ПРОЕКТИ
14:21
Середа, 5 Липня 2017

Адмінка редактора. Віра Балдинюк: «Ми не мусимо гнати трафік»

Як досягати успіху в пошуку фінансування для інтернет-ЗМІ, зорієнтованого на інтелектуальну аудиторію, і як потрібно розуміти феномен культури, щоби стати автором цього видання, про що нині мовчить українська культурна преса і що заважає реформуванню державної політики у сфері культури — в розмові з головною редакторкою «Коридору», онлайн-журналу про сучасну культуру.
Адмінка редактора. Віра Балдинюк: «Ми не мусимо гнати трафік»
Адмінка редактора. Віра Балдинюк: «Ми не мусимо гнати трафік»

«Коридор» — видання, де можна прочитати цікаві статті про те, що хвилює сучасних людей. Наприклад, чому селфі — це корисно. Та подужають цю та інші публікації на «Коридорі» далеко не всі. Це видання є виразно безкомпромісним до тої частини інтернет-аудиторії, яка схильна шукати в мережі насамперед легких розваг та зрозумілих із першого погляду текстів і уникає «многа букаф».

Ініціатором створення онлайн-журналу про сучасну культуру в 2010 році стала Катерина Ботанова, яка на той момент була директоркою Фундації «Центр сучасного мистецтва». «Насправді запит на створення такого проекту йшов від професійного середовища, яке потребувало такого роду текстів і загалом створення такого майданчика для обговорення внутрішньо цехових проблем, які виникли на той час», — згадує Віра Балдинюк, нинішня головна редакторка видання. Спочатку «Коридор» існував як блог, який вели спільно критики й художники. Перша краудфандингова кампанія на платформі «Велика ідея», успішно проведена 2013 року з метою створити для журналу гонорарний фонд, розширила аудиторію цього видання і згуртувала навколо нього діячів із різних культурних сфер. Нині «Коридор» — це майданчик для фахової та відповідальної критики, архів явищ, подій, ідей, які дають серед іншого глибоке розуміння того, чим є нинішнє українське суспільство та наша культура.

Наша розмова з черговою героїнею рубрики «Адмінка редактора» — не лише про суто професійні нюанси редакторської роботи над текстами для «Коридору», але й про її досвід пошуку різних стратегій фінансування для онлайн-видання, яке принципово не женеться за рейтингами.

— Віро, запуск «Коридору» в 2010 році був підтриманий грантом від благодійного фонду Ріната Ахметова «Розвиток України». Згодом політична ситуація в країні кардинально змінилася й Фонд згорнув грантову програму підтримки культурних проектів. Чи не вважаєте ви, що ми як громадяни маємо тиснути на українських олігархів і вимагати від них системної підтримки культури? І як вам узагалі така постановка питання?

Десь років п'ять тому я би погодилася з такою постановкою питання і сказала би, що ми маємо право брати частину «брудних» грошей на розвиток культури, тому що інакше ми її не отримаємо. Але сьогодні, мені здається, питання не в тому, щоби тиснути на когось чи вимагати, а в інструментах контролю суспільства за тим, куди розподіляються кошти. І тут не меншу вагу має контроль над державними структурами.

Щодо олігархічних структур як потенційних донорів культури — це мусить бути їхня добра воля. Особисто я не впевнена, що хотіла би звертатися до олігархів по підтримку «Коридору». З більшою готовністю я би говорила про таку підтримку з представниками середнього бізнесу, яких в Україні достатньо. Для прикладу, коли минулого року ми проводили кампанію на «Спільнокошті», нам несподівано переказав 10 тисяч грн Макс Іщенко, засновник dou.ua. Ми не були знайомі, він та його колеги — це просто молоді люди, які вкладають частину власних прибутків у культурні проекти. Нам також переказала 18 тисяч грн громадянка Британії, колишня наша співвітчизниця Ірина Грант, яка нині успішно займається підприємництвом у Лондоні. Для мене це фантастичний приклад, і це дає мені надію.

А щодо можливої підтримки з боку державних інституцій — я поки що не бачу таких чітких можливостей. Хоча, напевно, вони є. На сайті Мінкультури періодично виринає інформація про те, що кошти від держави отримали такі-то проекти. Але чомусь завчасно знайти інформацію про конкурси на цьому сайті важко. Ну й найчастіше фінансування від Мінкульту отримують різні регіональні організації, а співпраця держави і, зокрема, Мінкульту із громадським сектором усе ще залишається ускладненою, вона потребує обговорення.

— До речі, «Коридор» пише про те, як публічний простір впливає на систему відносин у суспільстві. Чи не здається вам, що почасти причина того, чому нам так важко даються бодай найменші трансформації нашої культурної політики, та й загалом всієї державної політики, — в тому, що органи державної влади фізично залишаються у приміщеннях, збудованих ще за радянських часів?

— Це красива ідея, з якою я частково згодна. Але водночас це прояв міфологічного мислення. Здається, що інколи форма потягне за собою зміст, але, на жаль, в українській ситуації як би не змінював форму, поки немає змісту, ідеї й чітких кроків до їх утілення, нічого не відбудеться. Буває навпаки, коли стара радянська форма цілком стає придатною для осучаснення, але це відбувається, коли є ідея, здатна підкорити й оновити цю форму. І такий шлях є більш типовим для культури, достатньо згадати про старі, збудовані за часів тамтешнього комунізму, будівлі у Варшаві, в Румунії, в інших посткомуністичних країнах. Або ось ми любимо говорити про досвід Грузії, про їхні нові прозорі будівлі для державних органів, але ж передусім там була сама ідея цієї прозорості, було бачення, як її буде втілено в роботі з людьми. Досвід цих країн показує: ідея може трансформувати простір і ставлення до нього. Якби український Кабмін нині перенесли в ультрасучасну будівлю на Лівому березі, функціонально це було би значно краще для міста, і з ідейної точки зору краще, але чи змінилася б їхня робота? Не впевнена.

Одна з фундаментальних проблем, що стоїть на перешкоді реформуванню роботи державних органів, зокрема й Мінкульту, — потужна інерція. Про це написала Ольга Жук, коли вже звільнилася з відділу культурної дипломатії МЗС. Ця застаріла система імітує зміни, відтворюючи себе навіть із начебто оновленими кадрами. Будь-яка людина, котра має необхідні компетенції й намагається запровадити в роботі того чи іншого державного органу реформи, наражається на колосальний спротив. Виходить, що ті, хто здатен зробити багато чого корисного для суспільства, працюючи в тому ж громадському секторі, на роботі в державних органах витрачають сили марно, а потім ламаються і йдуть звідти. І ніхто не може засуджувати їх за це.

Мені очевидно, що в нас як у суспільства є дві можливості: або радикально все ламати й намагатися побудувати принципово нову систему держуправління, або чекати, поки догниє та помре наявна система. Але, з іншого боку, в нас немає часу на це чекання. Декому вдається увійти в цю стару систему й запустити її реорганізацію не на рівні міністерств, а на рівні окремих державних інституцій, як це відбувається в Центрі Довженка за ініціативи Івана Козленка. Він знаходить шляхи, як підірвати систему, як знаходити фінансування для своїх проектів, як брати участь у великих конкурсах, як вносити зміни в законодавство задля того, щоб розширити свої можливості для роботи. Але чи був би він так само ефективним, якби працював на вищих щаблях державної драбини?

— «Коридор» провів дві успішні кампанії на платформі «Велика ідея». У 2013 році ви стали першим українським ЗМІ, який звернувся до краудфандингу і зміг зібрати кошти для створення гонорарного фонду, а в 2016 році вам вдалося отримати від людей 120 тисяч грн протягом ста днів. Розкажіть, що саме допомогло вам так ефективно провести обидві ці кампанії, на яких меседжах ви їх будували?

— Ці кампанії були дуже різними. Кампанія в 2013 році була чистим експериментуванням, ми ще не знали, як це працює, і цього не знали й інші, хто в той час паралельно з нами подався на «Велику ідею». Фактично ми всі разом робили одне — доносили важливість ідеї фінансування різних проектів спільнотами, тому що ідея доброчинності була на той час доволі новою для України. Не було такої суспільної звички, не було механізмів, як перераховувати кошти у форматі доброчинності. Наша активність у соцмережах була спрямована на те, щоби показати, наскільки це ефективно, коли люди своїми коштами підтримують ту чи іншу ідею, якій довіряють, наскільки це добре, коли шляхом доброчинності люди стають співучасниками.

Минулорічна кампанія була побудована вже на інших засадах, оскільки за останні три роки українці звикли до того, що ми всі є волонтерами, ми навчилися робити спільні справи, шукати фінансування для будь-чого в будь-яких розмірах. До того ж за час, що минув після нашої першої кампанії, змінився Фейсбук як спосіб комунікації, тож ми сконцентрувалися на тому, що в нас є професійна спільнота (театрознавці, музейні працівники, критики, організатори фестивалів і ті, хто бере в них участь, та ін.), і для неї важливо підтримати «Коридор» як майданчик, де всі ці люди можуть озвучувати свої ідеї та обговорювати ідеї колег. Тобто в певному сенсі «Коридор» для них є одним із інструментів роботи з аудиторією. Акцентувавши саме на цьому, ми не помилилися, бо отримали багато внесків від людей, які є активними агентами змін у сфері культури.

Щоправда, кейс «Громадського ТБ», коли вони зібрали дуже велику суму й потім із цим почались якісь не зовсім прозорі речі й конфліктні ситуації, спричинив, як мені здається, кризу довіри людей до благочинності. За моїми спостереженнями за записами різних людей у Фейсбуку, був момент, коли ідея спільнокошту переживала переосмислення. Але потім з'явилися інші успішні проекти, створені за рахунок доброчинності, й люди поступово дійшли розуміння, що невдачі теж можуть бути, і це нормально й не означає, що не треба власними коштами підтримувати тих, хто хоче працювати для всієї спільноти.

І, до речі, протягом останнього часу в нашому культурному середовищі розпочались обговорення того, як діяти в разі подібних невдач, як обговорювати власні помилки публічно, і про це, зокрема, писали наші автори на «Коридорі». Ініціатором такої дискусії виступив фестиваль «86», вони організували відкриту дискусію для менеджерів культурних проектів, щоби проговорити, як на психологічному тренінгу, всі проблеми, з якими вони стикаються, зокрема наскільки важко визнавати свої помилки. Що ж стосується доброчинності, то кожен, хто своїми коштами підтримує той чи інший проект, мусить відчувати, що він робить щось корисне й важливе, в нього має залишитися це відчуття, і ми мусимо про це дбати.

— Слухаючи вас, я думаю про український інформаційний простір і про його, так би мовити, конфігурацію. У цьому просторі є олігархічні ЗМІ, є ЗМІ як суто бізнес-проекти і ще невеликий сегмент — проекти на кшталт вашого. Ця остання категорія — переважно грантові проекти або проекти частково грантові, а частково вони мають інше фінансування, зокрема й спільнокоштом. На вашу думку, який вплив подібна конфігурація має на пересічного споживача інформації, зокрема як впливає на його довіру до медіа, загалом до роботи журналістів?

— Звісно, такий контекст не сприяє довірі людей до ЗМІ. Щоби повертати цю довіру, потрібно комплексно підходити до своєї діяльності як медіа. Ось у нас у культурній сфері є кілька медіапроектів, які створені й фінансуються заможними людьми. Ці проекти публікують хороші матеріали, мають велику аудиторію, але загалом виглядають як самопіар своїх власників, які вкладають гроші у себе коханих. Навряд чи це сприяє довірі споживачів до медіа. Люди зберігають довіру до окремих журналістів, яких не підозрюють у роботі на замовлення, але потім неминуче стається якась «зрада», й це безкінечний процес. Якщо хочеш орієнтуватися в подіях, не можна уникнути того, щоби просто комбінувати для себе різні джерела інформації, спостерігати за тим, що і як пишуть видання й окремі журналісти, не забувати про те, що вони писали раніше, до Революції гідності. Ідеальних ЗМІ, яким немає чим дорікнути, не існує. Навіть поважні західні видання дозволяють собі публікувати колонки наших олігархів за певну оплату. І як це розцінювати? Є така практика, ти можеш довіряти розділу арт-критики в цьому ЗМІ, але точно знаєш, що ось такі колонки ти читати не будеш.

— Повертаючись до теми пошуку фінансування для вашого видання, маю ще таке питання. Минулого року Фонд Генріха Бьолля профінансував 15 статей, опублікованих на вашому сайті в рубриці «Практики рівності» і присвячених проблематиці гендерної рівності. Чи були у вашій практиці ще випадки, коли та чи інша інституція виступала в ролі замовника конкретних публікацій на вашому ресурсі?

— Так, це не єдиний випадок. Кілька років тому ми подібним чином співпрацювали з «Культурним проектом», вони профінансували певну кількість статей на тему «Культура і освіта», зокрема про те, наскільки освітня система в Україні зазнає змін, наскільки мистецька освіта може бути залучена до державної системи освіти тощо.

Також тепер за аналогічною моделлю ми співпрацюємо із Ґете-Інститутом, і ця співпраця є взаємовигідною. Подібні матеріали полегшують їм роботу з активістами в регіонах, бо завдяки нашим матеріалам вони отримують контент — готові ідеї, формулювання, питання для дискусій. Ми домовилися про вихід понад десяти наших публікацій у «Журналі» (це власне видання Ґете-Інституту). Я пропоную їм тематику статей, якщо вона їх влаштовує, вони роблять переклад німецькою, щоб ці матеріали були доступними для німецькомовної аудиторії, а також ми робимо для них скорочені (десь на 5 тисяч знаків) виклади цих матеріалів. А на своєму сайті ми публікуємо повні версії текстів, для нас статті на 10–15 тисяч знаків це не проблема. Для нас ця можливість є цінною, оскільки в такий спосіб ми як медіа можемо говорити про Україну на ширший загал.

До речі, ще минулого року, коли ми проводили краудфандингову кампанію, ми запровадили на «Коридорі» практику, коли кожен охочий може стати меценатом однієї чи кількох публікацій. На ознаку нашої вдячності ми даємо на початку публікації ремарку, вказуючи ім’я доброчинця. Я спочатку боялася, що люди будуть соромитися реагувати на таку пропозицію, тому що багато хто хоче робити добро в режимі анонімності. Але щось змінилося, і багато хто вже готовий до такої публічності. Підтримку на конкретні публікації ми отримуємо як від людей, із якими особисто не знайомі, так і від давніх знайомих. Наприклад, нині вийшла публікація за меценатської підтримки Жанни Озірної, це режисерка й екс-редакторка новин і статей на «Коридорі». І, знаєте, мені здається, що це почесно. Зараз дехто каже, що контент — це не головне для медіа, головне — цінності, емоції, що виникають навколо ЗМІ. Але це не наш випадок. Наш випадок — це створення текстів, архіву думок, які завтра знадобляться для того, щоби зрозуміти, що з нами відбувалося протягом попередніх років. До речі, якби деякі журналісти й навіть редактори, пишучи свої колонки на теми, на яких вони не надто знаються, читали би перед тим тексти «Коридору» 5-6-річної давнини, вони не виглядали би такими ідіотами. Бо інколи читаєш чиюсь колонку і складається враження, що все тепер робиться з порожнього місця.

— Розкажіть детальніше про авторів, із якими ви працюєте. І чи могли би ви сформулювати свої редакторські вимоги до тексту для тих, хто знає про ваш журнал і міркує, чи не запропонувати вам якийсь свій матеріал?

— У нас дуже хороші автори, серед них є художники й художниці, які самі є учасниками процесу і бачать проблеми зсередини. Вони настільки талановиті люди і їхні тексти настільки класні, глибокі, напівлітературні, що мені здається, будь-який журналіст так би не написав. Із такими авторами в мене як у редакторки проблема одна — їх треба вчасно зупинити, зробити певну рамку або щось додати, чого вони не бачать, перебуваючи всередині ситуації.

А є люди, які професійно фрілансять і готові братися, як ремісники, за щоденні теми. Таким авторам, мені здається, деколи бракує свіжості погляду, «одивнення» проблематики, бо вони надто добре обізнані з тим, як та чи інша тема вже не раз була висвітлена, які експерти залучалися тощо.

Часом я відмовляю деяким із тих, хто хотів би для нас писати. Це може бути через те, що я відчуваю брак якогось внутрішнього суголосся з тою чи іншою людиною, немає збігу між тим, що говорить ця людина, і тим, що доносить «Коридор». У такому разі я рекомендую цьому потенційному автору чи авторці інше видання, яке зможе опублікувати їхні тексти.

Із тим, хто міркує, чи не спробувати бути нашим автором, я би для початку хотіла поспілкуватися, з'ясувала би, чим ця людина цікавиться. Моя фундаментальна вимога до потенційного автора — ця людина мусить розуміти, що таке культура. Для «Коридору» культура — це не щось орнаментальне й відірване від життя, не те, що дотується й лише споживає кошти, а це частина нашого суспільного життя, й від неї багато що залежить. Розуміння того, що може робити культура з нашим життям, дає правильний для «Коридору» фокус, тоді цей автор чи авторка зможе адекватно робити акценти, розкриваючи будь-яку тему. Просто новинний чи описовий жанр нам не дуже цікавий, нам потрібна культурна аналітика.

— Які смисли закладені в назви трьох основних рубрик на «Коридорі» — «Історії», «Погляди», «Ідеї»?

— Назви цих трьох наших рубрик — концептуалізовані поняття минулого, теперішнього й майбутнього. В «Історіях» можуть бути приватні історії, які й тепер відбуваються і стануть історією завтра. Також тут можуть бути ретроспективні тексти про історію мистецтва. «Погляди» — про те, що є зараз. Суб'єктивний миттєвий відгук у жанрі колонки або публіцистики на те, що з нами відбувається. «Ідеї» — це футурологія, якісь мислевіруси, які сьогодні лиш зароджуються, й цікаво спостерігати та рефлексувати, у що вони трансформуються в майбутньому.

Я вважаю, нам варто було би більше приділяти уваги саме розділу «Ідей», оскільки це величезна проблема нас усіх — ми не бачимо завтрашнього дня. У нас у 2014 році був проект «Культура завтра», під час якого ми намагалися самі для себе подолати цю проблему не-бачення. Тоді ситуація в Україні була настільки страшна, що ця ніби сліпота щодо майбутнього особливо гостро відчувалася, тому ми пробували проблематизувати цю ситуацію й говорити про те, що може бути завтра, що ми будемо ставити на порядок денний. І тут справа не стільки у прогнозуванні, скільки в моделюванні того, що ми би хотіли від себе, від суспільства, від культури в Україні.

— Розкажіть, будь ласка, докладніше про те, як працює ваш освітній проект — семінар культурної критики та репортажу «Культура 3.0».

— Насамперед мушу сказати, що ми намагаємося проводити цей семінар регулярно, але це не завжди виходить, оскільки залежить від того, чи маємо ми на це фінансування, адже це не комерційний проект, і учасники платять лише символічний організаційний внесок. У процесі роботи на цьому семінарі ми зрозуміли, що є сенс працювати не лише із журналістами, але й із тими, хто робить культурні проекти. І кілька останніх семінарів були не тільки для медійників, а для всіх, хто в принципі хоче і здатен писати. Як я вже казала, інколи несподівані люди проявляють себе як чудові автори, і ми завжди відкриті для таких людей.

У травні минулого року наш семінар відбувся в рамках великого проекту «Голос. Пам'ять. Діалог» і був сфокусований на голосах, тобто на якихось суб'єктивностях, які сьогодні не є почутими. Учасниками були переважно активісти й активістки або ті, хто працює у ЗМІ, але раніше не займався чи не займалася проблематикою травми. Ми проводили попередній відбір слухачів за їхніми мотиваційними листами, адже коли людина пише такий лист, стає чітко видно, чи здатна вона писати, куди вона хоче потрапити й чи це відповідає тій програмі, яку пропонуємо ми.

Цього року такий семінар ми провели у Дніпрі, на ньому було менше тематики загрожених спільнот, як ми це називаємо, натомість ми більше концентрували увагу на тому, як писати про війну взагалі і, зокрема, як писати про травматичний досвід інших людей. Не з точки зору соціального журналіста, а з погляду культури. Ми, організатори, для себе також це відкривали, в нас не було готових рецептів, ми просто виокремлювали ту чи іншу проблему й разом намагалися зрозуміти, як про це можна писати. Мушу сказати, що результатів, тобто самих текстів, було не так багато, як ми очікували, тому що не кожен може й хоче про таке писати. Багато хто зі слухачів нам казав, що в Дніпрі завдяки цьому семінару з ним чи з нею відбувся безцінний життєвий і людський досвід, бо ми багато спілкувалися із внутрішньо переміщеними особами, відвідували табір, у якому вони живуть, говорили з людьми, які отримали інвалідність на війні. Не кожен зміг наважитися потім писати про це. Хтось не відчув у собі достатньо мужності для цього, в когось були свої етичні проблеми, я сама й досі багато думаю про ті питання, які ми там обговорювали. Наприклад, питання про те, як місцева влада у Дніпрі вирішила проблему переселенців. Містечко для них, побудоване коштом західних донорів, — це, з одного боку, велике добро, такі милі біленькі будиночки, квіти на клумбах. А з другого — це ізоляція цих людей. А мільйон досліджень говорять про те, що основне для людини, яка втратила домівку або пережила травму, — це соціалізація. Зазвичай журналістські матеріали про табори, подібні до того, який створено у Дніпрі, стосуються переважно матеріальних проблем його мешканців. У містечку в Дніпрі є дитячий садочок, його мешканці мають багато пільг, питання для них не в тому, на які кошти прожити. Їхнє питання — як довго це триватиме, чому вони не хочуть бути успішними, як від них цього очікують медіа.

Наші ЗМІ, особливо телебачення, протягом останніх трьох років були орієнтовані на успішні історії переселенців, саме це журналісти хочуть продавати своїй аудиторії. Але неуспішних історій теж дуже багато — хто буде ними цікавитися? Мешканці містечка у Дніпрі неохоче спілкуються з журналістами, тому що до них уже приходили десятки журналістів і питали їх про одне те саме: а чому ви досі не працюєте? І у відповідь ті люди відчувають супротив, їм неприємно говорити про те, що вони інертно отак живуть, у них не виходить соціалізуватися, вони втратили свої усталені зв'язки й не можуть знайти себе. Цим людям ніхто не допомагає вийти з травми або допомагає, але по-насильницьки, так би мовити. Отакі етичні питання, з якими телевізійники часто не розбираються, тому що не мають часу або через те, що телеканали мають запит тільки на успішні історії. Хибність ідеї подібних містечок — у тому, що це справді суто тимчасовий вихід для біженців, переселенців та інших людей, які втратили своє житло. Але ми всі знаємо, що немає нічого більш сталого, ніж тимчасове, й отакі містечка є знаками неспроможності нашого суспільства бачити в людях потенціал — робочий, соціальний. І місцевій владі також зручніше про це не думати, інакше постане питання розселення, а цим ніхто не готовий займатися. Як наслідок — спільнота, яка мешкає в цьому таборі, стає дедалі закритішою, вони вважають, що краще вже мовчати, ніж стати посміховиськом, знову і знову відповідати на ті самі запитання. Ми змогли туди потрапити й поспілкуватися з людьми тільки тому, що серед учасників нашого семінару були переселенці, які все-таки знайшли себе, знайшли роботу й водночас стали активістами і працюють із проблемами таких самих переселенців, як і вони самі.

Ще одна тема, над якою ми працювали на семінарі, — проблема виснаженості волонтерів. Такі люди є зазвичай суб'єктом дії, тож у ЗМІ мало уваги до того, що волонтери мають свої потреби, переживають психологічне вигорання тощо. Ми зустрічались і говорили з ними не як із тими, хто лише невтомно творить добро і в усьому досягає успіхів, а як із живими людьми, котрі мають величезні проблеми. Крім цього ми зустрічались із ветеранами АТО, говорили з ними про те, чи потрібно їм, щоб медіа використовували щодо них дискурс героїзації. А героїзація — це саме те, що відбувається в нашій масовій культурі. Усі ці пісні про наших хлопців, листівки з їхніми фотографіями — все це новий фольклор, варіант м'якої пропаганди, але чи потрібно це нам насправді? До речі, всі ветерани, з якими ми зустрілися, нам відповідали, що внутрішньо цього не потребують. Усі ці листівки — це радше такі соціальні «милиці», коли люди не вміють, не знають, як віддячити нашим військовим, тому виникає така міфотворчість. А бійцям насправді важливо, щоби їхній досвід на війні не возвеличувався й не трактувався як принесена суспільству жертва, а щоби була просто людська повага суспільства до тієї частини їхнього життя.

— Коли плануєте провести наступний семінар?

— Думаю, це буде вже в наступному році. Загалом мені здається, що якийсь цикл відбувся, і зараз «Коридор» знову на порозі змін. І я зараз говорю не так про зовнішні речі, на кшталт редизайну (хоча і його я як головна редакторка вже теж потребую), як про концептуальні зміни всього проекту. Думаю, залишиться наша тематика, але мають бути зміни у форматі наших текстів. Хочеться щось на межі репортажів, суб'єктивного, вільного тексту, й це вже добре виходить у кількох наших авторок. Для прикладу можу навести публікації Лії Достлєвої, Дарії Кузьмич, Катерини Кисельової, Катерини Міщук, Євгенії Нестерович.

— Суто редакторське питання. Заголовок — це сфера відповідальності автора чи ваша як редакторки?

— Я була би щасливою, якби автори самі писали хороші заголовки, але так стається не завжди, тому остаточне слово за мною. Коли була стара модифікація сайту, було взагалі комічно, тому що суто технічно заголовок на «Коридорі» міг вмістити лише 3-4 слова. Це була катастрофа, я не знала, як це змінити; з іншого боку, це знімало з мене будь-які питання, коли я міняла заголовки. Тепер це виправлено, але загалом перед нами не стоїть завдання «продавати» текст. Ми не мусимо гнати трафік, ми свідомі того, що наша аудиторія не настільки велика, щоб залучати випадкових людей за рахунок вигаданих «сенсацій». А можливо, це я сама себе звільняю від обов'язку дбати про унікальність, шоковість і яскравість заголовків заради збільшення трафіку. Просто було би дуже дивно, якби над нашими текстами, доволі спокійними і глибокими, були якісь «заманухи».

— Наскільки ґрунтовно ви втручаєтеся в тексти своїх авторів? Чи дозволяєте собі переписувати їхні тексти, чи волієте лише озвучити свої редакторські зауваження автору?

— Згадую свій досвід роботи в різних редакціях, для мене важливою й цінною була робота саме з редактором, який червоним на моєму тексті писав свої коментарі. Така робота багато чого вчить і допомагає налаштуватися на потрібну хвилю. Так, я можу втручатися в текст, але це, як правило, трапляється у випадку, якщо автор ще молода людина, студент, наприклад. У тексті видно, що автор недостатньо опанував тему, тому несміливий, і тоді я можу щось перекреслити, вписати свої питання, відповідей на які мені в цьому тексті бракує. А загалом мені щастить із авторами, я ставлю тільки якісь концептуальні питання. Найважливіша частина моєї роботи — в тому, щоби поставити таке запитання автору, на яке він мусить знайти відповідь. Якщо в тексті цієї відповіді немає, то й тексту на сайті не буде. Головне — це компетентність автора, й вона має прочитуватися в його тексті. Тому мені важливо мати довіру до кожного нашого автора, я не можу допустити текст, за який мені буде соромно, ідейно, естетично чи ще з якихось позицій.

— Гортаючи на «Коридорі» матеріали попередніх років, я помітила лише одну публікацію, яка вийшла з ремаркою «Редакція не поділяє думки автора». Це авторський текст художника-концептуаліста й письменника Сергія Ануфрієва «Кобзар під подушкою». Я так підозрюю, це був окремий прецедент у вашій практиці, коли ви мали підстави все-таки соромитися цього тексту, але мусили його надрукувати?

— Так. Є теми, в яких я не відчуваю, що саме я можу поставити остаточну крапку, розумієте? Ці теми є для мене настільки дискусійними, що мені важливо, щоб відбулось озвучення якоїсь проблеми. Я можу бути не згодна, але якщо вона компетентно викладена і я довіряю людині як автору, я можу погодитися на публікацію. Особливо якщо в певного автора перед тим не було жодних факапів, дурних історій, відверто сексистських висловлювань, не було випадків, коли би ця людина скомпрометувала себе з етичного боку. У випадку з текстом Сергія Ануфрієва — він мав право на ту позицію, яку він виклав у своєму тексті. Окрім цього в даному випадку йшлося про нашу співпрацю із PinchukArtCentre і нашу домовленість про публікацію певної кількості текстів. Мені було важливо, щоби така думка (з якою я абсолютно незгодна) прозвучала на нашому сайті, оскільки саме в цьому періоді мистецтва 1990-х рр., про який написав свої суб'єктивні спогади Сергій, було стільки замовчування і як наслідок — втрати інформації, що виникла міфологізація, яка триває й дотепер. Якби не проект PinchukArtCentre «Паркомуна», то все наше знання тодішнього періоду досі залишалося би на рівні чуток і пліток. А озвучення різних позицій щодо того періоду в мистецтві дає змогу побачити, хто як змінився, еволюціонував чи, навпаки, деградував.

— Якими є ваші вимоги або побажання щодо обсягу тексту для «Коридору»?

— Є побажання. В середньому це має бути 8–10 тисяч знаків, а далі скільки завгодно. Якщо менше, мені здається, це якесь урізання думки. А я впевнена в тому, що наші читачі цілком здатні сприймати складні великі тексти. Або, наприклад, серед наших авторів — Олена Червоник, мистецтвознавиця, яка працює в Нью-Йорку. Я не бачу сенсу різати її тексти, скажімо, на дві частини, на скільки би тисяч знаків вона не написала, тому що я вважаю, що її думка цілісна. Я впевнена, що аудиторія «Коридору» знає, хто така Олена Червоник, і готова виділити півгодини, щоби прочитати її текст.

— Із вашого погляду, що сьогодні — свідомо чи ні — замовчує українська культурна преса?

— Я би говорила про несвідоме замовчування, тобто про те, на що завжди не вистачає часу, або компетенції, або ресурсів. Одна з багатьох таких замовчуваних пресою в культурній сфері тем є взаємини інституції й художника. На перший погляд це таке банальне питання, яке часто обговорюють у приватних розмовах. Але коли це виходить на публічний рівень, дуже важко про це говорити. Наші інституції все ще слабкі, вони не мають достатніх ресурсів, і журналістам, буває, здається, що краще промовчати або не звернути уваги, щоби не зашкодити, ніж критикувати їхню діяльність. Або в художників є свої претензії, наприклад, до галерей, дехто стикнувся з актами цензури, але це залишається не проговореним публічно. Хтось когось вигнав, не заплатив гонорару, вкрав картину — все це є на рівні новин і констатації фактів. Але немає повноцінної дискусії про те, чому так відбувається, чому роботи художників зникають, яку відповідальність має інституція перед художником, чому юридично ці стосунки не оформлені й чому зрештою в нашому суспільстві вважається нормою, коли все тримається на доброму слові. Наче всі хороші люди, у всіх за плечима професійні досягнення, а в результаті за таких умов виходить, що всі осоромилися, а причини, які це уможливили, залишаються неусунутими.

— Що потрібно, щоби цю конкретну проблему, про яку ви щойно сказали, було нарешті «розкорковано»?

— Для цього потрібні міцні нерви всіх учасників, потрібна не одна публічна дискусія й потрібна грамотна фасилітація. Це те, чого нам дуже бракує в конфліктних ситуаціях. Нам потрібно залучати спеціалістів, які мають досвід перетворення конфліктів на щось корисне для всіх, причому в такий спосіб, щоби жодна зі сторін конфлікту не почувалася винною чи скривдженою.

Фото: Павло Шевчук

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
4546
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop