Післясмак історії з буцімто вбивством Аркадія Бабченка так і не полишає. Бо надто багато в цій історії було мовлено, надто багато сталося — й надто багато що стало моментом істини, виявивши справжні обличчя й справжні думки, до того так ретельно приховувані за красивими словесами.

По-перше, чимало західних політиків та медіаекспертів, чимало міжнародних неурядових організацій виявили свій, м'яко кажучи, суто формальний підхід до справи. Цілком за принципом «положено — не положено, и разговорчики в строю!» Коли дотримання форми — все, результат — не має значення. Коли за красивими фундаментальними паперами реального світу не видно.

За таких умов, звісно ж, Росія намагається нав'язати свою точку зору, й було б дуже дивно, якби не намагалася.

Набагато більше дивує реакція всередині України. Бо жоден, хто так таврував «дешевий спектакль», досі не сказав, а як же воно мало би бути, як же слід було вчинити. І в цьому проглядає одна як не загальна, то дуже помітна риса наших ЗМІ — рознести щось ущент, каменя на камені від чогось не залишити, так і не поставивши бодай самі собі запитання: а що натомість, чи був кращий вихід?

Після того, як виявилося, що вбивство Бабченка було інсценуванням, ЗМІ переповнилися гнівними фетвами: «Тепер Росія буде казати, що Україна продукує фейки!» Заспокойтеся, панове: Росія буде казати в будь-якому разі. Що захоче, те й буде казати, й істина її аж ніяк не цікавитиме. Навіть якщо її брехня буде самоочевидною — однаково буде казати, неодмінно буде. Прочитання всього того, що встигли наговорити про нього російські офіціозі за ту добу, коли його вважали загиблим, напевне стало для Бабченка чималою емоційною компенсацією за всі неприємності. Такої турботи й такої поваги з боку російських офіціозі він не бачив, напевне, ще ніколи.

Принаймні, краще, коли Росія каже, що Україна продукує фейки, ніж коли вона є вустами тих самих осіб звинувачує Україну в убивстві журналістів.

Що ж до наших гнівних дописувачів... Від їхніх дописів залишилося дуже стійке враження: «Обіцяли труп, а трупа нема — надурили, гади!» Не дали полоскотати нерви, не підкинули адреналіну, сволоти кляті. Оця от некрофілія, оце помітне пожвавлення в разі трагедій, оце от бажання крові — воно було помітним дуже давно, але лише казус Бабченка виявив це так наочно. Й це, на жаль — дуже поширена хвороба наших медіа. Й жодні красиві словеса в даному разі не змогли цю жагу крові приховати.