ПРОЕКТИ
13:00
П'ятниця, 17 Листопада 2017

Акім Галімов: «Непросто всі емоції й жахи передати у фільмі»

Журналіст, керівник департаменту публіцистики «1+1 продакшн» та володар двох «Телетріумфів» Акім Галімов приїхав до Львова ментором.
Акім Галімов: «Непросто всі емоції й жахи передати у фільмі»
Акім Галімов: «Непросто всі емоції й жахи передати у фільмі»

На ІІ Відеоакадемії документального серіалу, організованій Школою журналістики УКУ, він разом із українськими та німецькими учасниками проекту розкриватиме питання історичної пам’яті в посттоталітарних суспільствах. Зі складними питаннями історії стикається не вперше: на «1+1» вийшли два фільми «Україна: повернення своєї історії», в яких Акім та його команда показали справжній вигляд князя Ярослава, його дружини Інгігерди та Івана Мазепи. Про секретний архів Ватикану, музей на Поштовій у Києві та чи буде продовження в циклу — далі в матеріалі.

Про шлях у документалістиці

У мене немає освіти в документалістиці, але я довго працював у новинах, а потім із сюжетами, спецрепортажами, фільмами. Є базові навички в нашій професії, які підходять до всіх жанрів: від найменшого сюжету до двогодинного фільму. Є стандартні закони драматургії, просто потрібно дуже добре ними оперувати. Якщо в тебе багатий досвід роботи в новинах, де ти спілкуєшся з людьми, бачиш, що і як відбувається у світі, то немає проблем зі створенням класного фільму.

Із людиною не лише перед камерою треба говорити по-людськи. Коли вона відчуває, що ти цікавишся щиро, то вона відповідно розкривається. Звісно, є професійні прийоми, як розговорити людину, але якщо герой відчує фальш — вони не спрацюють. Наша робота — це завжди робота з людьми, тож потрібно бути чесними, цікавитися тим, що робиш, і будь-хто тобі розкриється.

Перший фільм ми знімали у Грузії під час війни з Росією — «Примушені до війни». Він вийшов на Першому національному в 2008 році. Перший досвід, перша «гаряча точка», непросто всі емоції й жахи, які ти побачив, передати у фільмі. Тепер я не займаюся тематикою війни, бо ми сфокусувалися на історії. Останнє, що ми знімали, — фільм про життєві зміни людей у зоні АТО «Де починається Україна» два роки тому. Я вважаю це найбільшою трагедією й постійно відстежую все, що там відбувається.

Коли працюєш над подібними проектами, завжди є ряд організаційних труднощів, із якими ти мусиш стикатися і які гальмують виробництво фільму. Ми завжди їздимо щось розшукувати в Росію — там теж свої нюанси. Такого, щоб мені подзвонили і сказали: «Ще раз таке зробиш — і ми тебе приб’ємо», — слава Богу, поки не було.

Я знімав у Ватикані — там усе дуже бюрократично. Потрібно написати, що саме ти знімаєш, обґрунтувати, для чого, пройти складну процедуру акредитації. Чи збираюся я туди повертатися? Поки ні. Таких тем ще немає, але секретний архів Ватикану — це велике поле для дослідження... Кажуть, там навіть є тарілки інопланетян і Ноїв ковчег. Мабуть, тому туди нікого не пускають.

Про повернення української історії

Я — татарин родом із Росії, але я громадянин України, тут виріс, і це — моя країна. Так само і кримські татари: стосунки з материковою частиною України — не лише війни, а й союзи, це завжди спільна історія. Це — одна країна. Те, що я народився в Росії, — наслідок політики Радянського Союзу, через депортацію ми народжувалися не лише в Криму — хоча, думаю, мали би бути там.

Я би не звужував інтереси лише до «повернення історії» — існує великий запит суспільства на те, щоб дізнаватися про свою історію. Рейтинги наших двох фільмів «Україна: повернення…» про це свідчать. Другий фільм успішно конкурував із концертами на інших телеканалах у День незалежності, отже люди готові дивитися серйозні продукти.

Книжки про історію України теж дуже добре продаються. Звісно, це пов’язано з національним піднесенням після Революції. На мою думку, в нас тільки тепер починає цементуватися українська нація. Людям цікаво дізнатися, що було в минулому — правдиву, незаміксовану з Російською імперією чи Радянським Союзом власну та об’єктивну історію.

Я сподіваюся, що ми продовжимо проект «Україна: повернення…», особисто мені він подобається і здається важливим — він змінює людей.

Про музей на Поштовій

Те, що там відбувається, викликає в киян занепокоєння. На Поштовій площі хочуть побудувати торгівельно-розважальний центр. За законом, перед будівництвом викликають археологів, і цього разу знайшли рідкісні артефакти Київської Русі — цілу старовинну вулицю. Виникає конфлікт інтересів: археологи переконують, що будувати далі не можна і потрібно робити підземний музей, а підприємці хочуть продовжити будівництво. Зрозуміло, що вкладені великі гроші й забрати в людей ділянку не можна — отже, треба знайти компроміс.

Тепер складна стадія. Ми працюємо з київськими чиновниками: вони обіцяють зупинити будівництво і сприяти створенню музею, та це лише слова. На площі працюють будівельники, планують класти бетонну плиту, яка назавжди законсервує ці знахідки й не дасть можливості їх досліджувати.

Тому ми думаємо над механізмом, який дозволить зрештою прийти до підземного музею. Разом із колегами зареєструвати проект зі створення підземного музею на Поштовій площі — це дасть нам змогу отримати гроші з громадського бюджету Києва. Їх вистачить, щоби покрити першочергові витрати. Я вірю, що ми можемо вдало реалізувати цей проект.

Про масовість і комерційний успіх документального кіно

Я створюю телевізійну документалістику, й наші фільми успішні, але наскільки вони окуповуються — питання. Вони достатньо затратні: щоби зробити такий фільм, наша творча група працює цілий рік. За цей час ми створюємо один фільм тривалістю півтори години.

Українські фільми завжди були на високому рівні. Тепер вони просто стають більш масовими. Є багато недостатньо висвітлених у суспільстві тем. Я не роблю градації, що актуальне, а що — ні. Вважаю, що будь-які теми, про які ми навіть не замислюємося, можуть стати важливими. Нещодавно вийшов серйозний матеріал про проблеми паліативної медицини серед дітей. Підіймається цілий пласт — і читачу стає шкода цих дітей, він замислюєшся про це. Потрібно копати й шукати ці теми.

Якщо ти берешся за щось — маєш вкладати душу, інакше навіщо це робити? Можна навіть про внутрішні українські проблеми зняти так, що люди, які не знали, що таке Україна, із захватом подивляться такий фільм. І тепер наше кіно потрапляє на фестивалі й цікавить зарубіжну аудиторію.

Про роботу з іноземними документалістами

На Відеоакадемії (Німецько-українська академія документального серіалу. — Авт.) ми працюємо з німецькими документалістами. Я помітив у них особливий філософський погляд на проблематику, вони глибше дивляться в те, що ми збираємося показувати. Я був здивований: люди потрапляють у нове середовище, де все працює за іншими правилами — але вони вміють побачити суть!

Завжди цікаво працювати в міжнародних командах — а особливо почути, що думають про твою країну колеги. Якось я спитав в Аннагуль (Аннагуль Бешареті, відеорежисерка з Німеччини, учасниця відео академії. — Авт.): «Що тебе шокувало в Україні?» Вона відповіла: «Та нічого, все майже те саме у вас, і люди такі самі. Є одна річ, яку не можу зрозуміти: сідаю в маршрутку, а у вас гроші передають ззаду — і вони йдуть через увесь автобус до водія. І решта майже завжди повертається!»

Мета цьогорічної відеоакадемії — не просто знайти точки дотику української й німецької історії. Їх давно вже знайдено, якщо говорити про наслідки Другої світової війни. Ціллю було ще раз згадати про це, порушити такі питання, щоби подібні трагедії більше не повторювалися. Всі наші зусилля спрямовані на це — і якщо хтось цього ще не пережив, то нарешті зміг вільно видихнути.

Фото: Роман Тищенко

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
840
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2018 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop