ПРОЕКТИ
10:00
П'ятниця, 1 Вересня 2017

Кінопечворк на тлі війни й кохання: Марія та Анастасія Старожицькі розповіли, як створювали «Війну химер»

Авторки документальної стрічки, поданої на розгляд українського оскарівського комітету, — про арт-терапію, загиблих героїв, про те, як ледь не потрапили в психіатричну лікарню та пережили допит військових.
Кінопечворк на тлі війни й кохання: Марія та Анастасія Старожицькі розповіли, як створювали «Війну химер»
Кінопечворк на тлі війни й кохання: Марія та Анастасія Старожицькі розповіли, як створювали «Війну химер»

Днями український оскарівський комітет визначив, який із фільмів постане перед журі престижної кінопремії від України. З-поміж восьми картин журі обрало «Рівень чорного» режисера Валентина Васяновича. Та в списку була й стрічка Марії та Анастасії Старожицьких «Війна химер». Це документальний фільм, у якому війна на сході України поєднується й переплітається з війною всередині головних героїв — їхніми пошуками кохання, самих себе та зв’язку з мирною реальністю після пережитого в АТО. Історія кохання (головною героїнею якої є сама режисера стрічки Анастасія) накладається на трагедію в Іловайську 2014 року (подія, свідком та учасником яких став коханий Анастасії, боєць батальйону «Донбас» Валерій Лавренов із позивним Лавр).

Режисерки фільму розповіли «Детектору медіа» про те, як створювалася картина, які сцени довелося прибрати з фінальної версії стрічки та які творчі задуми вони втілюватимуть надалі.

— Як виникла ідея створити саме такий фільм? Адже тепер створюється чимало фільмів про події АТО, але «Війна химер» не схожа на інші способом подачі матеріалу.

Анастасія Старожицька: Ідеї як такої не виникало, це точно. Просто почалося життя. Ми просто проживали цю історію і в якийсь момент просто увімкнули камеру й почали знімати, навіть не знаючи, для чого. А вже потім, після Іловайського котла, після того, як ми пожили в Києві і знову поїхали на передову — після того, як було знято все це відео, в нас виникла ідея, що з цього матеріалу можна зробити історію. Тобто, виходить, ідея робити фільм виникла вже коли для неї було знято все відео.

Марія Старожицька: Так, ми просто фіксували те, що відбувається з нами та з країною. Фіксували ще з Майдану, знімали наших друзів на Михайлівській Січі. Вони пішли в батальйон «Донбас» — і ми знімали далі. Знімали в Петрівцях… І ніхто спочатку не знав, що вийде саме особиста історія кохання, ми не знали, що на нас чекає такий розвиток подій. Просто в якийсь момент Лавр брав фотоапарат, знімав Настю, знімав щось навколо. Інколи я щось знімала, інколи — Настя.

А. С.: У фільм увійшли, наприклад, кадри, де я та Лавр — ми взагалі їх для фільму не знімали, це таке, скажімо, «хоумвідео», яке ми потім знайшли в себе, коли вже працювали над картиною.

М. С.: І це були дуже дорогоцінні знахідки. Адже наше кіно мало бути чесним. Ми не робили постановочних кадрів. Справа в тому, що це справді треба було мати сміливість, аби розповісти цю історію: всі побратими, всі бійці все знали, і для них все це правдиво, боляче, щиро. Дуже хотілося від цього не відходити, тобто лишити цю історію саме такою: може, десь незграбною в кінематографічному плані. Кіно могло бути кращим, але воно чесне.

— Це, виходить, таке автокіно: воно про вас, воно з вами і вами фільмується.

М. С.: Саме так, це фільм, у якому режисер говорив про себе, такий байопік. Такий саме він і для Лавра — він також був одним із операторів. І навіть ці закадрові висловлювання — це саме те, що сказано ними одне одному.

— От саме хотіла запитати, наскільки був «прописаний» цей закадровий текст, скільки в ньому вигадки, редакторства, а скільки — дійсності?

М. С.: Він був написаний саме для начитки за кадром. Але по суті він був абсолютно правдивий та реальний: наприклад, про те, що «нікому не потрібна правда про війну», — це справжні слова Валери. Він справді так бачить, так відчуває — все це ми намагалися зберегти для фільму. Було таке, що Настя з Валерою просто сідали та розмовляли, й Настя записувала все це, особливо про Іловайськ. Але ми спеціально не робили фільм саме про ті події 2014 року в АТО — ми робили універсальну історію про кохання, війну та смерть, яку би зрозуміли в будь-якої країні світу.

— Анастасіє, а ви не відчуваєте якогось легкого чи нелегкого дискомфорту з приводу того, що ви настільки відкриваєтесь: ваше особисте життя, ваші почуття, ваші стосунки — вони всі на екрані?

А. С.: Може, ми це і зробили для цього, щоб подивитися на себе збоку та зрозуміти, що ж із нами таке сталося. Напевно, це для нас звично: просто спочатку щось розповідали один одному, а врешті-решт вирішили розповісти цю історію й іншим людям. Це навіть не про кохання, не про людські стосунки — це про людей, у стосунки яких входить війна, про смерть, яка починає змагатися з коханням. І коли ти сидиш у залі й дивишся збоку, сприймаєш все це трохи відсторонено. Нібито дивишся якийсь іншій фільм: ти навіть не розумієш, що це ти на екрані.

— А як Валерій сприймає все це? Адже одна справа — розповідати про кохання, про почуття, й зовсім інша — про війну. Це, можливо, болісно, тяжко.

А. С.: Про це йому, може, навіть легше говорити — такі речі інколи треба виговорювати. Він ішов добровольцем на війну після Майдану — завершувати справу Майдану — навіть не знаючи, що там буде. І цей досвід дуже важливо передавати.

М. С.: І до речі, ми радилися з психологами, які працюють із тими, хто повернувся з війни. Так от вони порадили більше говорити про це, давати їм можливість виговоритися. І тепер, як ви знаєте, дуже часто звертаються до арт-терапії: аби бійці висловлювали, вимальовували цю війну.

— Поговорімо ще й про технічні моменти роботи над фільмом: про акредитацію в зоні АТО, взагалі про саму потребу поїхати туди.

М. С.: Щодо акредитації, то вона нам не згодилася, бо ми їхали на передову з добровольцями, волонтерами, тому нас навіть не перевіряли особливо.

А. С.: А стосовно потреби… В принципі, це викладено в фільмі повністю: коли хлопці пішли на фронт, ми ще залишалися в місті, а от потім, коли Майдан за кілька днів спалили та прибрали, ми просто поїхали. Ми подорожували якось паралельно, з тим щоб доїхати до хлопців саме до Дня Незалежності. І от у якийсь момент нам телефонують і кажуть, що побратима Ельфа було поранено — ми їдемо до нього в Дніпропетровськ, куди його привезли з Іловайська. І 24-го стає зрозуміло, що там вже починається оточення, котел і що туди вже неможливо доїхати.

— У фільмі, звісно ж, дуже відчувається ваше ставлення до того, що ми бачимо. Наскільки документалісти мають передавати власні емоції, чи відсторонитися від них, як ви вважаєте?

А. С.: Особисто мені завжди цікавіше дивитися саме особисті історії. Ось, мабуть, чому навіть на Одеському кінофестивалі найкращим документальним фільмом було визнано «Головну роль» Сергія Буковського — тому що син знімає про матір, і просто бонусом є те, що він ще й режисер. Це абсолютна жива історія! Взагалі кінематограф — це така іноземна, але водночас і спільна для всіх мова, яка об’єднує, в тому числі людей, які хочуть передати своє власне відчуття і подивитися на відчуття інших.

— Повертаючись до «Війни химер»: я помітила, що в кадрі є бійці, показано їхні обличчя… Чи не було якихось проблем із цим?

М. С.: Спочатку ми знімали бійців у навчальній частині в Петрівцях — там багато хто з них був у балаклавах, і ми не знімали їхніх облич. Та, розумієте, ці хлопці, з якими ми тоді познайомилися — це ті самі, які потім загинули на пожежці від обстрілу з танка. І якісь маленькі моменти, які ми ще знімали, коли вони знімали балаклави, — це тепер такі цінні кадри, на яких родичі загиблих хлопців можуть на них подивитися. І нам справді дуже болить усе це, тому що ми ж із ними були особисто знайомі.

А ще хочу пояснити, що багато з того, що знято на війні, — то знімали для нас на телефони Лавр та Ельф. Але Лавр скинув свою флешку на виході з оточення. А Ельфу потрапив скалок міни (саме тоді, коли ми у Дніпропетровськ поїхали) в телефон, де була ця флешка. В нього взагалі було багато тоді скалок по всьому тілу, і одна з них у телефон попала. Потім уже ми бігали по місту, шукали, чи можна вилучити інформацію з неї. Ще в картині є відео фотокореспондентів Макса Левіна та Макса Дондюка, ще — Ростислава Шапошнікова (відео з броньованої машини, в яку потрапляє постріл). У фільмі є фрагменти, які знімали побратими Лавра: Максим Фіногін (Лєкс), Олексій Фокін (Заноза). Фрагмент із російськими військовополоненими — це відео, яке вони винесли з полону, зашивши десь у резинку в штанях. У першу чергу вони віддали його в СБУ, а потім, коли їх було відправлено на реабілітацію у Феофанію, ми приїхали до них і переписали. У фільмі буквально зібрано все це по шматочку. Маючи всі ці зйомки, ми складали загальну картину, буквально реконструювали події, щоби створити у фільмі ту частину, яка присвячена війні. А далі — загибель Літака, вихід через бездоріжжя, поля, терикони, внутрішні почуття героя і все те, що він розповідає, — це вже наші зйомки, наша власна реконструкція. Там же і наша поїздка в Піски навесні 2015 року.

— Розкажіть, як ви складали цю історію. Тобто у вас було багато відео, різного, з різних джерел. Як ви компонували? Чи написали ви чіткий сценарій, чи він прописувався вже в процесі компонування?

М. С.: Ми на дошці в квартирі викладали всю цю історію фотографіями-стопкадрами від початку до кінця. Там були ще великі пояснення всього, що відбувається. То була майже чотиригодинна історія, яку зібрав наш режисер монтажу — фантастичний Микола Базаркін.

А. С.: Ми з ним цілий рік працювали над картиною — з вересня 2016-го по березень 2017-го.

М. С.: І от, як скульптори відсікають зайве, ми також, із болем, із кров’ю, але скорочували той перший варіант.

А. С.: Ми навіть характеризували фільм як печворк — така ковдра зі шматочків. Тому що ми його так створювали. І важко було зрозуміти, як із чотирьох годин зробити дві, а потім із цього — півтори.

М. С.: А ще дуже важко було лишити глядачу можливість самому додумати все, що ми проговорювали. Бо в першому варіанті стрічки Настя і Лавр не замовкали ні на секунду — вони пояснювали все, весь час розмовляли одне з одним. Ми навіть думаємо зробити таку книжку, в яку увійдуть усі ці тексти й кадри з фільму. Адже ми викидали багато такого, що було для нас дуже дороге. Ось, наприклад, був у нас кадр із розтрощеним будиночком, який був дуже схожий на картину Мунка «Крик». Потім іще був кадр, де на березі Дніпра мушлі, які нагадують картину Вєрєщагіна «Апофеоз війни».

А. С.: А ще у зруйнованій школі у Слов’янську ми побачили холодильник «Донбас», на якому написано «не рабочий», а зверху на ньому — туалетний папір і труп миші.

М. С.: Найбільше нам було жаль викидати про психіатричну лікарню в Слов’янську, яка була вщент розтрощена, адже її обстрілювали з обох боків. У ній ще лишалися хворі, але вже не було лікарів — лише кілька санітарок. Ми знімали її тільки ззовні. Але потім ми написали монолог умовного хворого, який вважає себе головнокомандувачем. І от у цьому монолозі канонада сприймається ним так, ніби нарешті підійшли його війська, на які він чекав у своїй палаті — у свої келії довгі роки. Досить сильний був текст. Але нам потрібно було його якось відтворити зсередини будівлі, яку ми не мали можливості зняти в Слов’янську. Тоді ми придумали, що підемо в нашу київську Павлівку. Взяли фотоапарат, заходимо до головного лікаря: «Доброго дня, ми би хотіли у вас познімати дещо». А він каже: «А ви хто?». А ми такі хором: «Режисери». А він питає: «Обидві?». І дивиться таким пронизливим поглядом. Ось у цей момент я зрозуміла, що таке хвилинна пауза театральна: коли головний лікар психіатричної лікарні дивиться на нас мовчки так довго… Але він дозволив нам знімати. І це для нас було справжнє визнання, що ми таки режисери.

— Ця сцена зрештою не увійшла до фільму. Але ж це була вже така художня реконструкція, а не документальна зйомка. Чи були ще якісь художні реконструкції, які увійшли до картини?

А. С.: У нас залишилося всього декілька таких моментів. От коли герой виходить — там зйомки природи. І загибель Літака: коли розповідається ця історія, в кадрі — колії. Звісно, коли бійці пішли на цю операцію, ніхто цього не знімав. Це подано як згадку головного героя. Але це кадри саме того місця, де все це відбувалося. Тобто в нас є декілька художніх кадрів через те, що інколи ніхто не знімав якогось моменту, а нам треба розповісти історію. Решта — документальні зйомки.

М. С.: Це називається «креативна документалістика» — ми попадаємо під визначення цього жанру.

— Які у вас надалі творчі плани?

М. С.: Ми хочемо продовжувати роботу, навіть без зупинки, над іншими проектами, які просто відклалися через війну.

А. С.: У наступному фільмі, направду, також будемо осмислювати Майдан та війну. Але, напевно, це вже буде наша з Марією сумісна історія. В ньому будемо Майдан та війну вписувати в контекст української історії, а українську історію — в контекст світової історії. До речі, ідея щодо того, як подавати цей фільм, з’явилася завдяки тоді ще заступнику комбата батальйону «Донбас» (а тепер він уже має свій особистий батальйон) — В’ячеславу Власенку з позивним Філін. Тому що коли ми приїздили на Петрівці, там була така історія: нас забрали на допит, подумавши, що ми шпигуни. І нас абсолютно по-справжньому батальйон «Донбас» допитував як шпигунок, і мав навіть намір не випустити з батальйону, стерти всі відео… Тоді ми вже подумали, що якщо ми кінематографісти і все це з нами трапляється, напевно, це треба якось використати. Тож ця історія допомогла нам повністю сформулювати, яку форму матиме наступний фільм.

— Це буде якось пов’язано з допитом?

А. С.: Так, це буде фільм про природу творчості, оформлений у форму допиту. Він буде про те, як дві ненормальні (чи нормальні — адже навіть психіатр нас випустив) жили й вигадували фільми, що потім справджувалися в житті. Це про людей, які живуть від сюжету до сюжету, проходять свій життєвий шлях від фантазії до фантазії, а потім намагаються з цими фантазіями впоратися, коли вони справджуються.

Фото: з архіву Марії та Анастасії Старожицьких

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1270
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop