Остання з роду

27 Червня 2006
16284
27 Червня 2006
18:14

Остання з роду

16284
…коли я сиджу перед блакитним (це каламбур) екраном, із якого на мене виливається ідеально структурований агітпроп Наталії Кондратюк, я не можу позбутись некрасивих кляузницьких поривів.
Остання з роду

Телебачення часів Кучми – пропагандистське, маніпулятивне, неправдиве, таке, що прагне нав'язати телеглядачеві свої думки, - живе тепер у резервації, працюючи переважно для тих людей, які без нього не можуть, бо звикли й не готові до інакшого. Це плюс. Переїхавши з Києва у провінцію, воно здрібніло, де йому тепер до Піховшека, Кисельова, Корчинського з Джангіровим! З прайм-тайму флагманів українського телепростору воно перемістилось в ефір скромного каналу з невеличким рейтингом, який якщо й дивляться поза Донбасом і Кримом, то хіба що заради футболу й художніх фільмів, але точно не новин, насичених картинами злиденного життя шахтарів. Це також плюс. За кілька років, коли вітчизняні медіа, нарешті, зроблять серйозний крок уперед, а там, - у цьому можна не сумніватись, - усе залишиться по-старому, на цій реліктовій програмі зможуть навчатись студенти журфаків. І це теж непогано.

Та все ж таки, коли я сиджу перед блакитним (це каламбур) екраном, із якого на мене виливається ідеально структурований агітпроп Наталії Кондратюк, я не можу позбутись некрасивих кляузницьких поривів. Куди, мовляв, дивляться контролюючі органи? Чому ніхто з оббреханих, - пардон, тих, по відношенню до кого було оприлюднено інформацію, що не відповідає дійсності, - не подає до суду? Яка, до дідька, національна безпека, коли в загальноукраїнському ефірі озвучуються „версії” чи „чутки” про те, що Ющенком керують із посольства США, а в Криму американці збирались побудувати плацдарм для нападу на Іран?

Довго ще, либонь, доведеться звикати до вітчизняного виміру свободи слова.

Чому на всі зловживання ТРК „Україна” давно махнули рукою і держава, і прогресивна громадськість, здогадатись неважко. По-перше, як любить нагадувати наш Президент, державі потрібна опозиція, а опозиції потрібні ЗМІ. Дуже зручно, коли ці ЗМІ в силу своєї специфіки цікаві лише тій частині населення, яка навряд чи в найближчі десятиліття голосуватиме за „помаранчевих” – нехай собі варяться у власному соку. Політика невтручання у „внутрішні справи” Донбасу вимагає толерантного ставлення до тубільних форм масової комунікації. По-друге, як показав досвід Національної ради з питань телебачення й радіомовлення, конфліктувати з опозиційними каналами – величезний клопіт, оскільки справа відразу набуває політичного характеру, а гнаним, навіть якщо вони заслужили, в Україні заведено співчувати. Судитись із ТРК „Україна” без сенсу – Ахметов однаково має більше грошей. Зрештою, пошлюсь на свій власний досвід: на свою першу несміливу публіцистичну спробу покритикувати донецький телеканал я отримав стільки гнівних коментарів від працівників каналу і співчуваючих, що всерйоз перейнявся станом своєї карми.

Тут, певно, необхідно дати деякі роз'яснення для читачів, незнайомих із цим непересічним зразком телевізійної публіцистики. „Політичний огляд” – авторська програма, вірніше, вставна рубрика в інформаційній програмі „Події” на ТРК „Україна”. У передвиборні часи, коли потреба у сеансах навіювання виникала досить часто, рубрика виходила постійно, але нерегулярно., мабуть, за потреби. Але згодом закріпилась за п'ятничним, а потім – суботнім прайм-таймовим випуском „Подій”. Власне, „Політичний огляд” могли б виокремити в самостійну програму, на зразок пріснопам'ятної  „Проте”, але формат рубрики, очевидно, видався ефективнішим. Та й справді: під час інформаційного випуску людина налаштовується на сприйняття новин, у яких зазвичай не шукає підтексту, тож і на аналітику реагує менш критично. Та й чи дивилася б повноцінну аналітичну програму цільова аудиторія ТРК „Україна”? Ой, навряд. Даруйте цю мимовільну зверхність до робочого класу, але він не настільки цікавиться політикою, аби вникати у складний публіцистичний текст, ще й українською мовою. Форма програми також не надто зручна: довгі студійні монологи з нечастими перебивками й синхронами, студія, оформлена в стилі, що чимось невловимим нагадує радянське телебачення. Чи не намагаються таким чином апелювати до заснулих рефлексів гомо советікуса? Щось від радянського диктора є у стилі ведучої: розмірений темп, похмура патетика, ще похмуріші спроби іронізувати.

Втім, продукт Наталії Кондратюк у жодному разі не можна назвати неякісним. Навпаки, вона – професіонал старого гарту (працювала за стандартами російського центрального телебачення), що вміє ідеально організувати будь-який матеріал у логічну й переконливу послідовність та достукатись ним навіть на випадкового глядача, що розслаблено чекає на новини спорту.

Поділ на „своє і чуже” – наприклад, „свої донецькі” та „чужі київські” новини з відповідним рівнем довіри до них, - є, видається, однією з концептуальних засад інформаційної політики ТРК „Україна”. Пані Кондратюк майстерно грає роль „своєї”: простий одяг і скромний макіяж роблять її схожою на вчительку чи лікарку, словом – людину з народу, нічого схожого на гламурних столичних тележурналісток (до яких, втім, в позателевізійному житті належить і цілком світська пані Наталя). Людині у такому образі хочеться вірити, особливо тоді, коли в її голосі бринить пафос фронтових зведень: „Усі ці стихійні акції, як і стихійність у політиці, – це не демократія. Це анархія, яка повинна закінчитись. Бо життя без влади провокує людей на відомі в історії вчинки” (17.06.2006).

У польоті публіцистичної думки пані Наталію, вочевидь, не обмежували: її завданням перед виборами було громити ідеологічного ворога, а після виборів – поширювати ідею про неминучість входження Партії Регіонів до правлячої коаліції. Це означає, що до виборів владу можна і треба було „мочити” за все, а після них – переважно за нерішучість (у біло-блакитному таборі не сумнівались, що рано чи пізно до „широкої” коаліції таки дійде) й небажання якнайскоріше „прийняти вибір народу”. І якщо до іскрометного, легкого стилю Корчинського чи майстерних логічних ребусів Піховшека їй далеко, то ефективністю розставлених у тексті логічних пасток Наталія Кондратюк названим достойникам нітрохи не поступається. Видати суб'єктивне за об'єктивне, послатись на анонімні, але надійні джерела, спритно підмінити поняття – цими та багатьма іншими засобами з арсеналу маніпулятора вона володіє ідеально. Але найвищий рівень містифікації в її програмах досягається введенням у них оригінальної дійової особи – Народу. Наталія Кондратюк знає про нього все.

Страждають від нинішніх російсько-українських стосунків ті, хто наповнює цей бюджет – робітники та селяни. (17.02)

Боротьбу за народний добробут сторони ведуть таку запеклу, що зараз не до народу. (24.02)

"Народ" – іменник чоловічого роду, і народ вирішуватиме, кому владу віддати. (24.03)

Той відсоток, який отримав "Народний Союз "Наша Україна" – є рейтинг довіри народу до Віктора Ющенка. (28.03)

Чому всенародне волевиявлення не було враховане – питання до тих, хто повсякчас згадує Майдан як вияв демократії, а насправді – задля виправдання власних владних апетитів. (17.06)

Тобто трохи менше половини парламенту, обраного народом, просто не потрібні. Така ситуація довго існувати не може. (24.06)

І так далі, і тому подібне. Народ ображають, обманюють, позбавляють мови і братерських стосунків із сусідами, ставлять на коліна, обносять колючим дротом, збираються залишити без газу, тепла й води. Його Вибір не враховують, нахабно стверджуючи, що якісь три інші політичні сили набрали в сумі більше половини голосів. Він, скривджений, але непереможний, фігурує майже в кожному огляді. Його страждання замовчують інші журналісти, прикриваючись якимись результатами соцопитувань, але Наталія Кондратюк скаже світові правду про нього!

Помилуйтесь. Хіба не ідеальний цей пасаж: „Нам обіцяли цього разу чесність та прозорість. Хіба чесно загубити кількасот тисяч виборців, саме у тих регіонах, де влада підтримки не має? Всі шукають, хто винен, але варто згадати: рік тому не один десяток керівників місцевого самоуправління було замінено на провладних прихильників. Найбільше – у центральних та східних регіонах. І саме ці люди мають безпосереднє відношення до того, що відбувається. Президент вважає нинішні списки найточнішими за останні 8-10 років, бо з них вичистили "мертві душі". Аби далеко не ходити: в будинку, де живе моя мама, в одному під’їзді цими самими душами стали мешканці 10 квартир. Але вони живі, реальні і на попередніх виборах голосували. Опозиційні політики у списочній колотнечі вбачають певну політтехнологію.” Тут є „ми” – абстрактна множина, що об'єднує ведучу з глядачем, робить їх ближчими. Тут є непряме звинувачення влади в підготовках фальсифікації, проілюстроване випадком із власного досвіду ведучої, що робить її ще ближчою і зрозумілішою аудиторії: хіба ж буде людина брехати про свою власну маму? Нарешті, від мами – до опозиційних політиків. Це вони, а не Наталія Кондратюк, вбачають у зникненні виборців політичну технологію.

Ані прямої, ані навіть прихованої реклами Партії Регіонів (наприклад, зайвих синхронів Януковича або відеоряду з біло-блакитними прапорами) у „Політичному огляді” практично не було. Та й навіщо, коли цього добра було завжди повно в „Подіях”. Пересічний глядач і сам зможе зіставити факти і здогадатися, що тільки хороші політики, про яких ідеться в новинах, можуть порятувати його від руйнівних наслідків діяльності поганих політиків, які демонструє пані Кондратюк. Партія Регіонів була присутня в оглядах незримо, у вигляді „опозиції”, „деяких політиків”, „вибору більшості”, антинатовських і проросійських тез і натяків.

Перша на моїй пам'яті поява Наталії Кондратюк у „Подіях” ознаменувалась блискучими умовиводами про природу популярності „Нашої України”:

На заході рейтинг "Нашої України" також зріс, дякуючи газовій кризі. Бо споконвіку Росію там не люблять. До того ж набагато важче визнати винним у чомусь себе, ніж звинуватити когось. Недарма останнім часом з’явився анекдот, в якому шляхом телевізійного опитування пропонують визначитися, хто винен в усіх українських негараздах. Відповіді три: Москва, Росія або "москалі". Але не варто також забувати, що у центрі та на сході України проживає набагато більше населення, ніж на заході. (10.02)

Вражений небувалою навіть за мірками ТРК „Україна” відвертістю подання агітпропу (Любов до „Нашої України” = споконвічна нелюбов до Росії = пошук винних замість визнання власних недоліків, але тих, хто любить Росію, все одно більше), я з нетерпінням чекав на майбутні зустрічі із призабутим дореволюційним телебаченням. Далі було ще краще:

(вірш) Гадаю, багато з глядачів пізнали у цих рядках "Пісню про Буревісник" Максима Горького. Саме у такому вигляді її зараз вивчають у курсі шкільної зарубіжної літератури. Навряд чи знаний поет радянського часу підозрював, що переклад слова "реет" як "ширяє" не матиме для сучасної молоді високого змісту. Так і намагання переставити наголоси викликають, щонайменш посмішку. Наприклад, на нинішню вимогу про військові навчання на чолі із флагманом військово-морських сил України можна сказати: головне суднó українських моряків вже вирушило у похід. Як на мене, це образливо, бо сýдно – це те, в чому плаваємо. Але не тільки через подібні недолугості референдум щодо російської мови став реальністю. (24.02).

Якщо уявлення авторки про українську орфоепію (щоправда, якось не віриться, що випускниця журфаку Київського університету щиро дивується загальновживаним українським словам – підозрюю, це також був публіцистичний прийом) заслуговують на в'їдливий коментар, то натуралістичністю її обурення „неправильними” словами, що травмують ніжні російськомовні душі, можна лише мовчки захоплюватись. Утім, про хронічну нелюбов Наталії Кондратюк до українських перекладів російських поетів свідчать часті звернення до цієї теми в часи її роботи кореспондентом ОРТ. Тоді вона кепкувала з перекладеного Пушкіна, тепер доречніший Горький…

З приходом виборів, коли стало ясно, що мрія „Регіонів” сформувати більшість не здійснилась, пані Наталія переорієнтувалась і заговорила про святе право переможців – знов-таки, не називаючи їх, адже всім прекрасно відомо, хто переміг, зайнявши перше місце – сформувати уряд:

Суттєво виборчі показники вже не зміняться. За європейськими демократичними нормами, до яких так полюбляє апелювати влада, лідер перегонів має повне право на ключові посади в раді та уряді, право на чільне слово під час формування коаліції. Абсолютно очевидно те, що допустити цього, не зважаючи на свій програш, провладні сили не хочуть. Вони намагаються створити "помаранчевий" блок, аби залишити владу у своїх руках. Президент слушно наголошує, що крісла ділити не час. (28.03)

Усі ці тези – про європейську практику, за якої сила, що зайняла перше місце, неодмінно входить до коаліції, про програш влади, про безперспективність „помаранчевої” коаліції, про об'єднання України та інші – паралельно лунали в інтерв'ю, заявах та виступах „регіоналів”. Та все ж значно переконливіше вони звучать із уст аналітика, якому за статусом належиться бути безстороннім і незаангажованим, аніж із уст якого-небудь новообраного депутата, який аж пищить, так йому кортить опинитись у коаліції. Натомість, на поступках, які „регіонали” запропонували „Нашій Україні” – дуже принципових для „біло-блакитних” виборців – пані Кондратюк не акцентувала, воліючи говорити про їхнє прагнення до об'єднання Сходу і Заходу.

Ющенко чомусь не хоче переконуватися, що повинен бути президентом всією України, а не тільки західної її частини чи тих відсотків, що підтримали його партію на виборах. Попри заклик всіх політичних сил до активності у створенні коаліції, він обмежується рандеву із переможцями, переважно наодинці. Що кому пропонує, лідери партій після цих розмов тет-а-тет розуміють по-різному. Таке враження, що глава держави більше опікується питанням примирення ветеранів Великої Вітчизняної із вояками ОУН-УПА. Бо постійно закликає простягнути одне одному руки. Політиків з різних таборів потиснути руки та забути розбіжності він чомусь не попросив жодного разу. Але ж він того, чи помиряться ветерани, вже нічого не залежить. Вони – минуле. Майбутнє залежить від того, чи знайдуть зараз спільну мову "біло-голубі" та "помаранчеві", а по суті – Схід та Захід України. Чи, може, майбутнє не варте миротворчих зусиль президента? (13.05.2006)

Не оминула пані Кондратюк, звісно, й антинатовські протести, повідомивши про їхні справжні причини:

Акції протесту, напевне, тому і виникли, що побутує стійка думка: влада намагається щось приховати. За інформацією з певних джерел, могла бути спроба використати кримський полігон задля розміщення ракет, спрямованих на Іран, як відповідь діям Ірану на Близькому Сході. Звичайно, погрожували б ракетами не українські вояки. Диктувати Ірану правила поведінки намагаються Сполучені Штати та НАТО. Полігон у Криму для цього майже ідеальне місце. Але, надаючи відповідні послуги, у відповідь Україна може стати заручником ситуації, бо терористичні акції для того світу є засобом помсти. Варто згадати, скільки країн-учасниць війни в Іраку постраждали від дій терористів. Україна тоді цього уникла. Як і на догоду кому нами намагаються маніпулювати зараз?(3.06.2006)

Не становить жодного сумніву, що ведуча „Політичного огляду” краще за всіх знає, чим займається Президент, якими є реальні мотиви відмови Буша від візиту в Україну, як Захід насправді ставиться до подій в Україні:

Функцію рефері мав би виконати президент, бо підтримка бджільництва зараз не головна проблема держави. Від того, що відбувається, потерпають експортні галузі економіки, соціальна сфера, відповідно – люди. Бо ті, хто працює, забезпечує тих, хто потребує захисту. Виживати попри владу стає дедалі складніше. Певно, тому індустріально розвинуті регіони прагнуть самостійності. Аби не залежати від непередбачуваності центру. Метушня "помаранчевих" політиків вже дратує і Захід. Президент Сполучених Штатів, раніше пан Буш вихваляв нову українську демократію, тепер відклав візит до Києва до більш сприятливих часів – коли все ж таки щось створять. Але мені особисто вже абсолютно не цікаво, хто з нинішніх коаліціянтів стане прем’єром, спікером чи міністром. Щоб вони не підписали і як би не поділили владу, плідно це агонізуюче утворення працювати не зможе. Прогнози на майбутнє не райдужні. За законами, історія має рухатися від трагедії до фарсу. Ми крокуємо у зворотній бік – від фарсу до трагедії. (10.06.2006)

Любо-дорого дивитись, як в огляді 24 червня пані Кондратюк вишукано ввела у текст близький донецькому серцю натяк на те, що політику Ющенка визначають американці:

Термін дії цього уряду і, як наслідок, коаліції максимально до осені, – вважають аналітики. Після щось доведеться майструвати знов. Не секрет, тандем із Партією Регіонів напередодні створення "помаранчевої" коаліції "нашоукраїнців" вже не дуже лякав і з політичної, і з прагматичної точки зору. Але є інформація, що крокувати саме нинішнім шляхом існуюча влада була змушена під впливом співвітчизників дружини Ющенко. Врешті, створена ситуація досить безглузда. Я вже не кажу про точку зору виборців, з якою влада не вважає за потрібне рахуватися. Спеціальний пункт коаліційної угоди передбачає: коли коаліції не вистачатиме голосів для прийняття конкретного рішення, шукати голосів в опозиції вони права не мають. Тобто трохи менше половини парламенту, обраного народом, просто не потрібні. Така ситуація довго існувати не може.

„Є інформація”, „ходять чутки”, „існує думка”, „аналітики вважають” – усе це ми колись чули. „Фахівці” заочно ставили діагноз Ющенкові, „експерти” накручували рейтинги Януковичу, ходили чутки – але, звісно, коли треба, знаходились і очевидці, - що за стояння на Майдані плачено зеленими грішми. З певних джерел було відомо, що Януковича збив із ніг твердий предмет. Але жартувати про збитого яйцем Віктора Федоровича вже моветон, тема затерта до дірок. Так само, як і критикувати донецьких та їхні ЗМІ: на них давно махнули рукою, поставили діагноз – із ними, як то кажуть, усе ясно.

Цинізм ситуації в тому, що, незважаючи на сумнівну моральність виконуваної нею як зараз, так і раніше роботи, Наталія Кондратюк – заслужений журналіст України, лауреат конкурсу „Людина року-1996”, до речі, - була й залишається високопрофесійною людиною, справді досвідченою журналістскою та телеведучою. Сьогодні її хист, потрапивши в замкнену систему опозиційного телебачення для „своїх”, не приносить ні користі, ні шкоди. Але чому вона не запитана десь, де могла б заповнювати порожнечу, що утворилась на місці якісної, справжньої телевізійної публіцистики? Адже це класичний випадок таланту, гідного кращого застосування!

Запитання, певно, риторичне. Як там промовляв у рекламі Партії Регіонів дівочий голосок із надривом: „Сколько ж можно уже это терпеть-то?” А наразі маємо нагоду щосуботи здійснювати кількахвилинну екскурсію в недалеке минуле нашого телебачення. Щоб не забути, як воно було, бо таке забувати не можна.

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
«Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
16284
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду