до яких практично більшість із нас не доїжджає і про яких ми дізнаємося завдяки репортажам журналістів із Києва. Людина з Краматорська, яка робить матеріал про Краматорськ, Красногорівку або Костянтинівку, робить це по-інакшому. Я коли вперше побачив ці випуски новин у Краматорську, був вражений».

Обшуки в редакціях медіахолдингу «Вести Украина» та «Страна.ua» — це «вираження нашої слабкості й невіри у власні сили, як і рішення про заборону російських телеканалів на території України. А яка наша справжня мета? Усунути конкурента або обмежити вплив конкурента. І це мета нормальна, бо є змагання. Усунення чи зменшення впливу конкурента має супроводжуватися збільшенням свого впливу за рахунок того, що працюємо краще, цікавіше і так далі. Якщо ж ми усунули конкурента не за рахунок того, що наростили свою потужність, то забрали у себе самих стимул для нарощування такої потужності».

«Тиск на програму “Свобода слова” відбувався постійно — форми його були різні. І ми навчалися й навчилися велику частину цього тиску гасити своїми іноді маневрами, іноді непоступливістю, іноді компромісами. Так, усе це було».

«Червона лінія, можливо, в тому, що мої компроміси ніколи не були оплачені. Вони були наслідком зважування різноманітних можливих наслідків, і ніколи про гроші там не йшлося, хоча гроші часом пропонували».

«Я ніколи більше (після Незалежності. — ДМ) не відчував ані потреби, ані бажання, ані потягу бути народним депутатом, зокрема й тому, що переконався: свою роботу я роблю добре. Я відкрив для себе, що моя робота журналістом не дає негайного ефекту в переважній більшості випадків, але на загал впливає на розвиток нашого суспільства. І тому питання ефективності для мене багато важить. Народне депутатство — не для мене».

«Для ведучого ток-шоу важливі репортерські навички: за мінімальний час якнайповніше проаналізувати і вирішити, що тут головне». Важливо вміти слухати, а не просто виконувати сценарій, який писався заздалегідь: «Це дуже допомагає встановленню контакту із персонажами, тому що вони відчувають і пересвідчуються, що ти їх слухаєш… Мені як людині, яка любила працювати в кадрі, реально важко було утримувати себе на другому плані».

«Нам на якийсь період у школі потрібен обов'язковий курс медіаграмотності. Не для того, щоб вказувати — це погано, а це добре. А для того, щоб донести: медіа різні, і ти сам чи сама можеш сформувати для себе коло читання-слухання-дивлення, а не чекати, поки на тебе вплинуть ті чи інші ЗМІ».

Дмитро Гордон

Дмитро Гордон, журналіст, телеведучий, письменник, головний редактор газети «Бульвар Гордона», засновник інтернет-проекту «Гордон»:

«Я жил и продолжаю жить так, как мне нравится и как мне интересно».

«Это очень почетно — идти в другом направлении».

«Если ты стучишь в десять закрытых дверей, все равно найдется одна или две, которые откроются. Стучать надо. Тем, кто не стучит, вообще не открывается».

«Жизнь — аванс, и нужно совершать поступки по отношению к другим людям, потому что по отношению к тебе люди тоже совершали поступки».

«Если рядом будут люди сильнее и лучше, то и я буду сильнее и лучше».

«Если ты хочешь выигрывать, а я хочу только выигрывать, ты набираешь людей, которые могут дать тебе победу».

«Когда ты искренний и тебе есть что сказать — у тебя рейтинг».

«Общество надо взбудораживать и вздрючивать. Пусть будут споры, крики, но будет и рост Тиража».

«Дружба с человеком для меня дороже сиюминутного эффекта по телевизору».

«Я люблю выполнять законы. Когда ты выполняешь законы, ты неуязвим».

«Мне надо, чтобы моему Острову ничего не угрожало».

«У меня всегда одна задача — звонить в колокол и образовывать общество».

Наталя Лигачова

Наталя Лигачова, засновниця, голова ГО «Детектор медіа», шеф-редакторка порталу «Детектор медіа»:

«Журналистика — это поиск правды, а правда — не черное и белое. К глубокому сожалению, это всегда серое».

«Самая опасная зависимость сегодня для журналиста — это зависимость от собственных убеждений».

«Нельзя заранее формировать дискурс, подстраивать факты под заранее созданную тобою или кем-то подсказанную тебе, скажем мягко, картину мира».

«Как сказал один из моих знакомых: для меня важнее, чтобы на карте мира осталась даже Украина с коррупцией, чем не осталось Украины вообще. Ведь мы понимаем, что любую критику власти во время войны, самую справедливую, использует внешний враг. И я лично, наверное, в каких-то ситуациях все-таки больше гражданин, чем журналист».

«Люди все меньше и меньше хотят думать — они хотят разжеванных месседжей. И СМИ на это откликаются. Я считаю, что это двухсторонний процесс».

«Журналистика — это поиск истины. А поиску истины шоу мешает».

«Происходит пронизывание, пропитывание лайт-пропагандой всей журналистики, что, на мой взгляд, объективно и не может не происходить в воюющей стране».

«Ответственный журналист во время войны максимально скрупулезно относится к каждому своему слову и к каждому факту, который он обнародует. Я придерживаюсь того мнения, что во время войны могут быть самоограничения даже в обнародовании фактов, что немыслимо в мирное время».

«С одной стороны, СМИ и журналистов могут “давить” судебными исками, а с другой — просто не обращать внимания. Сейчас, правда, это уже сложнее сделать — повлияли соцсети, которые часто есть злом, но могут приносить и позитив — никакую историю нельзя уже замять, во всяком случае, для общественного мнения».

«Медиабизнес должен быть основным для собственников СМИ, а не как инструмент для обслуживания его интересов в другом бизнесе. Это базис, на котором уже может строиться независимость редакций от владельца».

«Попытки давления рекламных и менеджерских отделов на работу журналистов существуют во всем мире. Но, во-первых, во всем мире есть какие-то цивилизованные рамки, а во-вторых, там ньюсрумы оказывают сопротивление».

«Парадоксальность ситуации состоит в том, что на олигархических каналах работает большое количество журналистов, которые проявляют себя как очень мужественные люди на передовой, в зоне АТО. Там они рискуют своей жизнью, там они встречаются со смертью, при этом здесь — смирились с тем, в какую искаженную картину действительности, в какую канву телевизионных новостей попадают их сюжеты о войне».

«Критику нужно писать не ради самой критики, не ради того, чтобы “замочить”, а ради того, чтобы улучшить качество телевидения».

Медиакритика — «это не приговор суда. И еще одна из моих принципиальных позиций — я никогда не претендую на истину в последней инстанции».

«“Звезды” журналистики должны быть готовыми к критике. Не считать, что тебя критикуют ради того, чтобы “убить”, “замочить”, и не оскорблять того, кто критикует. И, даже не приняв критику, аргументировано объяснить, почему ты не принимаешь эту позицию — не оскорбляя, не обвиняя. А когда этого нет, мы атомизируемся еще больше».

«Сегодня в мировой медиакритике есть два основных тренда, о которых рефлексируют. С одной стороны — победа популизма, поддержанного маркетинговыми технологиями, это эффект Трампа в медиа. А с другой стороны — это эффект постправды, эффект Путина в общемировом, глобальном масштабе».

«Сейчас все-таки главная опасность — это система договорняков власти и олигархов, или власти и прокремлевских владельцев СМИ, а не прямое давление. Прямых действий — как раз там, где они бы и не помешали — мы как раз и не наблюдаем».

«Заявления о сужении свободы слова в Украине очень часто связаны с защитой этих самых “рупоров Кремля” или СМИ, которые непрозрачно принадлежат представителям режима Януковича. А также, к моему большому сожалению, порой эти заявления являются инструментом самопиара для ряда журналистов или изданий, которые громко заявляют об этом, в том числе, на международной арене, ища, таким образом, и финансовой поддержки».

«У нас нет нерукоподаваемости как института. И я считаю, это плохо, это еще одно свидетельство того, что а) у нас очень несолидаризировано и атомизировано журналистское сообщество, и б) у нас нет эффективно работающих механизмов саморегуляции».

Фото: архів «Детектора медіа»

Читайте також

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
2528
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop