ПРОЕКТИ
11:30
Середа, 9 Серпня 2017

Інна Кузнецова: «“Радіо Свобода” не є улюбленцем влади — кому ж подобається, якщо тебе критикують?»

Чи правда, що копірайт на темники належить «Радіо Свобода»? Що дало «Свободі» можливість першою розпочати стріми з Євромайдану? Яку програму київської редакції можновладці воліють бачити у «вічній відпустці»? Які обмеження для журналістів «Радіо Свобода» одночасно є ознакою їхньої незалежної позиції? На ці та інші запитання Інна Кузнецова відповіла в межах спецпроекту «Детектора медіа» «Журналістика незалежної України: перші 25 років».
Інна Кузнецова: «“Радіо Свобода” не є улюбленцем влади — кому ж подобається, якщо тебе критикують?»
Інна Кузнецова: «“Радіо Свобода” не є улюбленцем влади — кому ж подобається, якщо тебе критикують?»

Це запросто могло стати фальстартом. Фейлетон, який п’ятикласниця Інна Кузнецова відправила до газети «Пионерская правда», не надрукували. Але дівчина не відступила, а скористалася редакційною порадою — писати до шкільної стіннівки. Вже за два роки Інна отримала свій перший журналістський гонорар — 74 копійки — за «інформашку» про шкільну виставку у фастівській газеті. «Вступ на факультет журналістики виявився напрочуд легким, значно складнішим — шлях у журналістику».

Підготовка інформації і стала її першою журналістською роботою — в агенції новин Національної радіокомпанії України. «Якщо студентам розказати, як тоді писалися новини, всі би полякалися. В редакції не було інтернету, мобільних телефонів, тексти друкували на друкарських машинках».

Випускниця журфаку Інна Кузнецова мала газетну спеціалізацію, та у спробах себе не обмежувала. На Київському обласному телебаченні пройшла перше випробування телекамерою. А згодом після реструктуризації Національного радіо для Інни почалося справжнє «радійне» життя в редакції інформації.

Вперше опинившись у студії звукозапису, журналістка почула від режисера: «У студії ти — королева. Запам’ятай: все, що ти скажеш, слухають люди, вони слухають, як ти це говориш».

У стінах Національного радіо Інна Кузнецова виросла з кореспондентки до політичної оглядачки. Було все: і репортажі з парадів, і години засідань Кабміну по суботах заради хвилини сорок в ефірі, і «сліпе» ведення радіотрансляції під час візиту в Україну президента Білла Клінтона, і радіоміст із РФ, коли «довелося» приносити «свои извинения радиослушателям России за свой русский, поскольку все-таки он для меня иностранный». Інна — очевидець конспірологічного народження «Канівської четвірки». А один із керівників радіо розповідав, як президент Кучма якось сказав журналістам: мовляв, більше немає, про що говорити на цю тему, — всі запитання вже поставила Інна Кузнецова… Її студенти на заняттях в Інституті журналістики залюбки слухають такі історії.

Цікаво, що заробляла на життя тоді Інна в іншому місці — у відділі піару компанії «Українські радіосистеми», яка тоді виводила на ринок мобільний зв'язок «Велком». На зарплату журналістки НРКУ прожити було важко.

Читайте також

На початку двотисячних Інні Кузнецовій випала нагода брати участь у створенні першої недержавної розмовної радіостанції. Від задуму до отримання ліцензії й запуску проекту пройшло кілька років. У липні 2002 року «Радіо Ера FМ» вийшло в ефір, а Інна Кузнецова стала його першою головною редакторкою.

За її словами, керівництво ЗМІ багато в чому скористалося досвідом радіо «Эхо Москвы». «Ера FM» показала, що таке справжній інтерактив. До живого ефіру могла зателефонувати будь-яка людина й поставити будь-яке запитання. А за хвилину дзвонив, приміром, народний депутат і відповідав на нього або включався в діалог. Плюс — тематичні програми: від спілкування в ефірі з психологом — до програм для дітей. І — без жодних табу.

Ці радіоефіри транслювали на Майдані-2004, слухали скрізь. Японські журналісти, які висвітлювали Помаранчеву революцію, почувши «Еру» в таксі, їхали в редакцію. На думку Кузнецової, в той час «Ера» була фактично суспільним радіо.

Саме на «Радіо Ера» Інну Кузнецову застав період темників. «Це був прекрасний аналітичний матеріал. Чи ти відстежив подію, чи ні, але ти знав, що буде відбуватися, з цих темників». Як редакція реагувала на них, а також який стосунок має до їх появи «Радіо Свобода», Інна Кузнецова розповіла в інтерв’ю. Але відмовилася розповідати, чому перед Новим, 2007 роком пішла з «Ери»…

Чи не одразу колега Віктор Шлінчак запросив Інну до співпраці з «Главред-медіа»: холдинг мав намір створити радіостанцію під умовною назвою «УНІАН-ФМ». «Тодішній власник “Главред-медіа” Олександр Третьяков не планував купувати ліцензію, він хотів її отримати». Але ліцензію не дали. Й Інні довелося опановувати нову для неї справу — просувати на ринок друковану пресу: один із перших україномовних журналів західного зразка «Главред», журнали «Профиль Украина», «Телекритика», газети «Нова» та «Известия в Украине».

Але вже наприкінці 2008 року Інні Кузнецовій як «радійних справ майстрині» пропонують посаду головної редакторки Київського бюро «Радіо Свобода». Це було для неї дещо несподівано: «Я, може, і хотіла б, але я вам не підхожу… тому що не знаю англійської мови… зовсім-зовсім». Тим не менш Кузнецова пройшла співбесіду у празькій штаб-квартирі й виборола конкурс. Тодішня директорка Української служби «Радіо Свобода» Ірина Халупа сказала: «Ми обрали Інну, тому що вона найкраща».

«Радіо Свобода» — своєрідна бродкастингова компанія, яка сама чи у співпраці виробляє аудіо- й телепрограми. Але за українським законодавством ліцензію на власні частоти отримати не може. Коли в січні 2009 року Інна Кузнецова очолила київську редакцію, «програми “Радіо Свобода” можна було чути лише на хвилях регіональних радіостанцій, хотілося мати партнерів із великою мережею покриття». Іншим важливим завданням було поставити собі на службу мультимедійність і конвергентність, із чим радіосвободівці добре впоралися: «Наш ньюзрум повністю конвергентний — у нас, що називається, всі все вміють». Це в рази підвищило інтерес до «Свободи» з боку колег.

Саме «Радіо Свобода» почало робити перші стріми з Євромайдану. Під час Революції гідності «наші стріми використовували і 5 канал, і канал “24”, й “Еспресо TV”, який тільки почав працювати, й інші медіа. Якийсь фрагмент міг взяти собі в ефір Савік Шустер. Звісно, ми були тільки “за”, коли нашим відео користувалися CNN, AP та інші».

Сьогодні Українська служба «Радіо Свобода» співпрацює з численними українськими ЗМІ: телеканалами «UA: Перший», «Еспресо TV», «24», «Громадське ТБ», «1+1», ICTV, «112», ZIK, а також із «Українським радіо», «Громадським радіо», «Радіо Ера», «Голос Донбасса», «Пульс» та іншими.

Через події Євромайдану і його наслідки на «Радіо Свобода» з’явилися програми «Крим. Реалії» та «Донбас. Реалії». Це не означає, що українська «Свобода» зменшила увагу до історичних правозахисних тем, які завжди були «її темами»: Голодомор, Сандармох, Гельсінська спілка. Утім, саме ці постреволюційні продукти, а також програма «Схеми. Корупція в деталях» є нині візитівкою редакції, адже дають змогу відчути справжні настрої слухачів по обидва боки лінії розмежування: «Я бачу по тому, які матеріали користуються популярністю. Звісно, суспільство стежить за воєнними діями на сході, але люди вже втомилися і прагнуть позитиву, добрих історій успіху».

У редакторському кабінеті Київського бюро «Радіо Свобода» колись працювала Ганна Герман, колишня народна депутатка від Партії регіонів й екс-речниця президента Януковича, а також Віктор Єленський, нині депутат ВРУ від «Народного фронту». Тому Інні Кузнецовій на початках пророкували: «О, ти скоро в політику підеш. Адже стільці і стіни ті ж самі»…

Як «Радіо Свобода» працює з журналістами-аматорами на сході України? За яких умов журналіст почуватиметься незалежнішим у професії? Чому радіо є інтимним засобом масової інформації? Що й чому спричиняє сплеск журналістської активності? Які завдання стануть викликом для журналіста? На ці та інші запитання в інтерв’ю «Детектору медіа» відповіла головна редакторка Київського бюро «Радіо Свобода» Інна Кузнецова у межах спецпроекту «Журналістика незалежної України: перші 25 років».

Інна Кузнецова

— Пані Інно, пам’ятаю, як ви ще кореспонденткою Національного радіо робили репортаж із першої прес-конференції прем’єр-міністра Валерія Пустовойтенка. Ваш матеріал починався так: «Аж колінки тремтять», — це сказав комусь поруч Валерій Павлович, думаючи, що мікрофон вимкнено. І ви наважилися передати цей хвилюючий для новопризначеного прем’єра момент — у досить креативний як на 1997 рік для державного радіо спосіб. Якою мірою нині українські журналісти сміливі, креативні, винахідливі?

— Я дякую вам за пам’ять і згадку про цей матеріал, бо я забула. Це був звичайнісінький «паркет», якого не люблять журналісти і який не надто цікавий слухачам. А така ніби неважлива дрібничка, яку вловив чутливий мікрофон, стала його родзинкою.

Цього мене навчила редактор Людмила Михайлівна Самаєва. Вона працювала на випуску, і якось я принесла їй матеріал про одного заслуженого чоловіка, якому виповнювалося 60 років. Ювілейні заходи були досить нудні, не менш нудним вийшов і мій «звіт» звідти. Моя наставниця сказала: «Це нікуди не годиться — треба переписувати». А переписувати — ні з чого, бо все записане було загальщиною. Тоді вона порекомендувала зідзвонитися з друзями ювіляра, його учнями й дізнатися якісь цікавинки й важливі моменти його життя, які би показали, чому він став тим, ким став. За три години я принесла їй зовсім інший матеріал. І відтоді, прийшовши на будь-який захід, одразу приглядалася і прислуховувалася: що може зробити мій матеріал виразним.

Я би не ризикнула називати це ані сміливістю, ані винахідливістю. Сміливці ті, хто працює на сході, висвітлюючи бойові дії чи життя в сірій зоні. Бо вони не лише ризикують життям, щоби показати людям, що там відбувається, а й приймають на себе хвилю критики й негативу як від військових, так і від місцевих мешканців, які втомилися від війни.

Сміливці й ті, хто займається розслідуваннями. Їм доводиться бути дуже винахідливими, щоби здобувати інформацію, бо їхні «герої» від них, зазвичай, тікають, а буває, й погрожують.

— Процитую британського журналіста із 50-річним досвідом, засновника міжнародних організацій зі свободи слова і журналістської етики Ейдана Вайта. Нещодавно він приїздив із публічною лекцією до Києва і в інтерв’ю «Громадському радіо» сказав: «Мені казали, що журналістика вже не живе, що журналістика вже не потрібна. Я й уявити не можу щось більш помилкове, ніж це твердження. Справді я бачу довкола щодня докази того, що журналістика нам потрібна більше, ніж будь-коли». Чи згодні ви з цим твердженням?

— Колега правий. Те, що журналістика потрібна, — це 100 %, але потрібна якісна журналістика. Українська журналістика, на мій превеликий жаль і до мого болю, здебільшого не дуже якісна. Українським журналістам не вистачає професіоналізму. Адже цю професію обирають здебільшого симпатичні дівчатка, які мріють потрапити в екран телевізора. Вони не розуміють, що красиве личко може бути смішним, коли з вуст звучить якась дурниця.

В Україні багато засобів масової інформації, але знайти хорошого журналіста — справді складно. Інколи ти не можеш закрити вакансію, тому що на ринку немає потрібної тобі людини. При цьому — багато безробітних журналістів.

Якщо порівняти з досвідом інших країн, — скажімо, я бувала на польському радіо, зокрема, на недержавній розмовній радіостанції «Ток-ФМ», на Суспільному мовленні, — там багато роботи робили стажери, бувало по півроку. «А як ви їм платите?» — запитую. І чую у відповідь: «Нічого ми їм не платимо — вони вчаться». «І вони хочуть вчитися, півроку стажуватися?» — дивуюся я. «Так, звісно, вони набувають досвіду, це для них дуже важливо». В Україні студенти другого-третього курсу починають працювати. Вони не встигають довчитися або, можливо, не бачать сенсу закінчувати навчання, адже їм не дають того, на що вони розраховують.

Колись давно, коли я ще була студенткою, покійний декан факультету журналістики Дмитро Михайлович Прилюк говорив: «Я б не брав на факультет журналістики студентів одразу після школи. Краще, щоб людина пропрацювала п’ять — сім років». Мене це ображало. Мені було шістнадцять, і я була наймолодша на курсі. Лише через певний час роботи репортером зрозуміла, наскільки він мав рацію.

А тепер мені здається — тут я ризикую нарватися на критику колег-викладачів, — що журналістським має бути не бакалаврат, а магістратура, щоб людина спочатку отримувала якусь іншу спеціальність, а потім ішла вже довчатися журналістики. Тоді би людина приходила в журналістику з життєвим досвідом, професійними знаннями в якійсь галузі й у випадку чого могла би працювати за отриманою раніше спеціальністю, а отже не боялася би втратити роботу журналіста. Пам’ятаю, Андрій Куликов казав якось: «Якщо я втрачу роботу журналіста, то на хліб собі зароблю, бо я міжнародник, перекладач-синхроніст».

— А чому все ж таки журналістика нині потрібна як ніколи?

— Тому що тепер кожна людина може написати пост у Фейсбуку, створити блог і стати дуже відомою. Нещодавно був з’їзд блогерів у Дніпрі, тексти декого з них читають більше, ніж деяких журналістів, і це подекуди привід говорити про непотрібність журналістики. Але блогер — це людина-очевидець, аналітик, а не журналіст.

Нині журналістика потерпає від того, що на сході журналістами для багатьох видань стали вчорашні шахтарі, які навчилися знімати відео на весіллі і для родичів. Але вони, ризикуючи життям, знімають те, що відбувається в них там, на неконтрольованих Україною територіях, і стають журналістами. Їм потрібно розповідати, що таке стандарти, як краще зняти, де «друга точка зору» і тому подібні речі.

Журналістика потрібна, бо тепер, а під час війни — особливо, суспільство розділене і йому потрібно давати об’єктивну картину того, що є насправді, а не лише те, як подав подію блогер.

Інна Кузнецова

— Ви кажете, що журналістика стала інтерактивнішою, й Ейдан Вайт констатує, що нині аудиторія бере участь у процесі створення журналістики: «З одного боку, вона дає нам інформацію, але з іншого — вона й поширює». У чому тут небезпека й переваги — як приховані, так і наявні? І чи мають журналісти в чомусь переконувати аудиторію?

— Це хороше питання — чи маємо ми переконувати. Так, очевидно, якщо йдеться про такі явища, як теорема, то точно треба переконувати. Море, небо, вода — речі, які, може, хтось піддає сумніву, але журналіст не має права переконувати сам, він має це подати за допомогою думок спеціалістів. Ти не можеш у кореспондентській розповіді сказати: «Я так вважаю», бо це вже твоя суб’єктивна думка. Але ти маєш дати різні точки зору на одну подію чи проблему, маєш подати картину, а слухач, глядач, читач уже сам робитиме висновки.

Якщо говорити про події на сході, до нас часто мають претензії, оскільки ми іноді цитуємо лідерів угруповань «ДНР» та «ЛНР». «Ви не маєте права! Навіщо ви даєте голоси ватажків сепаратистів? Це ж терористи!». Пояснюю, що ми є міжнародним ЗМІ й керуємося нашим редакційним кодексом, також їх так не кваліфікували міжнародні організації, зокрема ООН. Журналіст має бути безстороннім. Це дуже складно, але це завдання журналіста. Жоден блогер цього не робитиме.

— Чи взяли б ви свого часу інтерв’ю в Бен Ладена? А сьогодні — у Віктора Януковича, лідерів «ЛНР», «ДНР»?

— Журналіст завжди хоче зрозуміти суть явища чи конкретної персони, зрозуміти, що саме спонукало її на ті чи інші вчинки, особливо якщо це стосується персон, які вплинули на хід історії, хай і негативно. З іншого боку, є чіткі редакційні правила — ми не говоримо з тими, кого міжнародним правом визнано терористами, це щодо Бен Ладена. А з лідерами угруповань «ДНР» і «ЛНР» про що говорити? Вони ж нічого не вирішують, це пішаки Кремля.

— Яким чином нині змінилися завдання журналіста як професіонала — і, зокрема, українського журналіста?

— Двадцять п’ять років тому в журналістів і техніка була зовсім інша. Пам’ятаю диктофон «Репортер», дуже важкий, у якому було шість батарейок. А до того я користувалася «військовим» магнітофоном, узагалі незручним. Його не можна було на плече повісити, в ньому не було контролю запису. Нині журналістські диктофони маленькі, вони якісно пишуть і в них батарейки кращі. З технічної точки зору нині журналіст робить усе бігом і одночасно, бо ж майже все транслюється в прямому ефірі, і якщо ти зволікатимеш, то твоє ЗМІ пастиме задніх. Фактично немає більше такого, що ти пішов, зробив запис, написав текст. Це, як на мене, одна з причин, що друковані ЗМІ потроху відмирають, і це сумно, хочеться іноді потримати в руці паперовий екземпляр.

Але змінюються й сутнісні речі, тому що люди, які раніше готові були читати і слухати годинами, тепер хочуть мати все дуже швидко й коротко, особливо молоде покоління. Ніхто не буде читати твою довгу статтю, якщо вона являє собою лише текст — ти повинен зробити її мультимедійною. Іноді історії заслуговують на ексклюзивний підхід у вигляді мікросайтів. На сайті «Радіо Свобода» ви можете побачити мікросайти з різних тем та різної форми. А це завжди комплексна подача оригінальної верстки, відео, аудіо та фотоматеріалів. Уже маємо й історії у 360 форматі, тобто VR (Virtual Reality).

Велика частина інтернет-аудиторії вже не сприймає телевізійні сюжети такими, якими ми звикли їх бачити. Трендом стали короткі social media ролики або, як їх іще називають, caption-video. Наш ньюзрум повністю конвергентний — у нас, що називається, всі все вміють.

Звісно, журналістика грішить тим, що бере інформацію з Фейсбуку, це все можна називати неперевіреними джерелами. Хоча, з іншого боку, коли телефонуєш комусь і просиш коментар, тобі часто відповідають: «Я все вже сказав у себе у Фейсбуку». Якось я читала пост Ірини Геращенко, де було написано: запитання 1 — відповідь, запитання 2 — відповідь, запитання 3, 4, 5, 6 — і відповіді на них. Замість давати всім інтерв’ю чи проводити прес-конференцію. І тут претензія не до Ірини Геращенко, а до можновладців загалом. Спікерам так простіше, але ЗМІ не мають доступу до ньюзмейкерів, журналістика нівелюється, адже всі це можуть прочитати й без преси. Враховуючи це, журналіст має шукати щось цікаве, авторське. Це виклики перед журналістикою. Як на мене, журналісти мають долати ці виклики, якщо хочуть виживати у професії.

— Які завдання щодо технічного розвитку радіостанції та роботи ваших журналістів були поставлені перед вами в січні 2009 року, коли ви очолили «Радіо Свобода»?

— На той момент першочерговим завданням було розширення радіоаудиторії. Тоді ми мали програми «Вечірня Свобода», «Ранкова Свобода». «Вечірню Свободу» вів Роман Скрипін, і це були розлогі інтерв'ю з депутатами, з експертами. Але в 2009-му програми «Радіо Свобода» можна було чути лише на хвилях регіональних радіостанцій, хотілося мати партнерів із великою мережею покриття. Здається, першим великим партнером у той час для нас стало радіо «Мелодія». Потім відновилася співпраця з Національною радіокомпанією України. Спочатку радіо «Промінь» — у Києві на 105 ФМ і по мережі «Променя». З часом програма «Ваша свобода» «оселилася» в ефірі першого каналу Українського радіо.

Сайт «Радіо Свобода» хоча й існував із 2001 року, на той момент ще був не розкрученим, інтернет-споживачів в Україні було не так багато. Не було ані веб-камер, ані про телебачення не йшлося, а в соцмережах «Радіо Свобода» стало активним аж із 2012 року.

Але поволі-поволі все створювалося. Не можу сказати, що це моя заслуга — це заслуга нашого колективу, заслуга керівництва корпорації, яке забезпечувало нас сучасним обладнанням. Тодішній директор Української редакції Михайло Мигалисько наполягав, щоб ми «йшли в ногу з часом». Ми перші в Україні задіяли LiveU на парламентських виборах 2012 року в Києві — кілька діб вели онлайн-трансляцію з місця засідання окружної виборчої комісії. Тоді нам писали, що камера «Радіо Свобода» зробила більше, ніж усі веб-камери на виборчих дільницях, які поставив Янукович.

Ми перші почали трансляції наживо чи, як ми кажемо, стріми з Майдану. Через кілька днів після нас почало працювати «Громадське телебачення». Вони взагалі планували стартувати пізніше, але сталося інакше. Крім нас, у перший день стрімив тільки студент Політехнічного університету своєю власною апаратурою. Як потім розказували багато відомих людей, які жили чи перебували в ті дні за кордоном, зокрема письменник Андрій Любка, що вони, побачивши наші трансляції, поверталися в Україну — і йшли на Майдан.

У той час наші стріми використовували і 5 канал, і канал «24», й «Еспресо TV», який тільки почав працювати, й інші медіа. Якийсь фрагмент міг взяти собі в ефір Савік Шустер. Звісно, ми були тільки «за», коли нашим відео користувалися CNN, AP та інші.

— І саме стріми поклали початок тому, що «Радіо Свобода» стало виробляти телевізійні продукти?

— Може, й так. Хоча спочатку з’явилися веб-камери в радійній студії, потім ми робили інтернет-марафони. Тобто починалося все з картинки з «говорящими» головами. Цей напрямок потроху розвивався.

— Незважаючи на те, що за часів СРСР «Радіо Свобода» безбожно глушили, воно задавало певну планку якості, було мірилом цікавості для всесоюзних та республіканських радіостанцій. А за часів незалежності, коли з’явилися комерційні ЗМІ, хто на вас рівняється? І чи з’явився хтось в Україні, на кого рівняється «Свобода»?

— Для всесоюзних і республіканських радіостанцій «Радіо Свобода» була, перш за все, «страшилкою» й ворогом. Бо розповідала про те, як катували в таборах політв’язнів Василя Стуса й Олексу Тихого, про порушення прав людини, транслювала служби забороненої в Радянському Союзі греко-католицької церкви. Щоби глушити програми «ворожих голосів», працювали спеціальні радіостанції встановлення перешкод. Були навіть постанови Політбюро, в яких вимагалося підвищити якість програм радянського мовлення, щоб «відвернути увагу слухачів від іноземних радіостанцій». Студентам факультетів журналістики викладали спецкурс із контрпропаганди, на якому якраз розповідали, як боротися з «Радіо Свобода» в ідеологічному плані. Паплюжили, як могли, писали пасквілі, романи й навіть знімали кіно. Думаю, нині вже мало хто в Україні пам’ятає «Канкан в Англійському парку» — радянський «викривальний» фільм саме про Українську службу «Радіо Свобода».

Якщо говорити про день нинішній, то ми робимо все відповідно до місії «Радіо Свобода» — просування демократичних цінностей та інститутів через новини без цензури, відповідальний обмін думками, відкрите обговорення проблем. Ми дотримуємося журналістських стандартів, і дуже би хотіли, щоб так само чинили місцеві ЗМІ, що поки, на жаль, не є нормою.

Інна Кузнецова

— Після Революції гідності з’явилися проекти, яких ви ніяк не могли планувати, принаймні «Крим. Реалії» та «Донбас. Реалії». А що було у планах редакції до подій 2013-2014 року?

— Ми довго й багато працювали над історичними темами, над тим, що завжди було місією «Радіо Свобода». І не полишали цього й під час Революції гідності. Це такі теми як Сандармох (Урочище в Карелії — місце масового розстрілу 1111 в'язнів так званого першого соловецького етапу. — Ред.), Голодомор. Ми весь час знаходили й записували свідків Голодомору, спогади людей, які можуть розповісти про сталінські репресії, переслідування інакодумців.

На сайті «Радіо Свобода» ви знайдете багато спецпроектів, над якими робота не припиняється. Приміром, про Гельсінську спілку. Усі ці теми були, є і будуть об’єктом нашої уваги, одночасно з розв’язуванням нинішніх проблем, скажімо, таких як мовлення на Донбас.

— Про які події в самій країні, крім аварії на ЧАЕС, українська служба «Радіо Свобода» першою повідомила саме українським громадянам?

— Аварія на ЧАЕС — це наймасштабніша річ із того, про що українська служба «Радіо Свобода» розповіла першою й чим ми пишаємося. «Радіо Свобода» було першим ЗМІ, яке взяло інтерв’ю в колишнього майора держохорони Мельниченка. Темі «плівок Мельниченка» було присвячено чимало передач, наскільки мені відомо з архівних записів. Деякі експерти вважали, що саме відлуння скандалу з «плівками Мельниченка», було причиною того, що радіомережа «Довіра» припинила співпрацю з «Радіо Свобода». Потім був діалог у прямому ефірі двох непримиренних опонентів — Віктора Медведчука і Юлії Тимошенко. Спільна фотографія двох політиків із цього ефіру ще досі ходить мережею.

Журналіст «Радіо Свобода» Андрій Дубчак отримав премію міжнародного конкурсу Lovie Awards у Лондоні за відео, зняте з «йолки» — конструкції, що височіла над Майданом. Андрій поліз на ту висоту з камерою GoPro, закріпленою на голові, і зняв величезну масу людей, так званий Марш мільйонів. І ці кадри облетіли весь світ, бо цим відео скористалися CNN, NBC і дуже багато інших іноземних телеканалів.

Ми відзняли багато унікального відео під час Революції гідності, яке цілком можна вважати історичною хронікою цих подій.

Уже кілька років програма «Схеми» робить багато розслідувань, а розслідування — це точно те, про що ми повідомляємо першими і про що точно не хотіли би чути можновладці. Мене навіть періодично запитують: «А ваші “Схеми” у відпустку не йдуть?».

Пишаємося досягненнями телевізійної програми «Донбас. Реалії». Варто згадати сюжет про теплушки, який у лютому знімав Левко Стек. У матеріалі йшлося про те, що солдати, коли супроводжують техніку на фронт узимку, їздять у теплушках — вагонах, украй непристосованих до перевезення людей. Через певний час журналіста запросили на нараду до Міністерства інфраструктури — не як журналіста, а як учасника. Ще за кілька тижнів Президент проводив нараду Генштабу, на якій сказав, що солдати більше в теплушках їздити не будуть. Ми відстежуємо цю тему, спостерігаємо, як справа просувається, в липні Укрзалізниця презентувала вагон нового зразка.

— Чи були за незалежності України періоди, коли українська служба «Радіо Свобода» була «ворожим голосом» для української влади? І чи залишається вона такою для нинішньої влади?

— Не знаю! (Сміється і далі здивовано.) Не знаю. Я вам можу точно сказати, що ми не отримуємо темників. Не знаю, чи їх хтось отримує, ми — ні. Ми не отримуємо вказівок, нам не роблять зауважень. Було кілька разів, що мені телефонували зі словами: «А ви отам схибили». Помиляються всі. Якщо це помилка, ми її виправляємо, і вдячні за те, що нам на неї вказали.

Звісно, не всі радо ходять до нас на ефіри. А буває, прес-секретар котрогось із віпів каже: «Ви проводили оте розслідування, ось те показали про цю людину — що ж ви хочете, щоб вона до вас прийшла на ефір? Ні, не прийде». Таке є. Чи вважають нас ворогами? Хто ж скаже? Ми не знаємо.

— Я маю на увазі «ворожим голосом», який комусь хочеться заглушити, як за Радянського Союзу?

— Так. При цьому хтось називає нас американськими запроданцями. Інші пишуть: «ви зіпсувалися», «Кремлю продалися». Багато хто вважає, що «Радіо Свобода» веде неправильну політику — я мала дискусії з деякими народними депутатами, — оскільки, цитую, «даєте слово “сепарам”».

Так, це є. У когось до нас змінилося ставлення. Але мені здається, якщо роботу зроблено якісно, то її зроблено якісно.

Інна Кузнецова

— Під час Помаранчевої революції багато хто вважав, що «Радіо Свобода» стало на бік протестувальників і втратило свою об’єктивність, відстороненість. А під час Революції гідності вам не закидали такого?

— Закидали, причому з різних сторін. Одні за те, що показували все, що відбувалося на Майдані. Майданівці — за трансляцію Антимайдану, а ми це робили. Пам’ятаю, як ми з Левком Стеком — я як репортер, він як оператор — вели трансляцію з Маріїнського парку. Хтось відмовлявся з нами спілкуватися, хтось був агресивно налаштований. А один шахтар, який мовчав, коли його колеги розказували нам, що приїхали за власним бажанням мітингувати, наздогнав нас і розказав, як формували колону, за які суми й відгули. Ігор Ісхаков і Дмитро Баркар отримали дубинками по головах і потрапили до автозаку, бо знімали зблизька беркутівців. Учасниками наших ефірів були депутати з Партії регіонів.

А десь напередодні чи одразу після кримського «референдуму» було вже реально небезпечно, наші журналісти поверталися звідти, їх запитали: «Де ви працюєте?». «На радіо», — відповідають. «Мы надеемся, не на “Радио Свобода”». Вони промовчали, бо це їм світило небезпекою…

— «Радіо Свобода» — це ЗМІ, якому не потрібно заробляти гроші. Переваги очевидні, а чи є недоліки цієї винятковості?

— Те, що нам не треба думати, чим завтра платити зарплатню людям, і ми не маємо необхідності шукати якийсь піар, рекламу, це, звісно, величезна перевага. І я знаю, як бідкаються деякі ЗМІ, й від цього вони готові… Дуже часто приходять мені на службову електронну пошту приходять листи: «Хотим разместить у вас пресс-релиз, напишите стоимость». І я розумію, що якісь ЗМІ таке розміщують і отримують за це гроші, бо інакше б не пропонували. Я не знаю, хто цим користується, хто не користується. Я в Фейсбуку бачила — одна колега написала, скільки коштує на певному сайті розмістити прес-реліз або анонс, або якусь замовну статтю. У Кодексі етики журналіста «Радіо Свобода» записано, що він не має права брати ні в кого гроші, подарунки і так далі. Це табу.

— А мотивації, так би мовити, вогню журналістам «Свободи» вистачає?

— Внутрішнє бажання кожного журналіста — працювати так, щоби стати відомим, щоби про тебе знали, щоби твої розслідування були в усіх на слуху, щоби знята тобою «соціалка», історія отримала великий розголос, щоб ти допоміг людині — сотням людей. І кожен журналіст, зробивши матеріал, якщо бачить, що в нього тисячі шерів, щасливий від цього.

Якщо журналісти «Схем» бачать, що вони, коли борються з корупцією, не створюють, а руйнують, це трохи складно морально. Але, з іншого боку, вони роблять хорошу справу для суспільства. І коли вони бачать, що за результатами їхнього розслідування відкрито кримінальне провадження, це прекрасна мотивація, особливо коли ти, як приміром Михайло Ткач, стаєш «Репортером року» чи отримуєш перемогу в конкурсі «Честь професії», як Сергій Андрушко.

— Ваш колега Віталій Портников сказав, що «справжня журналістика призводить до реальних результатів». Скільки результативних розслідувань має програма «Схеми: корупція в деталях»? На сьогодні вийшло більше 130 випусків — на скільки з них належним чином відреагували правоохоронні органи?

— Програма «Схеми» з’явилася завдяки Наталці Седлецькій, яка виборола стипендію імені Вацлава Гавела. Стипендійний час прийшовся якраз на період Революції гідності й дещо відрізнявся від того, чим займалися інші стипендіати. Замість перебування в Чехії, Наталка намагалася приїхати в Україну, говорила: «Я маю бути в Україні в такий складний для країни період». Але нею як стипендіаткою були дуже задоволені. Вона не могла повертатися на ТВі, бо канал «почив в бозі». І Мар’яна Драч запропонувала робити програму в Київському бюро «Радіо Свобода». Таким чином започаткувався проект. А далі вже Наталка шукала людей, із якими їй було би цікаво працювати.

Розслідування «Схем» традиційно резонансні. Шкода, не на всі є така реакція, яка б мала бути. Втім, реальні результати є, скажу про цьогорічні.

Приміром, за розслідуванням програми «Схеми» про засекречені декларації есбеушників «Центр протидії корупції» подав до суду на НАЗК і СБУ, ГПУ проводило обшуки в офісах фіктивних фірм — боржників «ПриватБанку», про які розповідали журналісти.

У червні НАБУ зареєструвало провадження щодо столичного мера Кличка після розслідування програми «Схеми» про те, що він не задекларував два закордонні маєтки в німецькому Гамбурзі й американському Лос-Анджелесі, якими користується його родина. Також після журналістського розслідування Віталій Кличко відсторонив від роботи свого заступника з підробним дипломом.

Наступного дня після публікації розслідування «Схем» про імпорт скрапленого газу та зачистку ринку під фірми, що ведуть до Медведчука, міністр економрозвитку Степан Кубів звернувся до СБУ з проханням скасувати санкції щодо імпортерів скрапленого газу. Того ж дня Кубів підписав відповідні накази.

Бажаних результатів не так багато, як хотілось би, але вони є.

Інна Кузнецова

— Після одного з перших боїв під Іловайськом командир батальйону «Донбас» Семен Семенченко написав пост: «Подивіться оце відео — більше так близько не підпущу журналістів», — бо це були кадри бою, зняті журналістом «Радіо Свобода» Левком Стеком. Не тільки Семенченко, але й ви самі вирішили не відпускати працівників так глибоко на фронт…

— Щоразу, коли вони їдуть на схід, я переживаю. Колись Михайло Штекель поїхав у зону АТО як прикріплений журналіст (проект embedded-журналістики було розпочато за ініціативи Міноборони України та Мінінформполітики України 2015 року, він передбачав, зокрема, «глибоке занурення» журналістів у життя військових на фронті. — Ред.) і не було з ним зв’язку, бо так було потрібно. І коли він написав пост: «Я вийшов. Всі, хто хвилювався, можуть передихнути вільно», — я видихнула, адже тиждень його перебування там нервувалася реально.

Ще раніше Левко Стек поїхав у Крим і запостив фото зі стовпа, як він у Бахчисараї знімає блокування військової частини, а потім зник, і чотири години не було з ним зв’язку. Як з’ясувалося потім, його забрали з маршрутки «вежливые человечки» і з мішком на голові, в наручниках вивезли в чисте поле. Звісно, ми хвилювалися дуже сильно. Добре, що обійшлося лише забраними картками пам’яті з камери.

— А чи не боїтеся ви за журналістів-розслідувачів, які викривають нинішніх політиків і чиновників? Хтось журналістам на «Радіо Свобода» дає гарантію безпеки?

— Що ви маєте на увазі під словами «гарантія безпеки»? Я можу йти по вулиці — й може щось трапитися.

— Але ж вони відверто наражаються на небезпеку, йдуть на це свідомо.

— Наражаються.

Ми живемо в суспільстві, в якому, може так статися, ні в кого не отримаєш допомоги, підтримки, захисту. Людина, на яку в розслідуванні «наїхали», діятиме самостійно злочинними методами. І це напряму може загрожувати журналісту-розслідувачу. Чому я так про це говорю? Тому що резонансу немає.

— Резонансу?

— Інколи складається враження, що журналісти-розслідувачі працюють «у стіл». Люди можуть втомитися від цього…

— Це дуже складно насправді, й ми цим переймаємося реально, тому що «собака гавкає, а караван іде» — влада так може думати. В деяких випадках є результат, і ми з того тішимося, в деяких випадках результату, на жаль, немає. Ви собі говоріть, а ми собі працюємо. Бізнес у того був, він так і лишився, в того паркани були, вони на місці. Герої сюжетів, звісно, дуже зляться, вони це передають через третіх осіб: «А що це воно таке?». Але...

Ви ставите мені запитання, чи є гарантії безпеки в журналістів. А як ви вважаєте, якою має вона бути? Так, журналісти, які працюють у штаті, мають страхування життя. А гарантії безпеки… Під час зйомок про елітний автопарк співробітників СБУ знімальну групу програми «Схеми» незаконно затримали із застосуванням фізичної сили. Пошкодили одяг, поламали камеру, не давали дзвонити, змушували писати зізнання у шпигунстві. Протягом двох років у судах журналісти доводять свою правоту, хоча справу про перешкоджання журналістській діяльності прокуратура закривала вже чотири рази.

Під час роботи над матеріалами про оточення Президента і Службу безпеки України документи оператора з його особистими даними викладали в мережу, журналістам погрожували притягненням до відповідальності для того, щоб вони припинили знімати, пропонували співпрацювати або погрожували сфабрикувати проти журналіста компрометуючі матеріали. Журналісти неодноразово бачили докази прослуховування телефонів та відслідковування всіх дзвінків на їхні телефони представниками, не виключено, силових структур.

— А яким чином на ці програми реагує, скажімо, Адміністрація Президента? Тобто вам допомагає те, що за Київським бюро Української служби «Радіо Свобода» стоїть мережа таких редакцій по всьому світу?

— Думаю, що так... Офіційно, голосно ніяк не реагує. Темників не пишуть, але, думаю, «нагорі» це не подобається нікому. Це не подобається в Кабміні, в Адміністрації Президента, це не подобається нікому у Верховній Раді, в РНБО, але вони всі наші розслідування дивляться.

 

— Чи зазнавали ви з боку влади за свою журналістську діяльність тиску, переслідування, погроз?

— На щастя, щодо себе особисто чогось надто жахливого не пам’ятаю. Сумнозвісні темники надходили на моє прізвище, коли я працювала на «Радіо Ера». Але колектив «Ери» був «революційний» ще задовго до революції, і використовували ми темники частенько з точністю до навпаки. Тому нам їх перестали надсилати.

Говорити про те, що нам прямо щось забороняють тепер, буде неправдою, хіба що блокують виїзд машини, щоб журналісти не могли відзняти правопорушення можновладців. Ми не є улюбленцями влади, бо кому ж подобається, якщо тебе критикують.

Інна Кузнецова

— У книжці Валерія Калниша «За слова отвечают» є цитата з інтерв’ю політтехнолога Глєба Павловського журналу «Фокус» у 2006 році, в якому його запитують, кому належить копірайт на темники: «Копирайт принадлежит на самом деле “Радио Свобода”. Я был там в 90-м году, нам показывали, как работает радио. Там было очень много национальных редакций. И я спросил, — как же вы их всех координируете? А мне говорят — у нас система есть. Все свободны писать то, что им вздумается. Но первые пять новостей выбирает один человек — он сидит отдельно от всех редакций и предлагает объяснения, как их трактовать. Это у них называлась “тематическая информационная сводка” — сокращенно темник… само по себе это не является ни добром, ни злом — это инструмент информационной координации».

— Бачите, щойно я дізналася, що Гліб Павловський знайшов використання темників на «Радіо Свобода» — раніше я про це не чула. Як формуються п’ять новин центрального відділу, я не знаю. Цим займається центральний відділ. Нам не дають указівок: маємо взяти цю новину чи цю. Кожна країна бере новини, найважливіші в тій чи іншій країні, а не в центральному відділі. Для мене процитоване вами — новина.

Зі слів інтерв’юєнта, своєрідні темники мали місце на «Свободі» ще в 90-х роках. Потім ви з цим ані в Празі, ані в Києві не стикалися?

— Я прийшла сюди дев’ять років тому, такого не було. У нас є плани, які ми координуємо, звісно, є планірки редакційні, щоранку і щовечора. Відповідно, у Празі є ще летючки, потрібні для координації роботи, де збираються керівники служб. Бо кожен знає, що сьогодні одна служба має якийсь ексклюзивний розкішний матеріал, який може добре зайти в усіх інших редакціях, завтра інша. Чому цього не використати? Адже це те, що може бути цікавим для інших. Якщо, наприклад, «гаряча лінія» Путіна в Москві, то це точно буде цікаво й українцям, і білорусам. Так само якщо приїздить в Україну якийсь високопосадовець, від якого залежить багато що в міжнародних відносинах: це точно буде цікаво росіянам і білорусам, а можливо, грузинам, вірменам і так далі. Зрозуміло, що це співпраця. Чим краще ми взаємодіємо, тим ефективніша робота. У цьому сенсі Павловський правий.

А темники Павловського, які застали мене на «Радіо Ера», були дуже систематизовані, це був прекрасний аналітичний матеріал. Якби ж, звісно, нікого не зобов’язували його використовувати, саме не зобов’язували.

— Ви після трагічних подій 2014 року започаткували проекти «Реалії. Донбас» і «Реалії. Крим». Як сильно відрізняються ці реалії для людей по різні сторони фронту, адже багато людей узагалі не відчуває, що в Україні йде війна? І це невідчуття стосується також політиків, чиновників, людей, які несуть відповідальність за країну.

— Ви маєте на увазі людей, які живуть, скажімо, в Києві чи в Чернігові й не відчувають, що йде війна?

— Так.

— Проекти «Крим. Реалії», «Донбас реалії» в принципі для тих людей, які живуть саме на тих територіях. Це цільова аудиторія цих проектів. Утім, звісно, і для тих, хто живе тут, щоб вони більше розуміли, що відбувається там. Деякі ЗМІ кажуть: «Донецьк для нас закритий, звідти в нас немає інформації, ми звідти нічого не даємо». Добувати там інформацію складно, непросто, ризиковано, але вона є. І це важливо.

— У чому те, що люди — джерела цієї інформації — йдуть на ризик, журналісти в першу чергу, виправдовує себе?

— Звісно, ці люди ризикують своєю свободою й життям. Але вони хочуть, щоб інформація звідти надходила сюди і щоб люди знали, що насправді відбувається. Наприклад, радіопрограму слухають з обох боків лінії розмежування. За півтора року мовлення програми «Донбас. Реалії» до студії дзвонило дуже багато різних людей. Дехто з непідконтрольної території боїться виходити в ефір, вони просто телефонують і спілкуються з редакцією за межами програми. Розповідають, що там відбувається, іноді просять щось зробити, на щось звернути увагу. Ми, звісно, все перевіряємо, вони багато чого розказують. І реально бояться. Іноді звинувачують нас, кажуть, приміром, «Україна нас покинула» чи «Цю проблему можна було б швидко вирішити».

— Як на непідконтрольній Україні території працюють кореспонденти «Радіо Свобода»?

— Ви ж знаєте історію із Станіславом Васіним (Станіславом Асєєвим), він працював для нас. Це був його вибір. Він не поїхав із Донецька, вирішив, що потрібен там. Виходив у прямий ефір. А 2 червня редакція втратила зв’язок із ним, і лише більш ніж через місяць стало відомо, що його утримують у тюрмі Донецька.

Шукаємо інші можливості, маємо контакти з людьми й на Донеччині, й на Луганщині. Я не можу розказувати все, тому що наражатиму людей на небезпеку. Але наші кореспонденти і з Києва завжди можуть подзвонити у виші, лікарні — в них скрізь є знайомі, з якими вони вчилися, працювали, — і з’ясувати справжню ситуацію.

Інна Кузнецова

— Яким чином українському журналісту Олександру Янковському з колегами вдається записувати сюжети для «Крим. Реалії»?

— Кримським проектом повністю займається Володимир Притула разом із директором української служби Мар’яною Драч. Це, що називається, їхнє дітище. А як їм вдається записувати — думаю, в них є свої методи. Але я не впевнена, що про це треба говорити, бо ми можемо наразити колег на небезпеку.

Звісно, до так званого референдуму, коли до Криму ще можна було поїхати, їздили Левко Стек, Андрій Дубчак і Жанна Безп’ятчук, яка тоді з нами працювала. Вони їздили туди, знімали щось, передавали звідти, зокрема, стріми. Але тоді ми вже розуміли, що треба щось робити швидко. І мені здається, що команда спрацювала дуже добре, зробила все оперативно: ще до «референдуму» ми встигли дещо напрацювати, й сайт запрацював, а потім — теле- й радіопрограми.

— Тобто журналісти Київського бюро не мають творчого стосунку до програми «Крим. Реалії»?

— Не можу сказати, що зовсім, адже проект «Крим. Реалії» використовує певні напрацювання Київського бюро. Так само Київське бюро використовує в програмах те, що роблять журналісти проекту. Це спільна робота: ми можемо використовувати матеріали журналістів Російської служби «Радіо Свобода», інших служб. Приміром, Кріс Міллер базується в Києві і працює англійською мовою для центрального відділу, для англомовного сайту. Але ми перекладаємо його статті українською й розміщуємо їх на нашому сайті.

— Уже більш як два роки виходять ці програми. Які результати від роботи над цими проектами — можливо, невеликі, але конкретні?

— Я вже наводила приклад телесюжету «Донбас. Реалії» стосовно теплушок. Це конкретний хороший результат. Говоримо про проблеми «сірої зони». Завдяки розслідуванню журналістів програми вдалося розкрити схему, за якою переправляли контрабанду на окуповану територію через логістичний центр на КПВВ «Майорськ» у Донецькій області. Після матеріалу «Донбасу. Реалій» центр закрили.

Резонансним став і сюжет про те, як на окуповані території потрапляють білоруські товари. В ексклюзивних матеріалах, які вдається з великими труднощами зняти в так званих ЛНР і ДНР, ми показуємо, як за останні три роки змінилося життя людей в окупації, що думають жителі Донецька й Луганська про ситуацію на Донбасі, як порушуються їхні права, як вони пристосовуються до тих умов, у яких опинилися.

Журналісти збирають докази участі РФ у конфлікті на сході України, в сюжетах показуємо російську військову техніку, яка є на озброєнні в бойовиків. Відстежуємо, хто з іноземців воює на боці сепаратистів. І намагаємося такі історії робити максимально резонансними, щоб іноземні найманці, які воювали проти українських бійців, не залишилися безкарними.

— Журналісти «Радіо Свобода», які висвітлюють події війни на сході України й безпосередньо працюють там, не потрапили до списків «Миротворця»? Яке ваше ставлення й позиція ваших колег з інших редакцій «Свободи» щодо оприлюднення цих списків?

— Люди, ризикуючи життям, розповідали для українських та світових ЗМІ про те, що відбувалося на окупованих територіях, про злочини бойовиків, російську зброю, надавали матеріали для розслідування про збитий MH17. А натомість отримали публікацію своїх персональних даних, і як наслідок — погрози. Якщо вони акредитувалися там, це ж не означає, що вони працювали на бойовиків, просто отримували можливість працювати. Я не виключаю, що публікація цих списків була своєрідним внеском у справу інформаційної ізоляції регіону. Тому що журналісти практично припинили працювати на окупованих територіях.

— Чим журналісти, оператори, режисери, які раніше працювали й тепер працюють на «Радіо Свобода», відрізняються від ваших колег на Національному радіо й «Радіо Ера»? І що радіосвободівців об’єднує між собою?

— Колектив бюро — здебільшого молодь. Іноді мені здається, що пара «метрів» нам не завадила б, а ми набрали молодих, тих, хто хотів рости разом із «Радіо Свобода». Можливо, це було помилково, але… це було добре. Відмінність — мабуть, у свободолюбстві. Журналісти «Радіо Свобода» не боялись і не бояться сказати щось не те, їм не треба прислуховуватися до думки власника. Журналіст «Радіо Свобода» обмежений лише журналістськими стандартами й етичним кодексом. З одного боку, це обмеження, а з іншого — дуже крута річ, яка дозволяє бути незалежним.

Інна Кузнецова

— У чому українська журналістика за чверть століття втратила, а в чому виросла?

— У нас не сформувався ринок засобів масової інформації. Багато ЗМІ не є прибутковими — вони є політичною забавкою своїх власників і повинні слугувати інтересам власника. Це велика біда. Ринок не сформувався, і в медіа немає чогось великого, що би створили самі журналісти. ЗМІ на кшталт «Громадського» існують за рахунок пожертв, грантів і так далі. Та й сильної журналістської спільноти, справжньої журналістської профспілки немає. Менеджерам це й не треба, а журналістам, мабуть, необхідно, щоби їх хтось захищав.

— Це означає, що ви й ваші колеги не відчуваєте підтримки української журналістської й, ширше, медійної спільноти?

— У випадках якихось надзвичайних ситуацій усі ніби гуртуються. Коли зник Станіслав Васін, виступила Спілка журналістів України, багато інших організацій. Але це разові речі, немовби сплеск. Немає цілеспрямованої роботи, певного ядра. Я була членом Комісії журналістської етики й вийшла з неї, бо вона не відповідала моєму баченню того, як це мало бути.

— У які часи, на ваш погляд, за роки української незалежності журналістам було найважче, а які з цих років були для них найважливіші?

— У журналістиці були підйоми і спади. Журналістика піднімалася в найстрашніші часи, саме в часи революцій. Щось з’являлося нове — і люди йшли за журналістами. Тобто у важкі для країни часи відбувається сплеск у журналістиці.

— Нині спостерігаємо такий сплеск?

— Мені здається, нинішній сплеск потроху починає згасати. Тому що ситуація в країні невизначена. Ми не бачимо кінця й краю цій «війні-не-війні», чи неоголошеній війні, яку називають антитерористичною операцією. Операція не може тривати роками, це має вже якось вирішитись. Я бачу по тому, які матеріали користуються популярністю. Звісно, суспільство стежить за воєнними діями на сході, але люди вже втомилися і прагнуть позитиву, добрих історій успіху.

— Появу яких ЗМІ на медіаринку України за роки незалежності ви вважаєте знаковими?

— Думаю, їх було багато. У першу чергу згадаю молодіжну студію «Гарт», яка почала виходити на державному телебаченні ще до Незалежності. Там працював світлої пам’яті Вадим Бойко, мій одногрупник, звідти починали ще студентами Олександр Ткаченко та, на жаль, нині покійний Ігор Слісаренко. Програма «Вікна». Журнал «ПіК» — його перший головний редактор Олександр Кривенко пішов створювати «Громадське радіо», яке вважалося одним із перших незалежних та об'єктивних майданчиків в Україні. Назву газети «День» і «Дзеркало тижня». Думаю, що напередодні й під час Помаранчевої революції такими ЗМІ були «Радіо Ера» і 5 канал.

Інна Кузнецова

Микола Вересень розповідав, що коли він ще до незалежності починав працювати на ВВС, вважалося так: «Коли ти працюєш на ВВС, то це не пропаганда, коли ти працюєш на “Радіо Свобода” чи “Голос Америки” — це пропаганда». Чому так вважалося?

— Я не працювала 25 років тому на «Радіо Свобода» і можу робити лише певні припущення. ВВС вважалося суспільним мовником. За радянських часів «Голосу Америки» і «Радіо Свобода» дуже сильно боялися, їх набагато більше глушили, ніж ВВС. Наскільки я розумію, програми «Радіо Свобода» були радикальнішими в намаганні зруйнувати «залізну завісу». Але нині будь-яку пропаганду на «Радіо Свобода» категорично заборонено.

— А чи можуть російські ЗМІ, російська пропаганда звинувачувати «Радіо Свобода»?

— А вони й звинувачують. Російська пропаганда робить це регулярно в будь-якому «чихові». Бачить пропаганду в усьому, що б ми не говорили, розказують, що ми рука чиясь…

— Цитую вас: «Ми не почуваємося інструментами в руках Заходу для того, щоб перепрошивати пострадянські мізки. Так, ми просуваємо певні цінності за допомогою інформації і, звісно, російська пропаганда може звинувачувати нас у цьому».

— Мета російської пропаганди — знайти ворога, й ми прекрасно підходимо на цю роль, бо є американською корпорацією. Вони для різних російських телеканалів готують спеціальні сюжети. Знаходять людей, які колись працювали на «Радіо Свобода» і яких звільнили через непрофесіоналізм чи у зв’язку зі скороченням штату. Платять чи не платять гроші колишнім працівникам «Радіо Свобода», але вони розповідають, як їх на «Свободі» ображали. Дуже багато подібних речей, різного неподобства про нас...

— У чому завдання телеканалу «Настоящее время» — спільного проекту «Радіо Свобода» та радіо «Голос Америки»? У російській антипропаганді?

— Думаю, завдання проекту «Настоящее время» — показувати реальне життя. Я би не назвала це пропагандою чи антипропагандою. Детальніше можна прочитати, як це сформульовано в їхній меті. Ми готуємо для каналу кілька програм, переозвучуємо для них російською «Схеми». Українська служба «Радіо Свобода» використовує їхні сюжети. У них є свої кореспонденти в Києві, в інших регіонах України. Іноді ми кооперуємось у висвітленні конкретних тем.

— А які у вас стосунки тепер із російською «Свободою»?

— У нас рівні стосунки з усіма. Якщо потрібно, я можу через чотири цифри зв’язатися з будь-якою редакцією «Радіо Свобода». Зателефонувати до російської служби, поговорити з тими, хто сюди приїжджає. Скажімо, оглядач російської служби Олена Риковцева, коли буває в Україні, записує тут програми. Попередньо пише мені, щоб узгодити вільний час у студії. Так само Олена Фанайлова. Завжди можна звернутися по консультацію до Михайла Соколова. Звісно, ми дуже цінуємо співпрацю з Антоном Наумлюком.

Інна Кузнецова

— Коли ви відчули, що почався інформаційний наступ Росії на Україну?

— Це залежить від того, що мати на увазі під словом «наступ». І силу цього наступу. Інформаційний вплив був завжди. В українському медіапросторі панували російські телеканали, на яких показували «мило», в якому практично завжди був якийсь недоумкуватий «хохол». Так формувалася меншовартісність. Чи ми вже забули, що при Адміністрації Президента Кучми працювали російські політехнологи? А російські газети, які створювали «дочок» із приписом «Україна»?

Телевізійна картинка — надто значний інструмент російської пропаганди. Щоби зробити гарну картинку, використовують акторів, режисерів, організаторів, проводять спецоперації. Ви ж бачили акторів, які розказують про «розіп'ятих хлопчиків», про інші речі. Одні й ті самі актори періодично з'являються в різних нібито документальних сюжетах.

На сайті «Радіо Свобода» є рубрика «Деза». Наші колеги відстежують матеріали, які не відповідають дійсності, і спростовують викладене в них. Але спростовують лише методами, доступними журналістам. Тобто, якщо ми знаємо, що це брехня, зв'язуємося з людьми чи організаціями, про яких було сказано неправду, перевіряємо й лише тоді публікуємо інформацію про те, що сказане російськими пропагандистами не відповідає дійсності.

— Ви розповіли про інструмент боротьби журналістів, а споживачі інформації? Чи була би взагалі можлива гібридна війна без інтернету — соціальних мереж, блогерів, youtube-каналів?

— А телебачення? Радіо «Спутник», колишній голос Росії для російськомовних за межами Росії, ефективно працює. Простий приклад: під час відпустки я зустрічалася зі знайомими й незнайомими фінами, шведами, естонцями. Вони бояться їхати в Україну, завдяки ЗМІ вони отримали картинку: там війна, там небезпечно і страшно. І ти їм кажеш, що бойові дії — на Донбасі, а країна величезна — і перебувати в ній безпечно. До речі, дуже важливо, що в нас відбулося «Євробачення». Іноземці мали можливість пересвідчитися, що вони в безпеці.

— Якось ви назвали радіо чи не інтимним ЗМІ. Що ви в це вкладаєте?

— Коли ти говориш, а перед тобою — тільки мікрофон, ти ж говориш не для мікрофона. А для конкретної людини. Це може бути мама, тато, бабуся, чоловік чи дружина, кохана людина. Слухачі не знають, хто цей хтось. Той, у кого хороша уява, може думати, що ефір ведеться саме для нього. Як на мене, цей ефект може забезпечити лише радіо.

У часи початку моєї радійної кар’єри були табу на якісь теми, й одна іноземка мене запитала: «Як ви так працюєте?». Я кажу: «А інтонації? Інтонацією можна сказати багато. І доведіть мені, що я мала на увазі щось заборонене, — ви помилися». Різною інтонацією один той самий текст можна передати по-різному. Я можу усміхнутися, інтонувати інакше — і ви сприймете інформацію по-іншому, почуєте інше. «У часи заборон» я часто використовувала цей інструмент.

— Чи потрібна тепер свобода слова суспільству? Наскільки повно користуються нею журналісти і як це залежить від економічних можливостей ЗМІ?

— Свобода слова, як і будь-яка свобода, суспільству, звісно, потрібна, хоча суспільство це й не завжди усвідомлює. Іноді журналісти плутають свободу слова зі вседозволеністю, а іноді вмикають по повній самоцензуру. Залежність від економічних можливостей фактично повна. Рекламний ринок незначний, а отже виживають за рахунок прихованої реклами, піару, про що ми вже згадували, не гребують і чорним, бо за нього більше платять.

Наприклад, телефонує помічник політика-бізнесмена, розказує, що сюжет про бізнес його роботодавця треба відтермінувати на невизначений період. А коли йому кажеш, що відтермінувати не вийде, з політиком уже говорили й те, про що говорили, має бути в ефірі, у відповідь чуєш: «А, тоді ми підготуємо свою версію». Не минає й двох днів, як навіть на досить відомому ресурсі з’являється інтерв’ю з цим політиком, у якому той розказує, який він доброчинець і як проти нього працюють журналісти. Як ви розумієте, поцікавитися думкою цих журналістів ніхто й не подумав. І це, на жаль, не єдиний випадок.

Інна Кузнецова

— Нині ЗМІ продуктивно співпрацюють між собою. У чому переплелися інтереси української служби «Радіо Свобода» і «Радіо Ера»?

 — «Радіо Ера» — мережева розмовна радіостанція з великою аудиторією, якій цікаві наші проекти. Нині це цикл вечірніх програм — «Деталі», «Право на дію», «Європа на зв’язку», «Історична свобода» і щоденна «Свобода сьогодні». Крім того, щосуботи виходить програма Володимира Носкова «Радиво» — радіопортрети непересічних особистостей. Сподіваємося, що в подальшому будуть і інші спільні проекти, але вже мультимедійні.

Конвергентність як ознака сучасних ЗМІ часто досягається співпрацею між ЗМІ з різними каналами подачі інформації. У чому ефективність співпраці «Радіо Свобода» з телеканалами — «UA: Першим», «24»?

— Бувало таке, що хтось із гостей уперше прийде на ефір, побачить відеокамери й лякається: «Я ж на радіо йшов!». Ми тоді говорили: «Радіо Свобода» — це радіо, яке не лише говорить, але й показує. У випадках із «UA: Першим» і каналом «24», це саме телевізійні програми «Схеми» і «Крим. Реалії».

— Хто ще в Україні та за її межами ретранслює програми «Радіо Свобода»?

— Українське законодавство забороняє ретрансляцію, а співпрацюємо ми з багатьма засобами масової інформації, від маленьких регіональних телерадіокомпаній до телеканалу «1+1». Проектом «Радіо Свобода» у співпраці з телеканалом «1+1» є, зокрема, фільм «Чеські друзі Кремля».

Ви можете побачити також включення наших кореспондентів із важливих подій у різних країнах Європи чи сюжети на соціальну тематику у випусках «ТСН» на «1+1», «Фактів» на ICTV чи в програмах каналів «112», ZIK, «Еспресо TV».

У співпраці з каналом «112» ми готуємо телепрограму-тижневик «Донбас. Реалії», головний сюжет якої традиційно ще обговорюється з гостями «Військового щоденника». На «Еспресо» виходять «Суботнє інтерв’ю» та «Ваша свобода». Співпрацюємо ми також із «Українським радіо», «Громадським радіо» і «Громадським ТБ», «Голосом Донбасса», радіо «Пульс»... і даруйте ті, кого не назвала.

— До речі, якщо це ефір України, ми знаємо, яку кнопку натиснути або яку ФМ-хвилю зловити, щоби послухати улюблене радіо. «Радіо Свобода» — дещо по-іншому влаштоване…

— Уявіть собі, є звичайна бродкастингова компанія, яка виробляє продукт і віддає якомусь телеканалу. Думаю, можна порівняти «Радіо Свобода» з такою компанією, яка виробляє аудіо- й телепрограми. Тому що ми, за українським законодавством, не маємо права мати свої частоти, не можемо отримати ліцензію.

— Що думають ваші колеги з різних редакцій «Радіо Свобода» про те, що українські журналісти йдуть у політику, в парламент?

— Я не знаю — не запитувала в них. І мене не запитували.

— А що ви самі думаєте? Чи зможуть ці люди змінити владу на краще, а головне — країну? Тим більше, «Радіо Свобода» має приклад Ганни Герман.

— У цьому, редакторському, кабінеті Київського бюро Української служби «Радіо Свобода» працювала Ганна Герман, а також Віктор Єленський, народний депутат від «Народного фронту». Кожен вибирає свій шлях сам — я нікому не суддя. До речі, коли я почала працювати тут, знайомі жартували: «О, ти скоро в політику підеш», — мовляв, стільчик той самий і стіни.

— А ви у своїй роботі перетиналися з Ганною Герман?

— Вона як народний депутат приходила до мене на ефіри ще на «Радіо Ера», а потім і на «Радіо Свобода». До речі, Ганна Герман, а також Ірина Геращенко, Микола Княжицький під час Революції гідності допомагали визволяти наших хлопців, яких побили і затримали беркутівці.

— Вам колись сподобалася фраза вашого колеги Віталія Портникова: «Мета “Радіо Свобода” — щоб на наших дверях почепили величезний замок, а журналісти, які працювали тут раніше, пішли би в українські демократичні ЗМІ». Найбільша стратегія «Радіо Свобода» — стати непотрібними. Коли це станеться?

— Дати не назву, але це буде тоді, коли в Україні запанує мир, демократія, плюралізм, вільний ринок ЗМІ з незалежною позицією.

Лялька «Інна Кузнецова» — подарунок від друзів по «Аспен»-спільноті

Фото і відео: Олексій Темченко, Валентина Балабанова

Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
5344
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop