ПРОЕКТИ
Вільний журналіст
12:06
Середа, 5 Липня 2017

День розіп’ятого мальчіка

Сьогодні  день розіп'ятого мальчіка. 5 липня три роки тому головоріз  Гіркін і його бандити залишили Слов'янськ і увійшли до Донецька. Після цього на російському телебаченні з'явилася розповідь фейкової біженки про хлопчика, якого нібито розіп'яли українські військові. Вже потім були епілептична бабуся, зґвалтована українськими військовими, вбиті снігурі і тому подібна маячня. Але розіп'ятий мальчік залишився символом брехливості російської журналістики. 

Після трьох років війни можна точно сказати: той день ключової точкою. Поки Гіркін стояв у Слов'янську, зберігалася певна невизначеність. Все ж таки Слов'янськ не є ключовим містом реґіону. А в Донецьку до того я навіть продовжував без акредитації працювати. Було ризиковано, але можливо. Не можна було сказати, що місто цілком контрольоване росіянами. Тодішній мер Лук'янченко навіть прес-конференції проводив до пори до часу. А коли Гіркін прийшов у Донецьк, то він ніби поставив крапку над «і»: стало очевидно, що росіяни контролюють головне місто Донбасу. Там його чекав ефесбешний Алєксандр Бородай. Вони об’єднали зусилля. Війна з локальної стала для Донбасу глобальною. 

Дуже часто кажуть: українська армія звільнила Слов’янськ. Звісно, у  передмістях і в самому місті відбувалися бої. Звісно, українські війська досягли успіхів. І це було одним з факторів, чому Гіркін пішов. Але аж ніяк не можна сказати, що це була панічна втеча під тиском українських військ. Його організована  колона рухалася по відкритій місцевості години чотири чи п’ять і її ніхто не зачепив. Досі порушується питання: чому колоні дали безперешкодно пройти до столиці Донбасу?

6 чи 7 липня в Ізюмі, де на той час розташовувався ґенштаб, ми, журналісти, запитували про це тодішнього міністра оборони Валерія Гелетея.  Він сказав, що не могли стріляти, бо в колоні  нібито були цивільні. За три роки я не зустрічав жодного факту, який би це підтверджував. Однак, колега Тарас Ратушний каже, що там справді рухалися цивільні – родичі і друзі бойовиків, а також жертви сарафанного радіо, які, мабуть,  боялися бути вирізаними Правим сектором.

Існують Женевські конвенції, які регулюють правила поведінки на війні. Згідно з цими документами, вбивство цивільного є військовим злочином.

А от коли цивільні рухаються у колоні з військовими,  то як це кваліфікувати? Якщо і в цьому випадку їх не можна чіпати, то окупувати якусь  країну буде дуже просто: досить включити у війська, які ідуть в наступ, якусь кількість цивільних, і армія, що захищається, не зможе стріляти, бо вона здійснюватиме злочин. Абсурд, чи не так?

Якби ту колону розстріляли, то на можливі  претензії Заходу  щодо загибелі цивільних в України було б цілком логічне виправдання: вони ішли у військовій колоні, які рухалася, щоб окупувати Донецьк. Крім того, Україна здобула б психологічну перевагу, продемонструвавши, що не можна ось так просто озброєним колонам пересуватися її територією. Коротше, якщо це і було звільнення, то якесь пірове.

І трохи спогадів. Я був у Слов'янську наступного чи через два дні після відходу гіркінців. На власні очі бачив нещасних мешканців міста, які вишиковувалися в черги за харчами, що їх привезли наші вояки. І навіть билися між собою. У місті не працювали магазини. Не було світла і води. 

Втім, я бачив не лише нещасних, але і жлобів. Точніше - наслідки їхнього жлобства. Коли гіркінці вийшли, а наші ще не увійшли, натовп пограбував приватний взуттєвий магазин. Це не хліб, не крупа, не борошно, без яких можна померти з голоду. Натовп, ні від кого не ховаючись, зламав двері і розібрав все, що там було. Я порозмовляв із власницею магазину і ця історія увійшла до мого репортажу. Через рік я зайшов до неї і вона мене пізнала. Розказала, що їй вдалося вирішити свої проблеми. 

Мене приємно вразила каманда протестантського священника Петра Дудника, яка налагодила постачання гуманітарки і опікувалася тими людьми, які втратили дах над головою. Я пам’ятаю в час окупації Слов’янська він на прес-конференції в Укрінформі розповів про те, як його церква вивозить людей і особливо дітей з міста. Можливо, через таку гуманістичну активність кількох вірян його церкви гіркінці замучили у своїх підвалах на смерть. 

Як я розумію, Петро Дудник і його брати продовжували свою активність і після встановлення миру в місті. Вони залучали своїх вірян з різних регіонів країни на допомогу мешканцям міста. Через рік я у місті зустрів протестантів із Закарпаття, які безкоштовно (!!!) відбудовували місцевій мешканці зруйнований снарядами бідинок. 

У Слов'янську і Краматорську я провів днів чотири чи п'ять. Навпроти краматорського готелю бачив і сфотографував перші жертви цієї війни - два спалених тролейбуси. На моїх очах їх прибирали. Там же зустрів кореспондента польської «Газети виборчої»  Петра Андрусечка , з яким ми до того востаннє бачилися 18 лютого на Інститутській, де ішли сутички майданівців з Беркутом. У нас в Краматорську сталася кумедна історія. Вирішили випити вина, але не мали штопора. Два ботаніки не вміли відкоркувати пляшку методом стукання об стінку через рушник. Тому мусили іти до військових по допомогу. Вони нам відкорковували пляшку шомполом, пропихуючи корок вниз. 

На той час іще якось не усвідомлювалося, що ця війна надовго. Здавалося, що якось воно має розрулитися. Бо такого ж не може бути, щоб це безглуздя тривало вічно. Але, як бачимо, не розрулилося. 

Після Слов'янська і Краматорська я приїхав до Харкова. І мене різонув контраст. На Донбасі нема світла і води, там убивають людей, там люди втрачають житло. Ледь не помирають з голоду. А в Харкові спокуха. Сидять собі люди у кафешках навпроти вокзалу, п'ють пиво чи каву і слухають музику, яка лунає від їхнього фонтану. І це всього лише в чотирьох годинах їзди електричкою від того місця, де щойно стріляли. Така собі війна і мир.

* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
337
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2017 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop